на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



12

Гаель Рейчел Бінвель. Вимова її була м’якою, а долоня – твердою. Вона навіть моє тверде ім’я Макс (Віолетта Вайґель-Вітовська ніколи б не назвала мене м’яким ім’ям, воно-бо так, на її погляд, маргінально: Ілля, Льоня, Анатоль – усе це було не для мене, співуче, але м’яке, а мати ні в чому не любила в’язнути, у Гаель вона неодмінно зав’язла б; валлійка Гаель Бінвель з Уельсу, якби не її друге ім’я Рейчел, уся від голови до п’ят здалася б матері багнистою) примудрялася вимовляти м’яко, або мені здавалося чи хотілося в це вірити. Я дивився на неї і думав, що вона іспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондоні може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлійкою. Гаель Рейчел Бінвель була брюнеткою із сірими очима, навіть не сірими, а світло-чорними чи темно-синіми – незрозумілі були очі в Гаель Рейчел Бінвель. Вона була високою та міцною. Широкі плечі, широкі стегна, широка усмішка. Зуби – й ті були широкі. Персикова шкіра. І маленький прямий носик, який мені відразу закортіло поцілувати. Вона зовсім не фарбувалася, тільки ледь помітний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко всміхатися, як вони не рвуться в кутиках?

Мої думки були розкуйовджені. Наче хтось спробував розворушити сіно, зібране в скирту, посовав трійчаками та залишив там стирчати. Трійчаки – Гаель Рейчел Бінвель. Замість того, щоб займатися звітами, я сидів із незбагненним виразом обличчя – про це мені повідомила моя керівниця. «Ти добре почуваєшся?» – запитала вона, і я зрозумів, що маю дивний вигляд, бо здоров’ям співробітників вона ніколи не цікавилася настільки, щоб про це питати. А що вона сказала б, якби я вчепився в рукав її елегантного піджака та почав скиглити: «Я не знаю, що робити зі звітами, плювати я на них хотів, я закохався, розумієте, я закохався!» Напевне, вона б порадила мені вимкнутися на пару хвилин, а потім увімкнутися: «Порахуй до ста двадцяти, а потім вмикайся!» Я таке вже чув.

Я не вірив, що подібне буває. Зі мною такого не траплялося, це було так по-ідіотському. Якби хтось розповів мені про таке, я б покрутив пальцем біля скроні: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в ній такого? Висока, може, кремезна навіть, дівчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Ні… Але було щось таке… Може, у цій м’якій вимові, податливій хвилі волосся, твердому потисканні рук, у цих вузьких губах та широкій усмішці – те, що змушувало мене зараз сидіти та гратися спогадами про її зовнішність. А ще мені хотілося підхопитися, купити темно-червоні квіти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!

Я хотів написати про це Милиці, але знав, що він із цього приводу думає. Милиця ніколи не закохувався, він у принципі не розумів, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався, та розповів про це йому, він мене ґвалтував близько години, щоб я пояснив, чого я вирішив, що закохався, звідки мені це відомо, звідки йде цей імпульс: від члена, від голови, від шлунка, від серця? У мене все це йшло від хребта, про що я йому і сповідався. Тоді Милиця замислився, а ввечері кинув Дарину, з якою зустрічався близько року. Розповів таке: «Я постійно дослуховувався до свого хребта. Коли поцілував її, коли ми переглядали «Труднощі перекладу», коли потім пішли кохатися в її гуртожиток, але нічого, розумієш – нічого! Хребет мовчить, як зачарований. І я подумав: «Якщо це не кохання, то навіщо мені витрачати на це час?» Сказав їй про це і пішов». «А що вона?» – запитав приголомшений я. «Вона? Не знаю. Наче нічого такого не чув. Та й як я міг почути, я ж дослуховувався до хребта, не можу я чути все навколо». Таким був Милиця. Він завжди й усе перевіряв на собі. Аделіна його лякала, він про це відразу мені сказав: «Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Мені здається, що вона може тебе зжерти». Я тоді з ним посварився, а коли він визнав, що погарячкував та вліз не у свої справи, а я заспокоївся, він запитав: «А ти не боїшся з нею прокидатися?»

Узагалі зараз у мені оселилися протилежні думки. З одного боку, я жадав, щоб увесь Усесвіт знав, із якою чудовою дівчиною звела мене доля, а з другого боку, хотів, щоб знав про неї тільки я, хоч і розумів, що таке неможливо. Бо вже стільки людей обізнані про неї: від акушера, який приймав пологи в її матері, до нашої секретарки-референта Алі, яку влаштували до контори «по блату», яка не знала і не хотіла вчити англійську і всіх іноземців (а таких на день нам телефонує приблизно 80 % від загальної кількості телефонуючих) перекидала на будь-кого іншого. «Ой, Віко-Максику-Олюсіку-Сергійку, він щось верзе тут незрозуміле, то скажіть йому!» Навіть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бінвель і вже склала про неї свою недолугу думку. Алі ніхто не подобався з жінок, і це мене дратувало.

На третій день знайомства з Гаель Рейчел Бінвель я зрозумів, що мені необхідно з кимось про неї поговорити, бо вона не те що не помічала мене (звісно, що помічала, бо була вихованою – ба навіть вимуштруваною – роботою в міжнародних компаніях, де необхідно привітно ставитися до колег, усміхатися їм та запитувати: «Як справи?»), але не дивилася на мене очима зацікавленої жінки. Я не претендував на те, щоб вона закохалася з першого погляду, не міг збагнути, як зі мною це сталося, чого ж мені вимагати від інших? Але я хотів, щоб вона дивилася на мене зацікавлено, а цього не відбувалося. І я не знав, що робити. Здебільшого так складалося, що я подобався дівчині відразу. Звісно, що то було не кохання, а симпатія, бо я доволі привабливий. Так каже мати, а Віолетта Вайґель-Вітовська абищо не патякає.

Окрім того, чого б мені їй не подобатися? У мене не тільки хороша фігура, вища освіта та нормальна робота, а навіть і машина є. А ще я Скорпіон, а це деяким дівчатам багато про що говорить… У тих випадках, коли я подобався, усе було просто: я всміхався, дівчина всміхалася, ми про щось починали мимрити – не важливо, про що саме. Потім домовлялися побачитися – і все заворушилося-замоторилося. В інших випадках дівчата не демонстрували свою симпатію до мене відкрито, але я відчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а діяв. Жарти, квіти, астрологія, дотепні електронні листи, хороші парфуми, випрасувані сорочки та яскраві джемпери. Дівчата, яким подобався я і які приваблювали мене, полюбляли яскраві джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї підійти? З чим? Із робочим питанням? Та я, коли бачив її, відчував, що мені хтось склеїв губи. Я тільки й міг, що розтягнути їх в усмішці. Коротше кажучи, я був у відчаї. Тому написав листа Милиці: «Привіт! Не повіриш, але я знову закохався. Відчуваю це всім нутром, хребтом теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помічає як чоловіка, який може сподобатися. Вона валлійка. Уявляєш собі? Висока, вродлива та тверда, наче скеля, у неї впевнені рухи та м’який голос. Не можу надіслати тобі її фотокартку, у мене немає, а клацати її своїм мобільним мені незручно, не вона помітить – так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобі, яке в неї ім’я. Це просто морські хвилі, а не ім’я. Гаель Рейчел Бінвель». Милиця написав: «Вау. Вона іспанка?» Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати, у дечому моя керівниця мала рацію. А потім написав: «Милице, вона – валлійка! Я ж тобі писав. І навіщо мені твоє «вау»?! Я сам чудово розумію, що вона «вау». Може, вийдемо на ланч, ти мені щось порадиш? Хай не «вау», на «вау» я навіть не розраховую, але щось путнє?» – «Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Мені дуже цікаво. Спробуй. Зустрічаємося там, де завжди».

І ми зустрілися там, де завжди. Милиця вже сидів за столиком і так тягнув шию, наче я пообіцяв йому привести Гаель Рейчел Бінвель власною персоною на оглядини. «Не клацнув!» – сказав він мені голосом, яким спілкуються зі зрадниками. «Не міг». – «Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику». Теж мені Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багіра! «Тобі треба чимось її здивувати. Хоча я не розумію, чого ти не можеш підійти до неї з усіма своїми звітами та завантажити по повній програмі, на всю дупу!» – «Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботі, яку йому довірили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую». – «Ого, брате. А в тебе це серйозно». – «Атож». – «А ви не могли б мені зробити бізнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був із бізнес-ланчу № 1?» Це пролунало настільки раптово, що я сказав: «Ні». – «Чого ж ні? Цілком можливо», – почув я чужий, не Милицин, голос. То був офіціант. «Ось!» – сказав мені Милиця, коли в нас узяли замовлення. «Що «ось»?» – «Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знаків Божих, у тебе ніколи б не було проблем». – «Милиця!» – «Що Милиця? Ти сидів і думав про неї. І подумав собі: «Ні, нічого не вийде», аж раптом почув Боже “Чого ж ні? Цілком можливо!”» «Це сказав офіціант», – наполягав я. «А, в тебе все так. Ти ніколи не дивишся далі, за обрій. Я не хочу так». Я знав, якщо Милиця впаде в стан «заточки», – це такий стан, коли він робить переоцінку власних цінностей, нікого та нічого не чує і не бачить, може навіть заплакати, – тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемкнути на щось цікавеньке.

«Так. Це був знак. Божий», – сказав я. Якщо і можна кривити душею, то тільки заради щастя друга. «Безсумнівно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона у своєму Уельсі ніколи не бачила». – «Національним?» – «Це чим? Салом? Щедрівками? «Червоною рутою»? Бойовим гопаком? «Океаном Ельзи»? Не думаю. Ні, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що би підкреслювало її жіночу привабливість для тебе. Щоб це було як освідчення… Чекай!» Я чекав. «Чекай-чекай!» Я чекав-чекав. «Ось воно. Треба подарувати їй білизну». – «Милице, ти сказився? Вона ще подасть на мене до суду чи взагалі винесе питання моєї поведінки на загальні збори». – «І правильно. Тоді ти зрозумієш, що вона підірвана коза й тобі нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайців. Якщо вона дійсно оригінальна особа, а не марудне доробло жіночої статі, то замислиться, а чого їй подарували білизну, а хто, а навіщо, а може, він славний хлопець?»

«Навіть не беручи до уваги те, що це ненормальна ідея, я не можу це здійснити суто з технічних причин. Я не вмію вибирати білизну. І я помиляюся в розмірах. Пам’ятаєш, як я подарував Аделіні комплект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравій брюнетці – яскраву білизну. Вона тоді сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тільки труси – вони чорні із загостреним мереживом…» – «А це як? Воно дряпається?» – «Ні, це такий візерунок. Милице, не збивай мене!» – «Мені просто було цікаво, а потім я б забувся запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу». – «Ліфчиків вона не носить. А коли я вблагав, щоб вона хоч приміряла, бо дуже хотів на неї подивитися, уся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив і спав, і мав би вцілити, але не вцілив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бінвель».

Милиця не любив, коли не схвалювали його ідеї. Він був інкубатором для ідей. Своїх та чужих. «У мене ще є одна ідея. Але вона така ееее… з посиланням». – «Що?» – «Ну, вона не несе пряму відповідь, але містить посилання». – «Давай своє посилання». – «О’кей. Треба звернутися до Шу». Отож і звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. І настала субота. День шостий.


«То її звати Гаель?» – запитала Шу, коли ми – вона, я та Милиця – зустрілися на її конспіративній хаті. Вона збиралася її здавати, щоб мати зайві гроші, але поки не знаходила приязного наймача. Це для неї було важливішим за гроші – приязний наймач. «Гаель Рейчел Бінвель», – відповів за мене Милиця. «От я не розумію, як ти спромігся закохатися в жінку, яка носить чоловіче ім’я?» – здивувалася Шу. Мала вона при цьому щирий вигляд. Не знаю, як Милиця, але я на неї витріщився. «Хто б говорив!» – тільки й виголосив я. «Ой», – зойкнула, як дівчисько, Шу та залаштунила обличчя долонями. «Шануйтеся, Олександро! Майте совість», – сказав Милиця, який теж реготав.

«Ти вже подумала, що нам робити?» – «Подумала. Ти хочеш її вразити?» – «Хочу. Ще я хочу, щоб вона не боялася і не думала, що я її використовую, щоб не думала, що я геть такий, як усі чоловіки, і не думала, що вона для мене лише здобич, і не думала, що я серцеруйнівник і все таке інше». – «Я не можу гарантувати, про що вона буде думати, а про що не буде. Ніхто тобі не дасть такої гарантії. Але одна ідея в мене є. З власного досвіду. Хочу тобі сказати відразу, що тоді я досягла своєї мети, але вона мені була не потрібна і закінчилося все нічим. Навіть гірше, ніж нічим. Розчаруванням. Ти готовий до розчарування?» – «Я просто хочу, аби щось зрушилося. Або щоб я став живим, або щоб уже кудись понесли мою труну». «Як ти іноді поетично висловлюєшся…» – сказав зачарований Милиця. Шу засміялася. «До речі, у цій історії буде відображено роль, яку зіграв смугастий светрик. Мій перший смугастий светрик, Максе, зваж на це!» – «Розповідай! А то я вже смикаюся від нетерпіння! Смугасті светрики – нарешті я дізнаюся таємницю їхнього походження!»


Історія Шу про професора Б. Ж.-П. | Калейдоскоп часу | Історія Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика