home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement




Божевільне чаювання

Був суботній вечір, похмурий, осінній, дощовий. Вже сутеніло, коли на спорожнілій, відкритій всім вітрам і зливам вулиці з’явився високий хлопець в довгій темно-синій куртці й старанно випрасуваних штанях. Мав перекинуту через плече торбину з мішковини, на якій сповіщалось англійською мовою, що Алла Пугачова — радянська артистка. Він дуже поспішав і навряд чи повертався з театру чи з побачення. Хапав дрижаки, бо куртка не захищала від пронизливого вітру, а піднятого коміра було мало, щоб затулити безборонну шию.

Біля наглухо зачиненого гастроному він спинився, звів очі на сусідній будинок, шукаючи якесь вікно, і побачив, що воно освітлене. Хлопець полегшено зітхнув, хоча напруження ще не зійшло з його лиця. Здається, він бажав знайти тут нічліг, але не був певним, чи все складеться гаразд.

Піднявся ліфтом на сьомий поверх і опинився перед квартирою № 9, двері якої відрізнялися від усіх інших тим, що не мали вічка, цього підлого витвору урбанізованої цивілізації, через який вирішувалося — впускати чи не впускати гостя.

— Привіт!

— Привіт! Заходь...

Господар був одних із хлопцем літ, зодягнутий у грубий сірий светр, вельветові джинси і капці на босу ногу.

— Може, я невчасно? — промимрив Петро, побачивши у кімнаті пишно накритий стіл з білосніжною скатеркою і вазою з темно-червоними трояндами.

— Навпаки! — посміхнувся господар. — Нас буде тільки троє. Маленьке сімейне свято.

— Яке?

— Сюрприз.

Петро скинув куртку, пригладив рукою мокрого чуба й поліз до своєї торбини:

— А я ніби передчував! Шампанське, правда, сухе... Ти вже вибач, Артуре, що я без попередження. Цього разу не думав їхати, але педрада закінчилася раніше, то якраз встиг на автобус.

— Доля, — розвів руками Артур. — Оскільки третього гостя ще нема, то давай вип’ємо, щоб ти зігрівся.

Петрові аж зарябіло в очах від етикеток на пляшках. Він ковзнув трохи сумним поглядом по затишній, теплій і, головне, цілком окремій кімнаті. Йому доводилося животіти на квартирі у доброї, але трохи набридливої бабці.

Артур відпив трохи з чарки й запитав:

— Ну, як справи на педагогічній ниві? Так само? Невігластво, дрібні чвари, побут — і нема цьому кінця?

Петро криво посміхнувся, але від думки, що його чекає вечеря і дружня бесіда, потепліло на серці:

— На той рік думаю вступати до аспірантури.

— До аспірантури? — перепитав Артур. — Це непогано — аспірантура на Землі...

— Що?

— Та кажу, що аспірантура на землі, а великі ідеї на небі. Даруй за пишномовність, але я трішки скептик. Ну, що ж... Сьогодні ж познайомлю тебе з потрібною людиною.

Петро почервонів:

— Не треба...

— Кажу, що сьогодні познайомлю тебе з потрібною людиною, котра дасть тобі пораду, не більше.

— Вибач, я подумав...

— Я аферами не займаюсь! — відрубав Артур. — Закуси краще ось цим бутербродом з ікрою.

— А хто це буде?

— Побачиш!

Кімната, у якій перебували обидва молодики, була обставлена без претензій, зате з шафою, повною книжок, що мали свідчити про нахили господаря. Петро дивувався, наскільки збігаються їхні смаки. Крім того, Артур, здається, симпатизував Петрові й не був до нього ані на крихту скупим: позичав все, що завгодно. Скільки питань хотів з’ясувати Петро, котрий відвідував Артура вже другий рік, але той напрочуд спритно ухилявся від відповідей. Петро не вважав себе таким вже довірливим телятком, однак і хапати за горло людину безкорисливу й щиру не міг. Це ж був, по суті, єдиний його друг. Правда, спочатку Петро почувався кепсько. Навіть хотів записатися на прийом до психіатра, бо його почали мучити галюцинації. Одного разу на цій же квартирі привиділося, ніби над ним стоїть хтось з ножем. Петро схопився з розкладачки, на якій солодко спав після добрячої вечері, наробив крику, розбудив Артура, ще й розплакався, як дитина. Артур не сміявся з нього. Якби сміявся, то Петро нізащо більше не переступив би порога цієї квартири. Він не забував образ. Водночас змушував себе думати про Артура добре, вперто відганяючи думки про нечисту силу. Врешті Артур, значно вищий за нього інтелектуально, благородний і великодушний, аж надто безкорисливо опікувався неприкаяним сільським вчителем.

І все ж попри ту ненав’язливу безкорисливість Петро зрозумів одну річ: Артурові він для чогось потрібний. Перші кроки молодого спеціаліста на життєвому шляху ознаменувалися відкриттям механізму людських стосунків: «Ти — мені, я — тобі». У школі він проводив уроки, а натомість одержував гроші. Давав їх хазяйці і діставав дах над головою і такий-сякий харч. Хоч перший вид стосунків був принизливим, якщо керуватися високими принципами. У майбутньому, гадав Петро, буде інакше. Письменники, художники, музиканти не повинні продавати власні твори. Правда, хто тоді захоче цим займатись? Але залишаться справжні митці, а не халтурники. Так само з учителями: яка може бути плата за спілкування з дітьми, прогулянки з ними до лісу, за розповіді про речі близькі й дорогі йому? Петро не насмілювався поділитись своїми думками навіть з Артуром, котрий уявлення не мав про учителювання й нестачу грошей. Оці розкішні наїдки й напої він, можливо, дістав, ледь простягнувши руку, з якогось іншого просторово-часового виміру. Втім, Петрові було приємно, що йому випала честь спілкуватися з потойбічними силами. І все ж непогано було б зараз лежати в сільській хаті перед телевізором, дивитися суботній фільм і радіти, що завтра вихідний.

Не встиг він це подумати, як опинивсь у своїм власнім ліжку перед телевізором. Йшов детектив. У соборі знайшли священика з проламаною головою. На екрані дефілювали монашки, красиві, як кінозірки. Їм хотілося палких обіймів, танців, яскравої одежі, але вони вдавали, що нічого не хочуть.

З хазяйчиної кімнати вийшов старий рябий кіт з пошарпаним вухом, надсадно і хрипко нявкнув, сів перед телевізором, чухаючи собі спину.

— Киць-киць, — покликав його Петро, котрий ніяк не міг зігрітись у широчезному ліжку.

— Чого тобі? — буркнув кіт. Голова у нього трохи сплющилась від складної фізичної вправи — чухання задньою лапою.

— Як це тобі вдається? — нещиро здивувався Петро, якому конче хотілося, щоб кіт поспав біля нього, бо у фільмі, здається, збиралися ще когось пришити.

Кіт лише гордовито пирхнув.

— Не хочеш, не треба! — підкреслено байдуже мовив Петро і втупився в телевізор.

Це вплинуло на кота. Він почухався ще трохи і сказав:

— А я й не вечеряв. Де вже тут спати!

— То злови собі мишу.

— А я хочу бутерброда з чорною ікрою!

...Петро знову опинився на канапі, застеленій домотканим килимом, з чаркою в тремтячій руці.

— Може, обійдемося без жартів?! — визвірився він, не годний себе стримати.

— Ти щось сказав? — зазирнув до кімнати Артур. — Я тут шкарпетки натягаю. Старий любить повний парад.

І знову щез.

«Чортзна-що», — подумав спантеличений Петро і голосно мовив:

— Я тобі книжку забув привезти. Може, іншим разом?

— Погано, коли людина забуває.

— Я ж не збираюсь її привласнити.

— Я не це мав на увазі, — сухо відказав Артур.

«Не буду більше в нього брати книжок!»

— Де це твій знайомий? Уже пів на одинадцяту, — позіхнув Петро.

Артур підійшов до годинника, що стояв на книжковій полиці, і спокійнісінько перевів стрілку:

— Дев’ята тебе влаштовує?

— Мене влаштовує, але для решти людей зараз пів на одинадцяту.

— Ха! Час — відносне поняття. Щойно, коли я надягав шкарпетки, ти в цьому переконався. Люди створили ілюзію часу, щоб не розминутись у просторі, а все одно розминаються, аж гай гуде. Стривай, ти так дивишся, наче повірив, що я всемогутній. Я лише звільнений від багатьох умовностей...

— А що, так легше жити?

Артур на хвильку розгубився:

— Ну, якби це було головним...

— А я б хотів, щоб мені жилося легше, тобто вільніше. Не якісь там особливі матеріальні блага, а власне житло і можливість подорожувати скільки заманеться. Це тепер з’явилось таке бажання, відколи пішов на роботу.

Петро випалив ці слова скоромовкою, бо йому все-таки ніяково було за свої невисокі мрії.

— Смішно, правда?

— Чого ж, — ліниво потягнувся Артур. — Мене тішить твоя щирість. І взагалі, цьому лихові можна зарадити. Де ж це наш дідуган? Напевно, засідає в ЖЕКу.

— Я не прошу в тебе допомоги...

— Звісно, краще просто мріяти. Здійснення всіх бажань робить людину нещасною, — лукаво мовив Артур.

Пролунав дзвінок у двері, різкий і настирливий. Коли на нього натискав Петро, звук виходив мелодійним. Чергова витівка Артура: різні дзвінки для кожного з гостей. Петрові, щиро кажучи, не хотілось зараз ні з ким знайомитись.

Та йому й не довелося. Прийшов не хто інший, як старий у парусиновому плащі. Мав на собі той самий плащ, але під ним доволі пристойний костюм і сорочку в коричневу смужечку.

— Сідайте, будь ласка, Мойсею Ароновичу, — заметушився Артур перед дідком, наче той був якимось великим начальником, що збирається, але ще не йде на пенсію.

— Вам, молодим, треба повчитись у нас пунктуальності, — зауважив Мойсей Аронович, тицьнувши висохлим пальцем на годинник. — Я ж казав, що прийду о 21.30!

Потім зручно вмостився за столом, ковзнувши по Петрові таким поглядом, яким дивляться пенсіонери, влізаючи у переповнений автобус, на дівок і парубків, що сидять на місцях для дітей та інвалідів.

— Ви запрошені сюди, юначе?

Петро спалахнув.

— Мойсею Ароновичу, це мій товариш Петро. Я ж вам говорив про нього...

— Ага. То хай лишається.

— Може, я піду? — забурмотів ображений до глибини душі Петро, але Артур так глипнув на нього, що він мусив сісти за стіл.

— Ну, Мойсею Ароновичу, з вас тост!

Петро не впізнавав зухвалого волелюбного Артура, який мало не побожно позирав на старого нечупару з відрослими нігтями й бридкими манерами.

Старий хвацько підставив келих під шампанське і, зачепивши виделкою кусник оселедця, ротом, повним слини, просичав:

— За Ренесанс!

І звів очі догори, наче звертався до захмареного неба, хоч до того було ще цілих два поверхи. Артур випростався. У його очах, здалося, блиснули сльози.

«Сектанти, божевільні, аферисти, а може, все вкупі», — вирішив про себе Петро. Разючий контраст між жебрацькії вбраним старим, від якого аж смерділо самозадоволенням, і дженджуристим світським молодиком наводив на думку, що цих двох зв’язують ділові стосунки, в таємницю яких краще не встрявати.

— У нас сьогодні був товариський суд у ЖЕКу, — накладаючи в тарілку третій салат, плямкав Мойсей Аронович. — Дивуєшся, де в людей почуття обов’язку? Три місяці не прибирати на сходах! Всі зайняті, всі працюють. Але ти перш за все сусід, громадянин. Державу дала тобі квартиру не для того, щоб ти занедбував громадські площадки і східці. Правильно я кажу чи ні?

— Цілком правильно, Мойсею Ароновичу! Яке ж рішення виніс товариський суд вашого ЖЕКу?

— Виселити! Або ми, або вони. Хай не пропадають по три місяці по відрядженнях. А ще кандидати наук!

— Та ви що?! — обурився Петро, котрому аж защеміло серце, хоч сам він квартири ніколи не мав. — За таку дурницю позбавляти людей житла!

— А щоб іншим не кортіло! Непокараний злочин гірше пошесті чуми, холери...

Зачувши про холеру, Петро схопився з місця і ослаблим голосом попрохав дозволу піти покурити на кухню.

— Зачини двері за собою, бо протяг, — турботливо нагадав Артур. — І довго там не сиди...

Виходячи, Петро ще почув:

— Ти що, не міг дістати свіжішого балику?

От нахаба! Петро глянув на годинник: за десять дванадцята. То був його годинник, а не Артурів. Петро вмостився біля електричної плити, увімкнув одну конфорку і запалив цигарку. Він анітрохи не захмелів і почувався вкрай стомленим. За вікном діялося казна-що. Вітер раз у раз вривався у напіввідкриту кватирку.

Так, старому він не сподобався, хоч виглядав на порядного провінціала, не розбещенного спокусами великого міста. Але то, здається, людина, котрій ніхто не догодить. Невгавучий пенсіонер, що всюди пхає свого носа.

Треба поїхати додому. Скоро Жовтневі свята, та й канікули у школі. Хтось з його колишніх однокурсників казав, ніби соромиться признатися, що працює вчителем. Яка різниця! Добрі гроші, повага на селі. То в місті дивляться, яка на тобі одежа, а чи за чесні гроші вона куплена, нікого не цікавить. Петро, правда, не уявляв, як буде жити далі, коли не вступить до аспірантури: село, ніяких перспектив. Ні хати, ні сім’ї. Від думки про власну сім’ю йому робилося смішно. Одружитися, завести дітей, порося, обробляти город. Хай йому грець! Досить з нього прикладу батьків.

Петра трохи мучила заздрість, коли він навідував Артура. Півтора року назад той прийшов до нього в гуртожиток, не маючи даху над головою, а зараз — кооперативна квартира. Він не допитувався в Артура, звідки вона взялась. Добре, що є хоч одна людина в місті, котра дає йому притулок. Притулок... Найбільше Петра пригнічувала вбогість власного існування: не матеріальна, не духовна, а соціальна. Неможливість злетіти і в силу обставин, і в силу нікчемного характеру. Можливо, нездійсненне й виповнилося б ціною неймовірних зусиль і здоров’я... Але не хотів. Обікрасти власну молодість, позбутися почуття розкутості, невеликої свободи заради міських принад — проти цього бунтувало все його єство.

Є такий прошарок людей без покликання, але з претензіями. Потребують пригод, цікавих людей, особливих захоплень. А якби вдалося напоїти всіх спраглих до незвичайного, що було б далі? Втома і відрада в заспокійливому ритмі щоденної роботи.

«Господи, — думав Петро, — таких, як я, мільйони. Я — нікчемний, сірий, але я ще борсаюсь. І хочу волі: моря, гір, лісу, кохання. Йти квітучим лугом, і хай на мій посвист прибіжить сивий кінь. Не хочу тупіти від зошитів, тремтіти перед начальниками-самодурами, повторювати з року в рік одне й те саме. Хочу, щоб у мене було не сімдесят учнів, а десять, з якими б я ділився усім. Але так не буде ніколи. Треба знайти вихід. Чи не завербуватись до білих ведмедів? Ні, я не в змозі поїхати з України. Навіть село, де народився, не можу покинути більш як на місяць. Якийсь дивний страх перед чужими місцями, де нема жодної знайомої душі. Наче я зовсім уже старий і вріс у землю...»

Грюкнули двері. Петро прислухався. Напевно, Артур пішов проводжати Мойсея Ароновича. Слава богу! Петрові аж легше стало дихати, дарма що йому не дали цінної поради. Артур нечутно з’явився на порозі. Він був незвичайно блідий.

— Ще не заснув?

— Та ні...

— Ходімо пити. Чи тобі погано?

— Все гаразд.

— Ми перебуваємо зараз у смузі сонячної активності. Треба пити.

— То ходімо, — знизав плечима Петро.


Артур — Максиміліан — Петро, прокинувшись уранці, мав би почувати себе вбивцею, але не почував. Він і так довго зволікав, аж Мойсей Аронович приволік свої старечі кості й таки змусив молодого колегу всипати до Петрової чарки ціанистого калію. Артур дивився, як хлопець, ледь торкнувшись губами вина, заціпенів, а потім важко упав на підлогу, зачепивши ліктем пляшку «Троянди Закарпаття». Артур на мить провалився у згуслий морок, а коли розплющив очі, то побачив тіло, яке досі вважалось його власним, а тепер лежало головою до вікна, розкинувши руки, наче покинута лялька. Він застогнав, намагаючись поворухнутися, але чуже тіло ще не перейшло повністю у його володіння. Треба було за всяку ціну встати і знищити сліди. Артур напружив усі сили, щоб зробити перший порух. Якщо йому це не вдасться — тоді кінець.

...Треба думати про тепло, яке обволікає тебе всього, змушує битися серце; про сонце, яке дає життя кожній істоті, гріє її... Можна пити ковтками його промені, купатись у них, розкинувши руки на теплій вологій землі. Поруч — вона. Її звати Марія. Я торкаюсь її теплої гладенької руки, вкриваю її долоню своєю. Наші тіла вбирають у себе енергію зірок, сонця. Ніхто нас не бачить на лузі серед трав і квітів. Нікого нема на цьому острові пам’яті. Він знає, яке на дотик Маріїне волосся: м’яке-м’яке і ледь вологе. Очі в неї заплющені, дихання спокійне. Вона ні про що не здогадується. Її душі нема з нею. Кінчиками пальців він пестить прозорі повіки, торкається зімкнутих вуст. Так можна пестити лише квітку. Вона, Марія, нічого не знатиме. Тіло, яке лежить перед ним, таке беззахисне, тендітне, що хочеться бути грубим, вирвати з нього стогін, крик насолоди, бо все одно воно постаріє, зів’яне, стане тліном, тоді як він безсмертний і може обрати будь-яке інше, котре теж дасть йому право любитися з чужою коханою. Він цілує її ще раз, поклавши долоню на груди. Прокинься...

Ні, не прокидайся. На всій землі ми не знайдемо такої квітучої безлюдної луки, з метеликами, що стають квітками. Ти мій метелик, моя квіточка. Що тебе чекає взимку? Мушко-одноденко, яка ж ти крихітна в порівнянні з тією блискучою зіркою, з котрою я колись візьму шлюб, і ложем нам cтане Чумацький Шлях. Ти нікому не розкажеш свій сон, бо тобі буде соромно. «Більше не треба так робити...» — чує він чийсь голос. Здогадується звідки і свариться пальцем на білу хмарку, що підкрадається до сонця. Треба йти. Відпочинок скінчився. Він цілує Марію там, де б’ється на шиї тонка жилка. І все навколо здригається від болісного стогону дівчини. Це так несподівано й страшно, що він відсахується і йде геть, майже тікає, ніби злодій чи вбивця.


...Артур підійшов до дзеркала. «Наче покійник, — подумав він, угледівши бліде лице з почорнілими губами і тьмяними, глибоко запалими очима. — Не поїду завтра в село».

Вийняв з бару келишок, налив коньяку і випив одним духом. Коньяк прояснює голову. Потім, уникаючи дивитись на свою колишню оболонку, дістав з шафи бутель з нігілятором. Через двадцять хвилин ця моторошна лялька щезне. Артур пішов у ванну, скинув з себе поплямлену вином одежу, увімкнув душ: дуже гаряча вода, потім холодна, знову гаряча, мило, шампунь. Місяців два він не матиме цієї приємності, хіба коли приїжджатиме на вихідні.

Настрій у нього кращав. Завтра неділя, і можна буде гарненько виспатися. Артур обтерся, заліз у піжаму, а одежу намочив, посипавши порошком. Прати йому вночі не хотілося.

Нігілятор спрацював на славу. З’їв навіть шматок килимка, тепер доведеться купувати новий. Артур прибрав зі столу: повні тарілки поставив у холодильник, бруд-

ні в раковину, недоїдки і крихти зсипав у бачок для сміття. Скатертину згорнув. Залишив тільки на журнальному столику коньяк, келишок, пляшку соку і тарілку з бутербродами. На підлозі, коло того місця, де сидів Мойсей Аронович, було страшенно насмічено. «Ото вже переграв, — незлобиво подумав Артур. — Не мине й п’яти років, як сусіди по комуналці з великою полегкістю на серці повезуть цю мумію на цвинтар, не здогадуючись, що плюгавий дідок прожив уже двадцять людських життів і відтепер має право ніколи не вдаватися до цього лицедійства. А мені ще ого-го!»

Артур зітхнув, підмів підлогу, порозставляв усе по місцях. Потім знов пішов на кухню і перемив посуд. Ця робота до біса стомлювала, але приглушувала скімління, яке йшло чи від недосвідченого Артура, чи від колишнього господаря тіла.

«Сиди тихо! — наказав він отому, що борсався в ньому від Петра. — Хай людство дякує, що позбулося ще одного з комплексом неповноцінності. А тебе, голубе, чекав би алкоголізм і біла гарячка. Гм, а раптом я отруїв ціанистим калієм майбутнього Песталоцці або зразкового сім’янина? Та ні, не годиться піддавати сумніву гороскопи. Магія всесильна, хоч я, наприклад, вряд чи зумів би перевтілитись у злісного анонімника чи ката Марії-Антуанетти. Втім, я вчинив сьогодні звірячий злочин, але тут комар носа не підточить, не те що слідчий...»

Він пив коньяк, однак не п’янів. Нараз йому пригадалися мандрівки в космос, й Артур ледве не завив від туги. Простір, захват, астероїди, що розсипаються від одного дотику... Тільки порожнеча велична по-справжньому, бо нічого не означає.

Згодом, після земних мук, буде все: не лише Сонячна система, де знайома кожна каменюка, а Галактика і далі, далі... Нові шляхи, п’янке відчуття, що ти один з небагатьох, хто може не боятися газових туманностей, мільйонноградусної температури, радіації, і що людина ніколи не досягне того, бо вона кінечна. Людство смертне і йде до виродження. Наші зусилля зберегти людський рід від тотальної загибелі — лише крапля обезболюючого, яке продовжує агонію на мізерний відтинок часу, а далі зовсім перестає діяти.

— Чого це я розмудрувався? — тоскно подумав Артур і вже хотів хильнути з келишка, але зрозумів, що це не допоможе. Він зняв телефонну трубку, набрав номер і почув:

— Якого біса?

— Я все зробив, Мойсею Ароновичу.

— То лягай спати.

— Не хочеться, — тихо і сумно мовив Артур. — Політати б...

— У відпустку політаєш.

— Коли ще вона буде, Мойсею Ароновичу...

— Скоро. Років через п’ятдесят, — хіхікнув дідок і кинув трубку.


Друга поява старого в парусиновім плащі | Потрапити в сад | Список