home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Хата

Марія:

Хата. Вона стоїть далеко від траси і двоповерхових будинків-фортець. Хазяї тих цегляних потвор самовдоволені, пихаті і водночас одвічно занепокоєні, щоб їх хтось не обікрав. А ця хата вбога, під солом’яною стріхою. Ми самі білили її восени й навесні. Довкола старий садок: груші, сливи й вишні. Така маленька хатинка, самотня хатинонька на пагорбку, схожа на бабусю, що гріється на сонечку.

У хаті — піч, величезна добра піч. А ще лави, стіл, потемнілі образи під рушником, широке дерев’яне ліжко, на якому народжувались і вмирали люди. Полиця з чашками для кави, електроплитка, магнітофон, а в світлиці коло груби — наше найбільше багатство: дві гітари, «Іоніка» й скрипка.

Коли хлопців забрали до армії, Сергій залишив мені ключа. Ту хату записала йому бабуся, і я часто приходила у неї: витирала пилюку, провітрювала. Легко було уявити, що я тут живу, але чомусь не уявлялось. Ми якісь без роду-племені. Батько — сирота, дитя війни. У мами — єдина сестра, і та живе в Караганді. Може, батькам легше, що в мене є хлопці...

Хоч ми й різні, але нас назавжди зв’язала музика. І ніхто з нас чотирьох не сміє стверджувати, що він нещасливий. Найгірше тим, хто не знає, куди себе подіти.

Ми просякнуті музикою, як потом і сльозами, безіменні фанатики, диваки. І дилетанти... Я могла б жити так довго, не потребуючи вогнів сцени, оплесків, визнання. Клянусь! Але хлопці рано чи пізно затужать за тим барвистим світом і, боюся, зневіряться. Для мене музика — то завжди свято, хоч після кожного нашого вечора в Сергієвій хаті ми нагадуємо загнаних коней.

Потім Костя з Віктором проводжають мене додому, а Сергій здебільшого залишається ночувати. Ми старанно приховуємо від його і своїх батьків, що він має дівчину, сполохане безголосе створіння з білявими кучерями. Вчиться вона, здається, в якомусь ПТУ. «Самичка», — каже на неї Віктор. Сергій навіть не пробує заступатися за свою коханочку. Зрештою, він надто флегматичний і добродушний, щоб сприймати шпильки всерйоз. У наших стосунках неписане правило: не лізти одне одному в душу.

Хлопцям потрібен мій голос. Ні до тіла, ні до моєї душі їм немає діла. Збоку виглядає, ніби вони страшенно галантні: буває, переносять через калюжу, щоб я не промочила ноги, але в усьому іншому — безцеремонні. Втомлена я чи ні, однак мушу співати. Скільки разів від перевтоми я плакала вночі — в подушку, щоб не чули батьки... Нам довелося здійснити справжню революцію, аби я мала право ходити на репетиції. Мої батьки, хоч і без пережитків, але боялися за мене, незважаючи на те, що хлопці були моїми однокласниками, мама вчила нас усіх і жили ми близько одне від одного. Хлопці підлизувались до мами зо два місяці. Навіть ремонт у квартирі зробили. Якби ходив один, то можна було б подумати, що він закохався у мене, а так відразу троє. І говорять лише про музику. Бідна мама очманіла від усього того. Нарешті батько розкусив цю дипломатію і прямо спитав, що їм треба.

Пам’ятаю той день: весна, кінець десятого класу. Хлопці товклись у мене в кімнаті, як звичайно. Сергій колупався в магнітофоні. Віктор з Костею сперечалися про музику, а я поспіхом дописувала твір на завтра. Тато зайшов до кімнати й сказав:

— Ходите, ходите, а Марійці ж вступати треба. Та й вам теж...

Віктор іронічно посміхнувся. А Костя відважився:

— Василю Андрійовичу, ви дозволите, щоб Марія співала в нашому ансамблі? Ми тут таке задумали! А вступить вона обов’язково, якщо вам так хочеться...

Таки не втримався від шпильки!

— Мені хочеться чи тобі, га, Маріє?

Я тільки нахилила голову.

— Ну, чого мовчиш, доню? Хочеш співати?

— Хочу.

— А вчитися?

— Якщо буду співати, буду вчитися.

Хлопці аж засяяли, а батько нічого не сказав. Вийшов з кімнати. Правда, не грюкнув дверима.

— Так, — мовив Віктор, — домострой. Вони вирішують, що ти маєш робити...

— Припини!

Я заплакала, але не від горя, як вважали хлопці, а від полегкості, що розмова нарешті відбулася. У сімнадцять років ми нагадуємо безпомічних сліпих кошенят, про яких вирішують, чи топити їх, чи лишити живими.

— Не плач, — втішив мене Сергій. — Як не пустить, ми тебе вкрадемо. Звісно, коли нам буде по вісімнадцять...

Через кілька місяців я поступила. Зрідка ми збиралися в неділю й зализували рани, спричинені переходом в дорослість. А тоді гуртожиток, в якому я не відразу обжилася...

Для тисяч людей, котрі квапилися вулицею, я була ніщо. Нікому не потрібна. А в тій хаті під солом’яною стріхою забувалася буденна суєта, і рано чи пізно ми мали всіх здивувати або принаймні розтривожити. Нема солодшого чекання, ніж оце.

Іноді темрява за вікном така, що хочеться осліпнути й оглухнути. Здається, вийдеш з хати і більше не повернешся до неї, не знайдеш дороги, як між барханів у пустелі. І живемо, ніби в пустелі, самі, зігріваючись вечорами домашнім чаєм або теплим молоком. Та чи буде так завжди? Адже ніхто з нас не вічний. І вже відтепер лякає нас передчуття втрати...

Віктор:

Я знав, що ми приречені на невдачу, але що вдієш з непереборним бажанням себе показати? Сергій зіграв при цьому роль змія-спокусника. У ділових якостях йому важко відмовити. Зрештою, нам уже не сімнадцять. Залишитись ідеалісткою серед нас змогла тільки Марія. Ми добряче зіпріли, перш ніж її вмовили. Не те слово: ми її налякали. Хай від нас на кілометр тхне дилетанством, однак музика — явище суспільне. Вчила ж вона, чорт забирай, філософію!

Та й Костик з Сергієм почали скисати. Набридло підігрівати одне одному честолюбство. Щодо мене, то я чхав на виступи і таке інше. Досить з мене ганебного провалу в консерваторію. Якийсь селюк забажав стати композитором! Хлопці під’юджували мене принести в приймальну комісію магнітофонні записи, але я вперся. Пісні зараз складає кожен дурень, що вміє хоч трохи бренькати на гітарі. Імпровізації для такого солідного закладу — блюзнірство. Інструменти — нікудишні. Грошей нема на спекулянтів. Наша «Іоніка» скоро почне хрипіти, як астматик, а скрипка... Що це за скрипка, як вона коштує двадцять карбованців? Світломузика, незважаючи на золоті Сергієві руки, схожа на зіпсутий світлофор, довірившись якому пішохід неминуче втрапить під трамвай чи якийсь інший зручний та вигідний вид міського транспорту. Наше справжнє місце на тротуарі або в електричці. Ото ми давали клас, коли після армії всі троє чкурнули влітку в Крим!

Яка це розкіш — знову відчути себе вільним! Ми геть очманіли. Приїхали в Євпаторію, а там швидко до моря. Цілу ніч співали й купались. Ніде нема такого гарного берега й моря, як у Євпаторії: пісок, камінці, смарагдові хвилі. Через два дні нас прогнали, бо на пляжі не дозволяється співати. То ми прилаштувалися коло санаторію для інвалідів. Сердешні інваліди виявились чудовими слухачами. Увечері ми співали, а вони сиділи й слухали безкоштовний концерт. Понаносили всілякого харчу. Але міліція нас, босяків нещасних, все одно прогнала.

Ми і в Гурзуфі побували, і в Ялті. Всюди нас ганяли, ніби скажених собак. Лишилися гроші хіба на дорогу, а вертатись додому не хотілося, хоч плач. Море тягне до себе, як магнітом. Не помічаєш ні сміття, ні тупих міщанських пик, ні люмпен-пролетаріату, що промишляє в пляжний сезон. Ми обдерлися, схудли, як чорти. Дійшли вже до краю. Посідали під кафе, просто на тротуарі, й заспівали, вдаючи з себе нудьгуючих і ситих. Черга була аж надвір, то ми весь час мали свіжих слухачів. Кишки грали марш, розпечене каміння пекло нам сідниці, а бісів Сергій задля сміху ще й панамку поклав біля ніг. Ми й не помітили, як у неї посипались монети від тих, хто хотів нас принизити, і від тих, кого розжалобили наші пісні. Втім, тоді гроші для нас не пахли.

Підійшов грузин, поцікавився, якою мовою ми співаємо, і ще довго з нами розмовляв. Виявився він душевним чоловіком. Запросив нас до себе. Ми не відмовилися: згребли гонорар у кишені, гречно подякували публіці, пообіцявши, що прийдемо завтра, а може, й післязавтра.

У готелі, де жив той чолов’яга на ймення Реваз, ми добре випили. Я вперше побачив багату людину. У нас в селі гроші пахнуть гноєм, потом і базарним туалетом, де відбуваються різні торгові угоди. Та й розжиріли наші багатії порівняно недавно. А тут — східна розкіш, і гроші були чистенькі, хрусткі й бралися хтозна-звідки. Номер-люкс, всюди килими, сулія вина в кутку, фрукти, улесливі покоївки. Наш знайомий цього не помічав. Гроші для нього починалися десь аж із тисячі, але щось у ньому було від торгаша другого покоління. Його батько чи дядько, напевно, й досі стояв з мандаринами в Москві або Львові.

Реваз включив японський магнітофон і запросив нас до столу. Мені спочатку зробилося заздрісно, а потім сумно. Влада грошей завжди пригнічує.

— Заспівайте, хлопці, — після кількох чарок попросив нас товариш із сонячної Грузії. Але ми мовчали.

Костик промимрив щось наздогад того, ніби ми після вина не співаємо. Тоді Реваз з королівською скромністю почав розповідати про недавню поїздку до Японії. Я побачив, що Костя зараз не витримає і заспіває, бо він у нас божеволіє за всім японським.

— Шкода, — зітхнув Реваз, — шкода, що ви не співаєте. Я хоч слів не зрозумів, але сподобалося. Наче в Грузії побував. Люблю сидіти на сходах рідного дому й дивитись, як за горою сідає сонце. Приїжджайте до мене в гості, га? На гастролі чи просто так...

Я засміявся:

— На гастролі? Оце наші гастролі під їдальнею. Ми не такі славетні, щоб кудись виїздити з концертами.

— Про це не турбуйтеся. Все можна влаштувати.

— За гроші все можна, — докинув Костик, відкопиливши нижню губу.

— Ми щойно прийшли з армії. Треба ще заробити і на костюми, і на інструменти, — ввічливо пояснив Сергій.

— Дурниці!

Реваз, хитаючись, підійшов до письмового столу, вийняв звідти дві пачки грошей з купюрами по 10 карбованців. Він був п’яний, як чіп.

Я побачив розпачливі очі Костика. Його лице вкривалося червоними плямами сорому.

— Не треба нам ваших грошей!

— Я їх позичаю!

Сергій засовався:

— Ходімо, хлопці, вже пізно.

— Але чому? Хіба я не можу допомогти своїм друзям?

— Мішок з грошима тобі друг, — буркнув Костик.

— Це суперечить нашим принципам, — мовив я. — У нас є руки, заробимо самі.

Більш благородного жесту ми не могли б зробити.

— Ну що ж, — сказав Реваз, — воля ваша, коли ви не дозволяєте мені прилучитися до мистецтва. Друзі колись купили Піросмані пивничку...

— Яку він потім віддав за «миллион, миллион алых роз»! — шпигнув його Костя.

— А чому ж ви взяли ті копійки, що вам накидали в картуз?

— Бо їсти хотіли.

— Їсти?! — витріщився Реваз. Він би менше здивувався, якби почув, що нам не вистачає грошей на купівлю яхти. — Хіба в наш час у когось не вистачає на їжу?

— Хочете спробувати, що це таке? Віддайте всі гроші на дитбудинок, а зарплату пропивайте.

— Е-е, я цього не зроблю! З мене в Грузії сміятися будуть. Людина без грошей — тьху! Нуль без палички. Хіба можна відмовитися від красивих речей, подорожей, зустрічей з цікавими людьми? За що я поведу кохану жінку в ресторан?

Я взяв гітару, бо мені сяйнула одна думка. Ображати Реваза не хотілось, надто він був безпосередній. Я заграв лезгинку. Очі в Реваза спалахнули, він підвівся, готовий піти в танок, коли я перейшов на відому пісню з репертуару АББА, що звалася «Гроші». Я імпровізував, то сплітаючи, то розганяючи ці дві мелодії. Аж забув про Реваза, котрий міг набити мені пику, оскільки був тренером з боксу. Я нарешті зрозумів, чого нам треба. Ми досі йшли помилковим шляхом, поринувши в меланхолію давнини. У музиці, де монотонність рівнозначна смерті, ми мусимо всього намішати, щоб стався вибух: іронії, смутку, жовчі, ніжності. Одне слово, контраст, навіть не дисгармонія, а контраст. Музика має стати соціальною, але ні грубою, ні плебейською.

Це було страшно. Я відчув себе самотнім, бо не міг зараз нічого сказати товаришам. Та й не мав певності, чи підуть вони за мною. Тієї миті я був ладен розійтися з ними назавжди, якщо вони мене не підтримають.

Сергій — виконавець. Він бог виконання: на ходу ловить мої думки. Але Костик з його інфантильністю і замилуванням квітами, сільськими хатами — що скаже він? Ми не відкинемо нічого, лише додамо свого, уникнувши солодкавості, котра йде від псевдонародних традицій. Через те в нас досі немає українського року.

Ми повернулись у палатку і розмовляли до ранку. Додому. Додому. Додому! За наступні два місяці ми встигли багато, хоча ні в чому не маєш певності, доки тобі про це не скажуть компетентні люди. Та ще була Марія з її особистими проблемами. Відректися від нас вона б не посміла — не такий уже в неї сильний характер. Та чи захоче вона співати на Костикові слова?

Костя наче сказився після тієї поїздки на море. Його вірші заполонили міщани, автомобілі, імпортне барахло... На все це він накинувся з такою люттю, що мене аж нудило. І це після порожнечі з голубами, дахами, дощем і маками! Він сподівався дати привселюдного ляпаса міщанству, забуваючи, що ті істоти хоч і чують, та не розуміють, а як розуміють, то забувають. (Тут я перефразував відомий вислів Станіслава Лема). Мистецтво — це творчість, спосіб життя, а не обвинувальний акт.

Перед своїм першим виступом ми нагадували сумнозвісних Лебедя, Рака і Щуку. Один лише Сергій з цікавістю спостерігав за нами, бо не вважав себе творчою натурою.

Нам трапилася щаслива нагода показати себе. У Кості на заводі був якийсь ювілей, здається, п’ятдесят років від заснування. Сергій пронюхав про це й намовив Костю, який не міг похвалитись успіхами на виробництві, ходив у підсобних робітниках і лаявся з начальством, проявити громадянську свідомість. Нам дозволили виступити. Втомлена голова місцевкому, котру вдома напевно обсіла купа дітей, вислухала нас у приміщені клубу і сказала «може бути». (Ми це сприйняли як образу). Ще спитала, чи вміємо ми грати пісню «Малиновка», яка була на той час вельми популярна. Ми перелякано їй заперечили, мовляв, на розучування однієї пісні у нас іде щонайменше місяців зо два. Вона ще запропонувала нам розцяцьковане вбрання з чужого плеча, але ми чемно відмовились, сказали, що виступимо в строгих вечірніх костюмах, а Марія в білій сукні.

...Нас випустили на сцену під кінець, коли публіка наслухалася віршів і жіночих вокальних ансамблів у супроводі акордеона. Все виглядало досить убого й жалюгідно. Ми пильнували за кулісами апаратуру, щоб хтось не зіпсував. Марія помітно хвилювалась.

Перша наша пісня звалась «Тиша». На Костикові слова, звісно: про ніч, котра не дає волі крику, сміху, тільки тихому плачеві в подушку. Лише дітям дозволено кричати й плакати. Пісня переходила в коротку колискову, яку співала Марія. Їй найбільше вдаються тихі, лагідні пісні.

А потім були «Коні», весільні коні. Пісня, котру я створив на одному подиху, коли одного разу вночі почув стукіт копит по бруківці. Було це в гуртожитку музичного училища. Я прокинувся й уявив собі, як на конях мчать закохані, давно вмерлі, з тих далеких часів, коли наречені їздили вінчатись у каретах. Якби голова місцевкому второпала, що це про мертвих, було б нам на горіхи.

Третя пісня була народна. Ми страшенно не любили бездарних модернізацій, які спотворювали народну пісню до невпізнання. Я грав на скрипці, а хлопці й Марія співали так, наче в неділю сиділи на призьбі й дивились, як догоряє день.

І зараз не знаю, в чому була наша помилка, крім тієї найголовнішої — ми не були готові. Нам аплодували, але з обличчя завклубом та йому подібних ми бачили, що виступаємо тут вперше і востаннє.

А після концерту підійшов голомозий тип з хтивими масними очима, назвався директором ресторану й запропонував нам виступити у нього, звісно, за плату. Ми, втомлені й пригнічені, мовчки сиділи в роздягалці, коли той накотився на нас бойовитим круглим черевцем і став розмовляти, ніби з лакеями.

Я дав йому по пиці, а Марія розплакалась, як дитина.

Ми не змовляючись пішли до своєї хати. Назавтра мене викличуть в міліцію або в суд. Костя щиренько зазирав мені в очі й повторював:

— Скотиняка!

І таке інше.

Ми зігріли чаю і сиділи довгенько. Було вже пізно, але Марія не поспішала, бо її батьки пішли на весілля.

— Пора й тобі виходити заміж! — буркнув Костя. — Чому ти не одружуєшся?

Марія тільки загадково посміхнулась. Гм, якщо вона й справді вийде заміж, то їй буде не до співу.

— Давай я одружуся з тобою, — бовкнув я. — Тоді ти нікуди не втечеш...

— Та ну тебе! — відмахнулася вона.

Мені здалось, що вона когось має, і це неприємно вразило. Музика потребує аскетизму.

— Хлопці, — прорік Сергій, котрий завжди повертав нас до реальності, — діло з тим торгашем пахне порохом, а ви собі розпатякалися. Треба щось робити, бо Віктору може нагоріти.

— Піду я спати. Завтра на роботу, — підвівсь я.

Звісно, я повівся, мов останній егоїст. Чекав, що Марія піде зі мною, але вона сиділа, як прикута. Вийшов з хати і втрапив під холодний весняний дощ. У селі всі мирно хропіли або лаконічно виконували свій подружній обов’язок з суботи на неділю.

Біля автобусної зупинки, просто на мокрому асфальті, спав п’яний. Я добре зіпрів, перш ніж підняв його і вклав на лавці.

Костя:

А чи було це насправді? Спека, жахливішої не можна собі уявити. Я ще малий, десь дванадцяти років, цілою сім’єю ми відпочиваємо в Одесі в тітки Лариси. Я терпіти не міг сонця, вилежування на пляжі, тутешніх наїдків, від яких мене нудило. Навіть моря не любив, хіба що ввечері, коли на обрії засвічувалися вогні кораблів і мені до сліз кортіло мати бодай гумового човника, щоб доплисти до них.

А чого варта була сама місцина! Миршаві деревця, жалюгідні коробки будинків, розпечений асфальт, а до моря пертися півгодини на автобусі такою ж оголеною вулицею без найменшого затінку. То була каторга, а не відпочинок. Однак я чомусь терпів. Сили волі в мене й зараз немає, а тоді й поготів.

І от мені дали літрову банку і наказали принести з гастроному сметани. Я, радий вирватися з задушливої квартири, вибігаю надвір. Тиша, і зовсім нема людей. Всі поховались — і раптом шурхіт ніг. Я обертаюсь і бачу стару жінку із скам’янілим лицем. Вона виймає з кошика жмені рожевих пелюсток і сіє їх на асфальт. Навіщо?

І тут я бачу, що слідом за нею йде похоронна процесія. У маленькій труні, яку несуть на плечах, жовте дитяче личко в чепчику. Не чути ні плачу, ні голосінь. Ідуть собі мовчки, ось зникли за рогом, тільки лишилися пелюстки на асфальті.

Мабуть, найбільше мене тоді вразила порожнеча довкола процесії. Навіть якби стався землетрус, оті люди йшли б так само втомлено і байдуже, виконуючи ритуал. Мені стало страшно, і я побіг додому, так і не купивши сметани. Здавалося, наче я сам опинився всередині тої процесії, котра і досі йде, і буде йти вічно, як вічно ходять по землі смерть, зло, любов. Іти і розтоптувати трояндові пелюстки, утверджуючи право смерті на красу і на все інше, тлінне й недовговічне.

Вірші я почав писати набагато пізніше. І жодного про квіти. Однак їхній запах переслідував мене весь час, доки я не зрозумів, що той аромат — їхня мова, і лише бджоли, метелики, джмелі знають її досконало. Біля нашої хати ріс невеликий садок: три яблуні, дві сливи і вишня, а під плотом — грядка з квітами, посаджена мамою. Я крадькома зривав кілька квіток, залазив між кущів смородини й агрусу і роздивлявся кожну пелюстку. Я хотів розгадати таємниці квіткової плоті, й у цьому не таїлося ні крихти патологічного, бо я був зовсім ще дитина, а вдома ми не тримали навіть собаки, з яким би я міг побалакати.

Потім мені спало на думку, що квіти мусять мене ненавидіти, бо я їх рву. Ці ромашки, мальви, гладіолуси якоїсь ночі задушать мене своїм запахом, і ніхто не здогадається, в чому справжня причина моєї смерті. Малим нам казали: не рвіть «буслячий вогонь», бо прилетить бузько й спалить хату. Отже, квіти мають своїх заступників, могутніх покровителів й тому не щезли з лиця землі. Навпаки, проникли всюди: на старі дахи з червоної черепиці, купи гною, річкове каміння, балкони й асфальт. І при цьому залишаються таємницею. Як з грубого стебла народжується червона чи біла квітка? Не тільки я, але й ніхто в світі цього не знав.

Якось уві сні я заблукав у чужому саду, де було безліч стежок і кожна дуже довга. Ще стояли там будинки, куди невільно було заходити. Я чекав, що кожної миті мене хтось знайде і прожене звідси. А стрів я стару жінку, балакучу і добросерду. Вона взяла мене за руку і вивела з чужого саду. Невисоку металеву хвіртку обвивали білі й червоні ружі. Жінка зірвала дві квітки й дала мені на прощання. Так я вперше отримав у подарунок квіти, хай уві сні, але вони перестали бути для мене предметом досліджень і набули статусу символу. А де виникають символи, там народжується поезія. Я жадібно накинувся на вірші, особливо старі японські, де панував культ краси. Все довкола виявилося грубим, неоковирним, абсолютно глухим і сліпим до прекрасного. То було страшне відкриття. Я не міг писати, знаючи, що приречений на вічне нерозуміння. Дух протесту зробив мене покровителем квітів. Я мав за що триматися і втриматися, хоч мої вірші й кепські. У них немає запаху квітів, є лише дзижчання бджоли і шурхіт крил метелика, які відчувають квітку інстинктом.

Мені не потрібна буде музика до слів, якщо я знайду запахи, дотики. Друзі зненавидять мене за відступництво, але хіба Віктор не прагне звільнитися від моїх слів, а я від його музики? Музика не потребує слів, поезія не потребує музичного супроводу. Ми разом лише тому, що не досягли бажаного. У мистецтві може бути спілка виконавців, а не спілка творців. Рок-група — це щось хворобливе, але сам рок — уособлення двадцятого віку.

Якими ми будемо далі, до чого доведе нас цей світ, розірваний на безліч клаптів, хто залікує наші рани, тобто хто нас зрозуміє?

На великдень біля воріт сидять бабусі з пучечками квітів у чорних руках. Верталися з цвинтаря й по дорозі нарвали... А наступного дня якийсь дядько понесе з лісу повний кошик таких самих на харч кролям. Не тому, що будень. Квіти не знають буднів, на відміну від людей, котрі їли б і квітки, якби вони їм смакували.

Сергій:

Світлана, ох, Світлана! Хто б міг сподіватися, що мине якихось два місяці і ми станемо зовсім чужі? Я її не любив, але іноді казав, що люблю. Дівчата хочуть слухати красиві слова, навіть коли не дуже вірять їм. Найболючіше те, що Світлана була в мене перша. Я б таки одружився з нею, але пізніше. Куди мені зараз, якщо зроблено так мало, а досягти треба так багато, щоб наша музика мала бодай який грунт. Відмовитися від усього, найняти халупу й щотижня труситися до батьків з торбою, щоб вкинули туди картоплі, сала, яєць? Та хай воно все горить!

Було б мені років вісімнадцять, я примчав би лицарем на червоному мотоциклі просто на твоє весілля, Світлано, і влаштував би грандіозне викрадення! Або принаймні напився. Але зовсім не хочеться йти чемним гостем по запрошенню, яке я одержав від тебе по пошті, хоча живеш ти на сусідній вулиці. Я чую, як гупає бубон, і уявляю тебе за весільним столом поруч з молодим. Усі статечні, ще не понапивалися, й нема звичних сцен сільського весілля (а це таки сільське весілля!). Хоч до сільради метрів триста, однак ви поїхали на «Волзі», а музик найняли з міста. І ти слухаєш цю ідіотську музику, наче я не вчив тебе, що пісні призначені не для шлунку й розваг. Якби не ті два роки в армії, я б не допустив цього весілля. Але поки я служив, ти й гадки не мала про мене. Чекати хлопця з армії — це вічність. А раптом знайдеться хтось і поведе під вінець?

Я повернувся й знову почав тебе цікавити. І наша музика стала тобі небайдужа, хоча, даруй, смаку в тебе ніякого. Її ти їла, як усі. Але в цьому повинне середовище: подружки, танці. А я горів за жіночою ласкою, сил не було боронитись. Не кожному випадає щастя мати таку гарну, спокійну коханочку з цілком порядної сім’ї. Я знав наперед, яка була б з тебе хороша дружина, мати, господиня, але яким би для тебе був я?

Ти хоробро боролась, доки було сили, не розуміючи, що ми з двох різних світів. А якщо й розуміла, то вперто намагалась, аби твій світ здобув перемогу.

Не бійся, я не стану тобі на заваді і навіть не дорікатиму. Вітя й Костик нічогісінько не знають про наші стосунки, уявляють їх примітивними, тільки фізіологічними, але все це не так просто. Ти — перша. Інших жінок я, може, й буду зневажати, але тебе ніколи. Все минеться, Світлано. Все завершилось цілком логічно, без комедії чи трагедії. Ти так беззахисно сказала останнього разу: «Колись будеш за мною шкодувати».

Чую, йдуть хлопці. Вони переконані, що їм треба бути поруч у такий день. Скажуть: «Який же ти ідіот, Сергію, що сьогодні не твоє весілля!» А я відповім: «Ідіть до біса!» Тоді вони витягнуть пляшку вина, потім другу... Хай і на нашій вулиці буде свято.

А ти пригадуєш наші ночі, Світлано? У старій бабиній хаті, коли ми лишалися вдвох... Марія ніяк не могла звикнути до тебе, а ти до неї. Я не любив вас бачити поряд, надто ти програвала. Та вас і не можна було порівнювати.

Я все ще був переповнений музикою, п’яний від неї, і пальці, якими тебе торкався, боліли. Якби ти знала, як вони болять...


Імітація | Потрапити в сад | Друга поява старого в парусиновім плащі