home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Імітація

Уривок з однойменної книги Алоїзія-Рене-Степана: «Немає сумніву, що людська істота в усьому прагне наслідувати нас, небожителів, і були часи, коли це божевілля охоплювало цілі народи, які вважали себе вінцем творіння, забуваючи, що являють собою лише невдалий експеримент Творця. Уже тоді відчувалося засилля білої магії, котра штовхала людські громади до нескінченних воєн за місце під сонцем, виділяла одних, щоб принизити інших. Людина від безсилля вигадувала собі спрощені й зрозумілі відбитки світу, чим скористалися наші колеги, підсунувши їй власні моделі, тобто імітації. Ця легковажна забава увійшла в людський побут, вірування, призвела до фанатизму. А будь-який фанатизм — смішний. Замість того щоб витворити еліту, в якій не було б місця слабким і хворобливим, людство плекає напівживих плаксивих істот. Саме ці створіння чомусь імітують людські почуття, ідеї, їм належить мистецтво. От і виникає подвійний компроміс. Людський рід невблаганно прийде до виродження, якщо не прийме наших імітацій.

Від альтернатив добра і зла, справедливості й злочинності, кохання і розпусти, миру і війни потрібно відмовитись, оскільки самі ці поняття від довгого вжитку втратили свою вартість. Або наповнити їх новим змістом.

Усвідомлюючи абсурдність світу, люди шукатимуть розради в сильній особистості, котра стане для них еталоном поведінки. Світ, який ми допоможемо їм створи-

ти, буде світом рівних і вільних, здатних протистояти Творцеві...»

Перш ніж приступити до розповіді про втілення Артура, згадаймо історію першого судового процесу господа над бунтівними ангелами. Дуже гарно вона описана Анатолем Франсом у романі «Повстання ангелів». Як це часто буває, у тій веремії постраждали майже всі. Після суду Творець не ризикнув залишити повстанське кодло на щойно створеній ним землі, щоб воно не рознесло її в друзки, нашпигувавши атомними боєприпасами. Він заслав їх на периферію, а сам з найлояльнішими щодо режиму Творця, або, як зараз кажуть, політично благонадійними, ангелами зайнявся створенням Адама і Єви. Як воно було далі, ви знаєте незгірше за мене.

Провінційна атмосфера несприятлива для гострих мечів, але цілком придатна для уважних студій над чужими і власними помилками. Творець у дечому прорахувався, створивши людей, котрі ще й потім засумнівалися в його існуванні. І коли він надав довгожданну амністію, колишні злочинці вже мали план дій...

...Переддипломну практику Артур проходив у Франції XVIII століття у шкурі, так би мовити, світського жевжика графа Максиміліана. Він отримав відрядження, нацупив на голову білу кучеряву перуку, причепив шпагу і полетів. Кишеню йому відтягував гаманець з золотими монетами, корисність яких він мав оцінити згодом.

Практикант жваво перетнув міжзоряний простір, до біса захаращений різним мотлохом, і приземлився неподалік від Лувру, перед театром «Комеді Франсез», між першою і другою діями комедії Мольєра «Мізантроп». Від невдалого зіткнення з паризькою бруківкою постраждали його модельні туфлі із срібними пряжками, і Артур лайнувся рідною французькою мовою:

—              !

Сіявся дощик, невидимий у темряві. В такі осінні вечори на вулицях усіх столиць Європи найкраще вдаються вбивства, грабунки та гвалтування.

— З приїздом, мосьє! — гречно вклонився Артурові чоловік у чорному вбранні, що досі стояв за колоною і, соромливо ховаючись чи то від дощу, чи від настирливих візників екіпажів, допалював «Біломорканал». — Де це ви загаялись?

Чоловік чхнув і тицьнув під ніс практикантові годинник, певна річ, не XVIII століття:

— На одну хвилину 48 секунд!

— Я посковзнувся, — сказав Артур і для переконливості вказав на власні ноги в панчохах, обляпаних грязюкою.

— Ну-ну! — муркнув чоловік і, притулившись до стіни, злився з нею, попередньо шпурнувши недопалок в темряву.

Артур глибоко зітхнув, але не вилаявся, щоб не втрачати дорогоцінного часу.

«Боюсь, що людину завжди чекає одне з двох: вона або злочинна, або смішна», — писав Анатоль Франс.

Артур підіймається розкішними сходами у фойє. Ах, вибачте, ці сходи побудували лише наприкінці вісімнадцятого століття!

Бідний Мольєр! Яке діло Максиміліану до діалогу Альцеста і Селімени, цієї моторошної любовної гри, якщо він поглинутий спогляданням кінчика туфельки однієї з дам (до речі, чомусь не звертаючи уваги на її щедро виставлені груди). «Що за смак!» — знизав плечима Артур, одначе, глянувши на публіку, котра поводилася приблизно так само, трохи заспокоївся. Але жодного натяку на особистість! Ніякого тобі передчуття смерті! Тупа самовдоволена пика.

Та що вдієш? Довелося втілюватися в цього молодика, від якого тхне домашнім пирогом з гусячої печінки і котрий припхався в Париж розтринькувати батькові грошики. Будемо завойовувати серця дам. Тільки, боже збав, не втручатися в історію. Ти, Артуре, лише мізерна блоха на камзолі французької монархії: стрибай, бався в політику, але не більше. Терпи сморід поту, валяйся в брудній постелі з трактирною служницею, пий паскудне вино, наплоди купу дітей, які будуть схожі не на тебе, а на графа Максиміліана, нарешті — вмирай серед надмірно запопадливих спадкоємців з очима голодних псів.

Альцест:?

Селімена:             !

Дарма, все це пролетить як одна мить. Дурненький Максиміліане, тобі ніколи не прийде в голову така скажена думка, що невдовзі ти розпрощаєшся з душею, навіть не помітивши цього. І вона не відлетить до господа бога і не втрапить до раю, хоч би ти зараз думав про завтрашню утреню, а не про даму, затягнену в корсет. Навіщо вона тобі здалася? Їй же тридцять, а тобі лише двадцять один. Вона вже забула, скільки мала коханців. Все ж мені доведеться вволити твоє передсмертне бажання, щоб ти не поліз до повії, як це було вчора. Я не допущу, щоб твоє тіло зазнало фатальних перетворень, а гарний бургундський ніс провалився. Франції потрібні діти із здоровою кров’ю, котрих можна було б назвати цвітом нації.

Ну ж бо, вперед, Артуре, і ще раз пригадай, чому тебе навчили, і пожалкуй за тим, чого не вдалося увібгати в голову!

Вперед, шановний читачу! Дякуй, що тобі не набридатимуть детальними розповідями з життя Артура — Максиміліана. Важливо лише те, яким наш герой побачив вісімнадцяте століття.

...Вісімнадцяте століття — це початок сучасності, причина багатьох нещасть і помилок, яких і досі не можуть позбутися. Дволике XVIII століття розірвало людину навпіл якраз тоді, коли вона замислилась: що робити з бідною душею, коли немає ні бога, ні чорта? Ділові люди знайшли втіху в бізнесі, а майбутні романтики на самоті леліяли безсмертну душу вкупі з розумом. Певна річ, кожен сів у власну колісницю, тож абсолютна монархія не змогла вгнатися за двома зайцями...

Хай не дивується читач цій Артуровій схемі: серед його колег панує справжня оргія іронії, скептицизму та вільнодумства. Гра вища за науку у тому значенні, яке їй надає людське суспільство. Імітація — це гра з принуки, побудованої на компромісі з Творцем. У людей вона зветься мистецтвом Ars longa, vita brevis.[2] Митців неможливо імітувати, тобто врятувати від загибелі. Вони самі маги.

...Десь через місяць юного Максиміліана кинула його коханка, графиня де Ренсі, й він валявся на ліжку в передчутті смерті, хоч кожен знає, що від кохання не вмирають.

— Гастоне, — сказав він слузі, котрий чистив камзол, не виходячи з опочивальні, їдальні і вітальні, що були в одній кімнаті. — Не марнуй час! Твоєму панові вже недовго носити цю одіж...

І обернувся лицем до стіни.

Однак Максиміліан мав рацію. Через тиждень він отруївся несвіжою рибою, і лікар, котрого викликали, скрушно похитав головою:

— Пізно! Медицина тут безсила.

Гастон ридав у кутку.

— З вас луїдор, — звернувся до нього лікар.

— За що?! — обурився Гастон.

— За візит, — стенув плечима той. — Якщо бажаєте, за окрему платню можу пустити кров.

— Не треба... — прошепотів умираючий. — Гастоне, дай вже йому луїдор. Яке блаженство — покинути цей гидкий світ...

— Викличте священика, голубе, — зітхнув лікар.

Коли той здирця з Гастоном вибралися з кімнати, Максиміліан заплющив очі і раптом відчув, що хтось стоїть біля нього. Але слух і зір почали згасати. Останнім спалахом його свідомості став квітучий сад з неприродно рожевими квітами і аж надто блакитним небом...

За годину священик, хлопчик-служка, Гастон і хазяйка з’явилися коло постелі вмираючого й застали його за оглядом власного гардеробу.

— Чорт забирай! — лайнувся Максиміліан, не помічаючи вражених поглядів. — Чому моя сорочка мокра?

— Я витирав нею сльози, мій пане...

— Дурень! Ти хотів сказати: шмарклі!

Сорочка з мереживом полетіла в куток.

Хазяйка, вражена несподіваним зціленням, гарячково забурмотіла молитву і щезла, щоб рознести цю новину найближчим сусідам. Священик із служкою вперто чекали гонорару, і Максиміліан змушений був знову розв’язати гаманець, щоб їх позбутися.

— Чого ти знову ревеш, осле? — мимохідь глянув на Гастона.

— З радості, мій пане. Я весь час молився за ваше одужання. Мабуть, бог почув мене...

— Свята простота, — скривився Максиміліан. — На, випий за моє здоров’я, підлабузнику, а заразом і за моє нове життя! Викличеш візника десь за годину...

Спровадивши слугу, Артур — Максиміліан перелічив гроші.

— Негусто! — мовив сам до себе і всівся за стіл писати листа батькові у глибоку провінцію.

— Я грубо поводився, — бурмотів він. — Штучно. Але й культури великої показувати не слід, доки я ще не вчився в тутешньому університеті. Ет, ліпше вже бути слугою, ніж графом. Менше клопоту. Ну що ж, вперед, Артуре.

...За земним часом я пробув у Франції десь років п’ятдесят. Вчився, а після смерті батька перебравсь у занехаяний до краю родовий замок, невдовзі одружився, сплодив четверо опецькуватих дітлахів: трьох синів і дочку. Діждався онуків і смерті, залишивши після себе книжку «Сад людський і господній», яка згодом стала моєю дипломною роботою, а на землі її видали, викинувши добру третину, де я не вельми лагідно повівся з духовенством. Преподобний кюре містечкової церкви був моїм колегою по засланню — таким самим студентом і двійником. Мабуть, нас поселили майже поряд, щоб ми шпигували один за одним. Наші гарячі дискусії були моєю єдиною втіхою у безпросвітному провінційному скнінні. А я ж міг би жити у Парижі, котрий полюбив за роки студій... Втім, сперечатись з вищими нерозумно.

Той чоловік, що стрів мене біля «Комеді Франсез», опікувався мною і ще трьома студентами, котрих послали в Іспанію. Він пильнував за кожним нашим кроком, через його донос мене ледь не відкликали з практики з усіма відповідними малоприємними наслідками. Це коли я настільки добре увійшов у свою роль, що, знудьгувавшись до відчаю, вирішив покінчити життя самогубством. Мені виповнилось якраз сорок років за земним часом. Сидів у своєму похмурому замку, а надворі були дощ, осінь, бездоріжжя. Кюре прихворів і не бажав нікого приймати. Я вже гадав, що він лаштується дати драла.

Я схильний був думати, що принцип виживання — універсальний принцип світобудови, дію якого спостерігаємо навіть серед неживих речей: завжди від пожеж згоряли дерев’яні халупи бідняків, а кам’яні палаци знаті лишались неушкоджені. Зрештою, не майнова прірва між людьми мене обходила. Принцип виживання, себто вдосконалення, поширювався і на нас, вищих істот. Кожне узагальнення небезпечне, бо накладає пута на свободу духу. Кожна система перетворює її послідовників у рабів. Хіба ж над імітацією теж не стояла система?

Хіба раб може звільнити іншого раба від його ганебного стану? Єдиний вихід, гадав я, це бунт, стихійний і абсурдний, який перетворить усе в хаос. Яка ж підла думка, що систему можна подолати лише досконалішою системою! Я не міг більше виконувати цю нікчемну працю на землі, захищати тілесну оболонку графа Максиміліана. Я хотів бути повноцінною людиною, зразком гомо сапієнс, а мене змушували до лицемір’я, званого лояльністю. Слово честі, я іноді почував себе шпигуном...

Оці сумніви довели мене до того, що я вирішив повіситися, сподіваючись таким чином позбутися земних вериг. Отож я знайшов добрячу мотузку і вночі під стукіт дощу і завивання вітру пішов на горище, тримаючи в руці запалену свічку. В ту мить, коли я збирався копнути стілець, дужа рука вхопила мене за воріт, і я повалився на підлогу з обрізаною мотузкою на шиї. Чи варто говорити, хто це був?

— Ідіот, — лайнувся наш всюдисущий охоронець, — вішатися в таку ніч! Я саме збирався прийняти снодійне. Бути таким бевзнем. Твоя дружина з коханцем тільки й чекають, щоб ти врізав дуба. Мені набридло нейтралізувати отруту в їжі, щоб не зіпсувався твій жалюгідний шлунок.

— Коханець?! — це слово раптом повернуло мене до життя.

— Авжеж, у її спальні! Це барон де...

Я вже було кинувся, щоб покарати перелюбників, але незворушна міна, з якою мій рятівник клацнув вимикачем (під стелею спалахнула застережна лампочка, — це диво в проклятому вісімнадцятому столітті схвилювало б мене до сліз, якби не удар долі!), отже, презирлива міна куратора остаточно привела мене до тями. Я рішуче скинув з шиї мотузку.

— Це дрібниці, але про твій вчинок я мушу повідомити куди слід, — дещо він остудив мій запал.

— А якби ви мене не врятували?

— Ти б опинився у чорній дірі!

Я похолов від жаху. Потім промимрив:

— Я не можу так жити далі...

— У сорок років подібне трапляється.

— Але ж насправді мені не сорок років! І я не людина, щоб терпіти приниження і топити душу в смороді гріха.

— Чим нижче ти впадеш, чим більше тебе принизять, тим вище піднесешся потім. Зрештою, як початківець, ти можеш займатися благодійництвом чи подорожувати. Це полегшить твої муки.

— Я застарий для подорожей.

— Невже?

На стіні виникло дзеркало у важкій різьбленій рамі з амурчиками й гронами. Замість пісної фізіономії, покраяної зморшками, я побачив юне лице, схоже на лик одного янгола з містечкової церкви. Завжди він когось мені нагадував! Так, то був я. Пам’ять повернула ті щасливі часи, коли я ще не належав до зграї двійників. Мені хотілося плакати, відчувши, як налилися міццю м’язи, тіло стало гнучким, а лице гладеньким. Якими б щасливими були люди, якби до них поверталася молодість...

— Спробуй! — примружився мій куратор. — Може, тобі вдасться ощасливити людство... — і вмить разом з дзеркалом й електричною лампочкою.

Назад я спускався ходою сорокарічного чоловіка, обтяженого сім’єю і радикулітом.

...Наступні тридцять років пролетіли як тридцять днів. Я шукав еліксир молодості, через що став посміховиськом для сім’ї і сусідів. Витратив купу грошей, здичавів, згорбатів. Однак я вірив, що досягну свого, бо не належав до простих смертних. Перемога, здавалося, була вже близько, коли з’явилася непрохана гостя з косою. Я саме закінчував досліди в лабораторії, розташованій у підземеллі замку. Війнув холодний вітер. Я підняв голову й побачив бабусю з пронизливими темними очима і гачкуватим носом.

— Ну, — посміхнулася вона, блиснувши на диво молодими зубами, — юначе, збирайтеся! Ваші земні страждання закінчились, з чим і вітаю...

Я заблагав її:

— Ще трохи, ще трішки! Хоч до завтра! Я на вірному шляху...

— Біда з вами, двійниками! Я розриваюсь начетверо, щоб усюди встигнути. Збирайся! Заповіт готовий? Нотаріус завірив?

— Так, — відповів я механічно, не зводячи очей з безлічі посудин на столах, звідки мало з'явитися те, омріяне людством...

— Вони все одно не будуть щасливими. Щось мусить старіти: як не тіло, то душа, — вгадавши мої думки, сказала Смерть і махнула косою по численних пробірках, колбах і склянках.

Все розлетілося на друзки. Підземелля наповнили ядучі випари, суміші яких не витримала б жодна жива істота. Крізь затуманену свідомість я почув насмішкуватий голос Смерті:

— Щасливої дороги!

Потім все сліпуче спалахнуло і згасло. Я полинув крізь стелю, покої, дах мого недовговічного притулку. Небо прояснилося, заблищали зірки. Я глянув униз і побачив мізерне старече тіло, що лежало навзнак серед битого скла, і уявив, як його зжеруть черви у сімейному склепі. Але це мене не обурило, бо мав тепер власне тіло, молоде й сильне, котре повернулося до мене після нікчемного відтинку часу на малесенькій кульці, званій Земля.

— Adieu! — помахав рукою і садку, що спав під снігом, і башті, з якої було видно в ясну днину шпилі гір, і всім домочадцям, і старенькому цапові, котрого я не встиг перетворити в грайливе козеня...


На засіданні однієї вченої ради | Потрапити в сад | cледующая глава