home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement




На засіданні однієї вченої ради

Ночами в конференц-залах різних поважних установ відбуваються засідання, про які ніхто не знає, крім щурів та мишей. Якщо комусь із сторожів і відомо про це, то вони воліють промовчати, щоб не потрапити в заклад, де заліковують усі таємниці, здебільшого досить невинні, як-от візити Наполеона чи Маргарет Тетчер в комунальну квартиру на вулиці Малопідвальній, 23.

Справді, що може бути невинніше, ніж засідання вченої ради? Мабуть, лише гра в доміно на свіжому повітрі або таке заняття для інтелектуалів, як здача макулатури.

Опівночі великий конференц-зал (який саме, ми не будемо повідомляти, враховуючи досвід балакучих сторожів) наповнюється десь на третину солідною публікою з поважними течками під пахвою, хоч вдягнена та публіка не в чорні костюми і навіть не в білі сорочки, а зумисно скромно: картаті, витерті на ліктях піджаки, лискучі ззаду штани або й джинси, лижні светри, з яких сиплються іскри. Істота невизначеної статі, котра прибирає в одному з базарних туалетів, вносить свічки у важких олив’яних підсвічниках, вкритих патьоками воску. Щоб світло не проникало на вулицю, ставить їх по кутках, а одну свічку посеред довгого столу, за яким вдень нудьгує одна президія, а вночі сидить уже інша, котрій, можливо, теж буває нуднувато.

Істота, відкривши бал, тобто засідання вченої ради, зникає, але не назовсім — вона зрідка з’являється, щоб поміняти свічки, і при цьому щось невдоволено буркоче собі під ніс.

Під оплески випливає Голова без тіла. Для сторожів це, може, трохи й моторошне видовище, але присутні нічому не дивуються, бо вони не прості смертні, й до того ж не боягузи. Усім відома історія Голови без тіла — не так фантастична, як кривава. Тіло потрапило під поїзд метро в годину пік. Його знайшли й поховали, а голова стала функціонувати самостійно, розвинувши мозок до незвичайних-таки розмірів. Голова без тіла може дуже багато і потребує дуже мало, всього лише духовну поживу, а стіни цієї установи аж випромінюють духовність.

Отож Голова випливає на сцену й займає найпочесніше місце за столом, сприймаючись за довгою скатертю цілком реально.

— Вітаю вас!

(Оплески. Голос такий, що не потребує мікрофона).

— Дозвольте оголосити порядок денний. Спершу виступить доповідач на тему: «Вплив активності Сонця на акселерацію в світлі проблеми організації дозвілля молоді». Регламент доповідача — одна година тридцять хвилин. Виступи — до десяти хвилин. Друге питання: публікація колективного збірника «Компроміс як вияв громадянської позиції». Зауваження, пропозиції будуть?

(Оплески).

— Слово надається, — проголосила Голова, — докторові білої магії Діані Тимофіївні Поплавській.

Стукаючи каблучками, до трибуни вийшла огрядна дама п’ятдесятилітнього віку, вбрана в сіре плаття. На шиї у неї висів медальйон: у золотій оправі зелене око, яке чомусь весь час підморгувало. На плечах мала хутро з лисиці, досить жалюгідне — можливо, лисиця здохла від старості.

Діана Тимофіївна налягла грудьми на трибуну, розкрила папку з доповіддю і почала:

— Моя доповідь призначається насамперед молодим колегам, котрі тільки-но вступають на тернисту стезю пізнання й дії. Природно, що перед ними виникає питання, який остаточно обрати шлях: чорний чи білий. Присвятити себе загубленню людських душ чи їхньому спасінню. Я не можу не бути суб’єктивною, оскільки вибрала друге і маю під своєю опікою 77 юнаків і дівчат, які виховані в найкращих традиціях білої магії!

— Гадаю, деталі зайві, — мляво зупинила доповідачку Голова без тіла. — Попрошу ближче до суті.

— Я з своїми дітками провела ряд експериментів, метою яких було з’ясування впливу сонячної активності на ступінь готовності до трансплантації. Відомо, що в період активності Сонця люди із слабкою нервовою системою почувають себе некомфортабельно, схильні до депресій і не справляються із своїми щоденними обов’язками. Ми використовували це природне явище, і тоді трансплантація проходила майже безболісно. Але ми не маємо змоги достатньо вивчити переваги нового методу, оскільки адміністрація недбайливо ставиться до наших потреб.

— Я вас не розумію, Діано Тимофіївно, — втрутилась Голова. — Загальновідомо, що фонди експерименту розподілено між обома інституціями в пропорції один до двох, оскільки чорні маги більш численні.

— Ах, вельмишановна Голово, справа не у фінансах. Гроші — тлін! Йдеться про моральну підтримку. Чому ви відмовилися послати експедицію в район Меркурія? Хіба ми гірші за чорних, котрі під час канікул роблять круїзи в сузір’я Скорпіона або й ще далі? Сама я вже три роки не брала профспілкової відпустки і лише раз мала відрядження на острів Паски. Чому все лишається на папері і наша праця призначена мишам?!

З ока, що висіло у доповідачки на грудях, капнула сльоза, залишивши на сірій сукні маленьку плямку.

— Пардон! — підстрибнув у першому ряду схожий на жука чоловічок з палаючими чорними очима. — Діано Тимофіївно, ваша праця свіженька і мусить встоятися, а мій проект реформи освіти вже двадцять п’ять років валяється в шухляді, хоча на кожному засіданні ми констатуємо той факт, що підготовка наших кадрів, прямо кажучи, нікудишня. Я хочу знати, чому ми стали дбати про самопочуття клієнтів, сюсюкати з ними. Дехто, не буду називати прізвищ, проникнувши в людське тіло, не проявляє ніякої громадської активності, порушує статут, не підвищує кваліфікації. Якщо не приймуть мого проекту реформи, я перейду до відділу шантажу!

(Аплодисменти і вигуки «браво»).

— Припиніть, — сказала Голова. — Припиніть, Станіславе Орестовичу. У нас вчена рада, а не профспілкові збори. Я вас попрошу вийти, якщо і надалі будете порушувати дисципліну. Нашій організації, яка об’єднує білих і чорних магів, байдуже, якщо хтось перестрибне туди чи сюди. Але правила арифметики не застосуєш до людського суспільства, де повинен існувати баланс добра і зла. Ми з вами тут регулювальники — і тільки. Продовжуйте, Діано Тимофіївно. У вашому розпорядженні ще 55 хвилин.

Від виступів обговорювачів відгонило цвіллю, однак не обійшлося без пристрастей (вдаваних, звичайно). Підтоптаний чолов’яга з піною на губах доводив, що падіння метеоритів сприятливо впливає на клієнтуру чорної магії і слід негайно створити комісію, яка почне забезпечувати цими небесними тілами Землю. За що й був нищівно висміяний своїм же колегою Яковом Павловичем Приходьком, котрий науково довів, що набагато рентабельніше виводити з ладу штучні супутники і шпурляти їх туди, звідки вони прилетіли.

Тут втрутився гість, представник планети Сенс-Бом:

— Падіння супутників компрометує цивілізацію Сенс-Бом. Кожен землянин-школяр марить літаючими тарілками і біжить дзвонити в міліцію, побачивши в небі щось підозріле. Порушується принцип нашого співробітництва — інкогніто.

Гість нічим зовні не відрізняється від присутніх, хіба що кулькою-передавачем у вусі, яка своїм настирливим дзижчанням нагадувала сусідам про комарів, особливо ненажерливих цієї літньої ночі.

Голова без тіла заспокоїла шановного гостя і сказала не без лукавства:

— Гадаю, ядерна війна всім нам на руку? Безробіття ні в кого не викличе обурення?

— А вона буде? — з надією спитав юнак — з тих, що прийшли сюди повчитись блискучому мистецтву імітації.[1]

У залі захихикали.

— Гм... — скривилась Голова. — Схочемо — буде, а схочемо — ні.

Вона раптом свиснула, і з рота вислизнув маленький удавчик у жовту клітинку, котрий швидко почав рости, перетворившись спочатку в великого удава, а потім у щось на зразок Змія Горинича, тільки з однією головою, зате з такою великою пащею, якої виявилось цілком достатньо, щоб проковтнути молодого спеціаліста.

За хвилю змій виплюнув отого цікавого хлопця — в розкішному шкіряному піджаку японського виробництва, білих штанях і з букетом червоних троянд у руці. Поки той ошелешено роздивлявся себе, змій приємним голосом з польською шепелявістю заспівав популярну пісню «Миллион алых роз», яку підхопив весь зал. Закінчивши співати, змій проковтнув хлопця ще раз і виплюнув тепер уже в футболці з написом «Динамо», що від прання сягала аж до колін, і в джинсах з наліпкою «Ну, постривай!».

— Юначе, — батьківським тоном сказала Голова, — думайте лише про втіхи у цьому вашому, сподіваюсь, не останньому житті. Кінчай, Гориничу.

І змій, повернувши хлопчину до його первісного вигляду, зменшився і зник у роті свого господаря.

А ми покинемо засідання вченої ради, щоб з’ясувати, що таке імітація і для чого влаштовуються подібні збориська. Бо у залі був присутній і нічний гість Петра Канавченка.


Знайти Марію | Потрапити в сад | Імітація