home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Бабина смерть

Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.

— Бабо, чуєте, — ледь не плакала молода фельдшерка, — там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.

У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.

— Бабо, чуєте, — просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. — Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.

— Ая, ая, — підтакнула сусідка. — Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.

— Чому ви не дали знати раніше? — тупнула ногою фельдшерка. — Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!

— Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: «А що, як мама вмре?» А він: «То сільрада поховає». Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.

Фельдшерка почервоніла:

— Вибачте, я від нервів. Просіть ви, може, вона хоч вас послухає...

— Чи ви, Мариню, така пані, аби вас просити? Встидайтеся. У лікарні тепленько, файненько, біла постіль... Бо, бігме, більше вам зупи не принесу!

— Що, не зібрали ще бабу? — грюкнув дверима голова сільради. — Не хоче?

— Не хоче... — похнюпилася фельдшерка.

— Бабо, — приступив до ліжка голова, червоний від морозу, — що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.

— Та її спочатку обстригти треба.

— То стрижіть, я вам поможу.

— Ні, — озвалася тихо стара.

— Чуєте, бабо, людям дивно, що ви так на пси зійшли!

— Та вона вже від осені лежить. Питали, чи що болить. Казала — ні. Ні, то й ні. Один син вмер ще замолоду, а другий — п’яниця. Питаю: «Може, Мариню, вмирати зібрались?» Каже: «Ні». Ліпше вже вмерти, ніж в такому смороді та бруді жити.

Голова потягнув кожух, але баба міцно трималася за край.

— Ого! Та ми вас ще на ноги поставимо. Ходіть, Маріє Федорівно, сюди. Ось візьмемо ножиці...

Баба шарпнулася й попросила:

— Не треба!

— Що, кіс шкода?

— Шкода, — сказала баба й заплакала.

Тепер, коли вона трохи відтала, з нею можна було робити все. З баби зняли драну хустку. Коси мала густі й зовсім не сиві.

Шоферові набридло чекати і він засигналив. Почали сходитися сусіди. Бабу, обстрижену і сяк-так помиту, вивели під руки й посадили в машину. Голова в неї хилиталася з боку на бік, як у ляльки.


Вертеп | Потрапити в сад | Ранок без вечора