home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



У Марії

— Що було далі? — перепитала Марія. — Отак і жила. Може, це тобі неприємно, але я тоді розчарувалася. Ти зламався. Ти ніби хотів мене втягнути в той буденний світ, якого я не приймала. Сірість, ніякого просвітку. Ти якось збляк, почав відходити все далі й далі. А я тим часом зрозуміла, що невелике щастя — сім’я, влаштований побут, свята вкупі. Можна й не мати цього. Я стала байдужа до всього, крім музики. Віктор давно казав: «Рано чи пізно, але ти будеш з нами». Я звільнилася від усіх комплексів і повірила, що ми чогось досягнемо і переможемо час, який робить нас щасливими і нещасливими, самотніми і несамотніми. Головне — зберегти в собі те, що дала нам природа, не розмінюватися на дрібниці. Ти не можеш собі уявити, що робиться в артистичному світі! Естраду де тільки не лають, але ніхто не докопується до суті. Ні в кого нема бажання писати чи виконувати кращу музику. Пишуть для розваг, для безтурботної публіки, тільки не для мистецтва. Забули одну пісню — хіба важко написати десять? Живемо так, ніби до нас не було ні Баха, ні Стравінського, ні Едіт Піаф. Це, звісно, банальні слова, але у нашого часу якісь занижені вимоги. Керуємося принципом — є ще й за нас поганіші! Озираємося назад, власне, повземо, як раки, задом наперед. Марні зусилля, марний піт. Не зогледишся, як тебе затягне в болото... Костик іде, чого йому треба?

— Скільки можна сидіти? Ще наговоритесь... А я писав, писав і раптом зголоднів. А де воно, їстівне, лежить, не знаю...

Марія підхопилася з пенька:

— Іду вже. Я вас покличу.

— Вона схудла ще більше, — зітхнув Костик. — А гастролі через два місяці. Хай їм чорт, отим гастролям. Що вона тобі наговорила?

— Так... — ухильно відповів Артур. — А що?

— Добре, що ти приїхав. Я уже і так і сяк, а все виходить по-дурному. Найліпше з нею ладнає Сергій, але тепер вона, здається, нас прожене. Може, воно й краще. Ти з іншого світу, але погодься, треба якогось іспитового терміну, аби ми взнали, що ти за один.

— У мене відпустка лише на тиждень. Так що іспитовий термін доведеться скоротити до мінімуму, якщо він взагалі потрібен...

— Будеш тут стільки, скільки треба. Захоче Марія — завтра ж пошуруєш додому, а ні — будеш сидіти.

— Цікаво б дізнатися чому?

— Наб’ємо пику, тоді знатимеш!

— Дивак, — лінькувато примружився Артур, котрого розморило від сонця і пахощів весни. — Тоді я в Марії спитаю...

— Спробуй тільки! — просичав Костя. — Не подивлюся, що ти молодший науковий співробітник. Марію нічим не можна хвилювати. З часом про все дізнаєшся. А зараз подбай про те, щоб чарівна усмішка не сходила з твого інтелігентного личка!

Артур звівся і потупцював на місці, щоб розім’яти закляклі ноги.

— Ти куди?

— До Марії. Я ж до неї приїхав, а не до тебе.

— Зажди! — спинив його Костя, ладний здатися. Артур такі речі помічав миттю.

— Чого ще?

— Сядь.

— Ну?

— Я давав Марії слово не говорити про це, але хто міг сподіватися, що ти отакий...

— Голубе, — обірвав його Артур, — тобі дуже пощастило. Інший давно б викликав тебе на дуель.

Він з насолодою спостерігав, як поволі розкриваються перед ним «грані характеру» (мовою театральних критиків) Кості, як тяжко йому вдавати з себе іншу людину. Це нагадувало капустину, з якої знімаєш і знімаєш попсоване листя, а в результаті отримуєш майже неїстівний качанчик.

Кості страшенно хотілося бути поважним, але він пасував перед благодушною іронією Артура — Максиміліана — Петра.

— Це дуже серйозно. Коли Марія дізналася, що в неї рак горла, вона попросилася сюди. І примусила нас повірити, буцімто гори врятують її. Тепер зрозуміло? Є випадки, коли люди виліковувалися таким чином.

Вражений Артур якусь хвилину дивився на нього, а потім рвучко висмикнув із землі кущик трави:

— Скільки вже вона тут?

— Два місяці.

— І...?

— Каже, що почуває себе добре. Але ми не можемо залишити її саму.


— Отже, ти все знаєш, — сказала Марія. — Не переймайся цим. Я настільки вірю, що буду здорова, аж самій дивно. Костика терпи: він вразливий і не вміє себе тримати в руках. Хлопці тобі не будуть заважати. Без них я не змогла б отут... Ми наче одна сім’я, пригадуєш, я давно тобі це казала? Коли мені стане погано, вони цього не побачать. Я просто втечу. А ти можеш поїхати, коли захочеш. Не сердишся, що я тебе покликала? Мені хотілось, аби ти побачив усю цю красу. Вона виліковує байдужих і зневірених.

— Я не байдужий і не зневірений.

— Правда. Ти змінився відтоді. Зовсім інша людина. У великому місті я б тебе не впізнала.

— Ти дуже добре зробила, що написала. Мені останнім часом когось не вистачало, я ще не знав кого. Мабуть, людини, схожої на тебе. Прикро, що ми так довго не підтримували стосунки, але то не наша вина...

— Знаєш, Костик, збирається писати лібретто рок-опери. Аж страшно! Але ми, думаю, зможемо її поставити, принаймні записати. У нас є кілька композицій. Завтра хлопці привезуть магнітофон, то послухаєш. Ми їх, правда, ніде не виконуємо, лише фрагменти.

— Чому?

— Ніхто б не затвердив такої програми. Уяви собі композиції з назвами «Квінтесенція страху», «Люди-рослини», «Летючий корабель». Тут треба геніального імпресаріо. А так ми живемо, як двійники: одна половина виконує пісні членів Спілки композиторів, заробляючи на хліб насущний, а інша мріє про рок-оперу.

— Ти кажеш «двійники»... Відколи людина почала жити в колективі, вона змушена служити і йому, і собі. Злиття особистих інтересів з громадськими, навіть абсолютно щире, існує лише в ідеалі.

— Ти й раніше був песимістом, але не таким безнадійним. Пригадуєш, що ти казав, коли ми бачились востаннє?

— Ні...

— Згадай!

— Не можу, — розвів руками Артур. — Стільки часу минуло.

— А я пам’ятаю. Ти сказав: «Можна збирати в парку пляшки, тільки б не почувати себе зобов’язаним».

«На Петра це схоже», — подумав Артур і висловився:

— Я не песиміст, а конформіст. Чоловік мусить бути діяльним. Краще вже помилятися, ніж жити кволими рефлексіями.

— Ач який супермен! — засміялась Марія.

— Не подумай, що я маю на увазі тебе чи твоїх друзів. Для людини творчої рефлексії — теж діяльність. Треба тільки не допустити до трагедій.

— Це вже наші клопоти!

— Не можеш втриматися від шпильок. Раніше ти була поблажливіша.

Марія посміхнулась:

— Побув би ти на моєму місці...

— Ну, не сердься... А можеш і сердитися. Не скажу, що я тебе згадував усі ці роки кожного дня, але відчував твою присутність. Навіть якби ти не написала, рано чи пізно я кинувся б тебе шукати.

— ...і знайшов на цвинтарі.

— Я б воскресив тебе!

— Краще вилікуй...

Артур торкнувся її волосся, що затуляло щоку і шию, і враз перед очима постала кімната, тіло з осклянілим поглядом, червона пляма від вина, яка розпливається по сорочці, потім страшна нерухомість, холод — і рятівне тепло, що тече від Марії до нього...

Артур накрив своєю долонею Маріїну:

— Ти змерзла, мала. Руки геть холодні.

— Бо вечір, — тихо сказала Марія. — В горах увечері завжди холодно.


Все вище й вище | Потрапити в сад | Дощ ніколи не кінчиться