home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Все вище й вище

У травні Артур сидів у поїзді, який мав завезти його до Марії. Батьки дівчини передали йому листа, схожого на телеграму: «Приїжджай. Ти мені дуже потрібний. Марія». І адреса — гуцульське село.

Якщо Петро ще довго вагався б, то Артур узяв відпустку на тиждень, купив квиток і телеграфував, що буде. Він мав з’єднати розірвану нитку між Петром і Марією. Кому це потрібно? Напевно, йому. Самотність штовхала Артура на ризик. Він зустрівся з Васею (повне ім’я — Варфоломій), і той сказав: «їдь». Останнім часом вони заприятелювали.

Артур ходив по контрамарках на всі вистави і, здається, почав розуміти, чому вибір комісії по організації конгресу випав саме на актора Васю. Блискучішого перевтілення Артур ще не бачив. Все у Варфоломія виходило так легко і невимушено, ніби він покладався лише на власну інтуїцію. Але за тим стояла тяжка праця, величезне напруження, які й мали вкоротити йому земного віку.

Отже, Артур був у дорозі. За вікном проносилися хатки, станції, городці з картоплею біля самісіньких залізничних колій, нескінченні стовпи, дроти. Цвіли дерева й стукали колеса. А коли все сховала ніч, Артур ліг на верхню полицю, вкрився коцом і заплющив очі, щоб думати про Марію, котра чекає на нього. Досі на нього ніхто не чекав, окрім Петрових батьків. А тепер Марія та її хлопці...

Взагалі Артур не захоплювався сучасною музикою. Коли вже просто не знаходив собі місця, вмикав програвач і слухав Моцарта. У музиці великого Амадея була та солодка гармонія між землею і небесами, людьми та їхніми божественними двійниками, яка неможлива насправді. Цю музику знала не тільки Земля: її слухав Всесвіт. Вона утверджувала цінність кожної істоти, котра жила серед мільйонів і мільярдів собі подібних, мучилась, задихалась у поті, крові й сльозах. І так було від створення світу й буде до його кінця.

(Вночі холодно і темно. Ніяк не засну. Цілий тиждень зі мною Костик, а Сергій з Віктором приїжджають на суботу й неділю. Тоді мені зовсім погано, бо співати не можу. Вранці, коли Костик поїде тебе зустрічати, я приберу в хаті. Господи, скільки років минуло, а він нітрохи не змінився. Напише вірша і зразу біжить до мене. Його так легко можна обдурити.

Ходили вчора до однієї бабусі: записували старовинні пісні. Шкода, що ми виконували так мало народних пісень. Старенька, наспівавшись, поворожила мені по руці. Буде в мене і чоловік добрий, і троє діточок, і багатство. Гарна така гуцулка, сива, з люлькою в зубах. Називала мене «чічкою». Справді, все добре. Я вже місяць живу в цій найнятій хаті серед гір, квітів, чистих студених потоків, смерек. А завтра приїдеш ти. Це вже забагато радості...)

Артур хотів заснути, але в купе ніяк не могли повкладатися дві панії, що їхали на базар в Косів за ліжниками.

Дивно, він майже не замислювався, чому став потрібним Марії і як вона опинилася на селі. Минуло два роки, відколи Артур її бачив, та й то здалеку, на сцені, з вишитим дитячим метеликом на темній сукні. Отоді він вперше прослухав її виступ. Марія мала не сильний, але дуже гнучкий голос, та й хлопці справляли гарне враження. Тільки надто вже викладалися перед публікою, ніби то був останній концерт в їхньому житті. Ясно, що сюди вони приїхали заробити грошей на апаратуру, як всі роблять. Однак від цієї четвірки віяло якоюсь холодною чистотою, аж фанатизмом, що не сподобалось Артурові.

Серед листів до Петра знайшлося кілька Маріїних. Такі істоти, як вона, завжди мають щастя. Їх оточують здебільшого благородні лицарі, якщо не з обов’язку, то з честі. Петро, безперечно, захоплювався Марією, але не насмілився б з нею одружитись. Та й вона, якби взнала його краще, напевно б кинула. Для неї забагато було й музики, щоб перейматися Петровими нерозв’язними проблемами. Марія завчено всміхалася на оплески, підходила до мікрофона — і на мить застигла, ніби боялася, що зараз оніміє. Артур це завважив, добре, що інші не помічали.

Дівча саме йшло до нього в руки, але не з жіночого страху перед самотою, а з якоїсь внутрішньої пихи. Марія обрала собі не найкращого, а чужого. Мабуть, це йшло від пересичення музикою. Десь підсвідомо дівчина її ненавиділа, як буває, коли не ти вибираєш, а тебе обирають.

«Спати! — наказав собі Артур. — І не вдаватися до аналізу. Це зайве. Треба просто гарно поводитися: бути в міру веселим, розважним і не підроблятися під Канавченка. Чотири роки — це багато. Я змінився. І мені нема чого остерігатись. Вона не прив’язуватиме мене до себе...»

Артур непомітно заснув, заколисаний хилитанням вагона.

(Тут гарно і тихо. Я майже не читаю і рідко чую музику. У хаті навіть електрики нема. Світимо гасовою лампою і свічками. Вдень сиджу на призьбі й дивлюся на гори. На одній з них блищить сніг.

Костик тихо сопе у кутку. Відпочине від мене хоча б уві сні. Коли я сміюся, намагається вловити в моєму сміхові якісь істеричні нотки. А якби заплакала, напевно, втік би геть. Ніяк їм не догодиш. Сергієві спало на думку купити для мене козу. Ледве його відмовила.

Знаєш, що ми зробимо? Візьмемо й помандруємо туди, де починається річка. Я давно про це мрію. Йти доведеться дуже довго...)

Настав ранок. Артур підняв шкіряну заслінку на вікні й почав дивитися на порослі лісом гори. Місцями сивими пасмами клубочився туман, схожий на дим від багать. Артур уявив собі зустріч з Марією. Він виходить з вагона і каже:

— А ось і я! Привіт!

Весело так. Вони обоє всміхаються. Марія трохи зніяковіло. Її видно всю, як на долоні. Маріїна душа просвічується сонцем: ні найменшої порошинки. І як контраст — він з його трагічною і таємничою роздвоєністю, незбагненною для людського розуму. Він — жахливий злочинець для людського загалу, а для свого клану — вільний від будь-яких моральних зобов’язань. Він — Артур, а не Петро. І байдуже, що про це ніхто не знає. П’янке відчуття прірви між ним і Марією тішить самолюбство. Вона — його обраниця, котра ніколи не здогадається, що її торкнулася вічність.

Одне слово правди — і він перестане існувати, викреслений із списку безсмертних і осяйних. На мага, котрий зрадив професійну таємницю, не падає прокляття. Він лише перестає існувати. Для менших грішників є «чорні діри», але краще назавжди втратити свідомість, ніж вічно корчитись у темряві.

Але Артур цього не зробить. Надто гарно у всесвіті, котрий він починає пізнавати з атомів людських життів, щоб піти далі, ніколи не закінчуючи пізнання. Руйнувати цілі зоряні системи, запалювати зірки, проникати крізь товщу сонцевих ядер, зупиняти комети, підкоряючи їх власній сваволі, розносити спори життя...

Найліпший спосіб існування — це гра, імітація, вільна від будь-яких обмежень і правил. Хаос замість системи. Анархія замість влади. Ти, Артуре, мусиш пам’ятати, ким є і звідки прийшов, щоб уникнути небезпечних відхилень. Найвища нагорода і найбільша сила рано чи пізно доходять до межі. Енергія — вичерпна. Будувати в порожнечі нерентабельно. Кожен дім — тюрма, навіть коли він — всесвіт. А господар дому — найперший тиран. Люди — раби. Ми — їхня протилежність. Ми граємося з ними, урізноманітнюючи собі гру. І переступаємо через них, як учні через своїх учителів.

(Уже ранок. Я ледве добудилася Костика. Пора вставати.

— Я ще трохи... — бурмоче. Гадає, що він удома. Я намагаюся не думати про дім. Наскільки було б легше, якби я зовсім його не мала. Бездомні люди хоч і самотні, але звикли жити з охололим серцем.

— Який сон мені снився! — раптом сідає на розкладачці Костик. — Я напишу лібретто, і ми поставимо рок-оперу.

— Розкажи.

— Ні! — хитає він головою. — Сон дуже гарний, то правда, але страшний.

Я не наполягаю. Вже звикла до заборон і обмежень. Та й що мені до Костикового сну, коли цієї довгої ночі приснився ти.

...Наче я тебе зустрічаю. Поїзд тільки-но підійшов. Двері всіх вагонів зачинені. За дві хвилини поїзд рушить, а ніхто не виходить. Отже, ти не приїхав. Поїзд рушає і зникає вдалині.

І тут до мене підходить літній чоловік у формі стрілочника й каже:

«Це не той поїзд. Ваш іще в дорозі. Чекайте!»

«Я не можу чекати. Час обкрадає мене».

Вінякусь хвилю уважно на мене дивиться, а потім говорить:

«Часу не існує. Це слово без змісту».

І хоче йти, але я хапаю його за рукав:

«Якщо це справді так, дайте мені доказ! Хай поїзд прийде зараз же!»

«Ну що ж», — погоджується він. Йде в глиб станції, бере драбину і приставляє її до стіни, де висить великий годинник. Виймає з кишені молоток і б’є по склу. Тоді спокійнісінько переводить стрілку на годину вперед.

І майже відразу я чую, як наближається поїзд...

Поки Костик вмивається, готую каву на примусі. Ми п’ємо, не дивлячись одне на одного. Я знаю, що думає Костик: «Якщо Петра не буде, я сам поїду за ним».

— Не нароби дурниць, — кажу йому. — Я не помру, коли ти повернешся сам.

— Ну, все. Я побіг!

Стаю на стежці, що веде від хати, і дивлюся йому вслід. Сонце щойно встало. Скрізь роса. І пошепки замість молитви вимовляю імена всіх квіток, які тут ростуть...)

Артур стояв у тамбурі й крізь маленьке запилюжене віконце не міг розгледіти, куди він приїхав. Втім, поїзд ще не зупинився, і він мав час налаштувати себе на зустріч. Але тут самотність його порушив провідник, який приготувався відчиняти двері.

— Нічого не забули?

— Дякую, наче ні, — відказав Артур.

Поїзд зупинився. Хлопець зіскочив зі східців і роззирнувся. Марії не було видно. Зрештою, не обов’язково, щоб вона його зустріла.

Попереду плуталася колія, затиснута горами, а станція була до смішного маленька. Навряд чи тут є буфет, щоб перекусити. Він поправив ремінь сумки, що висіла на плечі, й сягнув до кишені за цигаркою. Коли припалював, відчув чийсь погляд. Наподалік стояв кучерявий хлопець в окулярах і пильно, навіть трохи зухвало, дивився на нього. Потім підійшов:

— Петро?

— Угу, — відказав Артур.

— Я — Костя. Марія тебе чекає.

— Де? — обернувся Артур.

— Не тут. У селі. То що, поїхали?

— Пива б випити... У горлі дере...

Вони відшукали кіоск із заспаною продавщицею, але пива там, звісно, не було. Тільки скам’яніле печиво і цукерки.

— На автостанції вип’ємо, — втішив його Костя.

Маленьке містечко, схоже на рідний Петрів райцентр, тільки звідусіль оточене горами. Мабуть, приїжджим здається, що звідси не вирвешся.

— То ще не все, — сказав Костя. Коли вони поїдуть у гори, понад проваллями у далеке верховинське село, звідти вже й не захочеться нікуди виїжджати. Вони відчули це на собі.

«Що там робите?» — «Готуємося до виступів, звісно. Ми записані до обласної філармонії». — «Я пригадую, — сказав Артур, — був на вашому концерті». — «Ну і як?» — «Спершу не кожному подобається». — «Ми вже звикли до того». — «Та ні... ансамбль...» — «Група», — поправив Костя. «Так, група справді своєрідна, ще й дивна назва — «Перші люди». Це що, Адам і Єва?» — «Ні. Ти чув про шумерів? Перша цивілізація. Серед пісків, боліт, безлісся. А вони у цій вбогості творили справжнє мистецтво. Та були знищені чужими племенами. Їхні розорені поселення засипало пісками, й на кілька тисячоліть зникла навіть пам’ять про них. Коли відкопали шумерські міста, то знайшли небаченої краси золоті прикраси, нетлінні кольори, глиняні таблички». — «І тому — «Перші люди»?» — «У нас є така пісня. І взагалі набридло це питання. Шумери несли в собі одвічні людські риси, духовність. То була колиска світу. А якби вони жили в раю, то не було б ніякого прогресу». — «Ясно». — «Пора їхати до Марії. Завтра будуть Вітька і Сергій». — «У Марії відпустка?» — «Так, щось подібне. Вона трохи хвора і не може зараз співати. А ми тим часом пишемо, компонуємо. Гроші ще є. Ти повинен зрозуміти, що нам кінець, коли Марії не буде з нами. Ми вже стільки років разом». — «її хвороба серйозна?»

Костя тільки стенув плечима.


«Перші люди» | Потрапити в сад | У Марії