— 8 —
Вже смерклося, коли я виїхав з платного гаражу і повернув на південь, на Тамаямі, взявши курс на Думу. Спершу я не звертав уваги на Ваєрмена, цілком зосередившись на кермі й дорозі, чомусь впевнений, що удача мене вже покинула і нам не оминути якогось інциденту. Коли ми проїхали поворот на острів Сієста, рух на шосе трохи вщух, і я почав розслаблятися. Коли ми наблизились до «Кросроудс», Ваєрмен сказав: «Заїдьмо».
— Хочеш купити собі щось в бутіку Gap, чи Joe Boxer? Парочку маєчок з кишеньками?
— Не пащекуй, а давай, заїжджай. Паркуйся під ліхтарем. Я став під ліхтарем і вимкнув двигун. Мене охопило трохи моторошне почуття, хоча парковка була більш як наполовину заповнена, а Цукерка Браун, як я знав, захопив Тіну Гарібальді по інший бік «Кросроудсу», там, де вантажний двір.
— Гадаю, тепер я можу все розповісти, — промовив Ваєрмен. — Ти заслужив на те, щоб все почути. Бо був до мене добрим. І був добрим заради мене.
— Знов за рибу гроші, Ваєрмене
Він склав руки на сірій тоненькій теці, яку йому видали в шпиталі. На обкладинці стояло його ім’я. Він мовчки підняв один палець, гамуючи мене — дивився він прямо перед собою, на універсам Bealls[210], що замикав цей кінець торгівельного центру.
— Я хочу все зробити зразу. Тобі так годиться?
— Авжеж.
— Моя історія, вона... — він обернувся до мене, раптом оживившись. Ліве око в нього залишалося червоним і безупинно сльозилося, але тепер воно принаймні дивилося на мене разом з іншим. — Мучачо, ти колись бачив оті передачі про хлопців, що виграють двісті-триста мільйонів доларів у Powerball[211]?
— А хто їх не бачив.
— Там когось запрошують на сцену, вручають йому величезний фальшивий картонний чек, а він щось говорить, майже завжди якусь муйню, але це гарно, в таких ситуаціях недоладність це саме те, що треба, бо вибирати всі ті срані номери — теж треба мати відвагу. Абсурд. У такій ситуації найкраще, що ти можеш сказати, це — я поїду в той сраний «Дісней Ворлд». Тирозумієш про що я?
— Поки що мало.
Ваєрмен озирнувся, подивившись на людей, що входили й виходили з магазину, позаду якого собі на горе й біль Цукерку Брауна зустріла Тіна Гарібальді.
— Я також виграв la loteria. Хоча в недобрий спосіб. Реально. Я сказав би, це був найгірший у світі варіант. У минулому житті я був правником у місті Омаха. Я працював у юридичній фірмі «Файнгам, Дулінг і Аллен». Жартівники — одним з них був і я — називали їх «Лайногам, Дупінг і Сраллен». Насправді то була крута фірма, чесно, не сумнівайся. Ми робили добрий бізнес, і я мав гарний статус. Я був холостяком — а мав тоді вже тридцять сім років — і вважав, що, напевне, така моя доля на все життя, Едгаре. А потім до міста приїхав цирк. Я маю на увазі справжній цирк, з великими кицьками, акробатами. Більшість артистів були інших національностей, як воно часто буває. Була там сімейна трупа літаючих акробатів з Мексики. Одна з циркових бухгалтерок Хулія Траверс також була з Мексики. Крім ведення рахунків, вона ще й виконувала функції перекладачки для тих літунів.
— Я не ходив до цирку. Ваєрмен, хіба що, інколи втикає на рок-цсонцертах, його не пре від цирку. Але ж тут знову втрутилася лотерея. Кожні кілька днів циркові канцеляристи тягнули з капелюха папірці, визначаючи, хто йтиме на закупи їдла для офісу — чіпси, соуси, кава, содова. Одного дня, коли вони працювали в Омасі, позначений папірець витягла Хулія. Коли вона вже з покупками йшла через паркінг до свого фургончика, туди на великій швидкості в’їхав вантажений овочами ваговоз і вдарив низку візків — ти ж знаєш, як їх там виставляють довгими поїздами?
— Так.
— Отже. Бум! Візки покотилися на тридцять футів, вони б’ють Хулію, в неї зламано ногу. Вона бачила візки, але не мала ніякого шансу уникнути. Неподалік на тім паркінгу трапився коп, він почув зі своєї машини її крик. Викликав швидку допомогу. Він же змусив водія овочевої вантажівки дихнути в алкотестер. Той видув 0,17[212].
— Це багато?
— Так, мучачо. У Небрасці 0,17 важить не двісті доларів штрафу, а набагато серйозніше. За порадою лікаря швидкої, котрий надавав їй допомогу, Хулія звернулася до нас. Нас у той час було 35 юристів у «Лайногам, Дупінг і Сраллен», тож справа Хулії про завдання їй особистої шкоди могла потрапити до будь-кого з цієї зграї. Отримав її я. Ти помічаєш, як із цифр починає вибудовуватись логічний ряд?
— Так.
— Я не просто став її правником; я на ній одружився. Вона виграє справу і отримує великий кавалок грошей. Цирк, як годиться циркам, покидає наше місто, залишаючи в ньому одну з бухгалтерок. Чи треба тобі розповідати, як нестямно ми кохали одне одного?
— Ні, — відповів я. — Я чую це кожного разу, як ти промовляєш її ім’я.
— Дякую тобі, Едгаре. Дякую.
Він сидів, похиливши голову, поклавши руки на свою теку. Відтак витяг із задньої кишені пошарпане, пухле портмоне. Я здивувався, як йому вдавалося висиджувати на такому паковищі. Він погортав маленькі відділення для фотокарток і важливих документів, знайшов і витяг фото темноволосої, темноокої жінки у білій блузі-безрукавці. На вигляд років тридцяти. З тих, що від них аж серце заходиться.
Промовив: «Mi Julia». Я хотів повернути йому карточку, але він похитав головою і дістав іншу. Мені лячно було дивитися. Але він мені її простягнув і я її взяв.
Там була Хулія Ваєрмен у мініатюрі. Те ж темне волосся обрамляло досконале біле обличчя. Ті ж темні, урочисті очі.
— Есмеральда, — сказав Ваєрмен. Я подумав про те, що очі на фотографії й очі, що дивилися на Цукерку Брауна на Картинці, вельми схожі. Хоча, можливо, всі діти мають схожі очі. Мені почала свербіти рука. Та, яку було спалено у шпитальному сміттєзнищувачі. Я почесав крізь неї собі ребра. Звичайна справа. Ваєрмен забрав назад фотокартки, коротко торкнувся кожної сухими губами з жагою, яку жахливо було споглядати, і знов поклав їх до прозорих кишеньок. Явне тремтіння рук не дозволило йому зробити це швидко. Гадаю, із зором у нього теж були проблеми.
— Насправді, аміго, нема потреби навіть дивитися на ті цифри. Можна заплющити очі і слухати, як вони встають по своїх місцях: лясь, лясь і лясь. Везунчикам просто фортунить «Клац!».
Він цоркнув язиком від піднебіння і звук бентежно лунко прозвучав у крихітній кабіні.
— Коли Есмі виповнилося три роки, Хулія пішла на неповний робочий день в організацію «Достойна робота. Проблеми емігрантів», у центрі Омахи. Допомагала іспаномовним із зеленими картками і без карток знайти роботу та рекомендувала законні способи набуття громадянства тим нелегалам, які того бажали. Заклад був безпафосним, містився на першому поверсі, але вони там робили більше практичних добрих справ, аніж усі ті марші з транспарантами. На Ваєрменову скромну думку.
Він міцно затулив очі руками і глибоко, з присвистом вдихнув. Відтак його кулаки з глухим стуком впали на теку.
— Коли те трапилося, я перебував у справах у Канзас-Сіті. З понеділка по четвер Хулія працювала вранці в «Достойній роботі», а Есмі була у дитсадку. Гарному садочку. Я міг би позиватися до нього і виграти — запросто довести до зубожіння жінку, яка ним керувала, але не став. Бо навіть у своєму горі я розумів, що те, що трапилося з Есмеральдою, могло трапитися з будь-якою дитиною. Це просто la loteria, entiendes?[213] Одного разу наша фірма вела справу проти якоїсь компанії, що виробляє штори — я персонально нею не займався — там немовля, лежачи у колисці, вхопило шнур від шторки, проковтнуло його і вдавилося на смерть. Батьки дитини виграли позов і отримали грошову компенсацію, але ж їх дитина залишилася мертвою, а не було б шнура, на його місці могло опинитися щось інше. Якась іграшка чи монета. Або скляна кулька. — Ваєрмен знизав плечима. — Скляна кулька вбила Есмеральду. Вона поклала її собі до рота під час гри і вдавилася на смерть.
— О Господи, Ваєрмене. Мені так жаль!
— Вона була ще жива, коли її привезли у шпиталь. Та жінка з дитсадка зателефонувала Хулії й мені. Вона щось лопотіла, мов божевільна. Хулія вискочила з роботи, стрибнула у свою машину і погнала як скажена. А за три квартали від шпиталю врізалася лоб у лоб у муніципальну вантажівку. Вона померла на місці. На той момент наша дочка вже хвилин двадцять як теж була мертвою. Медальйон Діви Марії, що ти його тримав, поки я проходив огляд... він належав Хулії.
Запала тиша, ніхто з нас її не порушував. Я не мав слів; що можна було на таке сказати. Відтак він закінчив.
— Це і є одним з варіантів Powerball[214]. П’ять номерів, плюс надважливий номер-бонус. Клац, клац, клац, клац, клац. А потім хрусь на додаток. Чи міг я гадати, що таке спіткає мене? Ні, мучачо, навіть у найнестямнішому зі своїх снів, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити. Мої мати з батьком благали мене звернутися до психіатра і якийсь час — місяців вісім після похорону — я дійсно туди ходив. Я втомився від дрейфу крізь життя, ніби повітряна кулька, що висить у трьох футах над моєю головою, прив’язана до мотузки.
— Мені знайоме це відчуття.
— Я це знаю. Ми обоє були провалилися до пекла, хоча крізь різні дірки. Та вже, сподіваюсь, вилізли на поверхню, хоча підошви в мене ще тліють. А твої як?
— Угу.
— Психіатр... гарна людина, та я не міг з ним балакати. Перед ним я губив усі слова. Перед ним я чомусь тільки й либився. Я все очікував на великий картонний чек, який для мене витягне з ящика гарна ляля в купальнику. Аудиторія побачить і зааплодує. І чек дійсно трапився. Коли ми одружилися, я підписався на спільне страхування наших життів. Коли народилася Есмі, я й її вніс у договір. Тож я дійсно виграв la loteria.
А якщо сюди додати ту компенсацію, що Хулія отримала за інцидент на парковці. За той, що звів нас разом. Він підняв тоненьку сіру течку.
— Думки про самогубство вже кружляли поряд, щоразу ближче. Головна його принадність полягала в надії на те, що Хулія з Есмеральдою мусять бути десь там, вони чекають на мене... але ж не можуть вони чекати вічно. Я не релігійна людина в стандартному сенсі, хоча залишаю якийсь шанс на те, що життя після смерті існує, що ми там не перестаємо бути… ну так би мовити, самими собою, втім звісно... — Крижана посмішка торкнулася кутиків його рота. — Здебільшого я перебував у депресії. У сейфі тримав пістолет 22 калібру. Я купив його після народження Есмеральди. Для захисту вдома, про всяк випадок. Одного вечора я сів з ним на кухні біля столу і... гадаю, тобі можна розповісти цю частину моєї біографії, мучачо.
Я підняв руку і помахав нею в жесті, який міг означати: хочеш si, хочеш no.
— Я сів за обідній стіл у своєму порожньому будинку. На ньому стояла ваза з фруктами, її поставила жінка, котрій я платив за ведення господарства. Я поклав пістолет на стіл і заплющив очі. Два, а може три рази я крутонув ту вазу. І сказав собі, якщо візьмеш з неї яблуко, приставиш пістолет до голови і покінчиш з життям. А якщо апельсин, тоді... забирай свої лотерейні виграші і уїжджай до «Дісней Ворлду».
— Ти ще чув звук холодильника, — промовив я.
— Саме так, — погодився він, не здивувавшись. — Я чув холодильник, гудіння мотора, клацання кригогенератора. Я простягнув руку і намацав яблуко.
— Ти жартуєш?
Ваєрмен усміхнувся.
— Гарне питання. Якщо гадаєш, що я підглянув, то відповідь буде — ні. Якщо вважаєш, ніби я запам’ятав розташування фруктів у вазі... — Він знизав плечима. — Quien sabe?[215] Хай там як, а я вибрав яблуко: Адамів гріх на нас усіх. Мені не було потреби кусати або нюхати його; я відчув його шкірку. Тож, не розплющуючи очей, не даючи собі шансу передумати, я підняв пістолет і приставив собі до скроні. — Він показав це правою рукою, якої я вже не мав, задерши вгору великого пальця і ткнувши вказівним у той круглий шрамик, що зазвичай ховався під його довгим сивіючим волоссям. — Остання думка в мене була: нарешті я не буду чути ні того холодильника, ані ласувати картопляною запіканкою з нього. Я не пам’ятаю самого пострілу. Однак увесь світ зник, і так скінчилося інше життя Ваєрмена. А зараз... хочеш ще на додачу галюциногенного лайна?
— Так, прошу.
— Ти хочеш взнати чи моє одного кольору з твоїм, так?
— Так, — раптом мене осяяло запитання і, либонь, важливе. — Ваєрмене, а чи не мав ти якихось таких сплесків телепатії... ну, там, чудернацькі передчуття... та будь-як можна це назвати... перед тим, як ти потрапив на Думу? — Я згадав Гендальфа, пса Моніки Голдстайн, і як я нібито задушив його рукою, якої вже не мав.
— Так, пару разів, — сказав він. — Я тобі можливо колись про це розповім, Едгаре, але мені не хотілося б аж так надовго залишати міс Істлейк на Джека. Окрім усіх інших причин, ще й тому, що вона дуже схильна до того, щоб непокоїтись про мене. Вона така душевна.
Я міг би сказати, що Джек — також доволі душевний хлопець — уже теж, мабуть, непокоїться, але замість того попросив його продовжувати розповідь.
— Біля тебе часто з’являється щось червоне, мучачо, не скажу, що це точно аура, але й не скажу, що ні... Я кілька разів помічав це в буквальному, кольоровому сенсі. Авжеж, одного разу це трапилося й поза островом Дума. Коли ми були в «Ското».
— Коли мене заціпило зі словом?
— Заціпило? Такого я не пам’ятаю.
— Та й я теж, але я певен, що саме так і було. Червоне — моє мнемокодове слово. Вмикач. Дісталося мені з пісні Реби Мак-Інтайр, чесно кажучи. Я натрапив на нього майже випадково. І в цьому є ще щось. Коли я щось забуваю, я тоді... ну, ти сам знаєш.
— Трішечки звірієш?
Я згадав, як хапав Пам за горло. Як намагався її задушити.
— Так, — погодився я. — Можна й так це назвати.
— Ага.
— А ще, я гадаю, те червоне оскаженіння вихлюпується, паскудячи мій... ментальний образ? Схоже на таке?
— Далебі. І кожного разу, як я відчуваю це навкруг тебе, в тобі, я згадую, як сам прокинувся після того, як пустив собі кулю в скроню, і побачив довколишній світ у багровому світлі. Я вирішив, що потрапив у пекло, що так має виглядати пекло, вічність у найглибшій багряні. — А після паузи. — Аж тут усвідомив, що то було яблуко. Воно лежало переді мною, ну може в дюймі від моїх очей. Ми з ним лежали долі, на підлозі.
— Прокляття, — промовив я.
— Отож, так само і я подумав, тільки то було не прокляття, а звичайнісіньке яблуко. Тоді я вголос проказав: «Адамів гріх на нас усіх». А потім: «Фруктова ваза». Я абсолютно чітко пам’ятаю все, що трапилося й було промовлено в наступні дев’яносто шість годин. Кожну дрібницю, — засміявся він. — Звісно, я розумію, що не все з того, що мені запам’яталося, дійсно відбувалося, проте я все одно пам’ятаю все з феноменальною достовірністю. Жоден перехресний допит не зможе збити мене й сьогодні з того факту, що я на власні очі бачив, як з очей, вух та ніздрів Джека Файнгама вилазили покриті гноєм таргани.
— Голова мені боліла страшенно, але щойно минувся шок від близького споглядання яблука, як мені загалом покращало. Була четверта ранку. Минуло шість годин. Я лежав у калюжі загуслої крові. Вона застигла в мене на правій щоці, мов желе. Пам’ятаю, я сів і промовив: «Я денді-холодець» і намагався пригадати, чи холодець і є різновидом желе. Я промовив: «Ніякого желе нема у фруктовій вазі». І це прозвучало так тверезо, ніби я пройшов тест на розсудливість. Тоді з’явилися сумніви, чи й справді я собі стріляв у голову. Здавалося, я просто заснув за кухонним столом, тільки думаючи про те, щоб застрелитися, впав зі стільця і вдарився головою. Звідси й кров. І дійсно, які могли тут бути сумніви, якщо я рухався і балакав. Я вирішив промовити ще щось. Ім’я моєї матері. Замість нього промовив: «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай».
Я схвильовано кивнув. У мене було таке саме, і не раз, а безліч разів, після виходу з коми. Сідав на друга, сідав на товариша.
— А був ти злий?
— Та ні, спокійнісінький! Розслаблений! Гадав, що трохи дезорієнтований, бо забився головою. Тільки потім побачив на підлозі пістолет. Підняв його й понюхав дуло. Воно явно тхнуло недавнім пострілом. Такий гострий запах, мов з кігтями. Проте я все одно тримався думки, що впав і розбив собі голову, аж поки не дістався ванни і там побачив дірку в скроні. Маленька кругла дірочка, обсмалена навкруг.
Він знову засміявся, як сміються люди, котрим пригадалися якісь дурні випадки з їхнього минулого — скажімо, забули відчинити гаражні ворота і почали здавати туди задом.
— Ось тоді-то, Едгаре, я й почув, як клацнув, встаючи на місце, останній номер — номер «Великої Лотереї»! І згадав, що я збирався потрапити у Дісней Ворлд.
— Чи в його зменшену копію, — додав я. — Господи помилуй.
— Я намагався змити пороховий обпік, але й ваткою доторкнутися було боляче. Наче прикушуєш щось хворим зубом.
Аж тут я зрозумів, чому його повели на рентген, замість томографії. Куля і зараз сиділа в нього у голові.
— Ваєрмене, чи можу я дещо в тебе спитати?
— Давай.
— Чи зорові нерви в людини... ну, я не знаю як сказати... розташовані у голові навиворіт?
— Так воно і є.
— Так ось чому в тебе ліве око вилуплене. Це як... — якусь мить я не міг ухопити підходящого слова і стиснув кулаки, аж раптом воно знайшлося, — це як контртравма.
— Мабуть, що так, авжеж. Я вистрелив собі у праву скроню моєї дурної голови, а спаплюжив собі ліве око. Рану я заліпив пластиром. І випив аспірину.
Я розреготався. Неможливо було втриматися. Ваєрмен теж усміхався й кивав.
— Відтак ліг, намагаючись заснути. З тим самим успіхом я міг намагатися заснути в оточенні духового оркестру. Я не спав чотири доби. Здавалося, я більше ніколи не зможу заснути. Мій мозок мчав зі швидкістю чотири тисячі миль на годину. Кокаїн порівняно з цим — дитячий ксанакс[216]. Я навіть не міг спокійно лежати довго. Витримаю двадцять хвилин, підхоплюся і поставлю платівку з марьячі[217]. Якось о пів на шосту ранку я стрибнув на велотренажер — уперше сів на нього після загибелі Хулії й Есмеральди — півгодини я крутив педалі, потім прийняв душ і пішов на роботу.
Наступні три дні я був птахом, був літаком, я був Суперадвокатом. Колеги спершу переживали за мене, потім почали за мене боятися, а відтак почали боятися за себе — моя non-sequiturs[218] лякала, а також поглибилася моя тенденція переходити одночасно на калічну іспанську і на таку французьку, якою розмовляє Пепе Ле П’ю, той скунс з диснеївського мультику — втім, тоді я встигав чудово обробляти гори документів, і дуже мало з них поверталися на фірму. Я перевіряв. Партнери в сусідніх кабінетах і адвокати на передовій сукупно сповідували віру в те, що в мене нервовий розлад, і в якомусь сенсі вони мали рацію. То був органічний нервовий розлад. Дехто безуспішно намагався відправити мене додому. Дайон Кінлі, один з моїх тамтешніх близьких друзів, тільки й робив, що умовляв мене, щоб я погодився піти з ним до лікаря. Знаєш, що я йому сказав?
Я похитав головою.
— «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай». Це я пам’ятаю абсолютно точно! І пішов геть. Правда, йшов я, ледь не підстрибуючи. Повільно ходити Ваєрмену було важко. Я пропрацював ще дві ночі поспіль. На третю, попри мої протести, мене вигнав з офісу сторож. Я встиг повідомити йому, що пеніс має мільйон капілярів, але ні грану сором’язливості. Обізвав його «денді в холодцю» і розповів, що його батько його ненавидів. — Ваєрмен нахилився над своєю текою, ненадовго замислившись. — Гадаю, про його батька йому дійшло. Авжеж, точно дійшло. — Він торкнувся рубця в себе на скроні. — Чудернацьке радіо, аміго. Чудернацьке радіо.
— Наступного дня мене викликали до Джека Файнгама, великого магараджі в нашому королівстві. Мені було наказано піти у відпустку. Не запропоновано, а саме наказано. Джек висловив думку, що я повернувся на роботу занадто рано після втрат у моїй родині. Я відповів йому, що це все дурня. У мене в родині не було ніяких втрат. — Спробуй-но скажи, ніби мої дочка і жінка поїли гнилого яблука, — заявив я йому. — Ану скажи це, ти, сивий синдик, і станеш смертним, поїденим жуками. Отут-то в нього з очей і носа й почали лізти ті таргани. А парочка вилізла з-під язика на нижню губу, залишивши білий пінявий слід.
— Я закричав. І кинувся на нього. Якби не кнопка сигналізації в нього на столі — я навіть не підозрював, що в цього дряхлого параноїка вона там є, — я його майже напевне убив би. А ще він на диво швидко вмів бігати. Едгаре, як він нарізав кола по кабінету! Либонь, допомогли довгі роки занять тенісом і гольфом. — На хвилину Ваєрмен поринув у думки. — А втім, на моєму боці були молодість і оскаженіння. Тільки-но я вловив його, аж тут до кабінету ввірвався спецзагін. Півдесятку юристів ледве вдалося відтягти мене від нього, я навпіл розірвав на ньому костюм «Пол Стюарт»[219]. Прямо по спині. — Він повільно хитнув головою вгору і вниз. — Аби ти тільки чув верещання того hijo de puta[220]. А почув би ти тоді мене. Хоча тобі неважко уявити всю ту божевільну гидоту, включно з інсинуаціями — а я кричав на всю силу голосу — про його звичку вдягати дамську білизну. Гадаю, як і з батьком сторожа, це також могло бути правдою. Забавно, чи не так? Ну, божевільний я був, чи ні, відповідальний за свої дії, чи там як, але на цьому моя кар’єра у «Лайногам, Дупінг і Сраллен» закінчилася.
— Мені так жаль, — промимрив я.
— De nada[221], все на краще, — промовив він діловим тоном. — Коли адвокати силоміць витягли мене з кабінету — там все було розтрощено — я спікся. Найграндіозніший з епілептичних припадків. Якби не нагодився юрисконсульт з медичною підготовкою, я, мабуть, помер би прямо там. Та ще ж ті три доби без сну. Ох, як мені хотілося заснути. Отже...
Він розкрив теку і дістав звідти три рентгенівських знімка. Якість в них була набагато гіршою за кортикальні зрізи, які роблять на томографі, але, оскільки, завдяки власному досвіду, я був поінформованим дилетантом, то міг скласти якесь уявлення про те, що бачу.
— Ось вона, Едгаре, та річ, що її, як вважає чимало люду, не існує: мозок юриста. А в тебе такі фотки є?
— Ну, на файний альбомчик вистачить...
Він розплився у посмішці.
— Кому потрібен такий фотоальбом. Ти бачиш кулю?
— Так. Ти, мабуть, тримав пістолета... — Я підняв руку, націливши палець донизу під доволі стрімким кутом.
— Приблизно так. А ще там могла бути часткова осічка. Заряду вистачило тільки, щоб всадити кулю в череп і відхилити її ще крутіше донизу. А там вона зарилася мені в мозок і залягла. Але до того вона утворила... ну, як це сказати...
— Дугову хвилю, як по воді? Він кліпнув очима.
— Еге ж. От тільки текстура мозкової речовини більше схожа на телячу печінку, ніж на воду.
— Ух ти. Гарно сказано.
— Знаю. Ваєрмен буває красномовцем, тут ніде правди діти. Куля породила спрямовану донизу дугову хвилю, а та створила набряк і тиск у перехресті зорових нервів. У візуальному комутаторі мозку. Ти усвідомлюєш весь пафос? Я стрельнув собі у скроню, але не тільки залишився живий, а й зберіг собі кулю в голові, яка створила мені проблеми з обладнанням, розташованим осьдечки. — Він поляпав собі по черепній кістці над правим вухом. — І ці проблеми погіршуються, бо куля рухається. Зараз вона десь на чверть дюйма глибше, ніж була два роки тому. А можливо, і ще глибше. Мені не потрібні Гедлок з Принсипом, щоб це розтовкмачити. Я сам все бачу на цих знімках.
— То хай вони тебе прооперують, Ваєрмене, і витягнуть ту кулю. Ми з Джеком доглянемо Елізабет, поки ти не повернешся на свій...
Він затряс головою.
— Ні!
— Але чому ти проти?
— Вона занадто глибоко сидить для операції. Тому-то я й не погодився на госпіталізацію. Чи ти гадав, що в мене комплекс Марлборо Мена[222]? Та де там. Моє бажання стати мертвим минулося. Я не перестав сумувати за моєю дружиною і донькою, але тепер в мене є Елізабет, щоб піклуватися про неї, і я закохався в Острів. А тут і ти, Едгаре, з’явився, і мені хотілося б побачити, як піде далі твоє життя. Чи я жалкую про те, що наробив? Іноді si, іноді no. Я нагадую собі про те, що колись був не тим чоловіком, яким я є тепер, отже мушу позбавлятися минулої слабини. Той чоловік був пригніченим і розгубленим, він не міг бути відповідальним. Зараз у мене інше життя і я намагаюся дивитися на власні проблеми... ну... як на вроджені дефекти.
— Ваєрмене, це дикунство.
— Справді? А поглянь-но на себе.
Я подумав про себе. Це я душив власну дружину, а потім про все забув. Це я тепер спав в одній постелі з лялькою. Тож я вирішив тримати свої думки при собі.
— Доктор Принсип радо поклав би мене до шпиталю, бо я цікавий екземпляр.
— Звідки ти можеш знати.
— Та я-то якраз знаю!— Ваєрмен заговорив з ледь притлумленим напором. — З того часу, як я з собою таке утворив, я зустрічав уже штуки чотири таких Принсипів. Вони всі осточортіло схожі між собою: яскраві, але глухі до пацієнта фахівці, нездатні на співчуття. Вони хіба що трохи відстають від тих соціопатів, котрих описував Джон Д. Мак-Доналд[223]. Принсип не може мене прооперувати ефективніше, ніж пацієнта із злоякісною пухлиною в тій же області. Пухлину можна принаймні спробувати лікувати радіацією. Свинцева куля опроміненню на піддається. Принсип це знає, але йому страх як цікаво. Тож він не вбачає нічого гидкого в тім, щоб давати мені маленьку фальшиву надію, якщо таким чином зможе вкласти мене до шпитального ліжка, де буде мене питати, а чи не боляче мені, коли він робить... отак. А потім, коли я буду мертвим, можливо, десь надрукує про цей випадок наукову статтю. Зможе поїхати в Канкун[224] і пити там охолоджене вино на пляжі.
— Це звучить жорстоко.
— Та не більше за вираз очей Принсипа — от вони-то жорстокі. Я тільки глянув у них і захотів забігти від нього якомога далі. Що я й зробив, по суті.
Я похитав головою і попустився.
— Ну, і які перспективи?
— Чому б тобі вже не поїхати? Від цього місця мене вже починають брати дрижаки. Я тільки-но усвідомив, що саме тут той придурок захопив дівчину.
— Я міг би тобі про це сказати, щойно ми сюди під’їхали.
— Можливо, тому-то ти й промовчав, — він позіхнув. — Господи, як я втомився.
— Це стрес. — Я глянув по боках, відтак озирнувся на трасу Тамаямі. Мені все ще було важко повірити в те, що я сиджу за кермом, але ця справа вже почала мені подобатися.
— Перспективи далекі від рожевості. Я п’ю зараз «доксепин» та «зонеган» такими дозами, що й коня би приголомшило — це антиконвульсійні ліки, вони діють доволі добре, але я сам знаю, того вечора, коли ми вечеряли у «Зорїї», мені дійсно стало дуже погано. Я намагався це заперечувати, але ж ти знаєш, як говориться: заперечення втопило фараона, а Мойсей вивів дітей Ізраїлю на волю.
— Угу... гадаю, там було Червоне море. А існують інші ліки, які б ти міг вживати? Сильніші?
— Принсип помахав своєю рецептурною книжкою в мене перед носом, він хотів запропонувати мені «невронтин»[225], але я навіть і куштувати його не бажаю.
— Через твою роботу?
— Саме так.
— Ваєрмене, не буде ніякої користі для Елізабет, якщо ти раптом геть осліпнеш.
Хвилину-дві він не відповідав. Дорога, тепер майже порожня, котилася перед моїми фарами. Нарешті він промовив:
— Сліпота скоро буде найменшою з моїх проблем.
Я ризикнув кинути на нього погляд скоса.
— Ти маєш на увазі, що це тебе вб’є?
— Так, — він говорив без усякої драматизації, і тому переконливо. — І ось що, Едгаре.
— Що?
— Перш ніж це трапиться, і поки я ще маю одне здорове око, я хотів би побачити ще твої картини. Міс Істлейк теж хоче на них подивитись. Вона просила мене спитати про це в тебе. Ти міг би підвезти їх машиною в Ель Паласіо — ти водиш пречудово.
Попереду лежав з’їзд на острів Дума. Я ввімкнув сигнал повороту.
— Скажу тобі, про що я іноді думаю, — сказав він. — Я думаю про те, що серія прикладів мого казкового везіння мусить розвернутися й потекти у протилежному напрямку. Авжеж, нема ніякої статистичної причини думати саме так, але на це варто зважати. Ти розумієш?
— Я розумію, — відповів я. — Ваєрмене?
— Він все ще тут, мучачо.
— Ти любиш острів, але ти також вважаєш, що з нашим островом щось не так. Що саме не так з цим місцем?
— Я не знаю, що воно таке, але тут щось є. А ти хіба не звернув увагу?
— Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало погано, їй гірше, ніж мені.
— І вона не єдина, судячи з історій, які мені доводилося чути...
— Існують якісь історії?
— О, так. З пляжем все в порядку, а ось у глибині острова.... — він похитав головою. — Гадаю, якісь домішки у ґрунтових водах. Вони ж змушують так скажено розростатися всю ту флору, і це у кліматі, де зазвичай якась срана галявина потребує безперервного зрошення. Хоча, не знаю. Найкраще триматися звідти подалі. Гадаю, це особливо стосується юних леді, котрі збираються колись народити дітей. До того ж без вроджених дефектів.
Ось на тобі, ще одна гидотна ідея, до якої сам я не додумався. Решту шляху я не промовив ані слова.