home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Вихід Юри-старшого

– А це в тебе звідки?

– Тьотя дала.

– Яка тьотя?

– З больнічки.

– Так воно чуже? Тобі побавитись дали, а ти забрала. Не можна. Пішли, повернемо.

– Не повернемо. Це замість мами.

– Що значить – замість мами? Де мама з татом?

– Поїхали.

– Де поїхали?

– Десь. Далеко.

– Хто тобі таке сказав?

– Тьотя.

– Яка тьотя?

– З больнічки.

Юра-старший розповідає, йому 22 роки.

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший 3 роки, Варварка – 13 днів.

Тепер я знаю про такі штуки, як дев’ять днів і сорок днів, переродження душ і тибетську книгу мертвих. Тоді ми не знали. Батьки ніколи не виявляли інтересу до жодної релігії. Я сам усе зробив у себе в повітці, усе, що вважав за доцільне. Потім було дуже соромно згадувати. Потім пробачив собі. Що саме?

Зібрав мамині мапи і батькові клясери, мамині словники і батькові книжки, а також дещо із одягу. Узяв баняк, у якому замочували одіж для прання. Він нам не був потрібний, бо Інна так вирішила і зробила в ньому дірку. Склав усе туди, а нагорі поставив дві зліплені з глини фігурки. І підпалив. Димом усе, що мама й батько любили, мало віднести до них на небо. Я би й сам був туди вліз, якби був певен, що мати або батько мене доста любили, але вони більше любили Інну, а її до баняка не годен був запхнути і слон. Утім, брехня, я того не зробив не з сумніву, а з ляку. Палив то все в повітці раннього ранку, щоб на дим із прочинених вікна і дверей не прибіг ніхто із сусідів. Ніхто мені не боронив, ніхто не занюхав диму, я сам кашляв і задихався із вдоволеною люттю, невідь-що маючи на увазі: «Ну і нехай. Ну й нехай». Тихо в такі ранки буває, коли місто належить тільки двірникам і туристам, та й то, може, центр, а не такі глухі вулички, як наша.

Такі штуки заспокоюють на час, доки робиш. Опалені чорним глиняні фігурки вогонь не встиг зробити міцними, тож і моє заспокоєння тривало недовго. Гасав по кімнаті, шукаючи улюблених речей. Раз Інна застукала мене з маминою вишневою сукнею, яку я теж хотів спалити. Інна збрехала, що то сукня не мамина, мама б її не лишила, а то куплено було Михальці на виріст. Чи я не бачив, як мама її вдягала, як, бувало, їздили до центру? Батькові подобалося… Інна ж утулила мені в руки Варварку й веліла віднести до Мірошникової матері, хай, мовляв, її борщем хоч якимсь напхає. Я вийшов на вулицю, поклав Варварку під горіхом, а сам пішов до Мірошника. Матері його вдома не було – поїхала десь до родичів. Мала скоро повернутися. Мірошник відвів мене чекати на кухню, а сам пішов робити уроки, бо мати його дуже била, як чогось не встигав довчити. Я тинявсь по кухні, дослухаючись до приглушеної мантри з англійських неправильних дієслів, поки не побачив на верхній поличці млинок на каву. Подумав, як стріла принесла: оце мамі би припало до смаку. Хапнув той млинок. Руки трусилися, бо ніколи досі нічого не крав. Скинув по дорозі сухі квіти в лозовім кошичку, якими, бува, господині прикрашають кухні. Піднімати не став, ніколи, млинок запхав під сорочку і втік. Млинок наступного ранку спалив у баняку – для мами. Палив уже не в повітці, а надворі, між кущами порічок, бо боявся, що всередині пластмаса – дуже димітиме. Не було. Лишилися металеві частинки. Їх закопав, собі в деталі не взяв – не моя річ.

Чорні фігурки у вогні стали ще чорнішими, але таки не зміцніли.

То було найгірше, що був накоїв, але пробачив собі, як і потім дрібніше пробачав.

Добре пам’ятаю, як збирав по крихтах рештки щастя. Думав, що вони знайдуться на самоті, але вони знайшлися між людьми, бо між людьми нема думання, а час швидший.


Коли почали приходити листи, я не здивувався. Зоя дуже страждала, коли вони померли, їй це дуже довго не миналося, і що старша вона ставала, що більше розуміла, то гірше їй було. Це видно з її волосся: колись воно було гарне й лискуче, але поволі ставало тьмяним і немічним. Щось треба було робити, і я запропонував їй написати батькам листа. А вона мала була, певно, зрозуміла щось не так, і тоді нам прийшов перший лист із Туреччини. У листі йшлося про Михальку.

Тоді в нашому житті надто багато всього змінювалося. А Зоя подарувала нам ритуал читання листів. Думаю, ритуали – це те, що робить нас щасливішими.

Мені багато разів хотілося написати відповідь, але куди ж її напишеш? Відішлеш до Китаю, а вони вже в Нігерії. Відішлеш до Нігерії, а поки лист дійде, вони уже будуть у Казахстані.

А десь за рік почали надходити листи від батька. І я досі не знаю, хто їх пише. І я не хочу нічого дізнаватися.


Вихід Зої, частина друга | Мануал до черепахи | Нью-Йорк