home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Ольга блукає містом

Михалька має 19 років, Ольга – 18, Зоя – 13.

Ольга блукає містом, хоча насправді мала би сидіти на лекціях. Ні, зазвичай вона сумлінна і дуже відповідально ставиться до навчання, але саме сьогодні зранку не має ніяких сил туди пертися. В Ольги починається осінь. У дерев теж починається осінь. Дерева кволі. «Дерева восени завжди кволі, – думає Ольга, – тільки ніхто цього не розуміє».

Її роздуми перебиває дзвінок мобільного.

«Дідько! – думає Ольга, дістаючи телефон. – Номер незнайомий».

Телефон у Ольги прадавній, схоже, змінив не одного господаря, але її то нітрохи не бентежить. Ольга зневажає своїх одногрупниць за те, що люблять похизуватися, розмахуючи одна поперед одною своїми найновішими моделями: «Ах-ах, мені Вася на день народження подарував. Я коробку відкриваю, а він – розовий! Дєвки, уявляєте? Розовий, вобщє-е, я в шоці! Ну а що дєлать, я ж йому не скажу, він же ж образиться… Оце пользуюся тепер, вся така гламурна, ви шо-о…»

Насправді Ольга своїм, бувалим у бувальцях, теж хизується, але ж це зовсім інше, правда?

Телефонує Михалька. А завважте, Михалька ж знає, що тривають заняття. Ану, якби Ольга сиділа в аудиторії?

Михалька цікавиться, чи є в Ольги трохи грошей із собою. Їй оце кров з носа треба, щоб Ольга купила хліба. Бо в хаті нема, а сама вона не може, і до того ж вона не в хаті (?!), а десь, як Ольга зрозуміла, тиняється із малою Зойкою (?!!) і повернеться, мабуть, пізно (?!!!).

«Дідько», – каже Ольга погаслому телефонові. І йде шукати найближчу продовольчу крамницю. Як завжди, вона зайшла в такий район, де зовсім не орієнтується.

«До речі, – проказує Ольга подумки сама до себе, – кожна дівчина її віку в подібній ситуації сказала би “блін”». Але Ользі це слово здається якимсь дуже брутальним, аж гидким, як… як цигарковий недопалок, що плаває в калюжі, – Ольга робить паузу, зважуючи, чи достатньо промовистий образ цигаркового бичка в калюжі, а потім підсумовує свої думки: тому вона воліє казати «дідько».

«Ольга сама знайшла відповідник, який би її влаштував», – проказує Ольга подумки, сама до себе.

Нарешті якась продуктова крамничка. У принципі Ольга любить такі крамнички, де її ніхто не знає. Свою щоденну шоколадку (а Ольга страх як любить солодке) щоранку намагається купувати в якомусь іншому місці. Бо хто їх знає, тих продавчинь, в очі тобі всміхається, а сама, мабуть, думає: «Ич, яка, кожного дня шоколад їсть».

Ольга смикає двері. Двері не піддаються. Тільки вдруге смикнувши, Ольга завважує, що на дверях написано «Від себе» – і аж зуби зціплює від сорому. «Що, читати не вмієш?» – питає хтось ущипливий всередині Ольги.

– Блі… ДІДЬКО!!! – досадливо думає Ольга.


Кіото | Мануал до черепахи | Багдад