home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Кіото

Японія – це чарівно.

Так я думав, поки ми з Мамою не побували в Кіото. За настроєм місто здалося мені якимсь дуже холодним. Це несподівано, але так. Може, я надто багато очікував? Кажуть, це один із найвизначніших культурних, зокрема літературних центрів країни. Можливо. Не знаю. Може, якийсь Харукі Муракамі тут і ходить по вулицях, я не бачив, хоча… якщо і бачив, то не впізнав би. Кіото – колишня столиця, знаю. І що? Ще я знаю, що місто здавна славилося гейшами. Якось теж не довелося побачити наживо. Чи все згадав? А, ще найбільша на континенті площа. Про таке і говорити не варт.

Кіото – це таке місто… От є підкреслено мужні чоловіки, є підкреслено жіночні жінки, а Кіото – підкреслено урбаністичне місто. Я не можу назвати іншого міста, у якому це поняття відчувалося б настільки ж концентровано.

Будівлі неоднорідні, дуже. Місцями – сяють чистотою і красою, місцями – вражають занедбаністю і сірістю. Будинки стоять дуже тісно, наче наповзають один на один, а позаяк всі вони відрізняються кольором, фактурою і давністю, часом можна спостерігати, як один будинок між двома іншими ледь дихає, затиснений, напівроздушений. Хоча вулиці й не такі вузькі, як у деяких європейських містах, але транспорт суне суцільною масою, простіше дочекатися чергового затору, ніж зеленого світла.

Бачили три храми – один із золотим верхом, інший – із чорним, а третій – весь якийсь смугастий. Усі три стоять близько один до одного.

Десь у центрі міста ми бачили громіздку скульптуру з кількох людей, що спинами затисли велетенську брилу, схожу на холодильник. Із якого боку не підійдеш – здається, що людей четверо. Насправді їх п’ятеро. Думаю, це і є принцип саду каменів!

Інша скульптура, навпаки, вразила тендітністю. Над фонтаном японські хлопчик і дівчинка, худенькі, як трісочки, тягнуться одне до одного через весь фонтан. Хочуть поцілуватися – і не дістають.

Блукаючи вуличками міста, зайшли до якогось невеликого скверу – дитячого майданчика, а може, й ні. Там стояли зовсім незрозумілого виду невисокі сірі скульптури: наприклад, одна зображувала два вуха, що стояли просто на землі, автономно одне від одного. Чомусь обидва ліві.

Бачили багатоповерховий будинок, увесь зовні і всередині розписаний ієрогліфами. То не було графіті, написи були досить дрібні, однобарвні і трохи недбалі. Стіни, двері… У під’їзді всередині – те ж саме. Наче якийсь божевільний каліграф вирішив викласти на кожній доступній поверхні якусь довгу історію.

Вокзал у Кіото незручний, проте великий. Ще на пероні ми наштовхнулися на чудернацьку скульптуру – бронзового чоловіка, що кудись поспішав із чайничком. Чому чоловік? Я собі гадав, що за чайну церемонію традиційно відповідають жінки. Але хтозна. Із мене сходознавець не дуже.

Усередині вокзалу ми трохи порозглядали барвисті вітражі, але затримуватися не стали. Бачте, у японців, здається, не заведено сидіти на вокзалі. Тому традиційних місць для тих, хто очікує потяга, нема. Нагорі, щоправда, був якийсь зал підвищеного комфорту, але ми туди не пішли, вирішили пошукати якусь забігайлівку. Проходячи до виходу, зауважили невелике відкрите кафе, або ж чайну кімнату. Не знаю, як це назвати. Посередині стоїть велетенська японська чашечка для чаю з отою штукенцією, котрою чайний порошок намішують. Віничок такий, знаєте? Тільки разів у півтораста більший за нормальний. Апетитно – страх. Обідати пішли в інше кафе, у глибині вокзалу. Я взяв собі рису з овочами і сік, а Мама ще й тістечко «Пагода»: складені трикутником трубочки з вишневим джемом і збиті вершки зверху.


Зоя про Михальку | Мануал до черепахи | Ольга блукає містом