home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Зоя про Михальку

Зоя оповідає, їй 18 років.

Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 18, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

Підлітковий вік давався мені дуже важко. Я була самітна й депресивна, постійно була сама і не знала, що мені з тим робити. Де-юре за мене мала дбати Ольга. До якогось віку вона справді була дуже добра, гралася зі мною, робила мені зачіски, як у грецьких богинь із книжки. У нас це називалося гратися в Персефону. Персефоною була я. Ольга перевдягала мене в різні дивні штуки, а коли втомлювалася, клала мене в шафу і змушувала там лишатися, рахуючи до ста. Коли я виходила, її вже вдома не було, або ж вона замикалася сама в нашій кімнаті.

Чим далі, тим Ольга ставала дратівливішою. Уже не робила мені зачісок, як у грецьких богинь, і волосся у мене стало геть кволе: скільки його не мий, воно завжди таке. Не стала вже мною бавитися, бо ноги у мене були задовгі, а ступні стали ямкою, тож, на її думку, я вже цілком твердо стояла на землі і потреби в ній більше не мала. Зрештою, настав час, коли я мусила сама собі давати раду.


Одного дня я спустилася до кухні з Варварчиною розрізною абеткою, лягла на підлогу і почала складати з літер своє ім’я. Моє ім’я – це три літери, дуже коротке, майже непомітне, але я складала його так довго, наче літер було щонайменше дев’ять. За тим мене застукала Михалька. Не можу сказати, що чекала порятунку саме від неї, проте її з’яву неважко було передбачити, о цій порі тільки вона нипає по кімнатах. Юра-молодший із Варваркою у школі, у першу зміну. Юра-старший або на роботі, або в гаражі, а найчастіше у себе в повітці. Інна точно на роботі. Ольга мала би сидіти на лекціях, а насправді блукає містом. Одна Михалька не має діла, вона така, трохи лінива.

Побачивши мене на підлозі з абеткою, вона підійшла, взяла мене під пахви і поставила на ослінчик, хоч я вже була і важкувата, і задовга. Мені довелося зіщулитися, щоб не зачіпати пластиковий абажур на стелі.

Я почувалася як шестимісячне кошеня-переросток, на яке вже не знайдеться господаря, бо лапи в нього задовгі і стають вузько, а не широко, бо коти – у них все навпаки, малими й сліпими вони думають, що Земля кругла, і намагаються обхопити її лапами для надійного зчеплення. А потім, підростаючи, дізнаються, що котяча Земля – вона пласка, і падати з неї не страшно, адже коти завше падають на чотири лапи.

Михалька запитала, чого мені хочеться. Мені соромно було зізнатися, що хотілося мені, аби вона перевдягла мене у свої сукні і гралася зі мною, ніби я Персефона, мені було соромно, бо тільки малі можуть такого хотіти. Тому я мовчала. Тоді Михалька метнулася з кухні і притягла цілий оберемок якогось старого барвистого шмаття. Вона усміхалася. Ми перебралися циганками й побігли на вулицю.


Того дня я дізналася, що то є – відчуття польоту. Те саме відчуття вперто з мене намагалася видобути Інна, коли казала: сьогодні гарна ніч, щоб політати. Те саме витягав із мене кліщами Юра, коли казав: ти вже не дитина, щоб чіплятися за чужу спину, сідай на свій мотоцикл і роби те, що роблю я. Те саме витягала з мене навіть мала Варварка, коли впевнено, мовби керувала слухняним конем, стискала Юркові-молодшому праве плече – і він таки повертав праворуч, мені навперейми. Жодного разу не було в мене відчуття польоту під час тих нічних виїздів, але тепер, коли тріпотіли мої строкаті спідниці, я відчувала цей політ, а Михалька бігла попереду, і її строкаті спідниці так само тріпотіли, хоч я й не знаю, чи відчувала вона щось схоже.

Ми сміялися сміхом легким, як тканина. І навіть волосся моє на ці кілька годин перестало бути кволим, а воно завжди таке, скільки його не мий. Тепер воно летіло, ледве встигаючи за моїми спідницями, а я летіла, ледве встигаючи за ними всіма: Михалькою, сміхом, тканинами і волоссям, і разом з нами літало перше осіннє листя. Ми чіплялися до сусідок – і я їх зовсім не боялася! Я брала їхні долоні у свою, розповідала усякі нісенітниці, які лиш спадали на думку, а наприкінці плювала їм у долоню так спритно, що жодна того не помічала.


Вечір обігнав нас усіх: мене, Михальку, сміх, волосся і спідниці – і налетів на нас, мов очманілий хрущ у травневих сутінках. Ми йшли додому найдовшою дорогою, а перед порогом Михалька спинилася, обняла мене і прошепотіла на вухо: «Вибач, дорогенька моя, ми всі такі затуркані, взяли й забули про твій день народження». Я нічого не сказала, хоча насправді мій день народження аж у лютому.

«Не хочеш повертатися? – по-своєму зрозуміла Михалька. – Я теж. Може, й мені поворожиш?»

Я побачила перед собою вогку долоню у світлі ліхтаря.

– У тебе ніколи не буде щасливого кохання, – сказала я.

Долоня ще кілька секунд не рухалась, а потім зникла в темряві. Я знала, що Михалька не вдарить мене, а тільки думає про це, уявляє, достоту як і я.

– За що? – почула я глухий голос.

Я уявила, як Михалька робить це: як по черзі напружуються м’язи її гортані, спочатку високо, на виході, потім нижче, нарешті м’язове зусилля намацує ту точку, де лежить потрібний тембр, бо докір – він має звучати глухо, дзвінкий, тим паче верескливий докір ні з чиїм серцем не годен резонувати. І тільки тоді звук виходить назовні:

– За що?

Це все я теж знала.


* * * | Мануал до черепахи | Кіото