home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Фінляндія

Зоя має 18 років, Юра-молодший – 16 років, Варварка – 13 років.

Зоя намагається зосередитися на письмі. Їй треба до вечора написати листа. Коло вікна ми бачимо Арлекіна й Полішинеля, що поцупили з кухні усяких наїдків: шинку, котлети, помідори, і їдять, голосно плямкаючи й регочучи, словом, Зої дуже заважають.

Арлекін вбраний як завжди, а Полішинель поверх своєї камізельки натяг жовте дитяче платтячко з рукавами-метеликами. Платтячко сидить бозна-як, мов на сукуватій колоді, криво й косо, лівий рукав тягне, ґудзик під шиєю ледве дотягується до петельки, от-от вирветься із м’ясом, а перед і спинка обвисли пузирем.

– І ти, Бруте! – задоволено шамкає Арлекін крізь непрожований хліб.

– Я не Брут, я Кассандра! – пискляво відповідає Полішинель. – Я вдягла гарне платтячко і дуже високої про себе думки.

Арлекін тим часом десь дістав банку згущеного молока, пробив у ній ножем дві дірки і наливає цівочкою собі в горнятко.

– Тю, як ти можеш пити той чай зі згущеним молоком? Бе-е-е, гидота! – пирхає Полішинель.

– Та це не чай… Це шампанське.

Зоя ледве тамує злість. Але спробуй їх зачепи – ще гірше буде…

– Слухай, у тебе пазуха вся обвисла, на, запхай котлети, будеш як пампушечка!

Полішинель спритно ловить котлети, закидає їх у пазуху і кривляється далі. Арлекін ірже. Зоя жбурляє ручку, хапає Полішинеля за голову і витрушує його з платтячка разом із котлетами. Котлети летять десь під ліжко.

– Дарма ти це зробила. Мине день чи два, знаєш, як смердітимуть? – зауважує Полішинель. І летить услід за котлетами під ліжко.

– Ну от, як завжди, Кася щось накоїть, Арлекін пожартує, а всі стусани на мене! – долинає з-під ліжка.

– Правильно зробила, йому на користь! – каже Арлекін, сідаючи на ліжко. – Молодець. То що у нас із братиком і сестричкою?

Зоя мовчить.

– Полішинелю, що там у нас із братиком і сестричкою?

– Він її взув! – охоче підказує Полішинель. Зоя кривиться, мов їй у вусі стріляє.

– Гай-гай, Полішинелю, ти не міг ужити делікатніший термін? Подивися на Касю, їй, бідачці, аж заціпило від твоєї брутальності. Що це за слово – взув? Де ти таке почув – взув? Може, я кажу – взув? Може, Президент каже – взув? Може, Папа Римський Бенедикт XVI каже – взув? – Арлекін узяв горнятко і, відсалютувавши ним Зої, сьорбнув шампанського.

– Але… я тебе не звинувачую, ні. Я знаю, хто поруйнував твою, Полішинелю, ніжну, вразливу, неціловану психіку. Га, Касю? Не шкода тобі сестрички? А може, хоч братика тобі шкода?

– Нікого їй не шкода, – лунає з-під ліжка.

– Полішинеля он, під ліжко закинула. А глядачів наших тобі не шкода? Я часто думаю, Полішинелю, от куди цей світ котиться? Усе мистецтво кишить збоченнями. Підеш балет подивитися, там що? Збочення. До бібліотеки зазирнеш – збочення! А картинні галереї? Га?

– Авангардне мистецтво! – лунає з-під ліжка.

– А я що кажу? У кінотеатр зайти не можна! Ганьба суцільна!

– Не буває поганих фільмів, буває мало поп-корну! – жваво відгукуються з-під ліжка.

– Ото ж і я про що: куди не глянь, кругом збочення. А ми ж вірили, сподівалися…

– Надію плекали, – лунає з-під ліжка.

– …що хоч наша Кассандра, наше чисте дитятко, наша квіточка, наше янголяточко…

– …Божа росинонька! – підказують з-під ліжка.

– …наша Божа росинонька, – згоджується Арлекін, – стримається, не стане того бруду, тої грязюки, того смердіння, того непотребства…

– Того гівна, – підказують з-під ліжка.

– …виставляти людям перед очі!

– Але ж ні! Кому тепер вірити? Така юна…

– Така юна, а вже така зіпсована дівчинка! Ти не боїшся лишатися з нею на ніч в одній кімнаті, га? Я боюся!

– Невідомо, що їй на думку спаде, ой невідомо.

– Як діти ростуть… Акселерація!

– Деморалізація! Вона, заради сумнівного успіху, матері рідної не пожаліє!

– Братика вже не пожаліла! Сеструньку єдинокровну замордувала!

– Це не я! – шепоче Зоя. Руки у неї стислися в кулаки, аж німіють.

– Що? Голосніше, Полішинелеві під ліжком не чути. Правда, Полішинелю?

– Нічого не чую! – лунає з-під ліжка. – Вона ще й пилюку не вимітала тут років двісті! Але я не дивуюся! Чого ще можна чекати від юної особи, яка, і чхнути не вспів, уже рідну сестру по руках пустила!

– Того не було! – шепоче Зоя.

– Голосніше!

– Не чую!

– Того не було! Це я все вигадала!

Западає тиша, яку псує лиш Полішинель, що борсається у пилюці, намагаючись вилізти з-під ліжка.

– Ще раз. Для Полішинеля.

– Це я все придумала. Нічого насправді не було.

Полішинель мовчки вкладає Зої у руку дві брудні котлети.


Фінляндія | Мануал до черепахи | Знову Фінляндія