home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Белград

Були в Белграді.

Перше, що впадає в око: місцеве населення має якийсь трохи розгублений вигляд, так, наче всі вони лиш недавно сюди приїхали і ще не звикли до нового місця. За характером серби горді й почасти вредні. Просто ми цілу ніч спілкувалися з чималим натовпом сербів, тож наїлися вражень – вище голови.

Ми з Мамою вписалися до гуртожитку. То нам іще пощастило, що ми встряли, одна кімнатка була вільна, а решту простору займала зграя сербських літературознавців з якоїсь конференції, присвяченій півсотріччю зо дня смерті їхньої найвидатнішої жінки-письменниці Ісидори Секулич. Оця їхня Ісидора Секулич, до речі, нас просто переслідувала! Скільки народу під час нашої прогулянки запитували, чи були ми в музеї Ісидори Секулич? Мама підказує – десь чоловік шість запитали. А мені здається, щонайменше десятеро.

Народилася вона, до слова, зовсім не в Белграді, а в селі Мошорині. Це звідси недалеко, але не так і близько. Та белградці на такі дрібниці не зважають, Секулич їхня – і край. Цікаво, вони завжди такі чи то на честь роковин знавісніли?

Коли ми йшли від вокзалу подивитися замок Калемегдан, то дорогою побачили стелу, справді дуже високу. До речі, серби дуже горді й мають схильність до позерства. Оця стела височенна – раз, а ще, як пройти трохи далі, там є недобудований собор, що його планують зробити найвищим у Європі. Спитай будь-кого на вулиці, кожен гордо відповість: оце буде найвищий в Європі собор. А запитайте лишень, скільки років вони його будують. Будівництво триває вже хтозна-скільки літ, і кінця-краю не видно. Просто якась волинська вежа. Тобто, тьху, вавилонська.

Але чекайте, то ж я говорив про стелу. Про стелу і про те, який стосунок все це має до Секулич. Штука в тому, що при цій стелі стоїть скульптура жінки, напрочуд схожої на нашу загальну улюбленицю. Хоча сам пам’ятник присвячений загиблим воїнам, як стелі й належить. Мені це здалося кумедним. Принаймні я спробував запитати одного серба, чи багато Секулич писала про війну, чи брала участь у бойових діях? Довгий погляд нашого випадкового співрозмовника однозначно свідчив про його оцінку моїх розумових здібностей після такого запитання. Авжеж, а ліпити її скульптуру до пам’ятника загиблим воїнам – оце страх як розумно.

Дивовижних пам’ятників тут багатенько. Що б ви сказали про пам’ятник святому Миколаю? Ще декілька споруд навернули мене на думку, що тутешні скульптори дуже люблять прості геометричні форми. Виходять такі абстракції… Ось одна така споруда: вузька арка, на одному стовпчику розташований ромб, нагорі – поділене навхрест коло. Що б воно мало означати? Інший пам’ятник – начеб розколотий надвоє камінь, з якого вирізано зірку і хрест. Камінь наполовину чорний, наполовину червоний. Красиво.

Бачили дуже гарний костел в неоготичному стилі. Католиків у Сербії не так багато, але трохи є. І це прекрасно, бо я насправді дуже люблю готику.

Та найголовніше в місті – замок Калемегдан. Кінця тринадцятого – початку чотирнадцятого століття.

Формою Калемегдан нагадує півколо. Зубчасті башти важкі й урочисті. Туди можна вилізти, згори оглядати внутрішню будову замку навіть цікавіше. Єдине, що мені не сподобалося – надто вже він розреставрований, вилизаний. Ну, не можна так поводитися зі старовинними замками, у них має лишатися хоча б частково атмосфера запустіння і поруйнування. Я зрештою хочу, коли йду всередині сходами, іти темними сходами і думати про привидів, а не про хот-доги. І щоб пахло не хот-догами, а землею і сирістю, і зовні щоб зі стіни якийсь мох ріс. Я хочу підійти до криниці з дашком і корбою – і побачити там викладений замшілим камінням колодязь і воду десь унизу, а не замасковану колонку. Оце в моєму розумінні замок!

А ще у них тут резиденція рольовиків, цілком офіційна. Ходять, як у себе по хаті, хто з мечем, хто з дрином… хто з хот-догом…

Надвечір трохи подивилися на рольовицькі ігрища. У них саме був якийсь фестиваль. Ледве перейнялися духом, якийсь незграба запустив феєрверки. Дуже середньовічно… Повернулися до гуртожитку.

Наскільки в гуртожитку було тихо й безлюдно, коли ми заселялися, настільки гамірно тут стало тепер. Серби-літературознавці сиділи у загальній кімнаті на пуфах і просто на килимку, дехто курив на балконі, дехто блукав із рушниками на голові. У них були якісь гарячі напої та їдло. Ми тихенько намагалися пройти до своєї кімнати, коли один із сербів, кучерявий і бородатий, гукнув до нас, питаючись, із якого ми міста приїхали. Ми пояснили, що ми з України і не маємо стосунку до конференції, просто собі мандруємо.

– З України? – перепитав один із літературознавців. – А в музеї Ісидори Секулич уже були?

– З України, – кажу, – це на сході. Між Польщею і Росією.

– Та я знаю, – сказав серб, – є така місцинка десь біля Туреччини. У вас там іще річечка протікає, правда ж?

Річечка, чули? Для цих сербів із їхньою гігантоманією все, що не їхнє, називалося зменшувально-пестливими словами. Місцинка. Річечка. Я розумію, може, Дунай і переконливіший за Дніпро, але не набагато, панове. Аж ніяк не до того, щоб називати його «річечкою». Звісно, я кинувся сперечатися, бо мусив захищати національну гідність. Ми мало не побилися, та двоє сербів швиденько налили нам по склянці сливової настоянки – і це відразу позбавило суперечку і сенсу, і яскравості.

Ми так просиділи до четвертої ранку. Співали пісень. Точніше, більше слухали. Серби дуже гарно співають. Але трохи співали й нашого. Мама співала. Трохи танцювали. Мама танцювала. Я собі під кінець задрімав, як опинився в ліжку, навіть не пригадую. Єдине, що пам’ятаю крізь сон, це те, що мене знову хтось запитував: «А в музеї Ісидори Секулич ви вже побували?»

Коли ми прокинулися, літературознавців уже не було. Як і порожніх пляшок у великій кімнаті. Я би подумав, що мені то наснилося, якби Мама не повторювала на всі лади, які серби чудові і як гарно вчора з ними сиділося.

Нарешті вибралися знов до міста. Куди? Та до музею тієї Секулич, куди ж іще.

Музей той стояв десь посередині між учорашніми костелом і замком. Ми трохи поблукали разом із навіженою екскурсоводкою, яка захоплено ділилася радістю, як її колеги, проводячи якийсь кабель, випадково вивернули вигрібну яму Секуличів і скільки всього «майже цілого» там знайшли. Потім ми сіли відпочити під деревом, і до нас кілька разів підходили різні люди, запитуючи, чи відомо нам, що оце дерево, під яким ми сидимо, – та сама груша. Що то за груша і чому вона «та сама», ми не знали, а запитувати було якось ніяково. Але знайте, ваші тато і мама посиділи під Тією Самою грушею!

Потім тинялися містом. Місто лежить на двох річках. Значну частину його території забирає міський парк, цілком у дусі гігантоманів-сербів. Він такий великий, увесь прокреслений каналами. Приємне місце. Місцинка.

Бачили також дивну споруду, що її тут називають «хата архітектора». Еклектика. Камінна кладка поряд із сірою цеглою, візерунчасті бортики балконів, якісь вигнуті штуки стирчать, краса!


Франція | Мануал до черепахи | Юра-молодший про Варварку