home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Брісбен

Ми з мамою ще ніколи не вибиралися так далеко. Що ми сподівалися побачити? Аборигенів? Райський зелений край, порослий лісами? Аборигена бачили, говорив англійською (англійська тут, правда, спотворена, але, призвичаївшись, можна розуміти).

Це ж край переселенців. Навіть птахи і звірі тут переселенці. Що ж до зелені – тут її і справді багато, хоча ми сподівалися, буде тепліше.

Ми пливли кораблем, висадилися в Дарвіні, потім їхали поїздом. Мама була стомлена, але така схвильована, що, здається, уже за чверть години подорожі всі довкола знали, що ми їдемо до Австралії вперше. Одна пані, невисока літня жінка з зачіскою, як у англійської королеви й іменем, як у неї ж (Ельза), люб’язно запропонувала нам пояснення усього, що ми бачили за вікном. Тим паче, вона, у минулому кондукторка, знала цей шлях надзвичайно добре, називала протяглість тунелів і мостів, висоту над рівнем моря та безліч інших спеціальних відомостей. За одним разом і те, скільки ми могли б зекономити, якби поїхали не поїздом, а автобусом.

Пані Ельза розповіла, що кілька років тому австралійську залізницю почали всерйоз перебудовувати. Колії старі, ще колоніальних часів, до того ж різної ширини, і це й дотепер спричиняє багато клопоту. Вона застала початок процесу оновлення залізниці, а нині він добігав кінця. Хоча на одній станції пані Ельза показала нам ще діючу машину, схожу на розкарячений кран. Машину, призначену для перенесення вагонів на вужчу або ширшу колію. Інколи вагони просто переносять за допомогою такого крана на інші колеса, але, – додала вона, – набагато вигідніше мати систему автоматичного розширення-звуження колісних пар.

Пані Ельза виявила інтерес до нашого маршруту. Ми збиралися доїхати до Аделаїди, потім оглянути Брісбен, заїхати до Канберри, а на зворотному шляху подивитися Сідней.

Пані Ельза скептично крекнула на Канберру – маленька, нецікава. Тільки й радості, що столиця. Брісбен схвалила, зауваживши, що там варто відвідати чудовий давній замок у середньовічному стилі – непогане місце, від туристів нема відбою. А замість Аделаїди порадила нам проїхатися трохи південніше – до Мельбурна. Як основну туристичну принаду цього міста нам було пишно представлено факт проживання у Мельбурні Алекса – онука пані Ельзи. До речі, пані Ельза вважала, що ми мусимо зупинитися у нього – він буде щасливий!

Насправді я не мав такої певності, чи Алекс радітиме двом незнайомцям, що їх ні сіло ні впало скидає тобі на шию рідна бабуся. Та все ж, спраглі дещиці домашнього затишку, ми взяли номер телефону, докупили на станції квитки і поїхали до Мельбурна.

Алекс нас зустрів, телефонувати не довелося. Упізнав нас, до речі, за тим, що ми запитували у працівника вокзалу, де тут є телефон-автомат. Він спровадив нас до себе додому, познайомив із дружиною. Та нагодувала нас смачною капустяною стравою з м’ясом і великою кількістю паприки. Сушену паприку – червоно-бурий порошок невизначеного смаку – в Австралії люблять шалено, вони її додають до всього, досипають навіть до супу з пакетику. Випадкова відсутність паприки на кухні здатна довести австралійця мало не до істерики!

Наступного дня Алекс взявся за нашу культурну програму всерйоз і повів гуляти містом. Дорогою описував кожну дрібничку, що була, на його думку, варта уваги. Мельбурн виявився не такий великий, як ми собі думали. Алекс показав нам величезного глобуса на майданчику. Тут, за його словами, збиралися місцеві неформали. Мама поцікавилася, чи багато у Мельбурні неформалів, і Алекс заходився називати всіх на ім’я: Лоці, Тібі, Метьо…

Обійшли кілька дрібних крамничок (Алекс пояснив, у яких збирається найбільше пліткарок). Такі дрібні крамнички, де продається відразу все, в Австралії називають «ABC». Дорогою наш провідник казав нам назви рослин мовою вальбірі, що належить до австралійської мовної родини пама-нюнга. Бачачи активний інтерес Мами, називав і інші предмети, які траплялися нам на очі. Мама старанно запам’ятовувала, а коли Алекс процитував дитячий віршик мовою вальбірі, навіть записала. Ось він:

Ngadju-lu-lu

ka-na-nggu

nja-nja

wawirri kapi-rna pantirni.

Йдеться в тому віршику про таке: виріс хлопчик великий, вийшов нам назустріч, а ми його, такого дужого й великого, не впізнали. Алекс каже, що пробує писати пісні мовою вальбірі. Це зручно, – вважає він, адже в цій мові порядок слів у реченні довільний.


Мануал до черепахи

Алекс обіцяв подарувати Мамі цілу книжечку такого добра.

По обіді поїхали до обіцяного брісбенського замку Блі-блі. Цілу дорогу Алекс на всякі лади описував довгий шлях, який нам доведеться здолати пішки – іншої ради нема – серпантинною дорогою, що веде до замку. Найбільше його турбувало, чи зможе Мама здолати таку відстань. Ми приготувалися до важкого сходження, Мама запитувала, чи добра дорога, чи не слизько, чи не надто вузька, чи скрізь можна пройти… Алекс заспокоював: дорога широка, рівна, просто дуже довга і все в гору.

Довга… П’ять хвилин! Коло із чвертю! Усе, прийшли. Мама сміялася і кепкувала, проте Алекса це не збентежило.

Замок вмістив у себе, здається, десятки зо три музеїв і музейчиків: починаючи від експозиції з речами, документами і портретами колишніх власників замку, минаючи міні-музей тутешніх діячів літератури, до виставки дитячих малюнків. А у внутрішньому дворі – стара криниця з великим колесом і пам’ятник колишньому власнику замку. Шкодую, не записав його прізвища, щось Ко-ря… ні, не згадаю тепер.

Я давно помітив – і для нас із Мамою це перетворилося на улюблену забаву, – що у таких бронзових пам’ятників завше є якась «щаслива» легенда. Треба доторкнутися до руки, або до черевика, або до носа, і тоді тобі сприятиме фортуна. Ці «щасливі» місця видно одразу, і не конче навіть підходити близько. Бронза на пам’ятнику скрізь окислена, темна, а «щасливе» місце блищить, відполіроване безліччю рук. От і в цього Ко-ря… ліва долоня блискуча і світла, а решта поверхні – темна. Теж щасливчик.

Сам Брісбен сподобався нам дужче за будь-яке інше австралійське місто. Ляльковий, чистенький! У центрі міська ратуша кольору мідного купоросу. Пройшлися ліворуч – знайшли авангардну споруду, що нагадувала оркестр з інструментів, які грають самі на собі. Потім прогулялися в інший бік, там побачили велику дерев’яну чаплю (або птаха, на неї схожого, бо хтозна, чи живуть в Австралії чаплі). А на тілі птахи примостилися, мов дятли на стовбурі дерева, ще дві такі самі, дрібніші.

Про Сідней розповім уже, мабуть, у наступному листі! Маю надію, що й Мельбурн завтра зможемо оглянути знов, бо мені здалося, наші й Алексові уявлення про те, що є в Мельбурні цікавого, відрізняються.


Юра-молодший про Варварку | Мануал до черепахи | Франція