home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Відень

Ви, мабуть, подумаєте, що ми здуріли, але ми у Відні! Так, знов, уже втретє.

Є міста, де хочеться жити, але є такі міста, куди прагнеш повертатися, звідки боляче їхати. Такий Відень. Його хочеться лишити тільки для себе. Морозить від самої думки, що одного дня цими вузькими вуличками, повз оці розкішні старовинні будівлі йтиме якась неприємна тобі особа.

Дивно думати про те, що в цьому місті теж мешкають собі прості люди. Потерпають від нестачі води у водогоні та урн для сміття на вулицях. Ходять на роботу. Купують молоко в крамниці. Просто собі живуть і не дякують кожної хвилини Богу за те, що живуть саме тут, бо для них то природно, а по правді не так і легко, як ти, чужинець, собі уявив.

Ми тут гості. Менше – ми тут туристи. Турист – це щось чужинське, здивоване, наївне і нетямуще. Турист любить Відень насамперед за бруківку і каву. Мабуть, місцевому це смішно, когось, може, і дратує, але має право, повірте, теж має право. Мені не хочеться виходити з цієї ролі – хай і наївної, і дурної. Корінний мешканець для Жінки на ім’я Відень – це законний чоловік, а я – безправний, безтямний захоплений коханець, що так мало знає її і розуміє, але так сильно, так гаряче любить.

Утім, я не хочу здатися недостатньо шанобливим до місцевого населення. Мешканці Відня – це теж частина міста, і вони так само вражають мене і захоплюють. Вони бережуть власну історію, як ніхто й ніде. Ось ретельно відшкрябані з-під тиньку написи невідомою мені мовою. Ось на розі будинку кілька табличок із назвами вулиці – нова, старіша і зовсім стара, зчорніла. Три різні назви з різних історичних епох, різними мовами: сучасна – німецькою мовою, давніша – чомусь англійською, ще давніша – мама каже, знов німецькою, і ще й старовинним шрифтом… У нас би, певно, довго говорили про необхідність стерти всяку згадку про чужинське панування, про завойовників, про ганебні сторінки історії – і зрештою знищили б. А вони – нічого, вони бережуть це все, як прабабця дівочу білизну в скрині. Це історія, тут місця вистачить всім. І це такий шарм, повірте… нічого не втрачено. І це нашарування епох скрізь, треба тільки вміти дивитися, помічати дрібне й велике.

Мешканці Відня – вони водночас дуже консервативні і дуже прогресивні. Можливо, саме настільки, щоб поєднати гармонійне уявлення про нове як забуте старе. Ці люди надзвичайно романтичні. Вони романтичні навіть у політиці! Я завжди був аполітичним, але тут мені важко було втриматися від того, щоб і собі не перейнятися їхнім азартом і романтикою, спокійною гідністю і готовністю кожного непросвітленого вести за собою, навчати своєї спокійної гідності, романтики й азарту. У певному розумінні віденці – місіонери, вони відчувають за собою якийсь обов’язок навчити кожного гостя міста чогось важливого, що вдалося зберегти їм, а рештою світу давно втрачено. І хтозна, чи став світ від цього кращим.

Є у віденців і дивні звичаї, які мені важко сприйняти і зрозуміти. Хоча вулички цього міста і так занадто вузькі, та й на тих деколи можна побачити старезний автомобіль, без вікон, без коліс, який просто витягли на вулицю, та так і лишили. Він стоїть і заважає. Комусь ліньки утилізувати старого «коня», а комусь – вивезти сміття. І салон старого автомобільчика потроху заповнюється сміттям. Отака традиція дуже мені не сподобалася. Різні люди мешкають у Відні, і цінують своє місто не всі.

Коли я думаю, про що розповісти, які з прекрасних церков, веж і соборів згадати, які скульптури описати, я завмираю, розгублений, на роздоріжжі. Але вкотре ми ігноруємо міський транспорт. Повертаємо ліворуч від залізничного вокзалу, щоб пройтися пішки повз готичного красеня Штефансдом, за різьбленим плечем якого видно красеня барокового – Карлскірхе. Сперечаються величністю й красою! Штефансдом у вічному риштованні. У Відні постійно щось реставрують, риштовання здається невід’ємною частиною міста, але собор Святого Штефана вже давно стоїть у риштованні, ми повертаємося й повертаємося, а він такий самий. Чи побачу його коли-небудь у всій красі?

Ми проходимо Ринковою площею. Бачимо вервечку наречених, що йдуть фотографуватися. Місцеві фотографи мають власні традиції, яких я не помічав у інших містах. Найчастіше фотограф просить нареченого притиснути наречену до стіни, бажано похилої і дуже старої, і в такій позі її цілувати. Боюся, жоден весільний фотоальбом у Відні не обходиться без такого кадру. Фотографії зі стінами, фотографії з трамвайними рейками, фотографії, які опісля неодмінно вкриють паволокою старовини.

Де ще у світі така є краса? Тільки у Відні.

Ще два повороти. Сувора і строга Рупрехтскірхе скликає прихожан дзвонами. Усередині надзвичайно гарно, але сьогодні ми не зайдемо туди, надто людно. Ми повертаємо ліворуч, бо хочемо привітатися з Рибом. То невеличка, не вище коліна скульптура: риб на постаментику. Рибиною його назвати у мене язик не повернеться, надто багато в ньому вишукано-чоловічого, тому – Риб! Магнетична усмішка, магнетичні очі, а рученята простягнені вперед – ніхто не втече. (Мама додає: і не захоче втекти!) До спинного плавця Риба притислася малесенька русалка, спирається на лікті. Це так званий пам’ятник усмішці, його поставлено на честь якогось гумористичного фестивалю… Та мало хто посперечається: ця усмішка не жартівлива, ця усмішка не кепкує, вона зваблює. Поперед Риба – наче блакитно-зеленої води басейник. Тільки замість хвиль – великі шматки гутного скла, на якім яскраво-жовтою фарбою намальовані риби і риби. Це лишається незмінним, але все, що довкола, міняється із вражаючою швидкістю. Я маю на увазі графіті на стінах. Тут одне з небагатьох місць, де графіті не видається плюндруванням розкішної старовини, і графітчики тим активно користуються. Роботи змінюють одна одну швидко, вони щоразу інші і щоразу привабливі. Це не звичайна вулична босяцька забава, вони наче засвідчують: мистецтвом у цьому місті просякнуте все.

А може, ми повернемо не ліворуч, а праворуч. І там знов будуть риби. Паркан, що стоїть собі, нічого не загороджуючи, просто посеред двору. Паркан із риб – великих і малих, риб, що вистрибують із уявної води, одна поперед одної, світяться ребрами зі сталевого пруття, виблискують поливою з кольорового гутного скла. В усіх довідниках Відень – місто, прикрашене сотнями левів, а для мене крізь усіх цих левів, кам’яних чи кутих, проступає Відень – місто риб. Ми йдемо через Ринкову площу до скверу, що навпроти віденської Опери, а просто під нашими ногами, невидимий, несе свої брудні потоки закутий у брук Альс.


Не хочу звідси їхати…


Непал | Мануал до черепахи | Росія