home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Гарлем

Ці кілька днів ми провели у Нідерландах. Мама дуже хотіла відвідати хоч якесь голландське місто. Вибрали Гарлем. Певно, тому, що у путівнику були справді вдалі фотографії.

Ми вже під’їжджали до вокзалу, а я ще дрімав, дотягуючи останні хвилинки. Остаточно мене розбудив Мамин сміх. Продер очі, побачив, що ми на вокзалі і поїзд уже гальмує. Мама показала на вікно. «Га?» – спитав я. Виявляється, її розсмішив маленький зелений павільйончик, причеплений до стіни вокзалу. Точніше, його назва, яка, за словами Мами, перекладалася як «окріп». Точніше, пояснювала Мама, це щось брутальніше, бо слово написане якось нетипово, скоріш за все, це діалектна форма. Ну, коли б у нас кафе назвали «Кип’яток»!

Я мляво зобразив усмішку, щоб не ображати її молодечого запалу.

Одним словом, привіт вам із сонячних Нідерландів!

Жарт. У кліматичному сенсі Гарлем виявив гостинність – хоч відразу тікай. До речі, про гостинність. На гербі, так сказати, Гарлемщини, зображені меч і ключ. Мовляв, ви приходьте, а ми подивимось, чим вас зустрічати, ми ще не вирішили.

Нам дістався дощ. Зранку погода була ще нічого, трохи вітряно, але потім почалася натуральна злива. Періщило до вечора наступного дня із невеликою, але абсолютно безглуздою для нас перервою десь посеред ночі. Ми побачили мізер: вокзал, озеро, що займає значну частину міста, ну і склали мінімальне враження від вузеньких вуличок, гарних невеличких, мокрих, як чортзна-що, будинків і… і все, власне.

Ой, ні, ще невеличка міська скульптура. Вона варта, щоб згадати про неї, недарма ж ми заради неї гак робили під дощем. Це жінка у блакитному, вона сидить на лавці у такій позі, щоб із нею зручно було фотографуватися. Тут, на лавці, чорна табличка з назвою: «Chance Meeting». Цей пам’ятничок цікавий тим, що його подарував Нідерландам якийсь українець! Вражаюче, правда?

Озеро, яке ми бачили, це, я так розумію, і є Гарлемське озеро. Я з отих довідників чомусь думав, що воно вже не існує… Ну, нівроку собі озеро виявилося. Дощ йому личив. Насправді його годилося би називати ставом, форми йому надали штучно. Не знаю, чому кажуть «озеро». Може, у голландській мові ці поняття не розрізняються, а може, тому, що водойма таки величенька, наскільки я міг оцінити. «Наскільки» – маю на увазі десь кілометр-півтора, котрі ми пробігли вздовж берега в напрямку готелю. Кілометр, півтора – то вже не важить, коли з тебе тече рікою, бо ти стирчав зо чверть години на майдані перед репродуктором. А поки ти стирчав під тим репродуктором, то, певно, тільки й думав, хто більший ідіот – той, хто увімкнув репродуктор у таку погоду, невідомо для яких слухачів? Чи той, хто стирчить під цим репродуктором тільки тому, що голландська, бачте, напрочуд милозвучна і взагалі улюблена, найкраща у світі мова? Відтягнути Маму від репродуктора зрештою вдалося. Я її твердо запевнив, що в готелі неодмінно сидітиме чудовий, першокласний носій голландської. І що цей носій голландської, найпевніше, гаятиме час, спілкуючись із іншим носієм голландської – електронним. Телевізором, себто. У теплі і затишку! У теплі! У затишку!

У кімнаті я неквапно, із задоволенням зняв мокрий одяг і тільки налаштувався скупатися й відпочити, як прибігла Мама (вона перевдяглася за якісь півтори секунди і трохи не по перилах з’їхала до «носіїв мови»). Мама заявила, що ми оце зараз ідемо на радіо. Яке радіо? Чому радіо? Вона з кимось уже домовилася. Я намагався пояснити, що з мене буде не дуже веселий експонат для голландських радіослухачів, та все марно. Довелося вдягатися і йти під дощ. Проходячи повз чергового, Мама поставила на його стіл горнятко з-під чаю, яке я спочатку не помітив, і подякувала. Її ще й чаєм пригостити встигли? Ну от коли?


На радіо нам довелося трохи чекати біля входу. Я вже пошкодував, що взагалі перевдягався в сухе, аж тут до нас вийшла білява дівчина. Ми пішли за нею. Дівчина привела нас до якоїсь почекальні чи то кімнати відпочинку для діджеїв. Принаймні там була канапа, і на канапі спав якийсь років під сорок типус у куртці захисного кольору.

Мама пояснила, що до ефіру в нас близько години. І чого тоді ми так поспішали?

Дівчина запропонувала нам чаю. Поки електрочайник на підвіконні закипав, мама базікала з білявкою. Здається, її звали Анною, але, може, то було не ім’я дівчини, а якась ввічлива форма звертання, а може, якийсь специфічний голландський артикль, що вживається в кожному реченні. Того мені, вже вибачайте, ніхто роз’яснювати не збирався. Я мовчки спостерігав за їхньою бесідою і бачив, що Мама дуже подобається дівчині, вона просто захоплена. Коли дівчина зненацька звернулася із запитанням до мене, я вже так вжився у роль порожнього місця, що спромігся тільки на «Е-е-е…». Тоді мама почала нарешті перекладати мені принаймні дещо з їхньої розмови. Так я дізнався, що Анні (називатиму її так, нехай уже) про нас розповів якийсь знайомий, який саме заходив до готелю забрати пошту і стрів там нашу чудову Маму. Це все поки я перевдягався?

Від нас вимагалося трохи розповісти про Україну і про наші мандри. Передбачалося, що говоритиме Мама, а я видаватиму всілякі звуки, «які створюватимуть враження присутності чоловіка». Я попросив Маму запитати Анну, які звуки вона має на увазі, бо у мене є декілька ідей. Та Мама тільки неуважно засміялася.

Анна запропонувала нам закурити, якщо є бажання. Я зрозумів, бо вона показала це жестом, а потім для певності тицьнула пальцем у трафаретку «no smoking». Ми відмовилися. Дівчину це чомусь неабияк здивувало. Після жвавого з’ясування Мама таки пояснила мені, що Анна запитувала нас не про звичайні цигарки, а про коноплю. Вона була певна, що зі Східної Європи до Нідерландів їдуть насамперед для того, щоб скуштувати «дозволеного плоду». Мама запитала, чи є якісь місцеві специфічні слівця, що позначають цю речовину. Анна видобула короткий смішок і вимовила два слова: «onoverwinnelijk garlemets»[1], після чого чоловік на дивані неспокійно завовтузився. «Ketel!» – вигукнула Анна. То закипів чайник.

(Даруйте, мені легше писати всі ті слівця їхніми буквами, бо мама однаково їх занотовує у записник того детройтського хлопця, а запам’ятовувати надто складно!)

Поки Анна ходила по горнятка і діставала цукор, типус у хакі спустив ногу з канапи, помацав нею підлогу, спритно підхопив великим пальцем і витяг з-під канапи черевик, потім, не розплющуючи очей, сів. Помацав іншою ногою, але другого черевика наосліп не знайшов, бо той був глибоко під канапою. Я бачив це і мовчки спостерігав, хто кого. Зрештою, типус розплющив одне око, взувся і аж тоді розплющив друге. І побачив нас.

– Grasgroen, – відрекомендувався він.

Я отримав горнятко гарячого чаю з одним печивком, а мама крім цього ще одного носія мови. Grasgroen підсів до комп’ютера і ввімкнув якусь музику, подаючи нам із мамою по черзі навушники.

Мене таке спілкування цілком влаштовувало. Хоч я й не фанат у музиці, та чом би не послухати? Я розімлів від чаю і погойдував ногою в такт мелодії. А от Мама чомусь, навпаки, занервувала, почала перепитувати. Схоже, розмова з типусом у хакі давалася їй не так просто: багатьох слів вона не знала. Grasgroen поблажливо всміхався і набирав потрібні слова у текстовику. Мама сумлінно переписувала.

– Toondhout?

– Ziezang?

Кажу вам відразу: можете не ритися у словниках. Таких слів у голландській не існує. Просто Grasgroen поклав собі за мету особисто, власноруч, не покладаючись на усяких лінгвістів, викорінити з голландської усі запозичення. Така химерна мрія у чоловіка. Анна слушної миті шепнула Мамі, щоб та не брала близько до серця. Grasgroen сам вигадав достобіса замінників словам-запозиченням і, скільки мав сил і можливостей, поширював їх на цілу країну! І він таки має можливості! Він займається музичними новинами, тому розсилає свої написані «правильною» мовою матеріали по всіх радіостанціях країни! Цікаво, там їх редагують чи так і пускають в ефір?

Мама страшенно обурювалася потім. Мовляв, якого біса так збочуватися, кому це потрібно? І нащо ці штучки демонструвати перед іноземцями?

Ну, звісно, аякже, покепкували з відмінниці.

А як на мене, кумедний чолов’яга.


Ольга хоче себе вбити | Мануал до черепахи | Михалька про Варварку