home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Детройт

Ми з Мамою щойно покинули Детройт!

Їхали автобусом понад вісім годин, дуже втомилися, ще й ця сусідка, а тут ще й погода… Місто нас зустріло непривітно: дощем і холодом. А от ми місто зустріли пригодами.

Почалося все з огрядної туристки-німкені у теракотовому пончо, що сиділа через прохід від нас із Мамою. Не пощастило нам із нею, бо німкеня всю дорогу слухала радіо на такій гучності, що глушила, мабуть, навіть мотор. Та ще й підмугикувала, час від часу перериваючись, щоб зупинити водія, бо її кілька разів нудило. Утім, здається, це не надто псувало їй настрій. Хіба людям довкола. Уже як автобус рухав містом, Мама зауважила, що темп мугикання теракотової німкені зробивсь якийсь підозрілий. Вона перша помітила, що німкені не просто недобре, а дуже недобре. Мама підняла галас, змусила водія стати й викликати «швидку». Ми вийшли, вивели німкеню, посадили її на лавці й тримали з обох боків, доки не з’явився лікарський автомобільчик. Приїхав сам-один лікар, був він якийсь довготелесий, із великими сумними очима і ще сумнішим носом. На той час нещасна вже не співала, а тільки тихо хлипала і час від часу вила. Лікар щось у неї спитав, а потім так довго стояв, дивлячись повз неї сумним поглядом, що я був подумав, що він несповна розуму. Мама спитала, що з тою жінкою, а він несподівано пожвавився і запитав, звідки ми приїхали. Дізнавшись, що українці, ламаною російською повідомив, що жінка оце намагається народжувати. І вже англійською – на цьому, видно, його знання російської вичерпалися – додав: «Уявіть, мені не раз доводилося шкодувати, коли, замість приїхати на виклик автом, я брав мотоцикл, але цього разу я шкодую, що не приїхав мотоциклом! То була б чудова стимуляція для вашої жіночки!» Мама злякано попросила його поквапитися, та цей навіжений знов став у позу засмученого журавля і сказав, що не може розірватися – або вестиме машину, або сидітиме біля пацієнтки. Мама запитала, чи могли б ми якось допомогти. Лікар заусміхався і, ставши в позу джентльмена, запропонував нам «невеличку автопрогулянку до п’ятої міськлікарні».

Машину вести ані я, ані Мама не вміємо. Пологи приймати – тим паче. Зрештою, Мама лишилася біля німкені. Вона дуже відповідально поставилася до ролі медсестри, засукала рукави блузи і з готовністю, тремтячим голосом спитала, що їй робити, якщо почнуться пологи. Лікар засмутився ще більше, схоже, такого плину подій він не передбачив. Він так довго роздивлявся свої черевики, я вже думав, він от-от розридається, але він раптом просяяв, порився в бардачку, витяг звідти коробочку вітамінних пастилок «Аліенс» і віддав мамі: «Знаєте… дасте їй парочку, може, це її заспокоїть. Вони такі, у вигляді інопланетян, дуже кумедні, їй має сподобатися. Я певен, так-так, я просто переконаний, що це її трошки втішить».

Мама важким поглядом ковзнула по коробці і, не сказавши й слова, зникла у кузові, а я сів на місце біля водія. Випустивши породіллю з поля зору, лікар помалу розвеселився. Трохи розпитав про нас, трохи розповів про себе – він виявився чеським емігрантом у другому поколінні, що й стало джерелом, як він похвалився, його захоплення слов’янськими мовами: «Я їх не вивчаю, ні-ні, я їх слу-ха-ю!». Дорогою лікар раз по раз запитував мене, як звучить та чи інша назва українською, але позаяк він щоразу квапився записати транскрипцію нового слова у блокнот і щоразу кидав заради цього кермо, я зрештою забрав у нього блокнот, пообіцявши записати туди все, що він схоче. От лихо! Та він же й досі у мене в кишені. Забув повернути. Тепер його вивчає Мама. Ото дитині цяцька! Певен, якби не химерні обставини, вони би знайшли спільну мову.

Не сказати, щоб дорога була складна – ми їхали широкою рівною вулицею, тут її називають просто Проспект. Лікар пожартував, що європеєць на детройтському Проспекті засне від нудьги: усе прямо і прямо, ніяких звивистих вуличок і раптових провулків… У стані більш-менш спокійному він раптом виявився винятковим дотепником, тож я цілу дорогу насолоджувався добірними зразками детройтського гумору з медичним присмаком: «От Париж, всі кажуть – дух міста, дух міста… А у нас у Детройті – духман».

А повітря насправді просмерділе скрізь, навіть у центрі чути запах гарячого металу, вугілля і фабричного диму. Промисловий центр є промисловий центр. «Ми тут, у Детройті, звикли бачити те, чим дихаємо», – прокоментував лікар і додав, що ми обов’язково маємо відвідати район заводів, там, мовляв, дуже кумедного кольору небо.

Не знаю, чи весело було Мамі, сказати щиро, мені не дуже хочеться це собі уявляти. Доїхали стерпно, без форс-мажорів – ось усе, що можу сказати. Але коли ми вийшли біля лікарні, у Мами був такий ошелешений вигляд, наче вона сама щойно народила. Лікар запросив нас поїсти: «Це так корисно після стресу!» Пригощав тут-таки, в автомобілі, локшиною швидкого приготування і заразом лекцією про те, яка ця локшина шкідлива для підшлункової залози.

Мамі лікар чомусь видався неприємним чоловіком – безвідповідальний, мовляв, нерозважний. Ну чого безвідповідальний? Просто трохи невпевнений у собі. А мені він дуже сподобався! Надзвичайне почуття гумору і… фантастична здатність усе забувати. Він, до речі, обіцяв після шостої провести нас по цікавих місцинах і заодно – неодмінно, звичайно, неодмінно! – розповісти про подальшу долю нашої породіллі. Але забув. І ваша Мама програла мені два пива.

Провідника, отже, ми не мали, але нічого, погуляли вдвох.

Місто побудоване дуже просто – одна велика вулиця – це той самий Проспект, де ми їхали, а все, що збоку – особливого значення не має. Ліворуч від Проспекту – ріка. Праворуч – заводи. Ми туди поткнулися, подивилися на обіцяні кольорові дими з труб. Подекуди горить вогонь – ніби гігантські смолоскипи. Пейзажі якісь марсіянські… Тут є своя техногенна естетика, яку (хапнувши місцевого повітря) розумієш і на інших ділянках міста.

До речі, у водіїв маршруток тут особливий сервіс: дверцята водій відчиняє і зачиняє пасажирам сам. І не просто так! До дверцят прилаштовано лямку, за яку водій смикає, коли треба їх зачинити. Коли ж пасажир сам спробує зачинити двері, водій дуже лається і пропонує бахнути собі по голові.

Вулиці дуже широкі, дуже, одразу видно, що головні тут автомобілі. До речі, про автомобілі. У місті три автомобільні гіганти, перший, відомий на весь світ, ми побачили ще на виїзді з вокзалу. Детройтці – великі патріоти, їздять винятково на машинах місцевого виробництва. Це дуже помітно.

Загалом, місто не надто охайне, Проспектом ідеш – гарно, а повернеш на якусь дрібнішу вуличку – скрізь стирчить якась арматура, заросла бур’яном. Стіни, паркани і більш-менш рівні поверхні розписані графіті, але здебільшого то все нецікаве і бездарне, рідко де побачиш пристойну роботу.

Скрізь купа арабів одного віку, схоже, більшість із них навчається в місцевому медичному.


Архітектура місцями є, але різноманітністю й багатством вона не вражає. У центрі нам трапилися красиві необарокові будинки, збудовані на початку двадцятого століття, непоганий ансамбль, двох однакових нема. Трапляється простенький модерн, але здебільшого будинки в одному стилі, всі подібно оздоблені, нашарування епох не спостерігається взагалі, так, ніби місто збудували за короткий час і більше не чіпали. А далі від центру – там взагалі самі лишень типові сірі багатоповерхівки.


Зате око потішили декілька оригінальних монументів. Один зображує надзвичайно сердиту голову на скісному постаменті. Я не зумів перекласти напис, у мене виходило щось моторошне. У Мами, попри її чудову англійську, вийшло не набагато краще – «Власник орла має також мільйон пташенят орла, і це є предметом гордості для цілої країни». Що за фермерська історія?

Друга скульптура стоїть через дорогу від першої, це пам’ятник якомусь письменникові, розпізнати його ми не зуміли, бо бачили з вікна маршрутки, а він дуже незручно розташований. Пам’ятник зроблений у вигляді пір’їни, на якій збоку приліплено бляшанку з обличчям письменника. Роздивитися з дороги його неможливо, хіба якщо їхати по зустрічній смузі, але в такому разі і не встигнеш. А здалеку вся споруда видається взагалі трохи непристойною, немов струп на пальці чи десь в гіршому місці. Хоча лікар, який теж був згадав цю скульптуру, поставив іще гірший діагноз.

Ще один кумедний монумент встигли побачити, катаючись у «швидкій», десь у центрі, навпроти великої будівлі «Макдональдсу». Це чотиригранний шпиль, по якому наляпано чимсь чорним, немов десяток мавп із різних боків вирішили поцілити у споруду своїм лайном, і лайно те добре прилипло. Лікар, схоже, дуже зрадів моїм неапетитним асоціаціям, і пояснив, що раніше тут справді були громадські туалети. Муніципалітет вирішив, що пам’ятник буде доречніший. Символізує він славу усіх підприємств, що роблять ім’я місту.


Місто переділяє річка з островом Хог посередині – це найбільший річковий острів у Америці. Цей острів – чи й не єдина ніжна деталь у місті. Там збереглися, точніше, відреставровані кілька індіанських храмів просто неба: це великі камені, складені в певному порядку: у формі яйця або складних кіл. Дуже тихо й спокійно, птахи перегукуються між деревами. Людей мало, може, тому, що погода не сприяла, зривалося на дощ зі снігом. Не сподобалося, що дерева насаджено квадратно-гніздовим методом, це так штучно, не дає забути, що ти у володіннях міста, а не в тихому осінньому лісі.


Хоча згадав: знайшли ще одну страшенно симпатичну деталь! На тому ж таки Проспекті є будинок з ромашкою. Бічна стіна будинку рівна й сіра. Тільки одне маленьке вікно нагорі. І під цим вікном, на значній висоті, фарбою намальована велетенська ромашка. Мама сказала, що за це одне Детройтові можна все пробачити.


Інна про Інну | Мануал до черепахи | Ольга хоче себе вбити