Інна про Інну

Коли діти раптом лишаються самі, хай на день-два, усяким «треба», «мусиш», «заведено» і «не можна» невідворотно доводиться витримувати перевірку на міцність.

Я прокинулась, було досить рано. Я лежала й уявляла, як піду донизу і, скидаючи ковдри з ліжок, гукатиму: «Пора вставати, усі збираються до школи, усі, усі, нема чого ото!..» Це буде непросто. Юрек, мабуть, спробує збунтуватися. Головне відразу показати, що нікому спуску не даси. Михалька нехай робить сніданок. Ольга цілком спроможна намастити канапки… А я… я за всіх думатиму. Треба дивитися, щоб усі вмилися як слід, почистили зуби… Стільки всього…

Я дочекалася, поки хвилинна стрілка доповзе-виповзе на самий вершечок, туди, звідки дорога тільки вниз, і тоді теж пішла вниз, до вітальні.

За столом сиділи обидва Юрки, Михалька і навіть Оля із Зоєю, яким нікуди не треба було поспішати. Усі якісь урочисті, наборсулені – тьху. Михалька незграбно колупалася в пательні лопаткою – накладала яєчню з помідорами. На холодильнику ввімкнули радіо.

На столі стояв стосик порожніх тарілок і одна окремо – у Зої, вже з яєчнею. Зоя розмахувала шматочком на виделці і тихо скиглила, що гаряче, але її ніхто не слухав. Чай іще не наливали, але чайник уже скипів і простоював. Усе в чіткій відповідності до виробленого роками ранкового ритуалу. Старанно відтворена групою аматорів картина щасливого родинного сніданку. Найбільше мене вбила «мишка» – наша скляна чаша з горіхами, якій за ніжку править темно-сіра керамічна мишка. Катастрофічне безглуздя! Зранку в нас ніхто зроду-віку не їв волоські горіхи, та мама з маніакальною впертістю з дня у день виставляла «мишку» на сніданковий стіл. І ось тепер «мишка» знову стояла на своєму місці. ЯКОГО БІСА?!!

– Зоє, не розкидайся їжею! – визвірилася Михалька. І вже до мене: – Я тебе прошу, іди швидше вмиватися, нам іще треба думати, як бути з малими.

Це був мій перший у житті програш. Вони все вирішили без мене. Я була скажено зла.

Але далі я зробила дещо таке, чим пишаюся й досі. Додумалася ж! Я невимушено сіла до столу, повільно простягла руку до «мишки», взяла горіх, одразу ж, у всіх на очах розгризла його і по шматочку, неквапом виїла ядерце. Ось вам ритуал. Ось вам «все як завжди».

Запала тиша, тільки Зоя тихо скімлила над яєчнею.

Тоді я була ще мала й дурна, я зробила все правильно, але нічого по-справжньому не зрозуміла. Аж тепер я усвідомлюю геніальність свого тодішнього вчинку. Уся несподівана дисциплінованість моїх чудових гешвістер була спричинена виключно страхом. Вони тупо боялися, вони тупо не хотіли помічати, що в їхньому пелюшковому житті щось змінилося!

Це не був мій програш. Аж ніяк.