XLI. ЗЕМЛЯ ВТІКАЄ

З’їздова постава, один легкий рух і невідклично, нездержно в долину.

Остався позаду ліс. Смереки, що не обмерзають снігом, що в день і в ночі шепчуть таємні змови, або ревуть у хвилях північного вітру. Ялиці присипані снігом, обважнілі зимовим сном. Неначе старі дідугани, сивобороді, задумчиві, задивлені в долини. Тільки час від часу потрясають бородами спроквола, спроквола…

Знімає вітер пилини снігові й жене їх по верховітті. Жене курявою на білі, гірські склони, паде крутіжем на сум безмежно білих піль.

Гей! Вниз! Рівні, гладкі дошки порють злегка сніговий покровець. За ними дві рівні стрічки, під ними втікає земля. О! Як втікає, як хутко, як розкішно — хутко втікає земля! Здається: стоїш, земля покинула свій відвічний, рівномірний рух екліптиками довкола сонця, і послухала тебе. Тільки тебе! Двома малими дошками ти пхнув її в новий, шалений біг!

Нестримний, стихійний гін, божевільний оборот нової землі, нового світу. Під двома дошками.

В грудях стискається серце розкішною тривогою. Немов виштовхнене з щоденного місця, воно раде стрибнути в білу височінь морозних небес. І розприснути безліччю перлистих кульок, що гомонять, наче сміх розсипаного намиста, сонний шум замерзлих зірок снігових. О! Як скаче воно в грудях, як сміється у божевільному леті!

На цій новій, розбурханій землі догнав старий, відвічний вітер. Тонким, високим свистом смагає по вухах, кидає під ноги крутіж-туман. Сніговію…

Божевільний лет стрімголов у білі простори. Хаос… Кийки, як крила. Ноги, як сталеві струни. Під ними втікає нова земля…

Слабне біг. Ще останній лук, ще останній, радісний лет. Оце земля. Стара, непорушна земля. До нудьги пусті та одноманітні поля, вкриті білою габою. На них вітер виводить свої танки, заводить свої пісні-стогони.

Де-не-де блудить рота-кущик терня, чи клубок ялівцю. До завмерлих піль припали в долині малі, бойківські хатки. Це стара, непорушна земля.