Розділ четвертий
А поїзд тихо їхав на Бердичів
«Для того, щоб дізнатися, що робиться у тебе вдома, найкраще від’їхати від того дому якомога далі».
(Тонке єврейське спостереження, зафіксоване Г. Сафріним)
«З назвою Бердичів у нашому суспільстві неодмінно пов’язується щось дивне і анекдотичне».
(С. Погодін, російський етнограф XIX століття)
Взагалі - поїзд тихо їхав не обов’язково на Бердичів. Скажімо, був такий, улюблений в єврейських оповістках маршрут «Київ-Одеса». Або ж Варшава, чи мало кому сьогодні відома станція Волочиськ, котра у Тернопільській області. А до Першої Світової війни Волочиськ був тим, чим для пасажирів радянської доби є станція Чоп. Пригадайте безсмертний жарт всіх від’їжджаючих та проїжджаючих: «Не кажи «гоп», доки не переїхав Чоп».
Тема зустрічей та розмов у поїздах - це та нива, з якої можна збирати багатий урожай.
Для бердичівських євреїв дістатися без перешкод до Варшави чи Одеси і навіть Києва наприкінці ХІХ століття було проблемою. Річ у тім, що їхнє славне місто опинилось осторонь тодішніх залізничних магістралей. Щоправда, ходили диліжанси, але то транспорт виключно для антисемітів. По-перше, тухес відіб’єш, доки доїдеш до того хоча б Житомира. По-друге, пилюки наковтаєшся і будеш уже по прибутті зовсім на чорта схожий. А головне - хіба у тій чортопхайці на колесах, котра диліжанс, можна нормально поговорити? Одразу язика прикусиш., ще й обіб’єш кісточки пальців об низенький дашок купе диліжансу. А навіщо нормальний єврей взагалі вибирається в мандри? Не тільки щоб уладнати справи, а й досхочу наговоритися дорогою.
Бердичівські євреї цю проблему вирішили кардинально - протягли залізничну гілку спочатку до Житомира - на Варшаву, а згодом до Козятина, вузлової станції на лінії “Санкт-Петербург-Петербург-Москва-Київ-Одеса”. Про підприємливість бердичівських євреїв трохи далі, а зараз - про поїзд, що тихо їхав на Бердичів, з Бердичева і через Бердичів.
Так от, поїзд тихо їхав на Бердичів. І в Козятині в одне купе сідають двоє євреїв із Плискова. Тільки один - місцевий крамар - вже пару тижнів мотається по губернії в пошуках потрібного товару, а другий тільки-но вибрався в мандри.
- О, сусіде, сто років вас не бачив! Як справи?
- Хвалити Бога… Слухайте, добре, що я вас зустрів. Розказуйте, що нового в Плискові.
- Нового? Нічого нового.
- Як то - нічого? Щоб за два тижні нічого не трапилося?
- А у нас хіба що може трапитися? Ну, песика переїхали - на греблі.
- О, бачите, сусіде, песика все ж таки переїхали. А хто, що? Якийсь мужик? Чи наш балагула? Або молодий пан Тишкевич на своєму самашедшому велосипеді?
- Та ні, погребищанські пожежні.
- Ой-йой-йой! Що ви кажете? І де ж це так сильно горіло, що аж із Погребищ прискакали?
- Та не так щоб сильно, просто на горі, коло земської лікарні. То воно, ясне діло, далеко видно було.
- Чекайте-чекайте, там же коло лікарні мій тесть живе.
- Ну так власне - хата вашого тестя і пішла з димом. Вщент згоріла, разом із майном.
- Який жах! І що сталося? Хтось підпалив?
- Заспокойтеся, сусіде, ніхто його не підпалював. Просто, коли ваш тесть, хай йому земля буде пухом, помер, то, як завжди, запалили свічки біля труни. І в отому рейваху не помітили, як випадково фіранку підпалили. Ну, а за нею вже і вся хата…
- Ґвалт! Спаси і помилуй! Тесть помер? Та коли я їхав, він був здоровий, як бугай.
- Будеш тут здоровим, коли твоя єдина донька тікає з офіцером.
- З яким офіцером, про що ви?
- А з тим поручиком, з котрим вона потай від вас уже два роки живе. А це от зібралася і втекла.
- Ну то й що, що з поручиком? Теж мені, новина! Я вже два роки знаю, що вона з ним живе.
- От і я вам кажу, що в Плискові нічого для вас нового, а ви вчепилися: розказуйте та розказуйте…