home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7. Світ Сонячної Мушлі

Птаха застала Остапа за дрібною домашньою роботою. Хлопець метушився подвір’ям, даючи лад нехитрій господарці. Якусь мить уважно спостерігала за ним. Хлопчина робив усе швидко та справно. Любила вона цього малого, з ранніх літ прив’язавши його до себе і прихилившись до нього також. Що ж, поки не знала, чи правильно чинить, нараявши для хлопця таку долю. Чи могла його минути чаша сія? Напевне, ні, бо не вона складала Книгу Вічності, не вона вписувала в неї імена. Та хтось таки дослухався до її бажань і сталося так, як мало статися. А може, Мара доклала зусиль? Але це не її розуму діло. Якщо і Мара, то, очевидно, має на це право.

– Остапку, – гукнула хлопця жінка. – Іменням Сварожого кола вітаю тебе, хлопчику мій!

Той розвернувся на голос.

– І я вітаю вас, пані Птахо!

Небесні очі Остапа дивилися на неї чисто та відкрито.

Мала до нього серйозну та довгу розмову. Не звикла відкладати все на потім. І розмова назріла, і все складалося так, що нарешті настав час для неї.

– Маю до тебе справу. Але перед тим мусиш дещо знати. Мальва пішла з батьком в Оселище Відтіні. Я їй дозволила це зробити. Вибач, що вона не попрощалася з тобою, але, можливо, то й на краще.

– Вона попрощалася, – сказав трохи сумно хлопець. – Попрощалася й обіцяла повернутися.

– Остапку, – вдихнула і видихнула, беручи для себе ще одну маленьку паузу. – Синку, ти знаєш добре, що я люблю тебе, як рідну дитину, і ніколи не посміла б вчинити такого, що могло тобі нашкодити. Тому, прошу тебе правильно витлумачити те, що зараз від мене почуєш.

Остап такий обережний вступ Птахи зрозумів по-своєму:

– Якщо ви про те, що Мальва мені не пара, то можете і не напружуватися, пані Птахо. Не допоможе. Я люблю її. А серцю не накажеш. Ота мова серця, пані Птахо, про яку ви колись оповідали, винна в усьому. Із першої хвилини, як побачив, уже забути не міг. Хіба ви змогли переконати своє серце не кохати Стрибога? Так, ви гарна людина. Ви постійно були добрі до мене і до мого життя. Я завжди пам’ятатиму, що живий тільки тому, що ви врятували мене. Але від Мальви не відмовлюся нізащо. І не просіть. І, якщо мені доведеться вибирати між Яроворотом та Мальвою, я виберу її. Я смертний і тому можу вибирати, я нікому не присягався і тому вільний, мов вітер.

Птаха не перебивала хлопця, даючи йому виговоритися. Так, вона не дуже хотіла, щоб симпатія її любого Остапа до Мальви перетворювалася на щось більше. Але… Хіба можна поставити запобіжники, коли справа стосується кохання?

Підійшла до хлопця впритул, взяла за руку.

– Добре-добре, любий, не гарячкуй. Сердечні справи – то справи твого серця. Я можу тільки радити, а як правильно чинити – тільки воно знає. Мова зараз про інше. Пригадуєш, ти раніше все намагався вивідати, чому я лишень тебе врятувала з вмираючого світу Замерзлого Сонця, вибрала одного-єдиного з мільйонів немовлят?

– Ви читали мої думки? Але чому? – Остап вражено дивився на Птаху. Він вирвав свою руку з її, відступив назад і втупився в неї своїм блакитним поглядом. Йому малому колись здавалося, що він кохає цю жінку. Він волів би й життя за неї віддати. Потім із часом зрозумів, що та його сердечна любов, то зовсім не любов чоловіка до жінки, а щось набагато щемливіше. Може, любов сина до матері? Бо вона таки замінила йому матір. Були і казки на ніч, і роздряпані коліна, і побиті лікті, і роз’юшений ніс. І завжди уважна та турботлива Птаха поруч. А тут зараз таке відкривається. У світі світлих заборонено читати чужі думки, навіть думки смертних.

– Ні, що ти, серденько. Як би я могла? Невже ти про мене такої поганої думки, Остапчику? Ти, коли спиш, дуже голосно думаєш, тобто у сні розмовляєш. От я й випадково підслухала одного разу, коли нишком зайшла в твою кімнату, хотіла поміняти квіти забуття, щоб тобі добре спалося.

Остап полегшено зітхнув. Він і сам здогадувався, що розмовляє у сні. «Ох і балакучий ти, хлопче, коли спиш. А так і не скажеш. Інколи з тебе й слова не витягнеш» – так казав Учитель Посолонь. Він доглядав Остапа, коли той після подорожі з варганом занедужав.

– Вибачте, пані Птахо, що таке міг про вас подумати. Я просто…

Зашарівся. Який він недотепа! Що тепер про нього подумає ця свята жінка, а що, як Мальві розповість?

– Ні-ні, не вибачайся. То нормально мати підозри, хоча не думаю, що я заслуговую на них, принаймні досі у наших стосунках із тобою темних плям не було. І, сподіваюся, не буде. Тому я вважаю, що прийшла нарешті пора дізнатися тобі всю правду і про твій рідний світ, і про твоїх батьків, і про те, чому ти і чому так. Ти готовий?

Остап ствердно гойднув головою.

– Тобто вже зараз і тепер той… – він трохи нервово заметушився, поправляючи на собі одяг, та раптом остовпів, витріщаючись на свої босі ноги:

– Так, Остапку, взуй щось на ноги. А я чекатиму тебе отут на гойдалці. Скільки треба, стільки й чекатиму. Не поспішай.

Птаха знала, що почуте щойно трохи збентежило хлопця, і відправила його по взуття спеціально. Хай наодинці з собою прийде до тями, бо не кожного дня тобі відкриваються нові двері.

Через півгодини Остап вийшов серйозний та зосереджений. Він не тільки взув черевики, а й перебрався у святковий одяг. Стояв перед Птахою, міцно стискаючи щось у руці. Птасі раптом захотілося обняти хлопчину, пригорнути до себе, як колись у дитинстві, коли він падав та боляче вдарявся, а потім прибігав до неї, ковтаючи сльози та чекаючи, ні, не співчуття, а вияву любові, підтримки. Так важливо знати, що тебе люблять. Так, можна, напевне, прожити без любові, але чи варте таке життя – життя? Птахи також безкрилими бувають, але хіба це справжні птахи?

– Ось, пам’ятаєте, пані Птахо? – Остап простягнув перед собою на долоні те, що стискав міцно в руці.

То була невеличка мушля. Птаха й забула про неї, якось воно стерлося з пам’яті. Її жінка знайшла в складках одягу хлопчини, коли його перевдягала вже вдома, після щасливого порятунку. Коли Остапу виповнилося десять, він майже перестав запитувати про свого батька та маму. Змирився, чи що. І Птаха на уродини хлопця, вона не знала справжньої дати його народження, умовно нею вважався день, коли вона його врятувала, тож на його уродини чи урятовини подарувала хлопцю цю мушлю. Як знак його світу. Колись на стягах світу Замерзлого Сонця, ще до того, як той світ здурів та перетворився на технодосконалий, зображали на синьому тлі Сонце і під ним майже таку саму мушлю. І чисте небо, і океан, який складав десь четверту частину територій того світу, були блакитними. Із води на сушу вийшло життя, а Сонце, як добра матуся, зігріло та виплекало його. А потім той світ здурів і замість матусі, ніжної, доброї, лагідної, завів собі мачуху, вкатрупив Сонце та вкрутив замість нього лампочку. І зорі гаснуть від нелюбові, хто сказав, що вони не мають душі? Сонце просто померло, а тодішньому світу, точніше роду людському, це було байдуже. Воно вміло все, як йому тоді здавалося, воно знало все. Людство не просто робило що хотіло, воно вбивало жорстоко і нещадно тих, хто сотворив його. Океан висушили, вбиваючи не тільки його мешканців, а й поступово руйнуючи себе так званим удосконаленням – електрочіпи в голові, контроль над душею. Чи готовий Остап зараз це побачити і почути правду? Готовий, Птаха впевнена, зараз готовий.

Обережно зазирнула юнакові в очі. Так. Біль і рішучість вкупі. Добре, дуже добре. Птаха обережно взяла мушлю в свої руки. Мушля досі пам’ятала час, коли була живою. Кінчиками пальців жінка відчувала це. Легке, ледь відчутне поколювання. Мушля хотіла до моря, мушля хотіла додому…

– Бережи її, Остапку. Вважай, не загуби. Мені чомусь здається, що вона не просто так знайшлася, і якщо це знак, то добрий знак. – Птаха повернула хлопцеві назад його скарб.

Той обережно розв’язав мішечок-оберіг у себе на шиї, який йому подарувала Птаха, коли вирушала в мандри на пошуки Мальви. Поклав туди мушлю, зав’язав мішечок.

– Це добре, що ти маєш завжди її біля себе. Вона не лише частинка твоєї рідної землі, вона маленький початок тебе чи продовження твого світу, втраченого світу. – Остап здивовано дивився на Птаху, вона додала: – Ти це зрозумієш. Бо немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

Гарний хлопчина і так добре все розуміє, не задаючи дурних запитань. Усе чітко й математично точно. Син своєї матері, не останнього вченого-кібернетика з мертвого світу. Птаха трохи знала її, навіть якось пробувала навернути до світла. Та сірість просто поглинула жінку. І не тому, що та була слабка чи немудра. Навпаки – була надто сильна, щоб опиратися впливу і світлих, і темних. Але чи можна опиратися коханню?

– Що ж, бачу, ти готовий, – стверджувала Птаха. – Зараз ми з тобою підемо до Південних воріт і через них помандруємо в світ Замерзлого Сонця. Птаха-Магура швидко нас домчить. Пересуватися за допомогою варгана тобі поки що не можна. Ти пригадуєш, що було минулого разу, коли ти наважився?

Остап пам’ятав. Він ледве тоді не помер. Кивнув на знак згоди.


– Самовпевненість, Остапе, породжує самозакоханість, – спокійно та трохи сумно говорила Птаха. – Тішуся дуже, що ти не такий.

Вони стояли на березі колись великої води. Тут колись було море, тут мешкала вода. Остап ходив світом свого народження, світом, який дав йому життя, і… нічого не відчував. Зовсім нічого. Ус е довкола було мертвим. Навіть мертвих мушель на дні колись активної води не залишилося. Ус е стерлося, знищилося, все заковтнув час. Товща пилу вкривала світ. Мертві сади, мертві міста, мертві ліси, навіть небо здавалося мертвим, якимсь несправжнім, наче зліплене, правда, не дуже якісно, з брудного пластиліну. Сірий смуток над головою, відсутність будь-якого світила і сіра печальна похмурість довкола.

– Тут буває ніч? – навіть не запитував. Скоріше чекав спростування.

– Ні, – тихо відповіла Птаха. – Як і дня, навіть час тут зашерх. Ус е застигло, і все тут мертве.

– Мертве. Але ж… Ви щойно сказали, що немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

– Молодець. Ти уважний учень, – похвалила хлопця Птаха і додала: – Якщо все тут і спить, то мертвим сном.

– Як же це так, Птахо, і чому? – не втримався і закричав Остап. І від того, що нічого не відчуває, і від розуміння, що зруйнували цей світ його земляки.

– Чому? А тому, що не можна вбивати. Найголовніша та найважливіша аксіома всіх світів, вимірів, галактик, релігій, вірувань, філософських учень та повчань. Бо, коли вбиваєш, пам’ятай, даність завжди повертається. Посієш смерть – вродить смерть, посієш біль – вродять сльози, посієш розпач – народиш горе.

Птаха опустилася на одне коліно. Набрала в жменю пилу й підкинула його вгору. І той кволо, зовсім нерадісно почав опускатися назад.

– Пил замість води… Я привела тебе до місця, де колись шумів океан. Як давно це було. Із води вибралося на сушу життя. Із маленької мушлі все почалося. Почався світ Сонячної Мушлі. Так красиво колись називали цей світ.

– Але ж, як це, пані Птахо? Чому? Ох, чому ви не втрутилися?

Почуте знання боліло, пекло. Остап зараз дорікав усім безсмертним – це вони допустили, не вберегли. Для чого тоді здалося те безсмертя, якщо воно не допомагає?

– Давай все за порядком. Ти добре роздивився все тут і що відчув?

– О Свароже, що тут роздивлятися і що відчувати? – роздратовано відповідав хлопець. – Тут усе мертве, і я нічого не відчуваю, тільки прикрість, біль та нерозуміння.

– Так-так! Ти кажеш – Свароже! Але його тут немає, Остапе. Боги давно покинули це місце. Інколи сюди заносить заблудлих чи самітників. Мені сумно та прикро, що ти нічого тут не відчуваєш. Я хотіла вірити й сподівалася, що цей світ не просто кавалок мертвої каменюки, щедро засипаної пилом. Хотілося, щоб цей світ просто міцно спав. Бо «немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…»

Птаха важко зітхнула. Узяла Остапа за руку і повела за собою. Вони вийшли з того місця, де колись шумів океан, та попрямували в бік мертвого міста. Йшли мертвою алеєю, Остап так для себе вирішив чомусь, що то алея. З двох боків стояли притрушені шаром пилу напівзруйновані фігури, які нагадували контурами людей. Час невблаганно доруйновував їх. Мертві скульптури були німим нагадуванням про тих, хто сам себе знищив, і не лишень себе, а й світ, який існував ще до людей.

Увійшли в місто. Схоже, колись то була околиця. Вуличка з одноповерхівок. А за нею відкривалася жахлива картина – безліч понівечених, знищених, розтрощених хмарочосів. Усе це вкривала сіра смага. Перед одним із одноповерхових будинків мандрівники зупинилися. Його дахівка була не просто побита. То виглядало так, наче хтось надкусив її шматок, мов пиріг, разом із частиною будинку. Недобре передчуття прокинулося всередині юнака:

– Це мій дім. – Він не запитував. Він стверджував. На подвір’ї знайшлася стара гойдалка, вчеплена до гілки дерева. Вона якимсь дивом уціліла. Остап підбіг до цього видива. Провів рукою по стовбуру дерева. Невже справжнє, мертве, але справжнє? Воно було…

– Пластик, – сказала Птаха. – Відколи світ Сонячної мушлі перетворився на світ Замерзлого Сонця, тут усе несправжнє. Трава, квіти, метелики, хмари в небі – все ілюзорне.

Остап з огидою відсахнувся від стовбура могутнього пластикового гіганта. Тоді всівся на вцілілу гойдалку, цього дерева, в голові просто на шаленій швидкості калейдоскопом промчалися документальні кавалки з життя цього світу. Його ледь не розірвало від розуміння того, що людство в цьому світі просто було приречене на знищення. Картинки замінювали одна одну. Люди, котрі вважали себе творцями, забули того, хто їх породив, і захотіли знищити того, хто дав їм життя. Люди, котрі сплюндрували інші прояви життя у своєму світі, вважаючи лишень себе справжніми повноцінними творцями. І земля, і небо просто в один день відмовилися їм служити. Небо розчахнулося і впало на голову самозакоханих творців вогняним дощем, а потім вогонь став водою. І ті, хто не згорів, утопився. Але вода – це життя, і, щоб забрати у того світу останню надію на «почати знову», земля відкрила свої криниці і забрала воду, замкнувши навіки в собі всю силу та міць, замкнувши життя. Остап бачив, як приходили світлі безсмертні, дуже сильні безсмертні і просили землю відкритися – замовлянням, обіцянками, магією. Віра світлих давала їм на це право: бо кожен має отримати ще один шанс, шанс почати знову, з чистого аркуша. Але мати-зем-ля мала в собі такий страх, що не відгукувалася, німувала. Наче впала в летаргійний сон чи померла разом із людьми. І всі намагання Мокоші чи Лелі запустити колесо буття закінчувалися поразкою. Приходили сюди і темні. Остап бачив і чув їх. Але й вони терпіли фіаско…

– Остапку, ти все бачиш? – Птаха розуміла, що з ним.

– Не треба нічого оповідати, пані Птахо, вже не треба, я про все дізнався. Так, я відчув та побачив, бо це таки мій світ і я останній живий з нього. І, хоч мені важко і говорити, і думати від того, що я побачив, не можу втриматися та не запитати, бо, напевне, і для цього також я тут. Чому я? Чому врятували лишень мене? Чому?

Птаха наблизилася до Остапа, всілася навпроти на якомусь камені, можливо, той колись слугував за стіл чи крісло, і почала говорити:

– Це сталося тоді, коли світ Замерзлого Сонця вмирав, доживаючи лічені дні. Ми знали, що це може відбутися будь-якої миті, і навіть темні та сірі махнули на нього рукою, вважаючи його приреченим. Рать Голів нашого світу довго вагалася: рятувати в ньому людей чи ні. Настільки знівельованими, пропащими здавалися дух та душі смертних. Переселити їх у інший світ – чи є надія, що вони і його не перетворять на пустелю? Та все ж надія завжди має залишатися… Запросили на Рать Голів Оракула. Ти ж знаєш, він уміє відчувати та бачити те, що й творець. Оракул сказав однозначно, що не варто нікого з цього світу рятувати. Бо той світ сам вибрав свою дорогу, і він мов ракова пухлина на тілі, якщо повністю її не вирізати, то перекинеться на інші світи та зжере їх…

Птаха вмовкла. Остап відняв голову від долонь. Він уже не плакав, він уважно слухав:

– Тобто я – це ракова пухлина? Чому ж тоді світлі дозволили мене врятувати?

– Ну, Остапе, це сказав Оракул. Він так почув те, що начебто говорив наш творець. Я ж почула геть інше. Дивна містерія, мушу сказати. Моє слово проти його на Раті Голів. Вгадай тепер, хто кого переговорив та переконав?

– Якщо я тут, то, очевидно… Але ж він Оракул. А ви…

– А я жінка! Ох, Остапе. Оракул після цього рідко до нас навідується. Та й ми не дуже від того страждаємо. Просто справжня жінка завжди може переконати чоловіка в своїй правоті, якщо дуже цього захоче. Запам’ятай собі на майбутнє, знадобиться і для буднів так само. Тож чоловіків із Раті я переконала, жінок також, бо кожна з них мати. І Оракула майже переконала, ага!

– Оракула? Як це?

– Ну, в тому що він не має слушності, бо згідно Книги Білобога, сина творця, смерть – це завжди початок, але знищення – це завжди удар по рівновазі. Ти наша рівновага, Остапку.

– Але ж я смертний, пані Птахо! Простий смертний, і, напевне, в тисячний раз запитую зараз і вас, і себе: «Чому я?» Даруйте, але то ви навчили мене не вірити у випадковості.

– І ти маєш слушність, синку: не вір у випадковості.


6.  Світлиця з вікном на сонце | Зворотний бік темряви | 8.  Один із…