home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Світлиця з вікном на сонце

Тож після змістовної розмови з темним сердиту та роздратовану Мальву Стрибог повів на другий поверх Чорнобогового Храму. Її відіслали, що називається, від гріха подалі. Бо продовжувати бесіду стало безглуздо: вона могла наговорити Мороку чогось не дуже пристойного. Зрештою, він теж за словом у кишеню не ліз, і очевидно, що поводився з нею ще досить коректно, роблячи скидку на брак виховання, молодечу наївність та обмеженість. До того ж, якби не її важливість для темних і генетична близькість з древнім темним роду, то з нею б розмовляли набагато жорсткіше. Це тобі не панібратство світлих. Німа покора, закони писані одні для всіх. Немає значення, хто ти така і чи є в тебе власна думка. Запхай її собі… Нє. Вона краще не казатиме куди. Ага, зараз уже навіть у думках старалася не вимовляти дошкульні слова. Бо так кепсько їй ще ніколи не було. Вона вкрай ока бачила реакцію інших темних на свої муки, коли корчилася від болю після свого не дуже коректного спічу, адресованого Мору. Темні насолоджувалися її колючою безпорадністю. Більше такого вони від неї не дочекаються. Вона зуміє стримуватися. Варто тільки згадати еталон досконалості – світлу Птаху з її переконливою манерою висловлюватися, підказувати, втішати, наказувати. Легко, невимушено і завжди гідно.

Дорогою Стрибог щось там лепетав про послух, про те, що їй слід намагатися ставати кращою, оскільки вона є вибраною для якоїсь там великої місії самим Чорнобогом. І в жодному разі не сердити Мора, бо навіть те, що вона його онука, не рятує від покарання в разі непослуху. І далі по тексту моралізаторське бла-бла-бла.

Вона мовчки краєчком вуха слухала чоловіка, роздивляючись довкола. Не раз пожалкувала, що сама нав’язалася темним. Але вже вироблена звичка довіряти Птасі говорила про те, що Учителька, відпускаючи її сюди, мала на це якісь вагомі причини. Якби Птаха тільки натякнула чи показала своє невдоволення тим, що дівчина типу хоче ближче запізнати рідного батька та його світ, Мальва, звісно ж, залишилася б. І справа тут не лишень в авторитеті Птахи. Ніяк із голови не могла викинути Остапа, та й не хотіла, зрештою. Остапа, простого смертного хлопчину, що розумів її, як ніхто. Може, тому, що були вони майже однолітки, може, тому, що долі мали схожі. Він теж сирота, його також ростили чужі. Але й то не найвагоміша причина. Бо вона, здається, закохалася. І її коханий залишався у Світлому світі. І це було ще однією вагомою причиною не ставати темною.

Йшли сходами. Мальва далі продовжувала слухати нарікання та скімлення Стрибога.

Батьки, яких не вибираєш.

Вони, здається, всі однакові – і смертні, і безсмертні. І звичайні, і напівбоги, і боги. Завжди усім невдоволені. Однак таки мала зважати на його балачки. Та хіба ти дуже прислухаєшся до шелесту трави в ногах, коли буревій от-от відкрутить голову. А втім, інколи варто.


Погляд байдуже ковзнув по хитромудрому плетиву залізних перил гвинтових сходів. Зрозуміла без пояснень: усі людські вади-гріхи творець цього дива вплів у метал. І ті вади, очевидно, мали стосуватися за задумом лишень смертних, однак… Вади мають не тільки смертні, вона вже знала це. Журно посміхалася сама собі. Ті, що зневажають смертних, простих людей, рідко, очевидно, дивляться на себе коханих збоку. А дарма. Інколи варто зазирнути в свою безсмертну душу. Що в ній? Очевидно, не тільки троянди пахнуть.

Стояла на останній сходинці перед входом у коридор на другому поверсі. Задерла голову догори, гвинтові сходи губилися у височині. Нарахувала п’ятнадцять поверхів та й лишилася того ровера. Здавалося, що тим поворотам, вигинам немає кінця. Невагомість там, угорі. То те саме, що рахувати зорі у небі в літню погожу ніч у горах.

Перед нею відкривався довгий неширокий напівтемний коридор, який освітлювали смолоскипи. Коридор вів до безлічі дверей по обидва боки. Кожні двері були особливі, мали не тільки свій колір, а й властиве тільки їм оздоблення. Її були блакитні. Чомусь відразу зрозуміла, що за ними її кімната. Навіть не запитувала батька, чи правильно вгадала. На дверях милувався символ:



Німе запитання стояло в очах. Стрибог побачив одразу:

– Це оберіг. Вужич. Символ зв’язку з предками. Він об’єднує теперішнє та майбутнє. Це цілісність єства людини: тіло, душа, дух та совість – одне.

– О-о-о-о! – Все, що змогла промовити у відповідь Мальва. Вона легко штовхнула перед собою двері, і вони відчинилися.

Зайшла в кімнату, роззирнулася. Здивовано побачила, що Стрибог чомусь тупцює перед порогом:

– Що? – пхикнула невдоволено. – Може, зайдеш?

– Не можу, – відповідав сумно Стрибог. – Поки не запросиш – не можу.

– Ого, це через знак на дверях? Хи, а це мені подобається, – хитро примружилася Мальва. – Тобто це виключно моя територія?

– Твоя, – погодився Стрибог.

– Круто, – притакнула Мальва, навіть жертвуючи власним здоров’ям, бо слово саме зісковзнуло з язика. – Заходь, тобто запрошую, Стрибоже! Заходь.

Обдивлялася. Невеличка, але доволі приємна на вигляд кімнатка. Маленьке вікно навпроти дверей, завішане білою напівпрозорою шматиною. Під вікном звичайний дерев’яний стіл, біля нього крісло. Схоже на те, на якому вона сиділа внизу. Тільки замість шкіряного сидіння якесь блискуче, може, й атласне. Батько зайшов до помешкання, щільно прикривши за собою двері. І раптом світ оповила тиша. Мальва доволі різко відчула контраст. Тиша. Аж підстрибнула від несподіванки. Шепотіння, шурхання зосталися за дверима. Просто мертва тиша обступала звідусіль.

– На дверях висить дзеркало, Мальво, якщо тобі випадково треба буде той, то… – знайомив тим часом з усім найнеобхіднішим дочку Стрибог.

На дверях і справді висіло доволі велике дзеркало, завішане блакитною драперією. Стенула плечима здивовано:

– А чому дзеркала у вас завішані? То звичай такий чи що?

Вона звернула увагу, що навіть внизу, в головній залі, їх позавішували. Можливо, тому, що дзеркала не були звичайними, темні використовували їх як підсвітку. Через дзеркало в кімнату лилося світло. Може, їх закривання – це бажання приглушити аж надто яскраве світіння? Та чомусь відчувала: причина в іншому.

– У нас дзеркала це не тільки можливість бачити своє відображення чи освітлення приміщення, – відповідав серйозно Стрибог. – У Темному світі дзеркала – це викривлені двері в інші світи. Тож без нагальної потреби не варто зловживати тими дверима. Вони не тільки спотворюють, вони можуть і красти твою силу. Звідси погані сни, навіювання, недобрі думки, які можуть перетворюватися на реальність. Так, у Задзеркаллі існують свої світи. Однак це не паралельні світи, як може видатися на перший погляд непосвяченому, вони спотворені, тобто покручі. А ця тонка гардина на дзеркалі – це досить міцні ворота, щоб у наш світ не потрапило спотворення.

Мальва якось скептично помацала тканину – легку, досить ніжну на дотик. «Теж мені ворота!»

Стрибог це помітив:

– Не завжди найнадійнішим є те, що міцне та важке з вигляду. Інколи найлегше буває найнадійнішим.

Справа від ліжка розташовувалися ледь помітні двері. Стрибог кивнув у їх бік:

– Туалетна кімната, Мальво. Ванна і все таке. Оскільки жінки в товаристві темних безсмертних – рідкість, то вони завжди отримують виключне право на власну територію. Он і обереговий знак на дверях тому підтвердження. Якщо перекласти на доступну мову те, що він каже, можна почути щось приблизно таке: «Хто зуміє зрозуміти, той і зможе володіти». А хто може зрозуміти тебе? Це неможливо. Ти сама себе не розумієш. Тому сюди потикатися – усім зась. Коли жінка довго перебуває одна в певному замкненому середовищі, то накопичення її сили відбувається незалежно від того, хоче вона цього чи ні. Стіни, стеля, підлога, предмети, яких торкаєшся руками чи поглядом, беззастережно служать тобі. А коли та сила – то ще й енергія безсмертної, то тоді це вбивча зброя. Вона в стовідсотково їй належному середовищі доволі легко блокує здібності та можливості чоловіка, хай і безсмертного. Тому в твою кімнату маю право заходити і то виключно з твого дозволу тільки я, навіть Повелитель Мор не може це зробити. Йому заборонено, як і решті темних. Ці та інші правила, про які ти дізнаєшся пізніше, записані в Чорній Книжці Тестаменту Чорнобогового, тобто Книзі Чорнобоговій.

Стрибог махнув рукою на стіл, де лежала доволі товста книга в чорній палітурці. Поруч аркуш паперу. Узяла його до рук, покрутила. Розклад занять – прочитала невідомою мовою виведене на папері кучерявим почерком. Здивовано глянула на батька. Той зрозумів по своєму:

– Це розклад твоїх занять та розпорядок дня.

– Бачу, – сухо відповіла. Скрізь одне і те ж – усім кортить її повчати. – Мене інше вразило. На папері написано мовою, яку я не знаю, та її чомусь розумію.

– Це написано прадавньою мовою, прамовою тобто, – відповів чимось дуже вдоволений Стрибог. – Ту мову знає і пам’ятає твоя вічна душа. Ще один доказ того, чому ти безсмертна.

– Прамова?

– Так. Мова, якою говорять усі світи і яку розуміють усі ті, хто має стосунок до вічності, є крихтою вічності. Це мова творця.

– Кучеряво, – хмикнула Мальва.

– Що кучеряво? – не зрозумів Стрибог.

– Нічого, не звертай уваги. Усе одно не зрозумієш. Розкажи ліпше мені про закони для смертних.

– Що? А-а-а, смертні! Тим можна геть усе, бо для них закони не писані. Тобто писані, однак майже ніколи не виконуються ними. Доволі важко смертного змусити ними жити. Але щодо смертних можеш не хвилюватися, бо тут їх немає. – Підбадьорливо подивився на Мальву батько.

– Як це немає? – щиро здивувалася Мальва. – А прокляті, ваші служки? Щойно Мор назвав їх смертними.

– Прокляті? Ну, то геть інші. Вони колишні смертні. І тому найбезправніші у нас, однак легко можуть і заходити, і виходити будь-звідки: тобто куди заманеться і коли заманеться. Та для них існують певні застороги та правила в Оселищі Відтіні. За непослух покара. Тому вони майже ніколи не порушують правил. Вони гарні служки, то правда, безвідмовно і миттєво виконують усі забаганки господаря. Твій служка завжди напоготові. Ти тільки в думках його приклич, накажи, і він відразу явиться, щоб миттєво виконати будь-яке твоє бажання. Підкоряється віднині він виключно тобі, й накази решти безсмертних, крім, звісно, Морока, для нього нічого не значать. Хіба що ти накажеш йому виконати щось для інших безсмертних. Коли ж не послухається чи завинить чим – кажи мені або Повелителю Мору, замінимо на іншого.

– А з цим що буде?

Стрибог мить думав, чи відповідати, і неохоче кинув:

– Ну, кінець завжди однаковий – повне зникнення.

– Круто відповів, таточку. Вислизнув. Добре, не парся, не стану втикатися, здогадаюсь сама, – сказала Мальва.

І вкусила себе за язик, чекаючи нападу кашлю та нудоти. Дивно, але нічого не відбувалося, і жодне слово не застрягло в горлянці, не запекло та не замлоїло.

Стрибог прочитав це в неї на обличчі.

– Так. Це стовідсотково твоя територія, Мальво. Тут можеш розмовляти як завгодно і робити що заманеться. Ніхто не зможе тебе тут зчитувати чи карати. Морова засторога щодо мови залишається за порогом цього помешкання. Тут ти головна.

– Стрьомно, прикинь, – ще раз повторила Мальва заборонене слово і задоволено сама собі посміхнулася. – Ну це вже хоч щось. По ходу круто, ніщяк!

Мальва відхилила вбік білосніжну штору, що прикривала досить величеньке вікно. Здивовано хмикнула, бо там за вікном було сіре ніщо.

– Ось тобі й мальовничі краєвиди! То капєц! – Розчаровано зітхнула.

– Е, ні! Не все так просто. Подумай про щось особисте, приємне для тебе. Зосередься на вікні й тільки на ньому, перенеси ту картинку в рамку вікна, – порадив тихо Стрибог.

Мальва згадала бабусин Поліський ліс. І літо, і красеня дуба, і простору галявину з чорницями. Втулила то все у рамку вікна… Мить – і за вікном з’явився знайомий з дитинства краєвид. Здається, що вона навіть чула щебетання пташок у лісі й шелест листя на осиці, бо день вона намріяла безвітряний, сонячний, теплий. Сонця вона з вікна не бачила, ілюзія була неповна, хоча його проміння ніжно пестило траву та листя дерев.

– Гарно, – похвалив Стрибог.

Мальва задивилася на батька. Він і досі не став стовідсотково темним, він зараз тут і тепер був щирим. Не мав потреби таїтися, критися. Очевидно, в її кімнаті, поруч з нею, він міг бути тим, ким не наважувався ставати біля власного батька. Можливо, Остап має слушність і не все ще втрачене у нього з Птахою, бо він також любить сонячну днину, зелену галявину, спів пташок та шелест листя. Не переконує ж її замість дерев за вікном поставити пустелю. Цікаво, що у нього за вікном? А може, й хто?

– Картинку в рамі можна змінювати, як заманеться. А на ніч, щоб заснути, просто заштор вікно.

Мальва торкнулася рукою до шибки вікна. Нічого оригінального. Звичайне скло. Постукала пальцем – нічого не змінилося. Здавалося, що вона дивиться через чисто вимиту шибу на пейзаж.

– А якщо його відчинити? То що буде?

– Нічого. Воно не відчиняється. Маленькі кришталики в шибі сприймають твої фантазійні мрії та відтворюють ці малюнки. То як, е-е-е, то як у світі Єдиного Бога телевізор. Тільки транслятор не антена, а ти. Ти – це і є антена. Ти можеш навіть нафантазувати запах квітів та аромат моря, і тобі ці запахи вчуватимуться, коли дивитимешся на картинку, але воно несправжнє – магія, ілюзія.

– Як картина на стіні? – перепитала Мальва. Не зайдеш у неї і не вийдеш.

– Ну, майже так. Тільки картина пахне здебільшого лишень фарбами. А твоя – досконаліша, пахнутиме тим, чим ти захочеш.

Стрибог перевів погляд на шафу.

– Там знайдеш одяг, взуття, постіль, подушку, тобто все для нормального життя. Коли чогось не вистачатиме, лишень побажай у проклятого, і воно в тебе миттєво з’явиться. І, будь ласка, дочко, обов’язково перевдягнися. А то отримаєш прочухана завтра. Сьогодні тебе вже не турбуватимуть. Із завтрашнього дня у тебе почнуться заняття. Маєш бути вранці внизу до сніданку – вбрана та причепурена. До сніданку, як і до обіду та вечері, у нас скликає дзвін. Почула його – поспішаєш у трапезну. Де трапезна – тобі твій служка покаже. Твої заняття з вівторка по суботу. Неділя – вихідний. Понеділок у нас називають Чорнопонеділком. Це Чорнобогів день. Чорнобог отримав свою могутність від батька у цей день, коли творець розділив світло та темряву. Усі темні безсмертні в той день віддають ритуальну шану Чорнобогу: молитву та пожертву нашому заступнику та покровителю. Ти поки що вільна від цієї процедури, допоки не будеш готова. Тепер відпочивай.

– Добре. А той, трапезна не в залі центральній хіба?

– Ні. Це зала сьогодні тимчасово стала трапезною, бо ти до нас прибула, особлива наша гостя, майбутня темна безсмертна.

Натяк про майбутню темну безсмертну Мальва пропустила повз вуха:

– Ага. Тобто сідати завтра за стіл до сніданку я зможу де захочу?

– Ні! Порядок незмінний. Сидітимеш там, де сиділа. І прохання – не дратуй Повелителя, бо ще не таке від нього отримаєш у подарунок. Він любить порядок і безжально карає тих, хто його порушує.

– Е, батьку, – вона чи не вперше так його назвала, однак це вийшло навіть природно, – а не можна той, поснідати тут?

Стрибог заперечливо похитав головою.

– Ну, тоді сісти деінде, подалі від… Від нього, від Мора.

Стрибог невесело посміхнувся:

– Морок – твій Учитель і твій дідусь. Він нічого поганого тобі не бажає. До того ж завжди поруч я.

«Авжеж – ТИ, – подумала Мальва. – Безвольний йолоп. Хе, добре, що хоч у цій кімнаті ніхто не старатиметься влізти мені в душу. От же ж, світ, кушмар!!!»

Стрибог тим часом продовжував:

– Що ж, я піду, дитино моя! Хай береже тебе Сварог, серденько, та Чорнобога-сина всевидюче око.

Стрибог склав руки на грудях перед собою навхрест та вклонився Мальві. Вона відповіла схожим жестом. Стрибог вийшов із кімнати. Мальва якуcь мить дослухалася, як коридором ледь чутно віддаляються його кроки.

Озирнулася на стіл. Книга в чорній оправі. Ні, вона не читатиме зараз, може, потім, колись. Здавалося, що тільки-но торкнеться її, як знову станеться якесь паскудство. Паскудства на сьогодні й так забагато. Хоча, знала, мусить ту книгу таки почитати. Бо… Хай йому грець, отим правилам. Кругом одне і те ж, у всіх світах: правила, закони, вимоги… Як там Птаха колись казала: «Перебуваючи в чужому світі треба бути обережним. Намагатися грати за його правилами». Авжеж, особливо, коли ти впіймана здобич. Трохи дивувалася власному спокою. Бо мала б, напевне, божевільно закипати від одного усвідомлення того, що її тут насильно утримують. Звісно, невдоволення є, але й тільки. Вона мусить, вона просто мусить предобре вивчити цей світ, бо це почасти, як би від того не віднєкувалася, і її світ також. Можливо, коли вона добре його вивчить, то врешті зрозуміє, як із нього вибратися.

Поселення чи Оселище Відтіні. Світ батька Стрибога, світ діда Морока… І жодної жінки у тому колі немає з рідних по крові. Мати Стрибога, її рідна бабуся, хто вона? Також зі смертних? Очевидно, що так. Треба буде запитати батька.

Батько. Теж мені, батько. Але сьогодні вперше назвала його так уголос. Звісно, до того, щоб стати татом, йому ще рости та рости, а може, це ніколи й не трапиться. А от батько… Не таке претензійне, і тому язик легко провернув те слово.

Провела рукою по красиво вирізьбленій спинці ліжка. Якийсь рослинний орнамент – листочки, завиточки. Зазирнула в шафу, й очі відразу натрапили на старанно вивішені на дерев’яних плечиках довгі льолі. Різнобарвні суконки, але всі одного крою та фасону. Рукави предовгі, комірець аж під шию. Манжети рукавів, комірець та поділ суконки вишиті чорними та майже однаковими візерунками. Хитромудрий малюнок нагадував Мальві узори на одязі Птахи та всіх смертних і безсмертних у Яровороті. У світі темних вишивка, здається, була певною відзнакою, бо мали її на своєму одязі тільки Стрибог, Мор та ще дехто з темних безсмертних. Поки що вона ще не запам’ятала добре, як кого звати і хто за що тут відповідає. Треба буде як слід вивчити ті символи, що на вишивці і на дверях сусідів також: якщо воно не знадобиться, то вже точно не зашкодить. Ще раз оглянула суконки. Про всяк випадок понишпорила у шафі в пошуках чогось більш оригінального. Знайшла на верхній полиці декілька нічних сорочок. Звичайних – білих. Без вишивок, просто мішкоподібні балахони. Зневажливо цмокнула язиком. Вона такого не носила ніколи та й у такому не спала ніколи. І ось маєш – доведеться звикати…

Зліва внизу в висувній шухляді шафи знайшла декілька пар шкіряних взувачок, дуже схожих на гуцульські постоли. Це, напевне, був єдиний елемент із гардеробу, який їй направду сподобався.

Сходила у ванну вмилася (дуже дивно, але ванна кімната була майже така сучасна, як у неї вдома, у Львові). Вбралася в нічну сорочку. Поки вешталася ванною, хтось невидимий приготував ліжко до сну. Знала хто, та поки вирішила не знайомитися з служкою. Хай, може, завтра. Почувалася втомленою. Важкий день видався, такий довгий день. Вляглася, вкрилася. Подивилася у вікно, намалювала картинку, і там споночіло. Небо над галявиною стояло тихе і погідне, вщерть усіяне зорями. Посміхнулася сама собі. Попри всі її дурнуваті історійки, в які зазвичай сама себе й втягувала, все ще вважала себе щасливицею. Згадала Остапа та їхню останню розмову. Так і заснула, подумки розмовляючи з ним.


5.  Матері твоїй ковінька | Зворотний бік темряви | 7.  Світ Сонячної Мушлі