home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5. Матері твоїй ковінька

Мальва від захоплення й подиву аж рот відкрила. Останній поверх чорної круглої вежі губився десь у височині. Будівля була вдвічі вужча, аніж Білобогів Храм, але просто безкінечно висока. Площа перед вежею також вражала. Смоляна лискуча бруківка, посередині майдану кам’яна чорна фігура старого діда.

Мальва імпульсивно підбігла до скульптури. Перед нею – темний камінь-сваржень. Сердитий дідуган, довга борода, голову закриває каптур, кривий посох у правій руці, гора черепів у ногах, мурах, якісь птахи. Така картина мала б наводити панічний жах на тих, хто сюди потрапив вперше чи випадково, а зрештою, й на своїх теж. Тобто таке собі щоденне нагадування про те, що типу з тобою зробиться, якщо будеш дуже «видєлуватися» і не слухати е-е-е-е… Тобто когось там не слухати.

– Слухай, Стрибоже, що це за чувак у каптурі такий страшний, схожий на Чужого з кіна Джеймса Камерона? В Яровороті також дідок стоїть. Але тутешній з вигляду дуже позитивний, а цей якийсь депресивний, наче з пекла виліз чи заворот кишок дістав. Ну, типу, хоче тебе навіть зовнішнім своїм виглядом перепудити. То ваш шеф, тіпа так? Чорнобог?

Від почутого в Стрибога лячно затремтіли коліна і майже відняло голос. Він кинувся до скульптури бога, впав навколішки перед нею і гарячково заторохкотів:

– О, великий могутній та страшний Чорнобоже! Батьку та наставнику наш! Хай воля твоя у Наві та Праві буде повсякчасною та повсюдною. Пробач дочку твою Мальву, зіпсуту та осліплену світом світлих та нікчем-смертних. Вона не знає, про що говорить, бо виросла в невіданні і не може знати твоєї всемогутньої ласки та всепоглинаючої сили. О великий Чорнобоже, прошу та благаю тебе, не карай це дитя ні словом, ні ділом. Яко пробачив мені, так і пробач дочці моїй…

Мальва здивовано витріщалася то на Стрибога навколішки, то на чорну страшну фігуру Чорнобога, яка, здається, була тут на кшталт різки для покарань, тобто вже одним своїм виглядом приводила всіх у трепетний жах. І грізний Стрибог здавався змалілим та наляканим. Світ, що тримається на страху та дисципліні, то і є Темний світ. Стрибог продовжував ще щось там бурмотіти. Мальва вже не слухала. Їй враз стало сумно, бо вона збагнула: тут їй буде нелегко, бо її батько – не бог, а безхребетний хробак, який падає навколішки, мліючи від жаху перед камінними бовванами. Однак молиться не зі щирістю та любов’ю, як то робили Птаха, Остап, бабуся Горпина, бабуся Вітра та Посолонь, а зі страхом, запопадливо.

Мальва поруч зі статуєю Чорнобога почувалася незатишно, відчуваючи майже фізично, як всередину гидкими холодними щупальцями починає проникати страх. Хоча гнала його якнайдалі.

Підійшли до єдиної білої плями в цьому чорно-сірому царстві. Розкішні кам’яні сходи з білого мармуру вели до навстіж розчинених дверей. Із двох боків стояли білі кам’яні фігури людей – чоловіка та жінки в довгих туніках, точнісінько такі вона бачила перед входом до Храму Сонця в Яровороті. Мальва уважно роздивлялася фігури. Точнісінько такі ж, тільки чомусь тут вони видавалися безрідними сирітками, що випадково відбилися від своїх.

– Мальво, перед тим як зайти досередини нашого Храму, хочу тобі дещо сказати. Я розумію, наша віра та звичаї поки для тебе чужі, але дуже прошу тебе ставитися з повагою до всього, що тут бачитимеш та чутимеш. Мій батько, а твій дідусь Морок, який в Оселищі Відтіні є головним, вимагає від усіх послуху та дисципліни, і ти, дочко, як би тобі м’якше сказати…

Мальва осмикнула Стрибога:

– Не виняток, так? Та не парся. Я все розумію. Вибач за те, що наговорила про Чорнобога. Буває у мене таке, заносить. Тобто скажу не подумавши, а потім жалкую. Птаха називає це хворобою росту, терпляче та поволі мені все розтовкмачуючи. Але тут, я думаю, зі мною не панькатимуться і розтовкмачувати будуть по-іншому. Є така приказка у світі Єдиного Бога: зі своїм статутом у чужий монастир краще не пхатися. Тож доведеться терпіти. Одне тішить: у вашому світі я не назавжди, тобто тимчасово, а оскільки сама напросилася, тож… Терпітиму.

– Тимчасово? – здивовано звів брови Стрибог. Його чорні очі дивилися розгублено. – Ти ж тут анічогісінько ще не бачила й не знаєш, а вже таке категорично прорікаєш. Може, тобі сподобається. Невже ти геть нічого не відчуваєш?

– Чому ж, відчуваю, – здивовано стенула плечима Мальва. – Ну, наприклад, покірність, сум, страх і ще одне… Що тобі тут також не дуже подобається. Але ти здуру наламав дров, не хочеш у цьому щиро зізнатися і вдаєш із себе, типу, дуже крутого пєрца та…

– Ну все, досить. Яйця курей не вчать, – сердито обірвав Мальву Стриб. – Мала ще.

– Не курей, – блиснула хитро очима Мальва.

– Що? Яких курей? – витріщився ошелешено на Мальву Стрибог.

– Яйця курей не вчать. Ну… Сам сказав. Ти ж, типу, не курка, а півень…

– Пішли вже, жартунко, – трохи сердитий Стрибог почав підніматися сходами.

Мальва досі стояла внизу:

– Ей, слухай. А ти наче вдавав, шо в приказках не шариш? Ну, принаймні одну завчив. Молодець.

Стрибог зупинився, розвернувся.

– Ну? Скільки можна ейкати, дочко! Може, нарешті придумаєш, як мене називати? Батьком не хочеш, Стрибог вимовляєш так, наче праску гарячу проковтнула. То, може, сама придумаєш як?

Мальва склала перед собою руки в задумі. М-да, ситуація дійсно була дурнувата. Якось їй його й справді треба називати. Зараз перед нею стояв трохи розгублений та зовсім не грізний чоловік. Зовсім не схожий на того, хто лаявся з Птахою і якого боялися прості смертні. І не схожий на того, якого кохала Верха і, напевне, інші жінки. Мальві стало раптом шкода його.

– Добре, подумаю. Ей, тобто ну той, Стрибоже.

Стрибог сумно посміхнувся:

– Усе? Можемо йти?

– Малюсіньке запитання! Що це за джерело витікає з-під ніг Чорнобога і чому пам’ятники людей біля Храму Сонця і цього вашого Храму Чорнобогового не просто схожі – вони однакові?

– Про пам’ятники розповім пізніше. Це довга і сумна історія. А джерело? Тут усе просто. Це джерело з мертвою водою.

– З мертвою, тобто по-справжньому? – Мальва розвернулася і витріщилася на воду, яка дзюрчала безжурно з-під ніг Чорнобога. – Це означає, що ця вода вбиває.

– Не все так просто, безсмертна, – почувся за спиною басовитий та грізний голос.

Мальва повернулася. У розхристаних навстіж дверях Чорнобогового Храму-Вежі стояв високий, кремезний та широкоплечий чоловік, дуже схожий за статурою на Стрибога. Повелитель Морок, здогадалася Мальва. Чорне коротко стрижене волосся, чорна коротка борода, обличчя, помережене зморшками, чорні маленькі очі. Але не такі теплі, як у батька Стрибога. Навпаки, дошкульні та пекучі. Мальва криво посміхнулася, Птаха її навчила ставити захист від такого втручання-пропікання. Для чого ж тоді безсмертній Перемінник? Мальва легко, ледве помітно торкнулася його, і нишпорення в її голові припинилося. Морок наче вдарився об бетонну стіну своїм швидким поглядом і тому, здається, навіть із подивом, не лишень із цікавістю, став розглядати Мальву.

– Мертва вода, – продовжував говорити так, наче нічого не сталося, Морок, – може, звичайно, й убивати. Але безсмертним вона не завдасть шкоди, хіба що болітимуть голова чи живіт. А от для смертних поганців, отих хробаків безликих, це миттєва загибель. Але ці поганці й без мертвої води самі себе чудово вбивають. Ти вже, напевне, познайомилася з проклятими. Вони колись були звичайними смертними, але самі з собою он що витворили. Утім, вони ними залишаються досі. Як там кажуть – недолюди, здається? Та повернемося до мертвої води. Вона особлива. Навіть смертним може бути помічною, бо не лишень вбиває. У помірних дозах гоїть тілесні рани, як зовнішні, так і внутрішні. Однак давай запитання та відповіді на них залишимо на потім. У нас часу багато. Устигнемо у всьому розібратися. Я твій дідусь, безсмертна, батько Стрибога. Але мене тут слід називати Повелителем, Великим Мором чи Мороком. Так у нас заведено. Ласкаво просимо додому, дочко.

І Мальва навіть не встигла отямитися, як її стиснули важкі та дужі обійми великого чоловіка. Потім якась шалена хвиля занесла її досередини Храму-Вежі, і вона аж охнула від побаченого. Зовні не дуже просторий Храм насправді всередині був просто величезним, чи не вдвічі більшим від Храму Сонця. Справа вгору вели гвинтові сходи з доволі химерними перилами. Посередині зали стояли люди, темні безсмертні. Морок підвів Мальву до них і став знайомити. Мальва уявляла себе маленькою піщинкою у водах великого океану, яку от-от засмокче глибінь.

– Пал – Повелитель вогню.

– Посвист – Повелитель бурі.

– Худіч – Повелитель мук.

– Редагаст – Повелитель війни.

– Припекало – Повелитель облуди і розпусти.

– Ніян – Повелитель покарань…

І ще нові й нові обличчя, імена. Вона розуміла, що всіх вона не запам’ятає, надто їх багато. Усі різні, але всі по-справжньому темні. Вона знала це, торкаючись руки кожного. І не треба було для цього прохати допомоги в Перемінника, вона й так добре все бачила. Стояла перед цими страшними людьми сама-самісінька, мов свічечка серед найтемнішої ночі, та запитувала себе раз по раз, як довго горітиме її світло, чи не проковтне його темінь. І ще одне мучило її, але то вже риторично дурне запитання: якого дідька ти, ідіотко, сюди попхалася?! Стало страшно, коли подумала, що вже ніколи може не побачити ані Птахи, ані мами з татом, ані бабуні Горпини. Та найдужче боялася втратити Остапа. Так, цього смішного «сина ворожого», як жартома вона його називала для себе. Вона ще не розібралася, що відчуває до нього, але після останньої зустрічі знала напевне – він відчуває те саме.

Великий довгий круглий стіл посеред зали. Дзеркала на стінах замість вікон. Звісно, для чого темній вежі вікна, якщо через них і так не заходитиме світло? А ще довкола багато свічок – чорний віск сумно плаче, опадаючи-скапуючи долі. Стіл вгинається від наїдків. Морок – величний у своєму царському кріслі. Чорне дерево обтягнуте людською шкірою. Звідкись Мальва це знає. Вона сидить зліва від Мора, Стрибог справа. Батько якось напружено позирає то в бік Морока, то в бік Мальви. Правда, Мальва наразі не сказала ще нічого провокативного, від чого Стрибог мав би ніяковіти чи гніватися. Було зрозуміло, що він боїться розчарувати батька, ану ж бо тому не сподобається онука?

Ллється рікою тернове вино, Мальва відмовилася його пити, тому їй підливали тільки амброзію, напій богів. Мальва не знала, що воно таке, але смак мало непоганий – мед, кориця, м’ята і ще щось дуже духмяне й солодке.

– За мою онуку, кровну безсмертну, в майбутньому велику темну безсмертну! – кричить Морок.

Круговерть розмов, здебільшого незрозумілих, про проблеми у темних світах, називалися знайомі їй імена – Посолонь, Жива, Китоврас, Переплут… І, звісно, Птаха… На ім’я Птаха всі раптом, наче по команді, замовкли і витріщилися на неї. Мальва ж гордо підняла вгору голову.

– Так, це моя Учителька зі світу світлих. І я пишаюся такою Учителькою.

Почулися невдоволені голоси за столом, зашепотілися. Морок підняв вгору руку.

– Тихо! Дочко, звісно, так. Вона, ця жінка, твоя Учителька, досить підступна Учителька, яка за допомогою облуди, зради та підступництва поселила тебе у світі смертних, приховавши від свого чоловіка, а твого батька, те, що ти взагалі існуєш. Так, це вона посварила сина з батьком, налаштувавши його проти рідних. О, це та сама жіночка, яка, прикриваючись високими словами про рівновагу та великі ідеали, вміє мстити вишукано та досконало. Тому нам усім вкупі до неї далеко. Учителька! – Морок сердито блискає очима, тоді з усієї сили гепає рукою по столу так, що чаші з вином перевертаються.

Тиша мертва. Усі мовчать, перелякано втуплюючись хто в підлогу, хто в стелю, хто в дзеркала. Коли Морок сердиться, краще мовчати.

Але не Мальва. У ній також закипає лють. Вона різко підводиться з крісла, аж воно падає:

– Не смій…те ображати Птаху. Ви не варті навіть згадувати її ім’я, – Господи, шо вона меле і де набралася таких слів. Ох, то ті світлі-темні так на неї впливають. Але веде далі: – Якби не вона, тобто Птаха, мене просто не було б. Не народилася б. А де були всі ви тоді, коли я народжувалася? З вашими вічними шпетаннями та дурнуватими закидонами? Шмарклі підтирали та вигадували найвишуканіші способи, як би то там найпідступніше надерти задницю світлим.

Мальва, здається, спілкується зі статуєю Чорнобога. Бо Морок зараз її нагадує. Ані найменша рисочка його обличчя не видає почуттів. Решта роти повідкривали, слухаючи її. О, навіть очі в тієї статуї незворушно-холодні та безжальні. Але Мальва вже не може спинитися, бо її несе якась тільки їй відома шалена хвиля непокори та несприйняття отих людей, котрі тут називають себе богами та володарями душ смертних.

– Мені начхати на те, що ви зараз казатимете і якими чарами будете впливати на мої мізки. Шось типу «лишайся з нами, стань однією з нас». Мені поки все тут чуже: ви, ваш світ і той, хто називає мене моїм батьком, також чужий. Так, Птаха, може, і занадто вже правильна, як, блін, інструкція до мобілки чи пралки. Ах, ви цих слів не розумієте? Пардон. Та чо’ пардон? Пофіг. Скажу так, щоб до вас дійшло, хоча дуже сумніваюся в цьому. Якщо я комусь із безсмертних скажу «так», то тільки їй і…Якщо хочете, щоб я у вас принаймні сьогодні переночувала, то… Ні, не прошу, вимагаю: жодного кривого слова в бік Птахи. Решту світлих я майже не знаю, і до них мені байдуже, а Птаха… Вона не раз рятувала мені життя, вона хороша, я відчуваю це, а ви всі… Тьху.

Тільки тепер Мальва зрозуміла, що всю її просто безжально трусить, наче у неї гарячка. Обвела поглядом тих, хто сидів за столом. Таких спантеличених і розгублених мармиз вона в житті не бачила. Обличчя Стрибога, синюватого відтінку, видовжилося і стало схожим на овал. «Ще трохи і він позеленіє», – вирішила Мальва. Єдиний, хто залишався незмінно-кам’яним, – Повелитель Морок. Тобто її дідусь Морок. Але не могла вона його сприймати як рідного, особливо тепер, з отаким відчуженим оскалом на лиці.

Запала тиша. Однак через кілька секунд, коли всі, здається, пережували те, що почули, за столом почувся невдоволений гул. І тут руку підняв Морок. Він так і залишався стояти. Стояла і Мальва.

– Тихо, – він тільки-но сказав це слово, як всі вмовкли. – Ти все сказала, дочко?

Він звертався до неї, і до його очей повернувся знайомий пропікаючий полиск. Тільки тепер Мальва зрозуміла, чому його погляду всі тут стороняться, чому в його підлеглих трусяться руки, коли вони тільки-но відчувають найменше невдоволення Повелителя Мора, точніше, Темного Повелителя Мора. Мальва ковтнула слину, але очей від Мора не стала відводити. Так, вона все сказала. Кивнула ледь помітно головою. Та Мор спостерігав за нею уважно й помітив її розгубленість. Тому продовжував свердлити її очима. І вона ледве стримувала обереговий захист, який дарував їй Перемінник. Трималася з останніх сил… Ні, то неправда, що він Темний Повелитель Морок. Він Найтемніший Повелитель Темного світу. Згадала Птаху, зазвичай це допомагало, коли потрібно було приймати важливе рішення. Та не цього разу. Її образ несмілою хмаринкою загойдався у свідомості й раптово зник. Тоді вона згадала Остапа. Слава Сварогу, це допомогло, і фортеця, яка щойно заледве не впала під дошкульним поглядом Мора, перестала розгойдуватися. Мор, схоже, це помітив, бо припинив пропікати її очима. Заговорив:

– Що ж, якщо ти в нас уже така надмудра, то мусимо з тим щось чинити, панове. І зараз мова не про ту білу крилату пройдисвітку Птаху. Ну її, хай живе, як хоче. Син зараз при мені, онука також, а тому мені до неї нема жодного діла. Інколи мені здається, що, навіть вимовляючи її ім’я, роблю собі боляче. Тож згоден, давай припинимо про неї згадувати. Розмова про тебе.

Мальва було відкрила рот, щоб заперечити, але натомість заплямкала, мов жаба. У горлі наче застрягло щось колюче та холодне. Мор відразу помітив це й задоволено посміхнувся. Господи, ліпше б він цього не робив. Уже хай краще сердиться та лютує, тільки не посміхається. Навіть у найгірших чи то найкрутіших голлівудських жахликах вона не бачила такого страшного оскалу.

– Ти одна з нас, і немає значення, дорогенька, що ти там зараз думаєш. Бо невдовзі ти думатимеш по-іншому. Ти нащадок великих і могутніх безсмертних. Ти четверте покоління темних, дівчино. І з таким у нас не жартують. Навіть твоя крилата пані це визнала, інакше б не відпустила тебе від себе. Світ світлих – надто розбещений світ. Кожен творить те, що заманеться. Жодної дисципліни. У нас таке карається. Стриманість та послух, сліпе виконання приписів Темного світу – глибинна основа існування вічності. Якщо з’являється непокора, то… Зрештою, ти не глупа і знаєш, що буває в разі непокори. Наразі тебе карати ніхто не стане, бо ти прийшла з розпаскудженого та огудженого присутністю смертних світу. Але й терпіти твої вибрики також відмовляємося. Ти станеш великою безсмертною, великою темною безсмертною. Якщо не захочеш – примусимо. Це твоє покликання. І вибору в тебе немає, хоча, може, хтось тобі товмачив й інше. Однак поки що ніхто тебе не силуватиме. Спробуємо пояснити наочно що, до чого і як у світобудові світів. Коли ж і це не подіє, то… Але не забігаємо наперед. Тому… найперше зараз…

Мальва від почутого втратила дар мови. Ото влипла. Ні, треба звідси якось забиратися. Бо… Шкірою відчувала кругом себе неприємності. Темінь своїми дрібними щупальцями лоскотала, зачіпала. Дівчина бридливо скривилася і знову відчула, як загойдався ґрунт під ногами. Учепилася в спогад про Остапа. Стала згадувати ті казки, які розповідав він їй, коли вона, втомлена та налякана смертю Птахи, лежала в гарячці. Сила волі повернулася до неї. Глибоко вдихнула і спокійно, вже більш впевнено видихнула, дещо зухвало поглядаючи на присутніх у залі. Мор помітив це. Скривився, повернув голову в бік Стрибога:

– Стрибоже, сину мій, найперше – перевдягни її. Бо має вигляд, наче щойно з циганського табору повернулася. А те шмаття, що скине, спали. З минулим треба прощатися безжально. Твій батько, дівчино, покаже тобі кімнату, в якій мешкатимеш. Вхід на верхні поверхи Храму для тебе заборонений. Можеш вільно пересуватися першим та другим, інколи, в час занять, третім. Навчати тебе будуть різні учителі, а не один. Однак я відповідаю за тебе особисто. Так-так, спочатку ми хотіли, щоб Стрибог став твоїм головним Учителем, але, враховуючи певні обставини та його надмірну зайнятість, доведеться взяти на себе цю нелегку та відповідальну місію.

За столом схвально загукали. Мальві просто відібрало мову від почутого. Для Стрибога, схоже, це також стало новиною. Бо здавався зніченим і дещо розгубленим. Підступна думка коротким словом, мов набат, стукала в Мальвиній голові – «Утікати. Утікати. Утікати». Мор задоволено провадив далі:

– Твоє навчання розпочинається від завтра. Розклад занять та розпорядок дня знайдеш у своїй кімнаті на столі. Також у твоєму розпорядженні відтепер постійний твій служка – один із проклятих. Він наглядатиме за тобою, щоб випадково не встрявала в халепи. Маєш повне право вибрати поміж гурту незадіяних проклятих того, кого забажаєш.

Мор плеснув у долоні, й перед ними враз з’явилося десятеро майже однакових сірих та непоказних створінь у довгих балахонах та каптурах, натягнутих на голову.

– Вибирай. Хоч, як на мене, то безглуздо, дівчино, бо вони всі однакові. Та все ж, такі правила. Тому можеш спробувати побавитися у право вибору.

І Мор голосно розреготався, вважаючи себе дуже вправним жартуном.

Мальва, не поспішаючи, стала обходити проклятих, які чемно вишикувались у ряд. Майже перед кожним вона зупинялася, намагаючись бодай щось відчути. Абсурдно. Крім страху та розпачу – нічого. І вже коли втратила будь-яке бажання вибирати, бо таки вони всі однакові, якась незрозуміла сила пригвинтила її біля передостаннього. Він також, як і всі, був накритий сірим безликим балахоном, також шалено всього боявся, і тільки щось зелене мигцем промайнуло в дівчини перед очима. На його правиці вкрай ока вона запримітила щось схоже на стрічку чи шнурок.

– Він, – сердито гаркнула Мальва, приховуючи цим від Мора своє збентеження. Так, зелена стрічка. То могло бути випадковим чи придуманим нею, але… Зрештою, що вона втрачає? Сказано ж – всі прокляті схожі.

– Добре. Будемо вважати, що ти між однаковими втрапила вибрати найліпше, – говорив Мор весело, гидко шкірячи зуби.

Інші темні безсмертні й собі шкірилися. Це дратувало Мальву, і вона ледве стрималася, щоб знову чогось зайвого не бовкнути. Тим часом Мор додав:

– Цей проклятий твій. Вирішено! Чуєш, одоробло, віднині ти служка цієї панночки!

Проклятий майже вдвоє зігнувся та змалів.

– Новоприбула панна безсмертна тепер твоя господиня, – мляво продовжував Мор, навіть не дивлячись на проклятого, на якого вказала Мальва. Дивився десь поверх голови того, огидно кривлячись, бо вважав усіх проклятих непотребом.

Продовжував:

– Так, що ще? Ага, мала. Щоб не забув. І не думай звідси дременути. Ще нікому не вдавалося. А оце…

Мор простягнув руку, зосереджено подивився на Мальву. І раптом у його руках опинився варган. Мальва перелякано торкнулася шиї, зашаруділа по кишенях – порожньо.

– Злодій, віддай, – майже засичала вона, відчуваючи, як всередині у ній відкриваються двері та світ заливає лють, яка в світі Єдиного Бога, коли вона ще була нормальною і нічого не знала ані про свого справжнього батька, ані про світлих та темних, легко могла калічити людей. Але не цього разу. Лють всередині розпирала її, але назовні вибратися не могла. То наче смерч, загнаний у порожню кімнату, який наростає і наростає, але бетонні стіни не дають йому пробитися назовні.

Морок спокійно запхав варган до кишені довгої полотняної тоги, склав задоволено на грудях руки. Він робив це спеціально, грався з нею, мов кіт із мишкою. Сльози набігли на очі, та вона майже силою заштовхувала їх досередини. Ніфіга, ніколи ці почвари не бачитимуть, як вона плаче, навіть коли помиратиме та її катуватимуть, не плакатиме перед ними. Мор знову криво посміхнувся, а сміявся він і справді огидно, вже б краще не робив цього:

– Ой, гляньте, хлопці, яка сердита панночка! Ух, ледве поглядом не умертвила. Ги, то ти мене поб’єш чи зачаруєш, дитятко?

За столом голосно зареготали. Мор продовжував ще веселіше:

– Зрештою, молодець! Не зарюмсала-таки! Плакати можуть тільки слабкі та, звісно, смертні. Інша б на твоєму місця ридма ридала, а ти тільки губи покусуєш та очі блищать.

– І нічого у мене не блищить. Ще чо… – затнулася.

– Ну-ну! Ти забула, де зараз? У Оселищі Відтіні ми не маємо секретів чи таємниць одне від одного. Наші помисли, надії та сподівання завжди на видноті, тому серед нас не буває зрадників та легкодухих легковірів. Не протився, відкрий своє серце. Ти не можеш постійно ставити захист, хоча, мушу визнати, робиш це талановито. Ще такого спротиву не зустрічав. Хвалю за це! У тобі багато прихованої темної сили і хтось мусить її розбудити. А хто це робить найкраще, хлопці?

– Повелитель Мор! – закричали за столом так гучно, що Мальва аж вуха сердито закрила, що ще більше розвеселило громаду.

Мальву це ображало, і вона вперто опиралася. Поставила заслін і пообіцяла собі – жодна зараза віднині не зможе прочитати навіть найменшої її думки. Ой, втікати, чимдуж звідси втікати. Дістали її ці темні довбні. Жодного симпатичного обличчя.

– Думаєш, що зможеш звідси втекти?

Мальва здивовано дивилася на Мора. Вона ж наче захист проставила, як він знає? Той зрозумів її здивування правильно:

– Ой, та це в тебе на лобі написано, дорогенька. Нічого читати не треба. Звідси дороги назад немає. В Оселище Відтіні ведуть одні ворота. А тебе вони не випустять. Тому змирися та постарайся зрозуміти, хто ти така, і прийняти своє правдиве призначення, та врешті стати Желею.

– Що? Ким? Це що таке?

– Не що, а хто. Це ти! Це твоє справжнє ім’я, записане в Чорнобоговій Книзі роду, провіщене Оракулом, тим, хто розмовляє з Вирієм та Біловоддям. І коли ти вип’єш із чари Посвячення, то разом із обітницею отримаєш і своє справжнє ім’я. Чи ти думаєш, що недолуге та непутяще ім’ячко, яким тебе нарекли смертні, пасує майбутній темній богині? То тільки світлі можуть бавитися та загравати зі смертними, придумуючи та беручи куці та недолугі імена: Птаха, Світовид, Посолонь, Мальва… Тьху, – і Морок насправді зло та недобре сплюнув убік.

Ну все. Дістав він її конкретно! І всі ці довбні та придурки за столом. Теж мені – чахлики невмирущі, фільм жахів відпочиває.

– Та не парся, діду. Я тебе в сраці маю і не боюся зовсім. Бо мені насрати на вас та на вашу Желю. Йди в дупу, старий хрич. Я ригати хотіла на всю вашу братову, теж мені Тінкі-Вінки знайшлися. Діна з Семом на вас немає. Замахали, придурки кончені. Не лажай… – і Мальва раптом зрозуміла, що слова просто не вилітають із рота, що вони десь застрягли на півдорозі та беруться повертатися і, мов масні куски, лізуть назад у горло.

І вона починає давитися ними, як їжею, що попала не туди. Кашель роздирає груди, вона аж вгинається вдвоє від спазмів. І ніхто, навіть батько Стрибог, не думають хоч якось допомогти їй. А вона корчиться в муках, ледве дотягується рукою до столу та запиває ті камінці водою. Стає легше, але досі всередині все горить та пече.

– Що, отримала? Смачного, мала! Приємно їсти те, що породили твої уста? – запитує Мор, схоже, дуже задоволений побаченим. – Звісно, ні. Приємного мало. Слова жахливого бруднослового бога в твоїй голові забруднюють наш світ. Що, відчула, які вони на смак, на дотик, на важкість? Віднині кожне непристойно мовлене тобою слово буде повертатися до тебе назад. Гарні слова не спричинять лиха, брудні, колючі та огидні душитимуть та мучитимуть. На щастя, ти ще не знаєш таких, котрі тебе можуть вбити. Але я не став би на твоєму місці ризикувати, бо хтозна. Ти могла лихословити безкарно скільки тобі заманеться у світі світлих чи у світі смертних, але тут, у нас, зась. Світ Відтіні – то не вертеп і не звалище відходів. Не розумієш нормальних слів, не хочеш чути – примусимо. У нас тих, хто не чує, наставляють на шлях істинний іншим робом – прикладним.

– Та пішов ти в… – але стрималася, не договорила. Просто згадала свою бабусю Горпину. І від того спогаду аж проясніла на обличчі. Так, може, вона зараз і безсила, однак має те, чого ані Стрибог, ані Морок, ані жодний із темних не можуть забрати – це світлі спогади й пам’ять про людей, які її досі люблять, пам’ятають, і та любов і тут збереже її – була впевнена.

Морок сприйняв її заминку по-своєму. Яке просвітління на обличчі в малої. Він ще не таких зухвалих та нікчемних ламав. А тут? Хай і безсмертний, але такий куций та неосвічений, хай і на перспективу доволі сильний, розум. Хмикнув уголос і перепитав, кривляючись:

– Ну-ну, шановна! І куди б це я мав би піти?

Мальва відповідала вже напрочуд спокійно, втамовуючи нарешті свою лють, але контролюючи водночас і голову, в яку без дозволу прагнули влізти майже всі, хто сидів за столом:

– На хутір метеликів ловити.

Відповів задумливо:

– Гарно. Тільки, здається, що той вислів образливий. Де навчилася так говорити? Шантрапа зі смертного світу підкувала? Думаєш, що мовлені слова – то лишень оті кольорові метелики, які ти можеш бачити, коли вони вилітають із рота людей?

Мальва здивовано витріщилася на Мора.

– Що, вражена? Ти хоч і навчилася стіну ставити в голові, але тільки віднедавна. А до цього, пригадай, як ти себе поводила, – навіть дуже зухвало. Тож дещо про тебе вже знаємо і про твої уміння також.

– І шо? – Мальва нервово сіпнула бровою, – примусиш мене стіну розібрати? Ну, примусь! Я знаю, що у вас прийнято мізки людям промивати. Спробуй. Може, і перескочиш. Але, як кажуть смертні, – слово «смертні» сказала надто голосно і з притиском, – матері твоїй ковінька.

– Що? – Мор здивовано витріщився на Мальву. Та стояла спокійно і зовсім не кашляла. Тільки хитро мружилася. Мор сердито вичавив із себе: – А ти не така вже й проста.

– Ага. Як двері чи перевернута макітра з макогоном, тобто не як двері чи макітра не перевернута без макогона. Тьху, заплуталася! Та менше з тим, просто попереджаю: легко вам зі мною не буде, і мене шукатимуть, якщо довго не повертатимуся.

– Хто, світлі? Ага-ага. Розмріялася.

– Я просто знаю, – і Мальва впевнено блимнула очима. Вона знала, що Птаха та всі ті, хто любить її, просто так темним не віддадуть. І ще – їй подобалося дратувати Мора.

Той на диво швидко погодився з її твердженням:

– Поживемо – побачимо. Так, здається, кажуть у тому світі, де ти виросла. А зрештою… Не дуже б на твоєму місті тішив себе нездійсненими ілюзіями. Бо, поки вони там отямляться, до них же доходить часто-густо як до сороканіжки в мокру погоду, ти вже зробиш свій правильний вибір. Тому ласкаво просимо додому, е-е-е, безсмертна.

Мор не наважився аж надто тиснути на Мальву. Тому називав її нейтральним йменням. Най, він ще встигне – і добереться-таки рано чи пізно до темного єства її душі. Бо той, хто потрапляє в Темний світ, або виходить із нього стовідсотково темним, або взагалі не виходить… Щодо Стрибога, тут геть інше. Мор у тому винен, не вберіг. Син не був готовий до спокус Світлого світу, і ще та жінка з дурним йменням Птаха… Але все вже позаду, хвала Чорнобогу! Морок упевнений в цьому. З його онукою чогось схожого не трапиться. Він не дозволить. Бо її мати мертва, а дід та батько легко дадуть раду з дівкою.

Мальва зітхнула і сумно перевела свій погляд з Мора на Стрибога. Той сидів, втупивши очі в миску та заховавши під стіл руки. Розсердилася:

– Всьо. З мене досить. Дякую за той, їдження та теплі приймання. Цілуватися та обніматися не станемо, бо каро… – вкусилася за язик. Тішити дорогу публіку своїм кашлянням більше не хотілося. – Тобто я ніяка не Желя і принаймні поки що відкликатися на таке ім’ячко відмовляюся. Не хочете казати Мальва – ваше право. – От свинство, а ще вчора вона вважала своє ім’я відстоєм, а тепер готова писок за нього натовкти. – Тож вибір у вас невеликий, шановні!

Мальва сердито блиснула очима:

– Або Мальва, або «ти чуєш, дівчино?» Можна і «панно». Ходи батьку, покажеш своїй непутящій дочці її апартаменти, тобто кімнату.

Стрибог нарешті відклеїв погляд від миски, але подивився не на Мальву, яка до нього зверталася, а на батька, на Мора. Морок ледь помітно кивнув, і тільки тоді Стрибог звівся на ноги та встав з-за столу.

«Тепле масло», – подумала про себе Мальва словами бабусі Горпини, навіть не блокуючи думку. І всі, здається, почули той її розмисел, а вона вже не зважала, бо, як казала колись бабуся Горпина, з вовками жити – по вовчому вити. Але вона не вовк і вона ще покаже тим темним, де раки зимують, так, здається, буде безпечно говорити і думати. І хай шукають дешифратора у світі Єдиного Бога. А можна і в себе в околицях понишпорити. Бо раптом десь поруч завалялася проклята душа зі світу Єдиного Бога. Хоча темні занадто самовпевнені та гидливі, щоб звертатися до таких за допомогою. Вони навіть думок проклятих гребують торкатися. По-перше, чи може тінь мати власну думку? По-друге, чи заслуговує згиблий на увагу? А даремно. Ой, дуже даремно. Бо Мальва, може, не така і могутня та сильна, як Мор чи Стрибог, але досі вміє легко читати неприховані думки. Темних вона і не думала читати. Їй це було нецікаво, до того ж вимагало певної розконцентрації і давало змогу темним у відповідь легко залазити у її голову. Такий собі двосторонній рух. Несподівано відкрила для себе аксіому: коли хтось зчитує тебе, він сам стає відкритим для зчитування. Темні це знають, тому в них зчитування – одне з головних правил, це так звана відкритість та відвертість у спілкуванні. У світі світлих це не прийнято робити. Бо довіра – одне з найважливіших правил Світлого світу. Довіра чи відкритість? Перше їй подобалося більше… Бо інколи люди можуть думати і про те, чого це мене в правому вусі штрикає і чи не піти б мені зараз до клозету…


4.  Кохання і Любов | Зворотний бік темряви | 6.  Світлиця з вікном на сонце