home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. Бігла через місточок…

Мальва ступила на міст. Згадала дитячу казочку про козу. Замуркала собі під ніс:

– Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок.

Тим часом робила кроки… Перший, другий, третій…

– Бігла через гребельку, вхопила водиці кра…

Не договорила, бо раптом дика та незбагненно шалена паніка обступила її, відібрала мову. Руки дрібно тремтіли, ноги здавалися ватяними. Але рухалася далі, змушувала себе йти. Правою рукою вчепилася в перила, щоб втримати рівновагу, і майже поривчасто відсахнула від них руку. Вони аж пашіли. Зупинилася, повернулася перекошеним від болю обличчям до Стрибога, замахала обпеченою рукою:

– І шо то за фіговина така, срань Господня, щоб йо… – вкусилася за язик, вона ж пообіцяла щойно говорити чемно. – Це світ темних так ніжно мене зустрічає? Типу хліб-сіль, капучіно?

– О Свароже! Ти знову розмовляєш крученими словами? Будь ласка, стримуйся. І до Темного світу ми ще не дійшли. Це лишень міст, Мальво! Забув попередити: ні до чого тут не торкайся. Коли не знаєш, як воно на тебе діятиме, ліпше не рухати. Невже Пані Довершеність тебе цьому не навчила?

Мальва пропустила крізь вуха зауваження Стрибога. Ще чого? Як вона захоче – так і говоритиме! Пообіцяти старатися говорити правильно не означає пообіцяти взагалі не виражатися. Це вона поруч із Птахою намагалася бути кращою, а з цими… Гарна зустріч – жахлики в голові та розпечене залізо. Відразу згадала світ Вередів та райські молодильні яблука і те, що вона одне заледве не з’їла, і якби її Птаха не зупинила, то довелося б усі її пригоди відкласти на 17 років.

– Пані Довершеність? – посміхнулася майже крізь сльози. Рука нестерпно боліла, вкриваючись пухирцями. – Ги! Зрештою, тобі ж видніше. Бо вона твоя дружина. Ох, як пече. Гарно ж світ темних мене зустрічає – розпеченим залізом.

Стриб сердито свердлив очима Мальву. Ну чому їй так подобається виводити його з себе? Може, тому, що знає: він нічого їй поганого не зробить, не каратиме. Прочуханами прихильності не здобудеш.

– Вона не моя дружина, Мальво. – Сказав з притиском на кожному слові і додав, поправляючи себе: – Тобто вона вже не моя дружина.

– Ага. Не будь таким впевненим. Як кажуть у Львові, тобто у моєму рідному світі, світі Єдиного Бога, дружини колишніми не бувають.

Мальва продовжувала дратувати Стриба, отримуючи за попечену руку хоча б таку компенсацію і з задоволенням стаючи на улюблені мозолі чоловіка.

Стрибог мовчки підійшов до дівчини, запихаючи своє роздратування глибоко всередину. Усе одно не переговориш. Узяв її за обпечену руку, легко затиснув між своїми долонями і подивився Мальві просто в очі:

– Давай з Птахою ми самі розберемося, гаразд? Це наша війна чи наш мир. Не втручайся, добре? А щодо світу Єдиного Бога, то не він є твоєю батьківщиною. Маєш це прийняти. Не будь упертою, як віслюк. Бо ти, дочко, все ж одна з нас, щоб там собі не казала.

Біль у руці минув, але Мальва не поспішала висмикувати свою руку з долонь чоловіка. Вона не відводила від його бездонно-чорних очей свої сірі. Подивимося, хто кого передивиться.

Говорила спокійно, принаймні дуже старалася, щоб так виглядало:

– Що, тобто я одна з вас? Ха! Розмріялися! Я не одна з вас. І не одна посеред світлих, і, аби ти знав, світ Птахи мені набагато симпатичніший, ніж твій. Я позначена Перемінником, але не випила з чаші і досі не вибрала жодної зі сторін. Зрештою, можу той оберіг повернути назад Марі. Ой, знаю-знаю, це можливо тільки ціною власного життя. А тому… Я досі проста людина, із племені смертних, яка, на відміну від вас, безсмертних, має право вибору. Долею випадку, не знаю навіть, чи є це моїм найбільшим нещастям чи найбільшим щастям, я твоя донька, але й донька смертної також. Наберися терпіння, типу батько, і постарайся зробити так, щоб світ темних не здавався мені клоакою. Поки що я зрозуміла таке: торкатися до будь-чого у вашому світі не можна, поки не запитаєш дозволу, бо воно кусається. Скажи, а дихати хоч можна чи також через раз?

Після сказаного Мальва різко висмикнула руку з долонь батька. Оглянула її. Ціла. Без пухирців та натяку на опік. Мда, а він також дещо корисне вміє, той Стрибог. Не тільки язиком чесати та людей вбивати.

– Тепер, може, кілька слів скажеш мені про міст, а то якось навіть незручно бути тут і нічого не знати про це місце.

Стриб невдоволено закрутив головою:

– Скажи мені, дочко, від кого ти набралася такої колючості та насмішкуватості? І жодної поваги до старших. Твоя ж мама була добра і ніжна. Та й твої смертні доглядальники наче нічого…

– Доглядальники? Фі, як некрасиво! Батьки, Стрибе, батьки! – різко поправила чоловіка Мальва. – Ті, що вчили мене любити, вірити, надіятися.

– Добре, хай, батьки. Називай, як хочеш. Бачиш, я навіть не сперечаюся зараз з тобою і тому прошу, будь ласка, зроби і ти мені назустріч хоч півкроку. Ми мусимо з тобою порозумітися та навчитися співіснувати. Ми живемо в одній площині – ти, яким би це тобі бридким не видавалося, моя донька, і я люблю тебе вже лише за це. І нікуди ані ти від мене, ані я від тебе не дінуся.

– Ти мене любиш, Стрибе? Ой! Темні вміють любити? Капєц! А мою маму ти також любив? Оту ніжну та добру. Ти взагалі її хоч пам’ятаєш, чи просто чемно почнеш мене переконувати – авжеж, пам’ятаю, вона була особлива і те-де і тепе. Не бреши!

– Мальво, дівчинко! Не починай знову. Ходимо по колу. Ти ж була в світі Сарматок і знаєш, що ті жінки вчиняли з чоловіками і для чого їх використовували?

– Так, я була у світі Сарматок і знаю набагато більше, аніж ти собі думаєш. Тому перед тим як станеш брехати, то спочатку подумай, чи варто. Бо можеш тільки нашкодити. Я познайомилася у світі Сарматів зі своєю рідною бабусею Вітрою. Отам моя справжня батьківщина, я відчувала це кожною клітинкою свого тіла. Так, я там народилася. Багато мені бабуся розповідала і про маму, і про тебе. Але й це не все. Земля має пам’ять, Стрибе, і вона також мені багато повідала й про тебе теж. Набагато більше, аніж могла знати бабуся.

Стрибог нервово сіпається. Підносить руку вгору, наче щит:

– Ну все, досить, Мальво, досить. Якщо чогось не розумієш, то не варто вважати це чимсь аморальним, неправильним чи збоченим. І ще одне. То навіть не прохання. Вимога. Я не Стриб. Перестань мене так називати. Не хочеш казати «батько», не кажи, але затям: я не Стриб. Той чоловік помер тоді, коли ти народилася, коли та, що дала мені це ім’я, стала зрадницею, – він говорив майже з болем у голосі.

– Ні. Він не помер. Він заблукав і просто чекає нагоди знайтися. – Мальва зітхнула: – А та, що зрадила, врятувала твою доньку. Пам’ятай про це. Добре вже, називатиму тебе Стрибогом, хоч горщиком, якщо захочеш.

– Горщиком? Яким ще горщиком? – Стрибог здивовано витріщився на Мальву.

Та розсміялася:

– Ага, розумію. З почуттям гумору в темних проблеми. Моя бабуся Горпина любить казати: «Назви хоч горшком, та в піч не пхай!» То образне, розумієш, крилатий вислів типу?

Стрибог продовжував розгублено кліпати очима.

– Ну, все! Типу розібралися. Ох, відчуваю, важко мені доведеться з вами. Що ж, Стрибоже, давай припинимо нашу безглузду перепалку. Якщо заліз у кошик, то називайся грибом. – Несподівано розсміялася, дивлячись, як Стрибог старається зрозуміти, про які такі гриби вона йому товкмачить. – Доступною мовою, типу для наймудріших. Кажу, якщо я сама постукала та зайшла в ці темні двері, тобто у двері Темного світу, і якщо вже тут, то мушу йти далі. Що ж, кілька слів, пане гіде, тобто проводирю, про цей міст, сподіваюся, таки почую?

Стрибог зосереджено над чимсь замислився на кілька секунд, може, думав, чи слово «гід» є образливим, чи просто згадував його значення, тоді перевів погляд із розчинених навстіж воріт на міст та почав розмову:

– Цей міст не простий. Ну, твоя рука про це вже знає. І ти, очевидно, здогадалася, що його, крім безсмертної магії, бережуть набагато старіші речі. На нього кажуть Калиновий. Найпростіше маскувати небезпечні предмети під щось дуже просте, тому в даному випадку так і зробили. До світу нашого, або Оселища Відтіні, можна потрапити ззовні тільки через ці ворота. Ними заходять друзі, заходять і вороги, якщо є потреба. Але непрошені гості просто згорають на тому містку, якщо вони не з темних безсмертних чи якщо не запрошені.

– Чому ж тоді я так легко пройшла?

– Ти за покликом крові темна. І тобі завжди тут раді, бо світ Відтіні – твій рідний дім. Ворота це знають. Лишень ти поки цього не розумієш, на жаль. Та розуміння прийде з часом, я впевнений у цьому. Щодо перил, які тебе попекли. Я також не люблю до них торкатися, хоча вони мені й не дуже шкодять, але все ж… Тобі нашкодили більше, бо в тобі від Темного світу тільки половина. Ага, ще одне. Цей міст змайстрував Ніян. Ти ще про нього не раз почуєш.

– Блін, прямо наче в казці про Калиновий міст через річку Забуту-Незгадану. Невже за воротами нас чекає хатка на курячих ніжках із Бабою Ягою всередині? – Мальва раптом згадала казку бабусі Горпини про пригоди Оленки та Іванка в темному лісі.

Стрибог здивовано витріщився на Мальву:

– Що, Баба Яга? Ну нічого собі у світі Єдиного Бога казочки дітям розповідають на ніч. Смертні що – й про це вже знають? Треба буде якось Ягілці при нагоді переказати.

– Кому? Ягілці? А вона що – насправді тойво чи не тойво? – Мальва здивовано вивчала Стрибога, чи випадково не насміхається.

– Ага, тойво. Тільки живе вона на тому боці, звідки ми йдемо зараз. Он там її хатинка. – І Стрибог махнув рукою кудись уздовж ріки. – Якщо йти берегом Мертвої річки, то за десять хвилин неквапної ходи набредеш на стежку, а вона тебе виведе простісінько до хати Ягілки. Ну, правда, бабою я б не став її називати.

– Ага. А тепер ще раз для непосвячених. Мертва річка це ота вода, що під мостом, тобто та сама річка?

– Ага, та сама. У вас її називають Забутою-Незгаданою. І досить влучно, мушу сказати. У нас вона Мертва, тобто річка з мертвою водою.

– Офігіти. Тьху, вибач. – Мальва скривилася. – Це вже точно не Яроворот із квітниками-мальвами, барвистими метеликами та розумними павуками. Страшилки, я так розумію, тільки починаються. Цікаво. Може, не все тут уже й так хріново, тобто нудно. Мо’, у вас і зоопарк із драконами є, чисто по приколу, – Мальва відразу виправилася, – тобто випадково?

Стрибог це помітив, усміхнувся тільки очима. Мала йому подобалася дедалі дужче, він впізнавав себе у її бунтарській впертості, в манері говорити, ставити запитання. Цікаво, як дід Мор її сприйме? Зрештою, в старого немає іншого виходу, як прийняти онуку. Рідке золото – гарна назва для того, кого треба буде зробити справжнім загартованим золотником.

– Заходь у ворота, Мальво. Тут уже можеш торкатися руками до усього. І запитувати. Бо не все так зле, як здається, правда ж?

– М-дя! Тобто авжеж, поки що! Якщо не рахувати мертвої води та попечених рук. А чого вода мертва, Стрибоже?

– Мертва, бо пити її не можна, і тому в ній ніхто не живе.

– Не живе? Та невже? – Мальва хитро посміхнулася. – Якщо не рахувати винятків, так? Живуть-живуть і там! Ох, тільки не заперечуй, я це відчула, тільки-но на міст стала. Відчула під собою їхню присутність і те, що вони уважно спостерігають і чомусь байдужі до мене, а от ти їм не подобаєшся. Скажи, а чому вони вас так не люблять, до тебе тягнеться ниточка люті від річкової води?

Стрибог задоволено посміхається:

– Це не лють. Це страх і повага. Я тебе не дурив. Живих створінь у воді насправді немає. Це почвари. Вони нічого лихого не можуть нікому вчинити, особливо тому, хто їх створив. Знаєш, на все свій час. І про мешканців мертвої води ти дізнаєшся, але пізніше. Бо нас уже зачекалися у Храмі Чорнобога.

– Супер, тобто добре, – Мальва не вірила тим словам, які говорив впевнено та трохи зухвало Стрибог.

Так, він не дурив її, бо вірив у те, що каже. Але воно не було правдою. Може, свого творця ті, що мешкають зараз у Мертвій ріці, колись і любили, але не теперішніх темних. Щось тут у тій історії нечисто, відчувала це, натомість вголос сказала інше:

– Гарна історійка, позитивненька вся така. І це я ще не зайшла. Але все решта – просто супер-пупер, зашибісь, тобто гарно все.

І Мальва сміливо зробила кілька кроків у бік навстіж розчинених воріт.


То був геть інший світ. Зовсім не схожий на ті, які їй доводилося бачити. Оселище Відтіні. Для себе вона це пояснювала так – поселення, очевидно, народилося від тіні, відповідно тіні мати не може, бо саме є нею. Відсутність сонця робило свою лиху справу, бо вічний похмурий день висів над поселенням. Запитувала себе, чи бувають тут зорі і чи бачать тут люди хоча б інколи місяць, і що тут тримає небо? О так, небо. Потім вона зрозуміє, що саме, коли добреде до центральної площі Оселища і побачить Чорнобогів Храм.

Світ Відтіні і справді був особливим у всьому. Прямі, мов стріли, вулички, вимощені чорною бруківкою. Звісно, це не дивовижа, бо у світі, з якого вона прийшла, вулички також здебільшого прямі, але ці були мов під лінійку вирівняні й не мали зовсім бічних відгалужень. Маленькі, крихітні безликі халупки тулилися близько до дороги. Тут росло щось схоже на траву та дерева, але розглядати прискіпливіше їх зовсім не хотілося. Бо воно не милувало око, просто заповнювало вільний простір. Щоб світ не видавався пустирищем. Однак це не дуже допомагало. Бо світ все одно був безликим. Стенула здивовано плечима. Що ж, люба, то тобі не світ Вередів чи Яроворот та й навіть не рідний світ Єдиного Бога.

Було якось незвично тихо. Не співали пташки, не шелестіло листя на деревах, не шурхотіло каміння під ногами, не було чутно людського звичного для поселень галасу, тільки гучно та чітко карбувалися по бруківці кроки. Тук-тук, тарах-тарах. І все, бо за півмиті і це гучне бамкання з’їдала тиша. Липка тиша, але не порожнеча, бо була заповнена. Те, що вони тут не одні, – відчувала. Приклала руку до Перемінника, промовила кілька слів прохання і враз чітко побачила попід пісними халупками щось схоже на людей, але безлике, як увесь довколишній світ. Їх не було багато. Вони всі як один побожно і геть злякано спостерігали за тим, як йдуть широкою вуличкою двоє – чоловік та юна дівчина. Однаково безликі лиця, не могла розгледіти бодай одне чітко. Наче на портреті художника, написаному олійними фарбами. Фарба ще не висохла, а хтось пройшовся по портрету рукою, і людський лик стерся до невпізнання. Істоти мали невисокий зріст, нижчі навіть за Мальву. Вони перелякано відводили від Мальви свої очі, відчуваючи: вона їх бачить. Дивна дівчина, зовсім не така, як ті, що тут живуть. Безсмертна з купою світла у собі. Істоти похапцем ховали голови в плечі, бо те світло лякало їх. «Що вона забула у цьому Темному світі?» – запитували вони мовчки. Мальва читала їхні думки. Доволі просто, зовсім не напружуючись. Деякі з них, коли надто довго дивилися на неї, починали згадувати себе колишніх, інші лякалися цього і поспішали заховатися за дверима халупки. Найсміливіші підходили впритул до дороги, проводжаючи її довгими стражденними поглядами, стараючись запам’ятати якнайкраще, закарбувати в собі світле видиво, бо вони колись також були такими чи принаймні чимсь схожими на цю світлу людину.

Мальва здогадувалася, що це за істоти. Однак, щоб пересвідчитися у власній правоті, все ж перепитала батька:

– Це хто, оті люди-тіні, тобто істоти під халупами?

– Люди? Які люди? – Стрибог здивовано дивився на Мальву. – Що? Ти їх можеш бачити? Навіть я не завжди їх бачу, і лишень тоді, коли маю до них якусь справу, вони мені показуються. Як ти це робиш, тобто бачиш їх?

Мальва стенула плечима:

– Не знаю. Просто бачу. То хто вони? Це люди, тобто смертні люди, тобто мертві смертні люди чи не зовсім мертві?

Стрибог розсміявся, і Мальва помітила, як від того сміху люди-тіні кинулися врозтіч, затуляючи руками вуха, ховаючи голови в плечі.

– Майже люди? – Це його дуже веселило. – Ще чого не вистачало – смертних людей з цілими душами в нормальному світі. Найліпше, що можеш вигадати, коли збираєшся загидити і занапастити світ, це заселити його смертними нік чемами, тобто людьми. Бо де є смертні, там обов’язково з’являються і заздрість, і ненависть, і манія накопичування чогось матеріального, не завжди конче необхідного. Для того існує цілий арсенал зброї: грабіжництво, злодійство, вбивства, зради, обдурювання, приниження, холуйство, скнарість, шалене бажання карати, а не милувати, мститися, а не прощати. Список можна продовжувати.

– Але, – не втрималася Мальва, – вони це й самопожертва, і любов, і віра, і щедрість.

– Ти надто мала ще, дівчинко моя! Ти говориш про тих, напевне, що були поруч із тобою, коли зростала. Але ті, хто поза колом впливу Птахи, зовсім інші, жалюгідні та майже всі прокляті, тобто майбутні прокляті. Не криви душею, бо мусиш добре знати, на що вони здатні заради тілесного розкошування. А коли їх усіх зібрати вкупі, гарненька колекція набереться. Ні, смертних у нашому світі нема. А ці – то вже не люди. Ми називаємо їх проклятими. Вони повна протилежність смертних – слухняні, мовчазні. Може, й німі. Принаймні ані я, ані інші безсмертні не чули, щоб вони розмовляли. Вони гарно виконують своє призначення – догоджають господарям.

– Тобто вони зомбі, типу ходячі мертвяки чи шось типу того? – Мальва не розуміла. Адже вона добре бачила, що всередині кожного з тих безликих створінь щось ще жевріє-мерехтить, ледве-ледве помітне та все ж живе.

Стрибог знову розсміявся:

– Та ні. Вони не живі мерці. Це збочення – тримати за слуг мертвих істот, тобто повністю бездушних. На таку гидку справу здатні тільки смертні, за допомогою ілюзорної магії роблячи підвладними мертві тіла. Безсмертні таким не займаються. Це порушення природного ходу подій, норм всесвітньої моралі. Оті безликі почвари, яких ти бачиш, колись були звичайними смертними. Але так шпарко та завзято торгували безсмертною душею, запаскуджували її, що врешті не залишилося майже нічого, тільки на денці. Знаєш, що може бути гіршим за смерть? Бо смерть сама по собі – лиш природний хід буття, тобто це завжди закінчення однієї дороги та початок нової. А от страх перед повним зникненням – справжній. Це знання того, що помираєш назавжди без права переродитися. Коли посудина не просто порожня, а й клеєна-переклеєна, то яка з неї користь? Посудина, в яку нічого не наллєш, бо втече шпаринами. Оті почвари і є тією посудиною. Вони прокляті, які втратили право перенародитися. Тому з них найкращі служки, досконалі. За найменший непослух залишки душі забираються з тіла. Істота зникає назавжди, без права повернутися. Тільки не смій жаліти їх, Мальво. Кожен сам вибирає власну дорогу.

Мальва слухала уважно і більше не запитувала. Вона просто мовчки роздивлялася тих, що колись були справжніми повноцінними людьми. Вона згадала бабу Валю зі свого під’їзду у Львові, згадувала пологовий будинок з неймовірно щедрим плетивом доль-страждань, а далі подумала про своїх знайомих, приятелів і те, як вони живуть і чи зуміють, коли настане випробування, опиратися спокусі. Вона б для кожного з них організувала сюди екскурсію, щоб показати, що буває, коли… Спіткнулася на думці. Коли що? Ніхто ж не запихав силою отого дідка, що зараз ховає своє обличчя за рукав дірявої сорочки, сюди. Він заслужив перебування тут… І це не пекло, бо з пекла можна повернутися, споку-тавши, а звідси повернення немає. Це приреченість, але ті істоти і за неї чіпляються щосили, намагаючись хоч на краплину продовжити своє існування. Так, існування, бо життям то не назвеш…

– А яка місія у темних, Стрибоже, – запитувала ледве чутно, але трохи зарізко, відвівши очі від істот-тіней, що тулилися попід парканами. – Місія перетворення звичайних смертних на проклятих?

Їй боліло те, що бачила, дуже боліло.

Стрибог різко зупинися, вхопив Мальву за руку.

– Що? Ну і за… – ледве стримався, щоб зайвого не бовкнути. Перевів подих і продовжив: – О, ні, люба! Надто все просто, якщо так розмірковувати. Якщо ж декількома словами: то місія геть проста і така ж, як у світлих. Робити кращими смертних людей, вдосконалювати їх душі, пере…

– Що, вдосконалювати? – Мальва запитанням різко обірвала батька. – Яким чином? Спокусами, облудою підштовхувати до гріхопадіння?

Стрибог щиро дивувався:

– А чому б і ні, Мальво? Лишень справжні, тобто сильні духом, не піддаються. Чи ти волієш їсти хліб із куколем всередині? Але давай нашу розмову перенесемо на потім, бо вона може стати безкінечною. Зрештою, нас уже зачекалися. Розумію, дитино, тобі все цікаво, і це чудово, однак якщо ми надто часто зупинятимемося, то й до кінця вічності до Храму не добредемо.

Мальва на знак згоди хитнула головою. Чи змогла б вона подолати всі свої спокуси, якби її припнули до стіни та перетворили на прокляту? Птаха колись їй сказала, що її душа була обрана стати безсмертною: «Та, що володіє смертю, знає, чи достойна твоя душа врешті перейти поріг безсмертя, чи має ще вкотре переродитися в тлінному тілі, щоб наповнити чару свого єства мудрістю та глибиною пізнання, не піддаючись спокусам та облудам. Кожне таке переродження жорстоко починається з чистої сторінки і тільки найчистіші душі витримують випробування, приготовані творцем. Твоя душа витримала». То, виходить, темні – це і є ті випробування? Запитувала себе. Шкода, що поруч немає Птахи, вона вже починала за нею скучати…

Тим часом вуличка закінчилася широчезною площею, роздоріжжям, від якого розходилися хрестовиною чотири дороги.

– Майже прийшли. Площа Чотирьох доріг. А на ній – Храм Чорнобогів.

Прекрасне і разом з тим жахливе видиво вставало перед Мальвою.

– Срань Господня! Тобто капєц! Карочє, вибач, е-е-е, – потрібних літературних слів-синонімів зараз вона дібрати не могла. Бо те, що тримало небо у світі Відтіні, було страшним, жорстоким і неправильно-гарним водночас.


2.  Коли помираєш – стаєш іншою… | Зворотний бік темряви | 4.  Кохання і Любов