home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



11. Тече річка невеличка

Сьогодні понеділок – Чорнобогів день. Усі темні безсмертні та всі прокляті Оселища Відтіні урочисто вирушають на велику молитву та ритуал жертвопринесення до капища на Площі Чотирьох доріг, що перед Чорнобоговим Храмом. Мор вимагав її присутності та участі в ритуалі. Мальва знала: якщо стане комизитися, силою притягнуть. Бо тут не цяцькаються: дисципліна не для обраних, дисципліна для всіх.

Напередодні увечері, після трапези, Мор самим лишень поглядом наказав їй залишитися. Вона зосталася, всі мовчки вийшли, жодної бодай маленької підбадьорливої думки в очах тих, хто щойно сидів з нею за одним столом, не читалося. Тільки Припекало кумедно підморгнув їй. «Єдиний позитивний персонаж у цій темній клоаці», – влетіла в голову думка, і несподівано для себе Мальва зрозуміла, що її трохи не знудило при цьому. Видно, слово «клоака» тут вжила не за адресою. Яким чином покарав Припекала Мор за спілкування з нею, не знала, але чоловік і далі продовжував за будь-якої ліпшої нагоди підбадьорювати її. Може, залишив Повелителя розпусти без полунички? «От, Мальво, тут попереду важлива розмова, а ти жартуєш», – майже серйозно говорила сама собі і посміхалася у відповідь.

Стояла навпроти Мора і дивилася йому в очі. Хай їй повилазить, але вона не відведе погляд першою, це принципово. Вона його не боїться, і нехай зараз вона живе за його законами, але ніколи не скориться, ніколи. Її душа – то її скарб, і тільки. І та нелегка наука, яку вкладали їй і в голову, і в душу темні Вчителі, не робила її слабкою. Знати свій темний бік треба, бо він навіть у Птахи є. Але знати його і скорятися йому – різні речі.

Мор напустив на себе якнайповажнішого вигляду. Мальва ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Ото вже пихатий дідуган, який не впорався ні зі своїм сином, ні з онукою і який чомусь себе переконав, що це легше, аніж керувати Темним світом та долями мільйонів. І він зараз стане їй мораль читати? Але, видно, іскорку іронії та недовіри він все ж прочитав в її очах. Бо враз передумав. Опустив очі вниз, тоді підвів їх на неї і трохи зарізко мовив:

– Завтра вранці мусиш бути на церемонії. До повноцінної участі в ритуалі ти ще не готова, однак прийняти його вже можеш. Не запізнюватися, поводитися пристойно. Одяг святковий, думки також. Перші литаври, і ти на площі. Це все. Можеш іти.

Мальва тільки на мить забарилася, а Мор уже супив брови, наче вона йому щось паскудне витворила. Щоб не наганяти хмар, Мальва кивнула Мору, погоджуючись, та стрімголов кинулася з кімнати. Якби озирнулася, то помітила б задоволену посмішку на пиці Мора. Ту посмішку бачив крізь розчинені двері Мальвин проклятий, що чекав її перед дверима, і та посмішка зовсім йому не сподобалася.

Увечері, коли готувалася до сну, раптом помітила, що проклятий наче не поспішає її полишати. Завжди робив це без нагадування, а тут стояв, стовбичив перед порогом. Єдиним створінням у тому світі, яке хоч трохи прагнуло її зрозуміти, був її майже німий служка. Після того разу з їжею він уникав довгих балачок з нею. Наче чогось боявся. А вона і не примушувала. Значить, ще не час. Усім серцем прагнула йому допомогти. Однак знала: її допомога могла зараз тільки нашкодити. Тож для себе постановила: коли втікатиме, візьме його з собою. Відчувала до нього ще більшу прихильність, аніж раніше. Він уже не здавався їй покидьком, який заслужив такого поводження з собою. Вона дуже хотіла дати йому шанс жити далі. На її очах темні безсмертні надто жорстко поводилися з проклятими. Вона цього не розуміла і не зрозуміє ніколи. Як можна бити лежачого? Того, хто впав і підвестися не може.

Мальва, очевидно, надто прискіпливо розглядала проклятого. Бо той низько опустив голову, однак із місця не зрушив і звичних слів прощання та побажання гарних снів не проказав.

– Ти хочеш мені щось сказати?

Він хотів, ледве помітно ствердно гойднув головою, загорнутою в каптур.

– Тоді кажи. Тут нас ніхто не чує.

Власник каптура підняв руку, відкинув із дзеркала завісу. Мальва різко повернула голову в бік свічада і ледве не впала – з дзеркала на неї дивилися очі. Але то були не її очі. Наче через пелену, наче через густий-прегустий туман. І вона б упізнала їх із мільйонів. То були рідні очі, вона їх любила навіть більше, аніж мамині, вона нічого не могла з цим поробити, але то було правдою:

– Бабусечко, серце моє, бабусенько, рідненька! – Мальва майже цілувала дзеркало. – Як же так? Ти знайшла вікно в Задзеркаллі? Бабусю, я хочу додому! Люба моя, найдорожча моя бабусю, я так хочу додому.

– Довго не можна говорити, – ледь чутний голос проклятого за спиною. – Темні слідкують. Довго ні.

– Онученько. І я сумую за тобою. Але…От така халепа. Слухайся проклятого. Не ображай його, дитино. Він свій, з нашого світу. То я його прислала. Не питай, як то, часу на це немає. Я люблю тебе. Відчуваю, що темрява от-от впіймає нас, тому закривай дзеркало, і я вірю, що ми скоро побачимося.

– Зелена стрічка, бабусю, вона мені не привиділася? – здогад впав у голову.

– Так, зелена стрічка, дитино моя люба! Не привиділася. То мій зв’язок із проклятим. Гарний зв’язок. Та стрічка привела його до тебе. Добре, що темні так щиро зневажають проклятих, що ніколи не перевіряють, як ті опиняються у їхньому світі. Тобі проклятий дещо розкаже і дещо дасть. Він не пропаща душа, тепер я це знаю. Помолися за нього, доню. Він заслуговує прощення. Я майже від початку стежу за тобою. Та за твоїм дзеркалом дуже пильнують, і тому тільки сьогодні зважилася на розмову. Бо завтра особливий день. Мор замислив лихе. Я випадково втрапила у дзеркало в його кабінеті. Підслухала.

– Бабусю, тут нестерпно. Ні тебе, ні тата з мамою, ні Птахи, ні Остапа. У мене таке відчуття, що темрява от-от схаває, тобто зжере мене. Що робити? Ага, і завтра ще той дурнуватий ритуал. Страшно навіть думати, чим вони на ньому займаються, які жертви приносять. Брррррррр.

– Внученько, крихітко моя! Ти світла дівчинка, ти моє сонечко! Я люблю тебе! Усе буде добре. Слухай своє серце. Проклятий знає як…

Мальва стояла біля дзеркала, вдивляючись у бабусині очі, натомість добре бачила тільки свої – налякані та мокрі. Голос бабусі ставав слабким і раптом зовсім пропав. Видиво туману та очей посеред нього розтануло. Натомість яскраво постало відображення кімнати та її обличчя на все свічадо. Проклятий підбіг до неї, легко відштовхнув від дзеркала, опустив гардину різким рухом і саме вчасно, бо за гардиною почулися якісь різкі звуки та розчароване зітхання.

Мальва, почувши це, перелякано відсахнулася від свічада. Зашепотіла:

– От тобі й Задзеркалля. Шпигунські маневри Мора. Ось чому батько просив тримати дзеркало постійно закритим. Ох! Вони нас не бачать, а чи можуть підслухати?

Проклятий заперечливо захитав головою. Підняв виворітний бік гардини, що накривала дзеркало. Мальва нахилилася і побачила шматок чогось зеленого, зашитого в рубчик:

– Стрічка?

Проклятий ствердно кивнув головою.

– Ти?

Він ще раз ствердно кивнув головою.

– Чому ти мені допомагаєш?

Проклятому непросто було говорити, вона це відчувала, слова давалися йому важко, наче кроки босій людині, що йде розпеченим вугіллям. Говорив майже по складах.

– Сон-це. Світ-ло.

– Ти віриш?

– Ві-рю.

І Мальва рвучко притягнула до себе проклятого, пригорнула й заплакала. Вона хотіла додому, вона так хотіла додому. Що ці кляті безсмертні зробили з її життям – і світлі, і темні? Ліпше жити з бабусею в Залютцях, ціле життя збирати трави та допомагати людям, аніж володіти світами, знаючи майже все про світобудову та не маючи найважливішого – любові в серці до рідних, заміняючи ту любов любов’ю до чогось незбагненно великого, ідеї, віри, великого покликання. Нащо їй ті покликання? Вона ще маленька дівчинка, вона тільки починає жити. І зараз вона ненавиділа Птаху за те, що відпустила сюди, ненавиділа батька Стрибога, який привів її у чужий світ і залишив тут саму. Ох, та хіба то для нього вперше – зраджувати і залишати тих, хто його любить? Проклятий гладив її по голові, а вона все плакала і не могла зупинитися. Тепер вона знала стовідсотково, що її не підслуховують, тому сміливо плакала.

Коли вже й сліз не стало і вона перестала схлипувати, то враз відчула важку втому в ногах та у всьому тілі.

– Спати, – прошепотів проклятий.

Вона німо погоджувалася, ледь помітно кивнувши. Він стягнув із неї, мов із маленької, одяг, накрив ковдрою.

– На, візь-ми… – Проклятий у руці простягав їй варган. Німе запитання застигло в очах. Відповів, не замислюючись: – Вкрррр-ав.

– Але ж вони тебе покарають. Уб’ють.

– Ні. Не ба-чи-ли. Ні-хто. Я тут де-що вив-чив.

Взяла, почепила на шию.

– Спати? – питально дивилася на проклятого, як на старшого, котрий більше пережив і напевне знає, як повинно бути.

– Спати. І ще це взя-ти.

Проклятий простягнув свою чорну кістляву руку. Гидко поморщилася. Такого навіть у фільмах жахів не показують. Він це помітив, але руки не опустив. Їй стало соромно, бо вона таки розманіжена дурепа. Але проклятий продовжував тримати перед собою те, що було його долонею. Мальва вдивилася в неї і роздивилася на ній невеличку мушлю. Раптом згадала свій сон і Остапа, в якому той простягав-дарував їй щось на долоні.

– Але як, звідки? – Вихопила мушлю з руки проклятого, вже не зважаючи ні на колір шкіри на його руці, ні на саму руку.

Цілувала мушлю і знову плакала. «От же ж дурепа! Плаксиве, розманіжене дівчисько», – сварила себе. Але це не дуже допомагало.

– Пе-ре-да-ла во-на від ньо-го, – казав проклятий.

– Бабуся тобто, так. Від Остапа? – крізь сльози запитувала.

– Так, – хитав проклятий ствердно головою.

– То вона його знає? Звідки? – цікаво розпитувала.

Проклятий тільки стенав плечима.

– Передала мушлю ще вдома? – мала знати все.

– Ні. Тут. Через вік-но для без-душ-них. – говорив уже майже не затинаючись. Але наче через силу. – Тобі туди не можна. Гибель.

– Тут і таке є, і вдома також таке є, – робила правильні висновки. – Бабусенько, рідна моя! Що я без тебе варта?

Проклятий досі стояв на місці, ніби не все ще сказав. Чекала.

– Не пити завтра з чари: ні з рук друга, ні з рук ворога.

– Що не пити? Що? – перепитувала.

Але проклятий говорив далі, мов завчену мантру:

– Побачиш, бо підступ усе. Мор хоче обдурити. Ману наведе. Коли станеш втрачати себе, затисни в руці це. Любов допоможе. Вона світло. Думай про неї. А тепер спи…

Проклятий простягнув перед собою руку, але цього разу вона ховалася в рукаві.

– Спи. Спи, дитя. Довгий день.

Вона ще хотіла щось запитати, але раптом відчула незбориму слабкість в тілі, свідомість вимкнулася, і весь простір у голові заполонила пісня, яку співала їй малій бабуся у дитинстві. І Мальва майже щаслива заснула.

Ой ну, люлі, дитя, спать!

Пішла мати жито жать

Та й вижала три квітки:

Що первую сонливу,

А другую дрімливу,

А третюю щасливу.

Ой щоб воно спало,

Щастя-долю мало

І добрую годину

На малую дитину.

Ой щоб воно спало

І спати хотіло,

Як квіт, червоніло.

Ранок почався з литавр. Так щопонеділка Чорнобог скликав усіх своїх підданих та покликаних до себе. Чомусь вчорашні події – і бабуся, і чарівне Задзеркалля, і проклятий, що нарешті наважився на розмову з нею, – видавалися сном. Зірвалася з ліжка, роззирнулася по кімнаті. Було порожньо, проклятого принаймні немає поруч. Підбігла до дзеркала, завішеного гардиною. Боялася відтуляти повністю її, тому закотила ледь-ледь, вишукуючи місце з зашитою в рубчику стрічкою. Зітхнула з полегшенням: зелена стрічка їй точно не наснилася, була на місці. Розсердилася на себе за слабкість, різким рухом скинула з дзеркала гардину, сміливо, навіть із викликом, вдивляючись у свічадо. Навпроти стояло задерикувате дівчисько з синцями під очима та впертістю в очах. Такою вона собі подобалася.

– Ну що ж, ми ще побачимо, чия зверху! – сказала впевнено своєму відображенню. Ледь помітна тінь у кутку свічада якось знічено сховалася. Мальва це помітила, криво посміхнулася і різким рухом з викликом повернула гардину назад на дзеркало, закриваючи його.

Згадала про мушлю та варган. Кинулася до ліжка. Усе лежало на місці, там, де вчора їх залишила.

– Значить, не намарилося, – сказала сама собі.


Вона, очевидно, остання вийшла з Храму на площу. Усі очі людей та істот, які заполонили площу перед Чорнобоговою статуєю, спостерігали уважно за нею. Та Мальва не кинулася бігцем до Мора, який сердито спопеляв її поглядом. Видно, її спізнення стримувало початок церемонії. «Ох, дорогенькі, якщо я для вас таке цабе, то зачекаєте!» – майже дражнилася, ледве не вголос.

Підняла гордо голову і, не поспішаючи, впевнено та з гідністю, вбрана в найліпшу зі своїх суконок, зелену, гаптовану мережкою, направилася в бік діда. Зовсім не хотіла нічого приховувати, тому варган почепила собі на шию поверх плаття. І хай думає, що вона його поцупила, тому й затрималася, і хай він їй за це відкрутить голову, але то буде завтра, бо сьогодні великий для неї день, вона відчувала: або пан, або пропав. І відкручена завтра голова може бути й ніколи не відкрученою.

На капищі зібралися майже всі, кого вона тут чи випадково, чи невипадково зустрічала. І безсмертні, і прокляті.

Мальва наблизилася до Мора. Зупинилася за два кроки від нього. Мор спопеляючим поглядом зміряв Мальву з ніг до голови. Запримітив варган на шиї. І злий блиск очей судомно спотворив його обличчя. Однак він дуже швидко впорався з почуванням. Ще не вистачало на людях сімейної сварки! Натомість, криво посміхаючись, показав рукою на місце, де вона стоятиме, поруч із собою. Мальва чемно зайняла своє місце. Десятки пар очей слідкували уважно за ними – Повелителем та його онукою. Одні з цікавістю, інші неприхованою відвертою ненавистю спопеляли її поглядами. Особливо вирізнялася Навія. Жінка врешті очуняла та вийшла на люди. На обличчя безсмертної спадала напівпрозора темна вуаль. Мабуть, нема в цьому місці людини, яка її більше ненавидить. І та ненависть, плюс до всього, замішана ще й на крові. Знала вже це, Припекало якось випадково обмовився. Чи не випадково? Типу бабуся Мара відбила Мора від Навії. А оскільки Мальву Навія вважала не просто розпещеним вредним дівчиськом, а копією Мари, то, відповідно, палкої любові до неї і не могла мати вже від початку. А після вибрику з приворотним трунком та зі зміями-жабами-павуками, для Навії стало подвигом терпіти поруч сю осоружну дівку. Мальва підморгнула Навії, та огидно скривилася, ніби її вдарило струмом, і поквапно відвела очі вбік. Либонь, ритуал не місце для чвар, і це вже добре.

Отже, тут Мальву ніхто не стане ані шпетити, ані виховувати. А що сказати про решту присутніх? Байдужих серед моря людських очей точно не помітила.

Тим часом Повелитель Мор підняв руки вгору, закрив очі і гучно крикнув:

– Хай почнеться ритуал!

Неждано десь зовсім поруч загуділи-загупали-забили гучно барабани-тулумбаси. Мальва від несподіванки аж підскочила. Захотілося затулити вуха руками і бігти від того рейваху якнайдалі. Але так само раптово, як гучно починалося, так спокійно і навіть лагідно продовжувалося. Тулумбаси з литаврами злилися в одне та несподівано створили навіть приємне музичне тло. Піснею чи якоюсь мелодійною композицією то не назвеш, однак цей речитатив точно мав якесь енергетично потужне наповнення. Бо Мальва навіть фізично відчувала, що все її єство, кожен атом тіла розчахнуло навстіж ритмом, і її середина заполонювалася якоюсь досі не знаною субстанцією. Мальва і не пробувала пручатися, знала, що марно. Люди почали похитуватися в такт звуків, що видавали барабани. Те похитування ставало дедалі чіткішим та ритмічнішим, і вже вся площа мелодійно гойдалася, потрапляючи в один темп.

Музичний такт барабанів змінив свою ритміку, і Мальва лишень тепер зрозуміла, що також піддалася тому чарівному шалу й разом з усіма стоїть зараз навколішки перед жертовником та пам’ятником Чорнобогу. Учепилася міцно рукою в сукню на грудях, куди вранці зашила Остапову мушлю. У голові трохи розвиднилося. І вже могла без зайвого запалу спостерігати за обрядом чи, як його тут називали, ритуалом.

Навколо пам’ятника Чорнобогу навколішки стояли темні безсмертні. Їх було багатенько. Та чомусь здавалося, що це ще не всі. Батька серед них не знайшла. Усі уникали навіть спогадів про нього. Невже він повернувся до Птахи? Тішила себе цим, однак чомусь не вірила. Щось відбувалося зараз між тими двома, і було воно поза її розумінням. Отже, батько не прийшов, як і ще дехто з темних безсмертних. Тих, очевидно, хто мав невідкладну роботу в чужих світах і з поважних причин не встигав повернутися вчасно. Ще одне коло складали прокляті, служки кожного з безсмертних, служки з кухні, прибиральники. А на віддалі, також навколішки, ще з десяток проклятих. Очевидно новоприбулих. Свого проклятого вона не знайшла.

Решта проклятих чемно стояла навколішки та похитувалися в такт музиці. Вони натхненно шелестіли губами. Мальва здогадалася: то типу молитва. Усі молилися із заплющеними очима.

Раптом очі Мальви вперше за весь ранок впали на жертовний камінь. Чомусь лишень тепер глянула на нього. Настільки була зайнята спогляданням людей і того, що з ними робила чаклунська музика, ритмам якої дозволено було увійти в тіло. О Свароже! На чистому камені жертовника лежало тіло мертвої тварини без голови. Мальва, перед тим як похапцем відвести вбік очі, встигла помітити, як кров розчленованого звіра стікала дрібними струменями по каменю жертовника. Вона збиралася в ледь помітний жолобок та тоненькою цівочкою направлялася до джерела з мертвою водою. Тварина за розмірами була величенька. Під каменем валялася акуратно відпиляна голова оленя. Мальва майже вічність не могла відвести погляд від мертвих очей тварини, які холодно та приречено-мертво дивилися на весь цей цирк.

Що могла відчувати тварина, знаючи про свій кінець? Уява вимальовувала жахливі картини. Тим часом переляканий здоровий глузд шепотів: «Якщо ти не будеш чемною, Мальвочко, станеш комизитися, то наступною після тушки оленя на жертовник можуть покласти і твою, попередньо акуратно відпиляну, голову». А барабанний ритм продовжував звучати, обволікаючи маною, забираючи в полон. І вже Мальва відчувала нестримне бажання приєднатися до тих людей, повністю довіритися їм, розчинитися в єднанні з темною вічністю. Вона добре відчувала силу, яка витала довкола. Усі тут щиро молилися однаковими словами. Була впевнена, нічого не просячи для себе. Просто віддаючи своєму покровителю і свої життя до крихти, і всі помисли до слова. Сердечно дякуючи йому за ласку, яку він їм дарує щодня, – ласку жити та служити батьку Чорнобогу. Як вони щойно розчленували цього оленя, так, напевне, легко віддали б і своє життя за Чорнобога.

Десь на денці душі та темна сила, що завжди жила в ній, уже не просто спиналася на ноги. Вона там гордо стояла, сміливо приглядаючись, цілячись у беззахисне серце, щоб і його заполонити. І враз їй не захотілося нічого – ані боротися, ані кохати, ані поважати. Єдине бажання володіло єством – скоритися. Темна сила чулася в ній майже як вдома, вона множилася, вона дихала одним повітрям віри з батьком та дідом. Та хіба це диво? Адже Мальва мала з ними одну кров у жилах, і та кров також прагнула влитися в цівочку на жертовнику, змішавшись із кров’ю вбитого оленя.

Та світло всередині вперто не здавалася. Стій, Мальво! Твоя мама не була ніколи темною! Отямся! Струсила з себе намарене видиво, уважно розглядаючись довкола. Тим часом кожен із учасників ритуалу, навіть не відкриваючи очі, викинув перед собою ліву руку, перед тим піднявши рукав сорочки. Губи й далі шепотіли слова молитви. І раптом Мальва побачила, як із витягнутих рук покапало додолу щось схоже на кров. Люди різали собі руки – впевнено та натхненно. Кров скрапувала вниз, стаючи на камені спочатку плямою. Потім та пляма збільшувалася і нарешті задзюркотіла до джерела, щоб злитися з ним воєдино. Напевне, останній проблиск свідомого не дав Мальві розкраяти і собі руку, хоча у правій руці, невідомо звідки, з’явився ніж. Відкинула гидливо його вбік і просто до хрускоту в пальцях вчепилася в своє плаття з зашитою у ньому мушлею.

Ху! Попустило.

На ноги зіп’явся чоловік у чорному каптурі та усьому чорному. Він весь час стояв перед жертовником. Мальва впізнала Мора. «Коли він встиг перевдягнутися?» – запитувала себе. Він же наче нікуди не відлучався чи відлучався? Вона втрачала усвідомлення реальності, і їй ставало страшно, і вона вже не було впевнена, чи зможе пережити цей обряд, тобто залишитися після нього собою. Мор продовжував щось бубоніти. Підійшов до статуї Чорнобога, низько вклонився, взяв з-під ніг Чорного бога велику чару. Ще раз уклонився. І коли всі струмочки злилися в один над тим місцем, де впадали в джерело, щось заклекотіло, забулькало. Кров і людей, і жертовного оленя потекла у воду. Тоді Мор нахилився над джерелом, зачерпнув у ньому мертвої води, змішаної з кров’ю. Дикий крик торжества та жаху вирвався з грудей чорного чоловіка. У Мальви затремтіли коліна, заворушилося на голові волосся. Їй хотілося, дуже хотілося і самій впасти навколішки в трепетному жаху перед фігурою Чорнобога, перед чорним чоловіком Мором. Ох, те темне і жахливе, що зіпнулося на ноги усередині дівчини, вишкірило зуби і готувалося вилізти на світ божий з похмурої печери, в якій досі вона його вправно утримувала. Вилізти та вчепитися зубами в її душу. Втупилася в очі мертвого оленя, переконуючи себе, що з нею таке ж зроблять, що з її рідними можуть темні таке ж вчинити, бо кров людська для них – лише водиця…

Рука стискала Остапову мушлю. Трималася з останніх сил, запитуючи себе: «А чого вони в жертву не приносять смертних?» Відповідь знала, вона лежала на поверхні. Вони приносять. Просто сьогодні, очевидно, винятковий понеділок.

Чара, наповнена по вінця, пішла по кругу. Кожен із темних безсмертних робив маленький ковток, мліючи від щастя та задоволення. Мальва була останньою в колі. Чара наближалася.

Тим часом Мор крикнув на все горло, перекрикуючи звуки барабанів. Ті трохи стишилися, наче злякалися того поклику:

– О, Чорнобоже, батьку наш! Сину великого творця! Прийми від дітей твоїх люблячих ще дві пожертви, омиті кров’ю оленя та прокляттями мислимими та немислимими. Хай свічки недостойних рабів твоїх згаснуть назавжди. Візьми їх душі собі, запали чи спали – знаєш ліпше. Бо ти велике зло, ти великий син свого вітця, ти з хаосу виріс і в хаосі живеш, ти говориш всіма мовами й усіма мовами мовчиш. Ти знаєш і водночас ти найбільший неук. Ти рівновага, і ти ніч, з якої народжується день. Ти сутінковий світоч і безчасся син. Без тебе не буде світла, бо ти його запалюєш і ти його гасиш. О, батьку великий наш! Прийми ті недодуші, як велику покуту смертного тіла, гріховної плоті та лукавої душі, яка посміла дух, даний творцем, осквернити.

Від почутого Мальві легше не стало. Вона з жахом чекала продовження ритуалу. Уже навіть не знала, чи ще довго вона зможе це переносити. Знову загупав відчайдушно тулумбас, його вереск підхопили литаври. Мальву ледве не знудило.

Перед вівтарем, наче нізвідки, виринули дві постаті проклятих. Стояли сумирно та незворушно. Мор не переставав шепотіти слова клятви та прокльонів на прамові. Мальва добре цю мову знала, але зараз було ліпше її не знати. Тому сердито відключила розум і тільки очі пильнували. Мор підвів постаті проклятих до жертовника, поклав їх руки на камінь. Сам відійшов вбік, не перестаючи вимовляти слова якогось прокляття чи замовляння прамовою.

Раптом довкола постатей проклятих та вівтаря звідкись взявся вітер та закрутив маленький смерч. Мор продовжував говорити, прискорюючись у словесному ритмі, й що швидше він читав, то швидше загвинчувався вітер. Врешті смерч заметляв у такому шаленому танку, що не можна було розгледіти ані того, що відбувалося в його середині, ані того, що відбувалося за ним. Барабани не стихали, тож через те гупання і не вдавалося добре розчути слова Мора. І це, очевидно, на щастя для Мальви.

Вітер стих, смерч вгамовувався, слова стишилися також. І Мор теж зупинився, вмовк. Разом із ним і барабани.

Біля вівтаря валялися кинуті як-будь каптурі проклятих. Прокляті істоти просто щезли. Мальва розуміла прамову і навіть попри те, що не хотіла чути та слухати, попри шалений ритм тулумбасів, все ж дещо розчовпала. Клубок відчаю, огиди, страху та розпуки підступав до горла. Тим часом жертовна чаша з кров’ю дійшла до неї. Вона мала випити. Хтось із темних безсмертних майже втиснув чару дівчині в руки. Мальва витріщилася на неї. Стояла, тремтячи мов осиновий листок. Мор тим часом заверещав, мов навіжений:

– Діти мої, батько прийняв нашу пожертву, Помолі-і-і-і-мося.

Так, він прийняв. Хто сказав, що душа безсмертна? Вона також може вмерти, без жодного шансу на… Вона щойно була присутня на страті, на її очах стратили дві душі. Може, це не так жахливо, як фізична страта, бо немає крові, криків та слів про помилування. Лишень спецефекти з вітром і все таке, але… Тут душа помирала безповоротно. Паморочилося в голові. Бачила, як над нею нахиляється ніжний та лагідний Припекало. О, він допоможе дівчинці напитися, бо вона така збентежена та заскочена щойно побаченим. Це ж уперше, воно й не дивно.

Згадала вчорашню пересторогу від проклятого про напій від ворога та друга. А Припекало продовжував мило щебетати та вкладати у свої слова та жести якнайбільше прихильності та турботи.

– Бідненька дівчинка наша! Авжеж, авжеж, зі мною ще не таке було вперше. Навіть вирвало, – і Припекало гидливо наморщив носа.

Від згадки про вирвало Мальву замлоїло і… І враз дівчина зрозуміла, що врятована. Принаймні поки що. Адже вона досі на випробувальному терміні та її покари щодо вживання поганих слів ніхто не відміняв. І Мальва солодко вголос випалила всі ті гидкі-осоружні-колючі слова, якими так колись добре володіла і які вже встигла призабути. Хай вони зараз, може, востаннє послужать їй. О Свароже, то справді востаннє, бо вона обіцяє тобі урочисто більше ними не оскверняти свого тіла, принаймні без наглої потреби:

– Охрініти можна. То капєц. Ващє. Хрен повзучий, кранти колючі. Ну ти і влипла, падруга, щоб шляки наглі трафили то всьо. Шо, стрьомно? А як з того вигрібати, скажи? Повтикалися всі, впадло лах… – не договорила. Шалений приступ кашлю та блювоти вибухнув всередині та поліз назовні. Весь її сніданок, укупі з вечерею вчорашньою, а може, й обідом, поверталися назад.

Судомило так, що її ледве відтягли від жертовника, бо Чорнобог міг і образитися таким оскверненням, яке влаштувала онука Мора. Про «напитися з чари» й мови не могло бути.

– О Свароже! – бідкався Повелитель. – Тільки молитва та продовження ритуалу можуть задобрити Чорнобога після такого осквернення.

А Мальва тим часом навіть незчулася, як її підхопили надійні руки проклятого і поволокли кудись вбік, подалі від капища. Бій барабанів стихав, але десь ще з півгодини відчувала, як всередині її розриває, коле, душить, рве на шматки, як корчиться в судомах плоть. Це її остаточно привело до тями. Тепер вона знала найкращі ліки від навіювань темних. Добре ворога бити його ж зброєю. О, за це вона мала подякувати діду. Якби ж він тільки знав, як воно обернеться!

Авжеж, із чари вона так і не випила. Голову розривало від знання й усвідомлення того, що вона щойно ледь не стала темною. Звісно, темне у ній є, і воно лихе, сильне та велике, однак вона не хоче ставати темною, тобто лихою, зловісною паскудою. Нізащо! Бо вона не зможе знищити навіть найбільшого злочинця без права на надію.

«Темрява породжує світло», – згадала слова молитви, яку говорив Мор. Може, вона того поки ще не знає, а може, і ніколи не знатиме, але вже точно темрява не породжує надію… І надію, і любов породжують тільки світло…

А проклятий продовжував волочити її за собою. Вона не чинила спротиву, була прибита щойно пережитим. Свідоме в голові малювало ще одну картинку – назавжди знищених проклятих. Коли тіло втомилося так, що відчула, як почало судомити ноги, лишень тоді більш-менш прийшла до тями і почала роздивлятися довкола. Щойно зрозуміла, що відійшли вони з проклятим досить далеко від Храму Чорнобогового. Не було чути ані звуків барабанів, та й взагалі бодай якогось натяку на присутність живих створінь поруч. Порожньо. Крім неї та проклятого, звісно. Усі були на площі перед жертовним каменем, молилися чи просто боялися. І правильно робили, що були на капищі. Уже бачила щойно, що тут могли вчинити за непослух.

Роззиралася: ані краєвиди, ані планування будинків чи вулиць не змінилися. Йшла в протилежний бік від того, звідки сюди заявилася, однак розмаїття чи бодай якогось натяку на нього не помітила. Несподівано почула якийсь шум. Вклякла на місці, бо то були не барабани. Так могла шуміти тільки вода. «Річка Забута-Незгадана», – здогадалася. Шуміло заклично та спокійно. І Мальва пішла на той шум. Озирнулася. Слідком дріботіла її тінь, проклятий.

– Ну? – трохи надто різко озвалася до нього. – Той, дякую. Ти це знав і попередив – не пити з рук ворога та друга?

Проклятий ствердно кивнув головою:

– Підслухав.

– Молодець, – силувано посміхнулася.

Той чомусь знітився. Мовчки втупився в землю.

– А що далі буде, скажи? Вони ж наступного разу таки примусять випити чи піділлють до чаю, чи напустять ману, і я нап’юся? Що дивишся? Тепер я добре завчила всі уроки. І знаю, що не хочу бути темною, чуєш, не хочу. Я не хочу нікого вбивати – ані тебе, ані тих, хто схожий на тебе. Так, уже, напевне, ви колись були покидьками, але… Чи давала я тобі душу, щоб її в тебе забирати? Мовчиш? Не мовчи, будь ласка, не мовчи.

Сіла навпочіпки і заплакала. Проклятий стояв поруч і мовчки гладив її по голові. Вона відчувала: зараз він, той що майже втратив душу, також плаче. І не тому, що він за себе боїться. О Свароже! Він жалів її. Її. Майже мертвий жалів її – повну життя, сили та майбутнього. Проклятий жалів безсмертну.

– Річка, – прошепотіли губи проклятого. – Вона для тебе порятунок.

Ці ледь чутні слова привели до тями. Обтерла рукавом обличчя. Роздерла плаття на грудях та витягла на світ божий маленьку мушлю. Вона була тепла на дотик. Поцілувала її, погладила кінчиками пальців. У голові очі Остапа заступили видиво мертвих проклятих.

– Що ж, ми ще подивимося, хто кого!

Підняла вгору очі. Небо було, як завше, сірим та порожнім. «Завжди за хмарами є сонце», – згадала слова бабусі Горпини. А в серці її воно точно живе. Не згасив його ніхто, але, коли вона ще тут типу «повчиться», точно загасять.

– Річка, – настійливіше повторив проклятий.

– Ти не просто так привів мене сюди. Йти до річки, так? – питально зазирала в очі.

– Так.

Різким рухом пішла в бік ріки. Діяти, діяти, діяти – молоточками стукало в голові. Вода наближалася. Відчувала її. Маленький пагорб закривав її від річки. Видряпалася на нього й остовпіла. Перед нею відкривалася широчезне плесо, протилежного берега навіть добре видно не було. Вирішила пройтися вздовж течії. Несподівано очима вперлася у високу стіну, яка просто виростала посеред ріки, ділячи її на дві частини, а далі зовсім закриваючи від очей.

То та сама річка, що витікає з-під ніг Чорнобога? Звісно, ні! Хіба мале джерело може дати стільки води? Згадала те, що казав їй батько. Мертва вода з джерела змішується з іншими джерелами підземними по дорозі й утворюються води річки Забутої-Незгаданої. Стояла й дивилася з пагорба вниз. Спуск був доволі крутий, тож якби надумала спуститися ним необережно, то легко могла скотитися у воду. Відчайдушна думка влізла в голову. А може, спробувати? Хто її зупинить? Усі безсмертні моляться, привидів-проклятих також нема. А що, як вона спробує переплисти? І проклятий на це натякає. До того ж вона незле плаває.

Пригадала той момент на морі, коли ледве не втопилася, і якби не Птаха… Жінка врятувала тоді дівчину, винесла на собі з води. Даючи тверду настанову: «Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати». І Мальва навчилася. Навіть дуже добре плавала. То що, можна спробувати, бо гірше вже точно не буде.

– Гірше не буде, – луною повторив проклятий.

Тьху, заговорила вголос, так замислилася.

Так-так, батько щось там говорив про небезпеку надто довгого перебування біля води. Але то могли бути тільки тупі погрози і все, а насправді вона може спробувати. Ні, не може. Вона мусить… Переляк всередині вкупі зі здоровим глуздом шепотіли стиха, що мусить бути обачною, бо Стрибог любить свою доньку, тобто єдину доньку, тому і бажає їй тільки добра. Ага, добра. Де ж той добренький татусечко зараз, цікаво? Скидала з себе гидливі сумніви. Ненавиділа їх, шалено ненавиділа. Тому ще більшою впевненістю наповнила серце, думаючи про те, що вчасно отримала назад варган та тільки-но їй вдасться перебратися на той бік, відразу ним скористається. Це тут можна і не пробувати. Якось підслухала випадково розповідь Вогневиці про одного безсмертного телепня-учня, який вкрав у світлих варган і бавився тут ним. Нещасного розірвало на шматки, навіть зібрати докупи не могли. Вона не хотіла бути розірваною.

Мальва почала спускатися вниз до річки, кілька разів перечепилася та заледве не зірвалася вниз, але якимсь дивом в останній момент вдавалося вчасно зачепитися руками за каміння, що стирчало з пагорба чи руками до болю вгризтися в сиру землю. Ось і ріка, можна рукою торкнутися води. Стала на невеличкий камінь, що наче спеціально для неї тут був прилаштований, ховаючись за пагорб, згори й не побачиш. Стояла, вдивлялася в плесо. Поруч проклятий. Той на диво швидко та самостійно спустився, навіть трохи їй допомагав.

Ху. І зовсім та вода не страшна, і зовсім вона не така вже й погана. Чи переконувала себе навіюванням, чи справді тоді так вважала, не знала. Однак участь у так званому ритуалі, жах від щойно пережитого на площі перед Чорнобоговим Храмом, майже переконали: гірше вже не може бути. Слухала воду. Бо коли стояла на містку Калиновім, то чула, що у ріці хтось живе – хтось сильний та величний. Той, кому до неї байдуже. Той, хто ненавидить усіх темних. І це їй подобалося, бо вона їх також починала ненавидіти. Тут вони схожі: ворог мого ворога – мій друг? Запхала руку у воду. Там зараз порожньо. Жодної присутності, хоча б когось.

Вдихнула глибоко й видихнула.

Заплющила очі. Перша картинка, що з’явилася в голові, – пустельний світ. Без води, без дерев, навіть гірший від світу темних, зовсім мертвий, і її Остап посеред цього світу. Нажахано відкрила очі, серце шалено гупотіло. Остап у небезпеці, її Остап у реальній небезпеці. І вона має забиратися звідси якнайскоріше, бо… Бо що? Світу світлих нічого не загрожує, Мальво! Здоровий глузд аж надто голосно її переконував. Ох, і любить та її надто мудра половина погомоніти. Так, вона знає. Птаха не дасть свого любого слугу Остапчика кому-будь образити, він і справді в безпеці. Але чи в безпеці Птаха? І звідки те видиво? Стискала в руці мушлю. Тільки тепер запитала себе: чому мушля. Чому Остап передав їй мушлю, казав, що це найдорожче, що має, звісно, крім неї та спогадів про неї. Чому мушля і чому її Остап у пустельному світі стоїть один? Обертом голова. Може, то вода такі думки нездорові навіює?

Ох, згадала:

– То мушля з його світу. Останнє, що зосталося від світу.

Отже ж, як вона могла забути. Світ Замерзлого Сонця – то він був у неї в голові. Але… Але мушля здавалася живою. Справжньою. Остап подарував Мальві те найдорожче, що залишилося йому в спадок від батьківщини.

Намагалася взяти себе в руки та перестати думати похапцем:

– Нам час? – наче запитувала проклятого і вже для себе додала: – Час.

Бо ще трохи постій та повагайся, то в отих навіжених, що біля жертовного капища товчуться, закінчиться ритуал, і вони почнуть тебе шукати, щоб покарати. Ні, вона не дозволить себе впіймати.

Востаннє глипнула вивчально на воду, зазирнула у неї, вмикаючи у собі всі таланти. Нічого. Жодного натяку на ворожість чи загрозу, принаймні поки. Отже, можна спробувати. Уже гірше не буде. Темні все одно її не випустять звідси. Тобто такою, якою вона сюди прийшла. А ставати однією з них, поторочею, котра п’є кров собі подібних, вбиває душі, мерзенно поводиться, вона не хоче. Згадала мертві очі оленя. Стало гидко. А як тобі обряд душопринесення, голубонько? Стало ще гидкіше. Подивилася на своє довге плаття, зрозуміла, що навряд чи зможе плисти в ньому. Скинула його з себе та зіпхнула у воду. Хай темні думають, що вона втопилася. Плаття повільно почало втягувати у себе воду, не поспішаючи тонути, течія ледь помітно зсунула його з місця та закрутила у танку. Туди ж полетіли й постоли. Отже, течія тут не швидка. Мушлю вчепила на шнурок, поруч з варганом. Мушля мала невеличку дірочку, наче на замовлення. Підняла ногу над водою, опустила обережно, намацала дно. Піщане, де-не-де невеличкі камінці, які не боляче впивалися в шкіру. Зробила крок, другий, третій. Поволі почала заходити у воду. Дивно, однак вода не була холодною, досить комфортною для плавання.

Озирнулася:

– Давай зі мною. Ну ж бо, – зверталася до проклятого.

Вона вчора йому пообіцяла і собі також, звісно, що не залишить його тут одного.

Він заперечливо захитав головою.

– Ні. Не можу. Вода мене вб’є.

– Не вб’є. Спробуй. Мені також казали, що може вбити, але бачиш – нічого.

– Ти інша, – говорив сумно. – Навіть якби воно мені не шкодило, все одно ні.

– Але чому, – запитувала здивовано. – Чому? Скористайся тоді тим особливим місцем, звідки ти сюди перемістився. Бабуся тільки радітиме твоєму поверненню.

– Ні, – казав уперто. – Я залишуся тут і прикрию тебе, щоб ти встигла утекти. І Горпину я не стану видавати. Вона неймовірна душа. Темні шукатимуть тебе, нишпоритимуть повсюди. Я скажу, що ти втопилася у мене на очах. Темні повірять. Бо для них ця вода – смерть. Бо для них я тільки зневажений ниций раб. І плаття та постоли у воді – доказ.

– Але ж вони тебе за це, що відпустив мене та відразу не доповів… – спіткнулася на півслові, згадуючи ранковий ритуал жертвоприношення.

– Я не боюся. Дякуючи тобі та Горпині я навернувся. І тепер я смерті не боюся. Бо це можливість почати все спочатку.

Проклятий скинув, чи не вперше, з голови каптур. На неї дивилися світлокарі очі ще нестарого чоловіка. Чому ж він ховав від світу своє лице? Відповідь відшукалася сама по собі. Темні.

Проклятий підняв праву руку вгору. Прощався. Рука також мала більш-менш нормальний колір. Вона змінилася.

– Прощай, безсмертна. Прощай, дівчино-квітко! Я люблю тебе. За мене не журися. Гірше, аніж було, вже не буде. Ти змінила мене. Повернула не тільки голос. Тепер мені не соромно ходити без каптура. Ти дала мені надію. Ліпшого дару проклятій душі годі жадати. Пливи. Я затримаю їх. І хай береже тебе Сварог та твоя любов до світу, безсмертна!

Мальва вже знала, вона його не переконає. Та чомусь враз спокій наповнив її серце. Бо проклятий, схоже, знав, що робить.

– Бувай, – сказала сумно. – Дякую за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Ти ж пам’ятаєш, правда? Згадав?

– Боривітер, – відповів миттєво. – Я згадав, згадав.

Проклятий посміхнувся і майже щасливо додав:

– Найбільше на світі щастя, Мальво, це вміти любити. Темні про це й не здогадуються. Щоб це зрозуміти, інколи варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи!

– Надінь каптура, Боривітре! Щоб вони тебе не могли розгледіти! Хай і тебе береже Сварог! Тебе і твою безсмертну душу! Я тебе також люблю, друже! Дуже люблю!

І вона попливла. Спершу не кваплячись, а потім щораз жвавіше та жвавіше віддалялася від берега. Пливла навмання, відчуваючи навіть азарт від того, що робить. Тіло наповнилося адреналіном. Нестрімка течія надавала впевненості, що рухається у правильному напрямі, просто треба вправно керувати процесом, тобто плисти не за нею і не проти, а впоперек. Поки ніяких орієнтирних предметів на горизонті не з’являлося. Вода, вода, вода. Наполегливо працювала руками та ногами, рухаючись тільки вперед. Прийде час, і орієнтир з’явиться, впевненість додавала наснаги. Десь за півгодини плавання попереду наче щось зачало вимальовуватися. То пагорб, справді пагорб, невисокий, ледь помітний.

Заметушилася, поплила швидше. Ху, нарешті! Ото її рятувальна крапка, орієнтир. За обрисами пагорб нагадував їжачка. Так-так, їжачка, бо на ньому щось росло. Воно своїми шпилями стриміло вгору. Сосни або смереки. І коли здалося, що пагорб наближається (вже бачила його обриси), сили несподівано почала покидати її. Чи дався взнаки важкий сьогоднішній день, чи то і справді вода потроху ковтала сили. Лягла навзнак на воду, щоб перепочити. Сіре небо незмінно висіло над землею. Жодних перемін у ліпший бік. Враз зрозуміла, що шалено захотілося спати, втома склеювала очі, наче хтось налив свинцю в повіки і ті падають важкі та некеровані майже. О, так можна і втопитися. Запрацювала активно руками та ногами. Попливла. Мальва боролася тепер не тільки з водою, вона боролася з утомою. І знову плила, плила, плила. Згадувала Остапа, батька, матусю, бабусь, Птаху, Боривітра… І злилася, і раділа водночас, тільки щоб не заснути. Підняла очі на пагорб, обімліла. Бо той наче зовсім не хотів наближатися. Може, хіба зовсім трішки. Вона брьохалася у воді, а картинка-орієнтир не додавала оптимізму. Уже ледве пересувала ногами, майже на автоматі все робила. Озирнулася назад. Протилежний берег зовсім зник, до нього повертатися ще далі, і, якби навіть вирішила повернути-доплисти, не змогла б. Надто далеко, а сили от-от закінчаться.

Лягла знову на воду, вирішивши ще трішки перепочити. Не знала, як довго пролежала, однак цього разу встигла навіть замерзнути. Втома ще з більшим ентузіазмом накинулася на неї, тримала в своїх лабетах і вже не відпускала. Що не робила, як не розважала чи не заставляла себе рухатися, байдуже, все дарма… Останні сили покидали тіло.

І враз наче чиїсь лагідні та ніжні руки відчула на своїх плечах. Від того лишень вся стрепенулася, налякано заборсалася у воді. Невже темні її якимсь чином наздогнали? Рвонула щосили вперед, і… ноги зачепилися за щось, чи хтось просто тримав міцно їх, не дозволяючи рухатися. Заборсалася руками. Зупинка. Пірнула, шукаючи того, хто тримав її. А може, то вона вже на мілині та випадково зачепилася за якийсь корч. Очі під водою широко відкриті. Порожньо та глибоко. Нікого. Це ілюзія, обман. То вона сама собі навіювала ті картинки, бо зовсім стратила силу.

Випірнула. Знову шарпнула гаряче вперед. Вона не здасться, нізащо. Пропливла декілька метрів. Вдивлялася в пагорб. Той врешті почав наближатися. Та чиясь присутність поруч відчувалася. Не знала, ворог це чи друг? Але хіба друг тебе стане лякати та топити? Насторожено готувалася до нападу. І… Дочекалася.

Сила різка та могутня тягне її вниз, на видиху. Не встигає навіть заковтнути повітря. І вона починає тонути. Дедалі частіше та частіше заковтувала воду. В очі, вуха, в рот потрапляє вода. Вона останнім зусиллям волі видряпується з міцних обіймів нападника, заковтує повітря, і знову щось чи хтось тягне її вниз. Ще одна спроба випірнути, дати собі лад – невдала. Руки німіють, ноги також… І Мальва майже капітулює, над її головою з’являється товща води, яка робиться щораз більшою, віддаляючи від неї небо. І Мальва розуміє: вона тоне.

І це кінець, бо в легенях не залишилося зовсім кисню, і настав її час прощатися з білим світом. Має просити прощення за всі гріхи вільні та невільні у творця, просити у нього ж берегти тих, кого вона любить, карати тих, хто привів її у Темний світ та кинув у цю річку. І вона ще раз прощально зирить через товщу води у небо… І несподівано для себе бачить там його блакить, світлу сонячну блакить… Сонце і світло в блакитному небі. Отже…

Це вже не світ темних. Вона якимсь дивом з нього вибралася. З останніх сил борсається у воді, але знає, що вже не зможе піднятися на поверхню, надто забагато затратила на те, щоб проплисти. Мушля на шиї огортає теплом, і тоді вона згадує про свій особливий подарунок.

Світ Безконечного Океану, світ світлого безсмертного Переплута і його слова: «Візьми, мала. Віднині вона твоя. Ти її не зможеш ані загубити, ані втратити, ані подарувати. Коли тобі раптом знадобиться у воді допомога когось із морських мешканців, ти тільки згадай про цю перлинку, простягни свою долоню, і вона на ній з’явиться. Погладь її пальчиком та прокажи».

І вона тримає на долоні маленьку чорну перлинку і перед тим, як світ у голові вимкнеться, встигає подумки пролепетати слова…


10.  У минулому часі | Зворотний бік темряви |