home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



10. У минулому часі

– Чи буває кохання у минулому часі? Чи буває кохання колишнім? – запитувала вкотре себе.

Навіть тоді, коли приносила щирі молитви Сварогу-Батьку, дякуючи за можливість бути-відбуватися-ставати кращою… Після Біловоддя зробилася сильнішою, розсудливішою, інколи не впізнавала себе, коли робила вибір або вчинок, які не просто здавалися зрілими, мудрими, виваженими, а й далекосяжними. Вона навіки зріднилася зі Світлим світом і йшла далі, не озираючись назад. І тільки чуттєва мова образів із минулого інколи мимохідь пролітала серцем. Тоді зупинялася вражена, запитуючи себе:

«Чи буває кохання у минулому часі?…»

У голові вичакловувався образ чоловіка, якого вона любила більше за життя, бо навіть смерть готова була прийняти з його рук. Навіть смерть… Фантомний біль повертався, і тоді нестерпно пекло там, куди влучила куля прокляття. Біль, який нагадував про те, що кохання закінчилося, принаймні для Стрибога, перетворившись на глибоку та всеосяжну ненависть.

Після повернення з Біловоддя перестало гостро боліти серце і вже не нила душа, і лишень фізичний біль інколи повертався, ось так – спогадом із минулого. І знову впійманим горобчиком билося в голові питання:

«Чи буває любов у минулому часі?»

Відкинула вбік спогади, глибоко вдихнула і повільно видихнула. Заплющила очі, якусь мить насолоджуючись відчуттям наповненості – світло та тепло вливалися в кожну клітинку її тіла, і вона вже знала відповідь на своє запитання. Спокійна та умиротворена, встала з колін, знаючи і приймаючи те, що приготував для неї творець. Завтра вона відведе Остапа до його діда Мирослада, точніше, до Учителя Мирослада. Була переконана, що Мирослад просто гори переверне, щоб зробити з власного онука справжнього повноцінного безсмертного. Наставав його зірковий час – реабілітуватися за сина. Чомусь вважав себе винним у тому, що син Шепіт став сірим.

Коли востаннє була у світі неврів та домовлялася з Миросладом про Остапа, відчувала фізично поруч чиюсь присутність. Того, хто оберігав її. І вже не сумнівалася більше, що саме він врятував її від прокляття Стрибога. І чому вона раніше ту присутність вважала опікою творця? Але чи став би творець шепотіти на вухо майже мертвій та непритомній жінці слова, які допомагають жити: «Не помирай, Пташко моя кохана! Не помирай!» І вона не померла, він не дозволив. Голос наче був знайомим. Часто думала-зга-дувала, звідки могла його знати? Але точно вже його колись чула, навіть більше, володар голосу не був чужинцем. Якась велика частина її аж затерпала від можливості згадати все. Інша частина, та, що відповідала за здоровий глузд, осмикувала, повертаючи до реальності. А реальність була не зовсім веселою. Мальва в руках темних, і вони зараз стараються переліпити її душу.

Горпина вісточку надіслала. Птаха вкотре дивувалася талантам та можливостям простих смертних. Ті не лишень духовно збагачувалися чи духовно росли через позитивні вчинки, вони володіли тим, про що безсмертні з часом забули. Бачили та відчували серцем, не соромилися опускатися туди, куди око безсмертного погидує зазирнути. Навіть більше, Горпина не тільки пасивно журилася через онуку, вона якимсь дивом зуміла відправити на той бік свого шпигуна. І це у жахливо-втаємничений світ темних, замкнений наглухо для усіх смертних та світлих безсмертних. Шпигун-спостерігач став Горпининими очима у світі Відтіні.

Мальва чемно вчилася, багато запитувала, трохи шкодила, але Птаху тепер осідали сумніви: чи надовго Мальвиної рішучості та спротиву вистачить. Тому перетворити Остапа на повноцінного безсмертного слід якнайшвидше, як і вихопити Мальву з рук її чіпкого діда.

Так, недобрі новини, якщо і з’являються, то відразу багато. Сьогодні вранці прийшли лихі вісті. Стрибог майже знищив цілий світ. Причина невідома. Той світ давно вийшов з-під впливу світлих, вважався майже стовідсотково темним. Якщо хтось, крім темних, і зазіхав на нього, то ще, може, трохи сірі. Відповідно спостерігачів від світлих у світі не було. І тут неждано з просто вишуканою жорстокістю світ перетворюють на випалену пустелю… і хто? Не просто ворожий до світу безсмертний, що трохи з’їхав з глузду, це зробив, а свій, чий обов’язок оберігати і захищати.

Що відбувалося зі Стрибом, чому він так себе поводив – по-дурному, безглуздо, божевільно? Вона здогадувалася. Через неї, досі через неї… Але ж… Навіщо йому зараз вона? Він повернувся до батька, став чемним сином, намагався перетворитися на доброго татка. Може, навіть силкувався забути її. Але, очевидно, не міг. «Ні-ні, не думай так, жінко!» – просила, благала себе. Ви тепер чужі, навіть більше – вороги. А від ворога можна чекати будь-якого підступу. Чи не так? Тому мала сьогодні важливу місію – перевірити безпечність світу неврів для перебування в ньому Остапа. Інтуїтивно відчувала небезпеку, тож мусила поставити обереги повсюди, розчистити для свого учня шлях та попередити Мирослада про можливість візиту в Невридію темного непрошеного гостя.

Через ворота перейшла швидко і без затримок. Мала дозвіл Мирослада на вільне перебування у світі Вурдалаків. Переступила поріг, роззирнулася. Повітря, крім болотяних пахощів, здається, більше нічим не пахло – жодного натяку на ворожу присутність. Йшла спочатку болотяною стежкою, майже наосліп вибираючи напрямок, бо дорога сама її слухала. То Мирослад минулого разу такий подарунок їй зробив. Можливо, чоловік загладжував свою провину перед нею, але, здається, що причина геть в іншому. Вона подарувала йому надію, тобто онука.

Досі вважала, що то одна з легенд – існування каменя-плавунця. З вигляду красива чорна перлина, маленька, блискуча. Її володар аж ніяк не може цю перлину втратити. Бо як тільки-но перлинка дарувалася комусь із людей та торкалася шкіри, то вже навіки ставала його власністю. Птаха з якимось трепетом тримала в руках той чорний камінчик, твердий і холодний на дотик, відчуваючи, як із нього виходить енергія – потужна та тепла. Холодний чорний камінь з теплом усередині. Птаха дозволила Миросладу зашити той камінець у поділ своєї сукні. Із цього моменту, який би одяг вона не вбирала, той камінець самостійно мандруватиме слідком за своєю господинею.

– Але що буде, коли зостатися без одягу? – запитувала Мирослада.

– Потрібно знайти все ж щось бодай схоже на одежину, побажати присутності плавунця, і він повернеться. – І вже насмішкувато додав: – Але тобі, Птахо, при такій цнотливості перебування без одягу не загрожує.

І ось тепер камінь-плавунець, нашептаний та зрощений у водах болота, її власність. На білому світі знайдеться від сили десять власників такого каменя. Його не можуть обдурити, підкорити собі ані заклинання чи омана наслання, ані сила думки чи навіювання. Плавунець допомагає доволі швидко та безпечно віднаходити дорогу в чужинських місцинах. Навіть якщо ти тут уперше. Тільки слід подумки назвати місце чи людину, до яких хочеш потрапити. Він легко рятуватиме тобі життя у водоймах з вирвами та безоднями. Там, де є вода, камінь допомагатиме.

То таки справжня магія народження плавунця. Він перебуває в утробі кокона мінімум тисячу літ, визріваючи та зростаючи на самому дні найтемнішого та найстарішого болота. О, так! Камінці-плавунці росли повільно. Звісно, і народжувалися рідко. Мешканка болота, самка павука-вовка, коли приходив час, відкладала свої яєчка, дбайливо загортаючи їх у кулеподібні кокони. Один із тих коконів вона залишала на квітці лотосу, як пожертву болоту. Болото завжди радо приймало таку пожертву, але інколи забувало про кокон. І він залишався лежати на квітці лотоса. Допоки найкоротшої в році ночі, коли співпадали моменти сонцевороту та місячної повені, коли сонце нагрівало своїми променями місяць так, що він, палаючи, мов зірка, щедро посилав на землю проміння, не ставалося диво. О, як тоді багато чинників мало співпасти: найдовша сонячна днина, найкоротша місячна ніч, обов’язково безхмарна, ніжний кокон на квітці лотоса, яка, здивована такою щедрістю місячного сяйва, не закривається на ніч. І тоді місячно-сонячне проміння любовно запліднює кокон. Що відбувається усередині, яка магія бере в тому участь – ніхто не знає. Однак, коли всі випадковості врешті зливаються в одне, всередині кокона зароджується нове життя.

Світає. Ранкове сонце ніжно пестить своїми промінчиками квіт лотоса. І той перелякано стулюється докупи і опускається на дно болота, разом із цінною ношею всередині. Щоб через тисячу літ випірнути в таку саму місячну ніч, світлячками сповіщаючи про народження дива. І тільки відкритому серцю та квітка дається до рук. І, коли ти її покличеш, вона припливе і щедро нагородить тебе своїм багатством – народженням диво-каменя.

От яким чудом володіла тепер Птаха. Тому майже не замислюючись брела шляхом, який вибирав для неї плавунець, не звертаючи уваги на краєвиди довкола себе. А краєвиди не були знайомими, і якби Птаха хоч на мить зосередилася, то помітила б, що вона рухається в зовсім протилежний від місця призначення бік. Коли розуміння того, що мала б уже прийти, наздогнало її, ошелешено зупинилася. Довкола неї, куди не кинь оком, болото: справа, зліва, спереду, ззаду.

– От тобі і помічний камінець, – злісно видушила з себе.

Невже це ще один із дурних жартів Мирослада? Щось підказувало їй: то не так. І відразу, майже водночас зі сказаним, відчула поруч присутність кількох енергій. Крім потужної та могутньої енергії прадавнього болота вчувалася й людська. Знала, що на це болото ніхто з живих уже давно не ходить. Бо воно настільки старе, що, не розбираючись, заковтує все підряд. Вік робив свою недобру справу не тільки з людьми. Роки перетворили це болото на божевільного стариганя, якому навіть думати важко. Болото сердито забулькало, очевидно ошелешене таким нахабством людини. Нечувано: втручатися без попереджень у розмірений ритм його існування.

Птаха мусила все виправляти і почала нашіптувати, навчати плавунця, навіть просити вивести її якнайдалі звідси. Несподівано зрозуміла, що її намагання докричатися до камінця безглузді. Той наче помер чи, наляканий чимось, мовчав. Птаха не зупинялася, все ще розпачливо малювала в голові образи то воріт, то Милограда, то Мирослада. Мовчанка. Натомість булькання старого болота робилося сильнішим і сердитішим.

Тоді вона вирішила, що мусить перетворитися на Магуру, щоб спробувати утекти з пастки, в яку сама себе і завела. Але ноги жінки надто міцно тримало болото, та й безкінечні спроби майже виснажили її. Болото нарешті вирішило, що з нею робити, і почало засмоктувати Птаху. Вона занурювалася в твань швидко і безболісно. Знала, що якщо почне смикатися, то потоне ще швидше. І коли на поверхні болота залишилися тільки руки, хоч надія й досі не полишала її (ну не може вона так безглуздо померти), хтось дужий та могутній, набагато сильніший від старого болота, вихопив її з нього.

Чиїсь міцні руки несли її. Вона стала підніматися вище та вище, сили говорити не мала, тільки прошепотіла ледь чутне: «Дякую!» Знайомий запах неба перед грозою ніжно огортав її. Як гарно, як гарно хоч інколи відчувати себе слабкою жінкою. Через напівзакриті повіки бачила безхмарне небо, блакитне-блакитне, як очі Остапа. І таке умиротворення напувало її, наче знову повернулася в Біловоддя. Бо вона Птаха, сильна та могутня, слабка та кохана, ДОСІ КОХАНА. Хоч і не знає того, хто так сильно любить її.

І раптом усе закінчилося. Світ вибухнув брудом та жорстокістю. Ненависть висіла в повітрі невидимою хмарою. Хотіла закричати, заволати: поверни вбік, не лети туди. Та не встигла. Сотні батогів вдарили враз по серцю та по тілу, розриваючи, шматуючи плоть, обпікаючи різким пекучим болем. І перед тим, як сутінки накрили свідомість і Птаха зрозуміла, що вони каменем падають вниз, а це з такої висоти – стовідсоткова загибель, почула в своїй голові голос Стрибога:

«Клітка для зрадників готова. Ласкаво просимо до мого раю, Птахо!»


Але вона не померла. Хтось дуже добре опікувався нею. Розплющила очі – довкола глупа ніч. Прискіпливо вдивлялася в темряву, слухала свої інстинкти. Зовсім чуже, незнайоме місце. Темно та непривітно. Роззирнулася. Трохи бачити у темряві – один із талантів безсмертних, хоч кольори і втрачають свою сутність, та внутрішня наповненість речей завжди залишається незмінною. Стало не по собі. Таки передчуття не обдурювали. Вона на геть чужій території. Так, саме на чужій, а не на ворожій, і хтозна, чи це козир у рукаві, чи навпаки. Бо звички ворога ти знаєш, а от невідомість може стати як запеклим ворогом, так і близьким приятелем. Спасибі за те, що жива. Так, жива, бо дихала і майже без напруги пересувалася. Тобто могла стати, зробити кілька кроків, хоча чомусь нестерпно пекли руки.

Прискіпливіше вдивлялася в темряву. Так. Чужий ліс, зовсім інший, не схожий на ліс, де жили неври. Нашорошилася. Ні, не помилялася. Ворожнечею чи ненавистю тут і не пахло. О, ліс був не ворожий. Він нагадував оте старе болото, прадавнє, яке просто собі жило, не впускаючи на свої терени нікого, бо давно вже не мало ані ворогів, ані друзів. Дух його міцно спав. І таке, схоже, відбувалося і з цим лісом. Приклала вухо до землі, тоді до дерева, погладила його ніжно. Старий дуб. Відчула: ліс спить, але хтозна, чи до ранку не прокинеться і як сприйме з’яву тут людини. Чи не поведе себе, як старе болото? «Треба звідси вибиратися, – думалося їй. – Це не болото. Тут більше шансів перетворитися на птаху чи пантеру».

Зовсім поруч почула людський стогін. О Свароже, вона, безсмертна дурепа, замість роздивитися під ногами, витріщалася на дерева. Кинулася на стогін. Неподалік лежало зігнуте в дугу тіло чоловіка. То був той, хто вже вдруге врятував її. Знайомий запах грози легким серпанком витав довкола тіла.

Поклала свою долоню на його чоло. Холодне, майже крижане. Торкнула руки. Чоловік від болю застогнав, погладила ніжно і зашепотіла: «Тихо, тихо. Усе гаразд, я поруч».

– Пи-ти, – по складах прошепотів слово.

– Так-так, пити. Потерпи трохи, я зараз.

Ще раз вслухалася в ніч. Ху, крім прадавнього лісу, який прокидався, – нікого. Значить, ті, що заманили їх сюди, поки не знайшли місця, куди жертви впали. Ті? Ні, не ті, а той. Стрибог. Чого від неї хоче? Очевидно, її рятівник виявився набагато сильнішим, аніж передбачалося нападниками. Відкинула вбік здогади про те, що мало статися, проте не сталося, й заходилася навпомацки вивчати тіло рятівника. Щойно торкнулася його голови, то наче чітку картинку побачила: вона майже втонула і вже не чекає порятунку, міцні дужі руки тягнуть її вгору, до сонця (от чому долоні так печуть), а тоді ті ж руки огортають її, як і тоді, коли занесли в Біловоддя. Ті самі руки. Вони летять, і враз… Щось небезпечне та липке вдаряє її рятівника. Ще один удар. Чоловік не може ані поставити захисту, ані боронитися, бо надто цінна ноша в його руках. Останнє, що він встигає зробити, якимось дивом викресати зі свого тіла блискавиці. От звідки запах грози! І це допомагає. Принаймні вони встигають упасти не там, де нападники замислили, а в іншому місці. Нападники їх більше не атакують і не наздоганяють. І вони падають. Він тримає її над собою, як найбільшу коштовність, з якою не повинно нічого трапитися, і весь удар приземлення бере на себе. І світ гасне. Непритомність.

Птаха обмацала тіло рятівника, тоді обійшла лісову територію довкола і задоволена повернулася з оберемком трав. Зовсім поруч жебонів маленький струмок. Стала навколішки, попросила в духу води дозволу напитися. Вода радісно забулькала. З листка лопуха зробила мисочку і принесла в ній води для чоловіка. Він пив пожадливо і просив ще. Разів п’ять ходила. А тоді, коли вгамована була спрага, Птаха взялася за тіло рятівника. Вона знайшла в прадавньому лісі все необхідне для того, щоб повернути чоловіка до життя. Ліс спав, і будити його побоялася, тому просила дозволу в рослин скористатися їхньою силою для того, щоб допомогти живому. Одні байдуже хитали головами, наче не розуміли того, що від них хоче та дивна жінка і взагалі що вона тут забула, як сміє турбувати своєю присутністю їхній спокій та сон. Інші трепетно та радо відповідали, ті, хто ще пам’ятав прадавню мову, на якій колись розмовляло все живе. Та жодної відмови Птаха не отримала, на щастя. Примочки, мазь із кореня живокосту, роса медунки, сльози Магури, а ще – кров безсмертного в жилах її рятівника. І він на очах зцілювався.

Пов’язки на рани свого рятівника зробила з плаття, порвавши його на шматки. Зовсім не думала в той момент про долю каменя-плавунця, який не послухався її та ледь не втопив. Тоді була сердита на Мирослада, думаючи що то один із його жартів. Тепер добре розуміла: чоловік тут ні до чого. Темні знають як та вміють майже бездоганно впливати на речі, які не мають душі. А той камінь тільки-но став власністю Птахи і тому доволі легко скорився потужному натиску темної сили.

Старалася не думати про Стрибога. Тому що боляче. А ще вчора вона себе запитувала: «Чи буває любов колишньою?», і от маєш відповідь: «Так, буває, коли вона стає ненавистю». За що він її ненавидів настільки сильно, що готовий був убити? І стало зрозуміло, чому він знищив той світ. Лють настільки заполонила-затопила його серце, що могла розірвати на кавалки, якби він її з себе не випустив.

– Чи буває любов у минулому часі? – запитувала себе вголос.

І всоте, і втисячне. Крапали сльози з очей Птахи-Магури, коли вона робила живильну мазь для свого рятівника.

– Не буває, – шепотів вітер у неї над вухом.

– Не буває, – блимали зорі у небі, дивуючись з такого запитання.

– Не буває, – говорив серпик місяця, кволо моргаючи.

А вона не вгавала і питала-питала себе. І плакала, омиваючи слізьми і рани пораненого, і свої рани всередині тіла. Добре, що її рятівник не чує і не бачить того, що з нею коїться, як вона оплакує зараз себе, колишню. Її рятівник знову попросив води. Принесла. Він випив, навіть не розплющуючи очей, та відразу міцно заснув. Погладила його ніжно по голові.

І…

І несподівано в один момент до неї дійшло – це і справді кінець. Бо буває кохання у минулому часі. Більше вороття назад не буде. Ніколи…

Заплющила очі, думала, що не засне, однак відразу провалилася у забуття, надто багато всього відбувалося зараз, щоб терзати ще й змучене тіло безконечними розмислами… Так і заснула, оплакуючи себе колишню, згорнувшись калачиком поруч із тілом свого рятівника.

Прокинулася від пташиного співу. Ніжного та щасливого. Очей не відкривала. Лежала, згадуючи, де вона. Коли згадала, то пташиний спів уже не став видаватися таким чудесним. Крім звуків лісу відчувала ще щось. Очі, чийсь погляд, щирий, захоплений, ніжний та теплий. Зачаровано лежала, хоч той, хто на неї так дивився, мабуть, здогадався, що вона вже прокинулася. Однак очей не відводив убік, продовжуючи й далі так само ніжно дивитися. Той чоловік кохав її, не просто був закоханим, а кохав по-справжньому, до самопожертви, до скону. І Стрибог також кохав її, і вона його кохала. І та любов мала стати щасливою, бо була взаємною, але не стала. О так, Стрибог кохав її, добре знаючи, що вона його також любить, що вона нікуди не дінеться, що рано чи пізно повернеться. Бо любов прощає все, бо коханим прощається все. Коли ж він врешті зрозумів, що не все?

Зрадлива сльоза скотилася обличчям. Думки, знову ці злидарі-думки. І враз зрозуміла, що кохати насправді можна аж до ненависті.

Чоловік помітив її сльозу, вона це знала. Але сприйняв це як даність, продовжуючи дивитися, зачудований видивом сльози з ока коханої жінки.

Набралася мужності. Кого вона зараз перед собою побачить? Відкрила очі. Чисті блакитні озера навпроти.

– Доброго ранку, Пташко! Свароже коло і ранок прегарний світу Невридії вітають тебе! – Спокійний та впевнений голос. – Трави, сльози Магури, замовляння та твоя присутність допомогли. Рани загоїлися, кістки зрослися. Дякую, моя хороша. Відпочила? Може, ще поспиш, серденько?

Оперлася на лікті, сіла. «Моя хороша!» – так буденно і так ніжно звучить.

Дивилася на чоловіка. Незнайомець, зовсім чужий для неї, наче ніколи досі його не бачила, не зустрічала, але він із безсмертних, це точно. Навіть не так, він із могутніх вибраних безсмертних, із тих, хто знає дорогу в Біловоддя. Щось невловиме, думка, як павутинка, що восени літає над полем і яку важко впіймати, хіба що вона сама впаде тобі в руки чи заплутається у волоссі, кружляла в її голові. Той чоловік був їй не чужий, зовсім не чужий, добре знала це.

– Доброго ранку і тобі. І коло Свароже хай і тебе тримає у своїй ласці та опіці. – Відповіла урочисто, встаючи на ноги та кланяючись чоловіку в пояс. – І ще дякую щиро, великий безсмертний, що вже не вперше рятуєш мене. Насправді я вже двічі мала загинути, але ти якимось дивом чи благодаттю творця опиняєшся поруч.

Чоловік посміхався одними очима. Був високим, ставним, широкоплечим. Дуже схожий за поставою на картинки з Білобогової Книги, на яких малювали світлих верхніх безсмертних – богів – довершених як і ззовні, так, очевидно, й усередині. Вони були таким собі еталоном, взірцем для всіх світлих безсмертних. Вони рідко коли з’являлися перед очима простих безсмертних, бо мали такі обов’язки та зобов’язання дані самим творцем, що звичайним безсмертним і знати не треба. Тож її рятівник дуже нагадував Птасі одного з тих диво-героїв із Книги. Навіть посміхався так само щиро. І у відповідь на поклін також відповів поклоном.

І Птаха могла його тепер ще краще роздивитися. Відкрите обличчя, сиве волосся, що ледь-ледь сягає рамен, довгі пишні вуса. І маленький шрам на правій щоці у вигляді гілки дерева. Вчора у темряві, коли вона лікувала його, чомусь цього не помітила.

І враз від свого відкриття Птаха застигла на місці. Ні, той чоловік не просто був схожим на один із малюнків із Білобогової Книги. Той малюнок писався з нього.

Ох і недотепа ти, Птахо! Безсмертна недотепа! Чи то вона так сильно вдарилася головою, коли падала, що нафантазувала собі, ніби той чоловік закоханий у неї. От же ж. Цікаво, чи він прочитав такі її думки? Який сором, Птахо! Він, очевидно, лиш виконує якесь призначення. Хіба б вона не стала допомагати людині, яка тоне в болоті чи яку хочуть убити? Птаха опустила голову вниз, ставши перед богом на одне коліно. Так учив її Учитель Посолонь:

– Могутній боже! Во славу твою хай горить на небі та на землі священний вогонь. Хай…

Не договорила. Чоловік міцно тримав її за руку:

– Упізнала? Вставай із колін. Не пасує Птасі-Магурі бити поклони перед рівнею. Сподівався, що відразу мене признаєш чи навіть згадаєш. Та щось уже аж надто ти перейнялася долею того темного безсоромника. Дівчинко моя, він не вартий і волосини з твоєї голови. Ще трохи – його і свої проклянуть. Вставай, моя хороша, нам є про що поговорити. Це добре, що ти мене впізнала, тільки погано, що не серцем, Птахо моя! Перунице люба! Ох, не серцем.

– Серцем? – Вона здивовано та зачудовано дивилася на чоловіка, не поспішаючи підводитися з колін.

Той силою поставив її на ноги.

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться закоханими очима сам бог?

Бог.

Він дивився та посміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні в своїх, зазирав в очі, і вона ховала свої у його… І вона розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки чорні, жорстокі, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає падати: вгору вниз, вгору вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони її не слухають, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

… і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується більше. Бо вона, вона…

– Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш, ніколи не дозволю тобі впасти.

І крізь дощ його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

Хіба буває кохання колишнім?

От і маєш відповідь на своє запитання.

Бо ти так часто питала. Отримуй!

– Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

– А я?

Бо вона, бо вона…

Вона все згадала.

Вона згадала його.


9.  Сірість матерії | Зворотний бік темряви | 11.  Тече річка невеличка