home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7. Краса і Погань

Ні наступного дня, ні через тиждень, ані через місяць нічого жахливого чи бодай неприємного для Мальви не відбулося. Дівчина ходила чемно на заняття, постійно живучи в очікуванні. Розуміла тепер, що, вчинивши прикрість Навії, зробила собі ведмежу послугу, бо гралася не просто з сірниками, а з самим полум’ям. Чи повелася б по-іншому, якби можна було все повернути назад? Навряд чи. Навія заслуговувала навіть гіршого. Однак, на її щастя, ані Мора, ані батька жодного разу за столом у їдальні чи біля олтаря в Храмі не зустріла. Отже, про її вибрик ті ще не знають, а решта, якщо й знає, то нехай. Їх вона не боялася. Бо ніхто, крім Мора та Стрибога, тут не мав на неї жодного права, навіть формального.

Трохи дивувала відсутність відразу обох – Стрибога та Мора. Не те щоб за ними сумувала, скоріше, це була звичайна цікавість: де ті двоє завіялися. Бідолашка Навія також за столом їдальні не об’являлася. Та це нікого не дивувало. Мальві розповіли, що та пані майже ніколи не потикається до трапезної. Оскільки отримала від Мора виключне право трапезувати у себе вдома. Перші три дні Мальва ще чекала якихось несподівано-неприємних новин від Навії, помсти там чи якесь лихе закляття на свою голову. Та врешті заспокоїлася. Поки не повернуться Мор та Стрибог, могла спати спокійно.

У трапезній зазвичай обідали мовчки, стандартно вітаючись та чемно бажаючи одне одному смачного. І кількість, і склад людей за столом постійно змінювалися. Невідкладні справи, певні місії, зобов’язання були набагато важливішими від трапези. Незмінним відвідувачем їдальні залишався тільки новий її знайомий Припекало. Він чи не єдиний із Темного світу подобався дівчині. Міг говорити безупинно, щоразу знаходячи доволі милі теми для розмови. І жодного разу при Мальві не образив ані смертних, ані світлих безсмертних. Це підкуповувало. Мальва вже знала, Повелителем чого він є. І це знання скоріше тішило, аніж лякало її. Той, що володіє блудом та розпустою, навряд чи стане її повчати. У списку Учителів він не значився, хоча видно було, що всі довкола мають чоловіка якщо не за друга, то вже точно за приятеля.

– Ну, панночко Мальвочко, як ваше нічого? – говорив він, хитро мружачись. – У вас достобіса красивесеньке ім’ячко. Я вже вам про це натякав, правда ж? Я смакую кожну буквочку, промовляючи його. Оу! Мальвуся! Не знаю, чим воно не вгодило вашому дідусеві? Жінка завжди має гарно пахнути, і то ліпше квіточками, ніж кухенькою.

Вона стенула плечима. Чомусь не дуже їй хотілося ділитися сокровенним з темними, хай навіть такими привітними, як Припекало. І до манери чоловіка сюсюкати з нею вже звикла.

– Пані Навія до вас уже заходила, щоб подякувати за научку? – Чоловік хитро підморгнув, ледве стримуючи сміх.

Мальва враз почервоніла, схиливши низько голову над своєю тарілкою, щоб інші не помітили, що зашарілася. Нічого не відповідала. Значить, про Навію уже всі знають.

Припекало продовжував:

– Не журися, дівчинонько, все обійдеться. Зрештою, якщо сієш вітер, то обов’язково вродить буря. Навія мала б про це добре знати. Ну, трошки розвела ти безлад в її помешканні, подумаєш! Жабки там, павучки різні, гади порозлазилися, влаштували полювання одне за одним. От бідачка Навія тепер лад тому дає, навіть часу не має поскаржитися чи помститися. Однак, думаю, мстити вона не стане. «Від тієї навіженої краще подалі триматися». То її слова, серденько. Бачиш, заходив я до неї вчора. Майже жива. Такий ідеальний порядочок тепер у неї! О! А хочеш історійку повчальненьку про ідеальний порядочок почути?

Мальва посміхнулася та згідливо кивнула головою:

– Жила собі звичайна родинонька. Батенько, матусечка та маленька розумна дівчинка. Скажімо, Лідочка. Дівчина, як усі справжні панночки, принаймні більшість, любила красивенький одяг. Особливо суконочки. В одній крамничці якось вона побачила напрочуд вишукане та прехороше платтячко. Приміряла його. Воно так пасувало їй! Дівчинка тільки зітхнула: суконочка була надто дорога, а родинонька не розкошувала. Це випадково побачив батенько Лідочки. Він дуже любив свою єдину донечку. І вже вдома запропонував своїй дванадцятирічній красунечці купити те красиве платтячко, про яке вона мріє, якщо дівчинка викосить всю травичку на газоні перед хаткою. Виховна мета, серденько, виховна мета. Лідочка, звісно, відразу ж погодилася. І замість того, щоб гратися з подруженьками, цілісіньку суботу косила травичку, навіть не обідала. Коли ж увечері батенько приймав роботоньку, то здивовано побачив, що не вся травичка викошена. Ой-ой! Невеличкий клаптичок, майже під хаткою, зовсім не зачеплений. Батенько був трохи здивований. І повідомив донечці, що в такому разі він не може виконати своєї обіцяночки, бо вона не виконала завданнячка. Лідочка навіть не сперечалася з батеньком, тільки попросила не зачіпати той клаптик, зарослий травою, не докошувати його. Батенько здивовано погодився. Бо очікував від доньки іншої реакції: сліз та благань. Так, його дівчинка мала втомлений вигляд, але чомусь і щасливий водночас. Батенько вирішив з’ясувати, у чому справа. Підійшов до нескошеної діляночки і враз побачив, що там собі звила гніздечко маленька пташечка. Втішений батенько від радості ледве не плакав. А знаєш чому, Мальвочко?

– Знаю, – відповіла відразу Мальва.

Припекало, посміхаючись, додав:

– І все ж я скажу. Де є любов, дівчинко, там часто панує безлад. А порядок ідеальний зазвичай перетворює світ на цвинтар. – І наголосив: – Я сказав безлад, але не хаос.

Припекало хитро підморгнув Мальві, бачачи, як решта присутніх за столом із мовчазним осудом слухали свого приятеля. Мальва ледве не пирснула, почувши від Припекала висновок щодо морального боку історії. Цікаво, що б сказав на почуте Мор, в якого мусив бути в усьому ідеальний порядок і який не дуже поважав ту ж таки любов, вважаючи ненависть, горе та сльози набагато сильнішими та могутнішими почуваннями.

– Може, ви знаєте, де зараз мій батько Стрибог та Повелитель Мор? – замість того щоб якось відреагувати на повчальну промову Припекала, несподівано запитала Мальва.

– Справи, дівчинко моя, невідкладні справи, – питання не дуже сподобалося чоловіку, він навіть гірко скривився, та швидко опанував себе і вже продовжував говорити спеціально надто голосно, щоб уже точно всі, хто за столом, чули: – Коли повернуться, невідомо. Боротьба поза нашим Оселищем триває завжди. Звикай. І не радив би дуже розслаблятися, серденько. Повернутися вони можуть у будь-яку хвилину. До того ж у Повелителя Мора довкола очі, вушка та носики.

– Угу, – буркнула Мальва, – а ще зубки, кігтики, колінця…

Жарту ніхто за столом не зрозумів, бо всі – хто збентежено, хто розгублено – витріщилися на неї.

Після сніданку, вже у дверях прощаючись із Припеклом, сказала:

– Ну, той, дякую за товариство. А ти непоганий чувак, тобто чоловік. – Відразу виправилася, не хотілося, щоб її сніданок зараз почав з неї повертатися. Тому додала поспіхом: – Пішла я на заняття до Вогневиці.

– Йди-йди, дівчинко-квіточко, тільки пані Вогневицю не рухай. То тобі не роззява Навія. Ця не жартуватиме. З закляттячками та замовляннячками вона на «ти». Єдина порадочка від мене – Книгу Чорнобогову уважно читай, бо Вогневиця матолків тупих не любить. Дуже легко перетворює на статуйку чи камінну глибочку, і потім боляче повертати собі людську подобочку. Тому краще не пробувати. Думаю, що один раз за непослух не каратиме, але наступного разочку будь готовенька.

І вона відтепер була готова. Старалася запам’ятовувати все, чому її навчали. Вогневиця ж ані її, ані близьких не ображала. Висока, худа, пласка жінка. Мала яскраво-руде волосся і такого ж кольору очі, які пропікали тебе наскрізь. Мальва ледве стримувала той погляд, намагаючись без потреби на жінку не дивитися.

Закляття для тих, хто зрадив, відступив, перейшов на інший бік. Уміння знімати закляття. Замовляння води на вічну муку, душі на вічні страждання, вміння переконати смертного в можливості зради. Замовляння на гроші, на статки, на смерть наглу та несподівану… Від того потоку знань голова аж тріщала. Додому приповзала втомлена – ні жива, ні мертва. Вистачало сили тільки на те, щоб помитися, прочитати дві-три сторінки Чорнобогової Книги, тобто Тестаменту (майже монументу, тьху) та звалитися спати. Уже добре розумілася на знаках, які просто шалено любили всі безсмертні без винятку, старанно ними все прикрашаючи: двері, вікна, підлогу, стелю, одяг, зброю, обереги. Розшифрувала і знаки на вишивці на своїх суконках. Гарні то були знаки, на диво, добрі. Тому одяг тепер вбирала з радістю, вірячи підсвідомо, що він також допомагає. Щовечора чемно бажала проклятому солодких снів. І той через силу, дар мовлення давався йому доволі важко, завжди приязно відповідав: «І вас, пані Мальво, хай береже батько наш!»

Уроки Мора та Стрибога, які вперто не поверталися, вів Худіч. Звісно, святе місце порожнім не буває. Чоловік уже одним своїм зовнішнім виглядом наводив на Мальву трепетний жах. Високий, мов жердина, довготелесий. Здавалася піщинкою поруч із ним. Очі-провалля, чорні-пречорні, без білків. Його смоляне волосся жило власним життям, бо навіть коли чоловік перебував у повному спокої, воно хаотично ворушилося, змінюючи відтінок, зачіску. Навіть один раз їй здалося, що волосинки між собою перешіптуються.

Розповідав Худіч не набагато ліпше, аніж виглядав: про устрій світів і про те, чому всі світи мають бути конче темними. Ті балачки та умовно-показові картинки, які вича-кловував перед нею, дуже нервували та осмикували Мальву. Жодного позитиву – суцільний бруд, моторошність та хаос. Після таких лекцій хотілося заховатися кудись якнайдалі, де немає ні темних, ні світлих, взагалі нікого немає. Можна навіть у Сахару.

Мальва вже знала: в кожному світі час біжить по-особливому. Це їй повідав Припекало. Тож коли вона вважала, що з Вогневицею провела тільки день, насправді минав місяць, а у випадку з Худічем було три тижні.

Заняття давалися важко. Суцільна темрява, що витікала зі слів та вчинків її Учителів, виглядала огидною. Інколи їй ввижалося, що темрява починає затоплювати і її, впиватися в шкіру та в очі. Приходила додому, бігла у ванну та сиділа там під потоком води годину-дві, змиваючи з себе темряву, і не могла змити. Тоді думала про Остапа, згадувала світ Вередів, Яроворот, бабусю Горпину, тата з мамою, Птаху… Плакала, і від цього світлішало всередині. Попускало. Не знала, чи ще довго протримається. Бо з кожним уроком темрява відвойовувала в її душі дедалі більше простору. Невже настане мить, коли світло всередині назавжди згасне? Не вірила в це, проте така можливість існувала.

Мальва кілька разів намагалася піднятися на горішні поверхи – туди, куди не можна. Може, там десь є двері в один зі світлих світів? Стрибога та Мора й так немає, хто її каратиме? Та все дарма. Якась невидима стіна виростала перед нею, тільки-но вона робила спробу піднятися вище третього поверху. І закляття пробувала, і заклинання, обереги-відмикання створювала, кликала стихії. Глухо! Врешті дала собі з тим спокій.

Одного звичайного ранку зайшла до трапезної і несподівано застала її порожньою. Всілася снідати і тільки-но торкнулася їди, як двері їдальні навстіж розчахнулися і в кімнату зайшов Повелитель Мор. Стояв, пропікав її очима. Здається, тепер знала, чому трапезна така порожня.

Мальва зачала казати звичне:

– Йменням Сварожого кола…

Мор чемно відповів і тоді вибухнув:

– Це нечувано. Я щойно від Навії. Що ти собі думаєш? Якщо ти моя онука, то можеш витворяти що заманеться? Ти чого причепилася до безвинної жінки, де твоя повага, дівчино, до старших, до Учителів? Ти хоч бачила, що ти з нею зробила? Вона ж навіть із кімнати не виходить. Жах! Їй соромно зізнатися, що то твоїх рук справа. Та я це прочитав у її серці. Як ти могла? Як?

Мальва здивовано відкрила рота. «Упс», – пронеслося в голові. То її зілля не тільки контузило Навію, а й красу «невимовну» попсувало. Сердито огризнулася:

– Я тебе також типу рада бачити, Учителю! – Тоді саркастично додала: – Навія отримала те, на що заслуговує. Вона ображала мене, мого батька, мою матір і мого діда, називаючи їх…е-е-е… – Мальва заткнулася.

– Як? Ну-ну, кажи як? – випитував Мор.

– Не можу. Я ж собі не ворог, ще почну блювати, бо тільки-но всілася снідати. Ліпше Навію спитай як. Скажи краще, за що вона вас так щиро «любить»? – Мальва наїжачилася. Замість того щоб сховатися в кущі та перечекати бурю, натхненно випустила голки й оборонялася.

– Гаразд. Із Навією я розберуся. Але тобі це так не мине… Будеш покарана. І на майбутнє, запам’ятай, дорогенька, не сміти ображати ані безсмертних Учителів, навіть коли безпідставно чіплятимуться до тебе, ані взагалі темних безсмертних. Відразу мені доповідати. Безлад мені серед своїх аж ніяк не потрібен. Припекало теж, колежанку собі знайшов. Нічого, з тим демократом я розберуся сам. Тримайся від нього якнайдалі. – Мор говорив, чітко карбуючи слова. – Утямила? Мені тут одного схибленого ідіота вистачає, тож послух і ще раз послух.

Невпевнено кивнула головою, опустивши очі. Зі тхнула.

– Не зітхай. Бо це ще не все. Якого ти шукала на четвертому поверсі, скажи мені на милість? Я ж заборонив туди підніматися…

– Я той, заблукала, – несподівано збрехала Мальва, не підводячи голови.

– Ага, – сердито фиркнув Мор. – І аж три чи чотири рази поспіль, і то цілком випадково. І також випадково пробувала різними закляттями та мовою знаків відчинити вхід? Ти мене бовдуром вважаєш чи шо? Тут у нас навіть стіни мають вуха. Ще раз таке утнеш – каратиму нещадно.

Мальва зітхнула і ледве з себе вичавила:

– Більше не буду пробувати, чесне слово.

– Звісно, не будеш. Бо боїшся. Страх має не тільки великі очі, а й чуттєві вуха, любонько. Що мені з тобою робити, неприборкана ти наша?! До Навії не підеш. Бо то вона в тебе може повчитися, а не ти у неї. Гарна ота смертна відьма, мушу сказати. Ну та, котру ти називаєш бабусею. Як її там, Горина?

– Горпина, – поправила Мальва.

– Ага. Нехай. Аж дивно, що так багато знає. Що ще? Вогневиця та Худіч тобою задоволені. Кажуть, стараєшся. Стрибогові уроки поки скасовуються. Свої вестиму тепер сам. Замість Стрибогових уроків – вивчення Чорнобогового Тестаменту та додаткові заняття у Вогневиці та Худіча. Зрозуміла?

Кивнула головою, запитуючи:

– А де батько, де Стрибог?

Мор гірко скривився. Легка хмара невдоволення та болю пробігла обличчям чоловіка, роблячи зморшки на чолі та під очима більш глибокими. І хоча він досить швидко взяв себе в руки, однак Мальва це помітила. Натомість відповів надто різко та трохи сердито:

– Не твого розуму діло, дівчино. Зайнятий він важливішими справами, аніж підтирання шмарклів у маляти. Тобі мало занять? Може, щось новеньке придумати для ліпшого розвитку розуму та тіла? Снідай і повертайся до занять. Ти сюди прийшла вчитися, а не бомки бити. Отож смачного.

І Мор розвернувся і дуже швидко вийшов із трапезної. Очевидно, не хотів чути від Мальви повторних запитань щодо Стрибога. Мальва якусь мить дивилася услід чоловікові, а тоді сама до себе сказала:

– Ги. Маєш собі. Не все так рівненько в датському королівстві? Схоже, дід із батьком гладущик побили і не один, здається. Може, не все так у мене і… – хотіла сказати «хріново» та передумала, добре пам’ятаючи про наслідки від такої балаканини, тому вже подумки додала: «…зле. Треба звідси чухати, поки ті двоє воюють між собою. Перепрошую, тобто втікати. Бо щось мені здається, якщо мене надто довго будуть темні отим своїм премудростям навчати, то вже точно мені ані Остапа, ані світла в кінці тунелю не бачити. Бо воно назавжди вимкнеться».


За дверима трапезної на неї чекав проклятий. І вони попленталися разом до дверей Худіча на заняття.

Сьогодні було специфічне заняття, як, зрештою, всі заняття у світі темних. Стіл та два крісла напроти одне одного, майже посеред порожньої доволі просторої зали. Стіни сірого кольору, жодного вікна чи дзеркала. Здається, що світло давали самі стіни, помірне і ненав’язливе. Худіч звично привітався і почав урок.

Картинки з життя давно мертвих цивілізацій, які самі себе знищили, коли, здавалося, вже досягли таких висот розуміння Всесвіту та себе в ньому, що іншим і не снилися. Так, люди самі себе знищували, але підштовхували їх до цього темні. Звичайно, не за допомогою замовлянь чи проклять. Просто, коли тобі пропонують на вибір багато дивних, але не зовсім чесних речей, мусиш вирішити для себе: брати чи навіть ціною життя відмовитися від вічності та влади у вічності. Рідко хто вибирав право переродження вищого через тілесну смерть. Слабкий дух боявся руху вперед. Не так лякає те болото, в якому сидиш і от-от забулькаєш та підеш на дно, як страх відчинити двері, за якими невідомість. Адже воно може бути порятунком, а може стати і смертю.

Обурена побаченим, тобто підступністю темних, Мальва не втрималася та звинуватила Худіча і весь Темний світ, звісно, у шахрайстві та віроломстві. Та Учитель Худіч на диво спокійно сприйняв її обурення. Принаймні не хапав її за патла і не тягнув з виховною метою до сердитого Мора. Ні, він не став виправдовуватися чи знову набалакувати філософської єресі, натомість розповів притчу. Ага, сентимент до притч мали і світлі, і темні.

– Жив на світі білому справедливий та добрий володар. Він навіть найбільших злочинців карав справедливо і без жорстокості. І коли злочинця засуджували до страти, то у нього, звичайно, крім смерті було ще право на вибір. Людину приводили до стіни з чорними дверима. Вона могла вибрати або смерть, або відчинити чорні двері, увійти в них, звісно, без права повернутися назад. Бо вони за людиною відразу ж наглухо зачинялися. Ніхто не знав, що за дверима, бо ще жоден, хто туди входив, назад не повертався. Злочинець довго думав, що обрати, і вибирав смерть, так і не наважившись увійти в двері, через які назад не повертаються. Запам’ятай, дівчинко, двері у невідомість лякають дужче від смерті.

– А що насправді було за тими чорними дверима? – запитала схвильована та зацікавлена Мальва.

Худіч сумно зітхнув:

– Нічого й дуже багато водночас. Свобода, воля. Вона і є невідомість. Чорні двері для слабкого розуму та немічної душі залишаються завжди закритими, бо душа не готова до змін. Гартувати душу слід для того, щоб навчитися робити правильний вибір. Ти прийшла до нас, Мальво, ти не побоялася увійти в темні двері, а це вже вчинок не слабкого духу.


Мальва замислилася. У чому ж різниця між світлими та темними? Для світового укладу, мети та гармонії – наче ніякої. Навіть легенда про створення світу одна на два світи. Принаймні версія, котру їй оповідала Птаха, не дуже розходилася з версією Мора, яку той розповідав на своєму уроці:

«Прилетів у наші світи з далекого й незвіданого безчасся світлий творець у вигляді птаха. А тут зовсім нічого не було – тільки велике ніщо покривало своїм саваном світи. Посеред цього ніщо стояв велетенський білий камінь алатир, а на ньому ріс дуб – дерево істини. Зронилася сльоза з очей птаха, пробила камінь, і з того місця враз потекла жива вода, котра стала молочною рікою, а потім і озером. Відбивалися в тій воді небеса, і від того споглядання в гладь живої води поставали зорі та планети. Але живого нікого та нічого не було. Сумно та незатишно навкруги. І поринув у глибоку думу Батько-Птах – Сокіл-Сварог-Род.

І довго-довго думу думав. І зніс він два яйця: біле і чорне. Упали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них білий лебідь і чорний лебідь. Два брати. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися.

Тоді з вершини дуба-стародуба сказав їм Батько-Сокіл: «Зупиніться!»

І лебеді перестали битися.

І сказав Батько-Сокіл: «Я даю вам слово і розум, діти мої. Вийдіть із води і станьте обабіч мого дуба».

Вийшли лебеді з води й перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного було волосся русяве, очі блакитні, душа світла, а в другого все чорне – і волосся, і очі, і душа.

І сказав Сокіл їм: «Зірвіть з дерева пізнання життя плоди та з’їжте їх».

З’їли велетні ті плоди та відчули в собі силу неймовірну.

І сказав їм Батько-Творець: «Тепер ви невмирущі-без-смертні, як батько ваш».

І вклонилися йому велетні.

І сказав батько блакитноокому: «Ти Білобог. Володар світла й Білого світу та всього, що створиш у ньому».

І сказав Сокіл чорноокому: «Ти є Чорнобог. Володар ночі та пітьми й усього, що створиш у ній».

І сказав він обом: «Ви є добро і зло. Краса і Погань. І ви будете вічно. Бо ви є життя. І ТІ, ЩО ПРИЙДУТЬ, не зазнають добра без зла і краси – без погані, тому знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому».

– А камінь та дуб, Володарю, – запитала цілком щиро Мальва, – хто створив їх?

Мор уважно дивився на Мальву.

– Не всі запитання, дівчино, потребують відповіді. Інколи доводиться чекати вічність перед тим, як знайти її, шукаючи та знаходячи розумієш, що не варто було й шукати. Яким блідим та сумним є добро, коли поруч не існує зла. Хіба без зла добро розпізнаєш? Світло найліпше видно у темряві, зорі у нічному небі, вічність у смертній людині, безсмертність у звичайній душі, безкінечність у краплі води та в гарячому полум’ї. Бо все вмируще і разом з тим усе вічне, бо нема нічого постійного і нема нічого тимчасового. Для тебе світ – це ти, тобто та ти, ким ти не є, але не та, якою прагнеш бути. Поза тобою світ не існує. Коли помирає твоя душа, то гаснуть і вмирають геть усі світи. Смерть тіла не є смертю духу. Смерть душі є смертю всього. Бережи душу, дочко! Тут ми зі світлими співаємо однакову пісню. Славу життю! Тому дарма ти так налаштована проти Темного світу, дочко, світу твого батька. Насправді нашому творцю однаково милі його діти і ті, що зліва, і ті, що справа… Досі сперечаємося, хто з якого боку має стояти. Бо і чорний птах має крила, і чорний птах любить небо, і чорний птах любить землю, і чорний птах живе у тобі, поруч з білим. Два крила маєш, дочко! Два крила…

– А сірі? – не втрималася й запитала…

– Той, хто надто часто розчаровується, стає сірим. Тому що занадто мало віри має у серці та любові.

Слова про любов від темного Повелителя здивували:

– Любові? Ти, один із найтемніших, говориш про любов, ти знаєш, як воно любити, і ти вмієш любити?

Мор вдав, що не дочув та говорив про своє:

– На сьогодні урок завершено, дівчино. Завтра неділя. Позавтра понеділок, Чорнобогів день. Мені здається, ти вже готова до ритуалу, обряду жертвопринесення.


6.  Горпинині жалі | Зворотний бік темряви | 8.  Сірі