home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5. Порозуміння

– Як ти міг, Миросладе? Навіщо? Чому? – слова зависають десь аж попід небесами, а потім спадають додолу кавалками криги.

Тепер вона мудра, сформована, незалежна, запитує, не просто запитує, вимагає пояснень. А Мирослад мовчить, бо добре знає, що рано чи пізно се мало трапитися. У розкішних сивих вусах ледве втримує посмішку, опускає додолу голову, наче присоромлений юнак. Він отримав від Посолоня послання про повернення Птахи. Готувався. Тому краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих.

Вона змінилася. Полохлива, налякана, спочатку аж надто самовпевнена, потім навпаки – зовсім не впевнена в собі, надто наївна та категорична дівчинка перетворилася на цілісну, вперту, сильну, вольову. Він завжди цікавився її долею, як і долею всіх своїх учнів.

Нарешті вмовкла. Стоїть, пропікає очима. Що він має відповісти? Те, що склав собі в голові:

– Це все для твого блага робилося, Птахо, – далі йдуть безглуздо-розумні пояснення того, чому він так жорстко повівся.

Змушений був так чинити, тобто вимислювати обставини для її повернення додому.

– Повертатися ти ж не хотіла, щоразу вигадуючи нові та нові причини?

Птаха недовірливо слухає. Він навіть не сподівається отримати вибачення за свій вчинок: юна дівчина вважала, що вбила невинного, і довго несла на собі тягар відповідальності. Мирослад старається переконати Птаху, що мусив так вчинити. Для її ж блага. Бо вона ж покликана, як безсмертна, для набагато більшого, аніж просто скніти цілу вічність в убогому та сумному болотяному світі неврів.

Птаха сумно киває головою. І зараз Мирослад не добере – згідна чи ні вона з його поясненнями, бо ж очі жінки горять якимсь неясним вогнем. Мовить:

– Що ж. Докази твої та виправдання наче розумні. Але… Можна було спочатку спробувати словами, Учителю, переконувати дитя нерозумне. Тобі важко уявити, що пережила сімнадцятирічна дівчинка, несучи на серці такий тягар – убивство невинного. Зрештою, правда таки відкрилася, і я невимовно тішуся з того. Однак ніколи б не посміла повертатися сюди на розмову, якби не обставини. Так-так, заради себе ніколи. І це не гордість, це звичайне небажання ворохобити рани, Учителю Миросладе.

Цікаве звертання. Та, що вже давно перевершила тебе в усьому, не перестає вважати тебе своїм Учителем. Продовжує:

– Якщо ти мене після сказаного і не поріг не пустиш – змирюся, але вислухаєш, бо дещо завинив мені, коли перетворив на відступницю та вбивцю. Знаєш, я, напевне, не один рік провела в роздумах, сльозах та молитвах перед фігурою Білобога, поки змирилася з твоєю смертю. Думаю, якби ти почув мої молитви, то, може, і пожалкував би про те, що не помер, тобто не втопився тоді в болоті. Смертні кажуть, що, якщо живого, вважаючи мертвим, довго оплакувати та молитися за нього, він проживе довге життя. Думаю, Учителю Миросладе, тепер ти житимеш вічно.

Птаха уважно оглядає трохи збентеженого та присоромленого Мирослада, який від неї в землі ховає очі, і враз жінка додає, майже несподівано:

– Але я тут ще з одного приводу. Це стосується і тебе, і твого сина Шепота.

– Що? – Мирослад здивовано підносить очі на Птаху. Вдивляється прискіпливо, чи вона не жартує? – Син? Але ж… Птахо, тобі не личить така помста. Хтось розповів тобі про моє горе, і ти хочеш отак відігратися за образу та?…

Птаха різко обриває Учителя:

– Зупинися, Миросладе, поки знову не вчинив неправильно.

– Зупинитися? Я поки не глухий, дівчино! Ти назвала ім’я мого сина. А Посолонь казав, що ти лишень хотіла домовитися особисто зі мною про навчання одного особливого учня. Я переконував, що процедура потрапляння на навчання у наш світ однакова для всіх. Але Посолонь вперто вимагав зустрічі. Так, звісно, я дещо тобі винен. Тому й погодився. Але, будь ласка, давай не будемо зараз опускатися на рівень «сам дурень», бо розмова закінчиться нічим. Прошу тебе, Птахо-Магуро, не починай про Шепота. Інколи мені здається, що його ніколи й не було, що він і не народжувався. Він пішов і зрікся всього, навіть того імені, яке сам обрав, коли ставав чоловіком. Утім, тобі про це вже розповіли… правда ж?

– Так, розповіли. – Вираз обличчя Птахи зараз зосереджений та спокійний, на відміну від Мирослада, який нервує: – Однак, очевидно, не все дорозповідали. І навіть ти цього не знаєш. У твого си… – затнулася на півслові, тоді поправила себе: – У безсмертного Шепота є син, тому я тут. За древніми законами вашого світу він має спадкове право без чийого-будь дозволу стати учнем найкращого серед Учителів Невридії, без, так би мовити, конкурсного відбору.

Мирослад недовірливо дивився на Птаху, збираючи докупи думки-слова. Він чого завгодно міг чекати від неї зараз, але не такого… Це заборонений удар навіть серед ворогів. Він свердлив її очима, вкладаючи в той погляд всю свою силу, вміння, знання. І даремно це робив, бо безсмертна не брехала. Вона, очевидно, помітила його потуги, бо лишень сумно закивала головою:

– Це трапилося багато років тому, коли помирав світ Сонячної Мушлі, а тепер світ Замерзлого Сонця. Зрештою, пригадуєш Рать Голів світів, на якій ти був в одній зі своїх дурнуватих подоб? Так от, тоді Рать прийняла рішення врятувати одне дитя з того світу. Хоч Оракул і заперечував, говорив, що це порушить цілісність рівноваги. Я вперто доводила протилежне, не знаючи тоді, що рятуватиму твого онука. Слава Сварогу, що є у нас Книга Білобогова, у якій записано, що безсмертні можуть не погоджуватися з волею Оракула, бо Оракул не завжди очі та вуста Сваро-га. Врятувала! Твого онука звати Остап.

– Ти врятувала!? – чи запитував, чи стверджував Мирослад. О, скільки всього пролетіло обличчям ззовні ще молодого та міцного чоловіка. Лишень очі зараз видавали його вік. Збентеження, зачудування, радість, гнів, сум…

Птаха відійшла вбік, залишивши Мирослада самого з думками, спогадами, збентеженням. Вона не хоче бачити цього сильного чоловіка слабким. Сиділа на тому самому острівці, де кілька віків тому думала, що вбила невинного. І на диво спокійно згадувала кожну деталь тої ночі. Запитувала зараз себе: «Якби не той хитровигаданий вчинок Мирослада, чи стала б вона такою, якою зараз є?» О, як багато вона чула на свою адресу різних слів, наче і гарних, але разом із тим наповнених роздратуванням. Надто часто нервувала людей її правильність, її чесність, порядність, відданість, вірність. Не завжди й свої це приймали, як у випадку з Мальвою. Так, правильність гнітить. Бо жодна жива душа не може таке довго зносити. Але стати іншою Птаха вже не змогла б. Мирослад зробив її такою. Коли повернулася після його «смерті» в Яроворот, то довго оплакувала кончину невинного смертного. Щовечора, коли всі вже розійшлися, довгенько стояла перед фігурою Білобога і наче просила в батька прощення чи підказки: як бути, що далі робити. Отець мовчав, суворо дивився в очі.

Та одного разу наснився їй дивний сон.

Вона учениця самого Білобога, мандрує з ним, так як колись разом із Миросладом. Тільки цього разу Птаха точно знає: це не Мирослад, бо Мирослад мертвий, це сам Білобог. Вона йде болотом, намагаючись втрапляти в його сліди, вона йде лісом, не випускає його з виду. Ліс закінчується, і починається голий степ. А вони все мовчки йдуть та йдуть. Нещадно пече сонце, хочеться пити. Учитель не зупиняється і Птаха також. На зміну пекучому сонцю приходить стужа, зривається сильний вітер, і врешті зачинається злива, яка застає мандрівників посеред порожнього степу, де ні заховатися, ні знайти прихистку. І Птаха не витримує. Всесильний Білобог міг би легко припинити негоду, повернути на небо сонце. Птаха дорікає чоловіку:

– Учителю, ти ж можеш наказувати небу, і воно тебе почує. Чому ж ми маємо через негоду страждати? Якщо ти не хочеш, то давай я спробую її прогнати.

Білобог зупинився, подивився уважно в очі Птахи і відповів:

– Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…

Вона прокинулася. І нарешті все для себе зрозуміла. І того вечора на жертовній молитві кам’яний Білобог посміхався їй.


– Той, Птахо! – важка рука лягла на плече. Озирнулася. Поруч стояв Мирослад та дивився на неї згори вниз. Вона сиділа на траві з якимось дивним виразом на обличчі, бо чоловік турботливо перепитав:

– Усе гаразд, люба? Тобто я невчасно?

– Ні-ні! – Встала з трави, обтрусилася: – Це ти мені вибач, Учителю! Ти тоді правильно вчинив. Дякую. Я, напевне, ще й для цього мала сюди повернутися. Аби подякувати. І сидячи зараз тут, на цьому місці, де я думала, що навіки втратила тебе, врешті все зрозуміла. Тому дякую тобі щиро.

– За що? Я ж повівся неправильно, підступом виставляючи тебе зі свого світу.

– І все ж, дякую тобі. Бо, якби не той твій вчинок, я ніколи б не знала, як то бути собою.

І Птаха стала на одне коліно та поцілувала поділ плаща Мирослада. У безсмертних так було прийнято, коли учень вважає, що його навчання закінчене і він отримав та прийняв уроки свого Учителя, то в знак поваги цілує поділ його одежі.

Мирослад стояв, збентежений тою переміною, яка бачилася зараз у Птасі. Де ділася та витривала та самовпевнена жінка? Але взяв доволі швидко себе в руки:

– Я радий, що ти все правильно зрозуміла. Але тепер я хотів би більше дізнатися про онука.

Птаха розповіла Миросладу і про Шепота, який попросив її врятувати дитину, і про прохання, з яким вона звернулася до Мари щодо Перемінника для Остапа. О, в той момент Мирослад аж плечі розправив від задоволення. Його онук також безсмертний – це похвально для роду.

– Твій онук Остап, Учителю Миросладе, дуже добра дитина, здібна і уважна, але його вроджена сила спить. Світ Замерзлого Сонця нічого йому не дав. А батьківського коріння він ніколи не знав. Для смертного то не біда. Смертні доволі легко звикають до перемін. А от у безсмертного Остапа проблеми…

– Не мати майбутнього? – сумно перепитував Мирослад.

– Так, не мати майбутнього, – підтвердила-повторила Птаха.

– Сила землі його розбудить, – здається, до себе говорив Мирослад.

– Він має згадати, хто він, а тоді… – почала Птаха.

Подивився прискіпливо на жінку:

– Що тоді, Птахо? Я вже звик, що безсмертні просто так нічого не роблять, прикриваючись гаслами: велика місія, велике покликання. І в мого онука також вони є, чи не так?

– Не забувай, Миросладе, що сімнадцять літ він був майже моїм сином. Тож велика місія чи, як ти зневажливо кажеш, покликання – у нього в крові. Покинутий батьком, зраджений власним світом, він мав біля серця тільки Яроворот. Довго вважаючи його своєю батьківщиною, а себе сиротою…

Мирослад мить про щось думав, тоді враз запитав:

– Він знає про батька, тобто про те, що у нього є батько? Птаха гордо підняла голову. У цей момент вона здавалася вищою від його світу, від нього.

– Учителю Миросладе, він знає. Бо я завжди кажу правду! Нарешті хочу почути твоє рішення. Ти приймаєш його за учня? Право крові дає йому привілей навчатися тут, навіть залишитися мешкати. Чи, може, ти сумніваєшся в моїх словах і захочеш перевірити правильність сказаного?

Останнє сказала для годиться, хоч знала, що цим може трохи образити Мирослада. Він справді образився:

– Ну ти і правильна, Птахо! Аж до нудоти. Могла і не запитувати. Ти ж знаєш, бачиш, відчуваєш, як я сприйняв твою вістку. І, сподіваюся, тобі відомо, що в мене на серці. І жаль, і туга, і радість велика, і сподівання, що мій онук стане кращим, аніж його батько. Може, я помилився в чомусь, виховуючи сина, і це мій шанс все виправити. Тому, Птахо, приводь Остапа, ми його розбудимо. Рідна земля допоможе.

Мирослад провів Птаху до воріт. Вони розпрощалися як давні добрі друзі. Коли Птаха стояла вже на порозі, в момент переходу, озирнулася та запитала:

– А чи може таке бути, що Невридія так і не розбудить первісної сили Остапа?

Мирослад впевнено та вперто відповів:

– Не може такого бути, жінко! Бо він за покликом крові невр! І ще, маю для тебе маленький подарунок, Птахо! Затримайся на хвильку. Це часу багато не забере.


4.  Лють | Зворотний бік темряви | 6.  Горпинині жалі