home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Лють

Лють заполонила його серце, розум, душу. Ревнощі перетворилися на шаленство. І вона винищувала його, спопеляла. Не знав, як взагалі зумів вибратися самотужки зі світу Загублених? Ноги здавалися чужими, майже не слухали, розум вимкнувся зовсім, вели його лишень інстинкти. Це знищувало волю, бажання думати, здоровий глузд. Натомість барабанним набатом гепало безглуздя в голові, наче майстер-каменяр сидів там і гамселив відбійним молотком. Це не давало можливості ані важко зітхнути, ані розплющити очі. Ще ніколи аж так не боліло, фізично ніколи так зле не чувся. Біль душі від непоправного, тої правди, що відкрилася несподівано. Підозри та найпохмуріші сни ставали реальністю. І скалки від розбитого на друзки серця впивалися крижаними гострими списами, терзали плоть. Колись хтось сказав, що розбите серце може склеїти тільки те, що його розбило. Та тільки не цього разу! Бо після візиту до Оракула зрозумів: ці скалки надто дрібні. От-от перетворяться на порох…

До безтями зажадалося непритомності. Добре було б викинути з голови та з душі кілька століть пережитого поруч із цією жінкою. Може, тоді серце знову зробиться цілим? О, так! Як хотілося повернутися в той день і в ту годину, коли він вперше побачив її. Якби ж то мав тоді знання про те, що вона зробить з його життям, на кого перетворить? Галайда, перекотивітер… Чомусь чорнота всередині робилася дедалі густішою та густішою, і навіть світлі спогади про спільне життя з Птахою розтанули, мов пізній сніг під уже теплим сонцем.

Що залишалося? Несамовитість, лють!

Лють, яка розбила серце і тепер розривала душу. Відчував, що якщо зараз не випустить її з себе, то вона роздере його… А він не може бути розірваним, не може собі цього дозволити, бо… Бо має помститися. Помститися тій, яка так вишукано брехала, так досконало все придумала. Фальшиві слова про кохання… Чи вона любила його колись по-справжньому, чи тільки використовувала, переманивши на бік світлих? Згадав запах її волосся, ніжний погляд завжди весняних очей. Так, він досі її любив, але так само сильно ненавидів. У цьому двобої брала гору ненависть, вона випікала, вона породжувала шал… Він помститься, обов’язково помститься… І наплювати зараз йому на всі приписи, закони безсмертних. Вона має померти. Бо коли вона помре, то разом з нею помре і кохання до неї. Свято вірив у це. А коли помре кохання, то помре і ненависть. Та сама, що породжує лють, яка випікає зсередини.

Замкнене коло.

Поки, щоб хоч трішки приборкати свій шал, влетів, мов навіжений, у перший зі світів, що трапився на дорозі. Було зараз байдуже, що то за світ, чий він – сірий, світлий, темний, нейтральний.

Так він давненько не шаленів і не розважався. Зазвичай брудну роботу виконували смертні, він тільки радив, як краще, використовуючи їхню несамовитість, ненависть, кригу серця.

Небо затягнули чорні хмари, здійнявся шалений вітер, океанські хвилі сягали хмар, тремтіли вулкани, випльовуючи з себе вогонь, тремтіла від жаху земля, наполохана таким втручанням, і гинуло все живе довкола: люди, тварини, птахи, комахи, острови, дерева, трава…

О, Птаха має відчути агонію цього світу, якщо не своїм єством, то відчути фізичним болем тих смертних, за яких так палко завжди вболіває. Прокляття одне за одним зривалися з уст та падали то в море, то в небо, то на гори…

Не знав, як зупинитися, здавалося, що шал ніколи зсередини не вийде і безкінечно падатиме на голови смертних…

Але в одну мить усе припинилося. Світ загас, пропав, Стрибог наче кудись провалився. Чиясь потужна воля вирвала його з світу горя та біди. У вуха вдарила тиша. Глибока і безмежна. Не стало нічого – зникла лють, перестало боліти і в голові, і в серці. Навіть зажмурився від зачудування. А коли відкрив очі, то здивовано побачив перед собою батька.

– Батьку, ти? Повелителе Море? Навіщо втрутився?

Перед ним стояв оскаженілий та сердитий Мор. Однак Стрибог, замість того, щоб стушуватися, перелякатися чи знітитися, як то зазвичай бувало, коли батько сердився, навпаки, саркастично посміхався. Шал повертався до нього. Він, можливо, нікуди й не подівся, просто від несподіваного втручання збоку принишк, зачаївся.

– Навіщо, батьку? – запитував майже байдуже. – Чи тобі є діло до тих смертних покидьків унизу? До їхніх світів? Ти ж їх так само щиро ненавидиш, як я тепер. Куди ти мене закинув? Поверни назад.

Мор стояв напружений та зосереджений, готовий на все. Кулаки чоловіка стискалися та розтискалися аж до хрускоту. Стрибог це бачив, однак його це зараз мало турбувало. У відповідь він лишень криво шкірився.

– Що ти робиш? Стрибоже, сину мій, що ти робиш?

– Хіба ти не хотів мати такого сина, батьку? Хіба ти не мріяв про жорстокого, сильного, впевненого у собі сина? – говорив неголосно, чітко карбуючи слова. – Чи ти думав, що я досі твоя безлика тінь? Бачиш, я не просто виріс. Я тебе переріс.

Стрибог і досі тримав на вустах щось схоже на посмішку, тільки зараз вона нагадувала вишкір звіра, хворого на сказ.

Мор відсахнувся від синової посмішки.

– Що? Кажеш, ти мене переріс? Ага, переріс, – Мор не втримався і зірвався на крик. – Ти ідіот, а не мій син. Чи я тебе цьому вчив? А де твоя мудрість? Де бажання ставати не руйнівником, а богом? Бажання все зруйнувати та знищити – це бажання смертних. Чи хотів би я, щоб ти всі світи перетворив на руїни? Звичайно ні! Вони мають підкорятися нам, а мертві вони кому цікаві? Ти ж не хочеш панування, сину, ти хочеш знищення? Що з тобою? Ти не знищуєш світи, ти нищиш себе.

Мор махнув рукою праворуч, і перед ними в повітрі наче відкрилося віконце, а в ньому – те, що залишилося від світу, щойно знищеного Стрибогом.

Руїни, вогонь, хмари диму, океан, який агресивно поглинав сушу…

– Цей світ ставав нашим. Ми його майже підкорили. Добре знаєш про те, як не одне століття ми боролися з сірими за владарювання. А ти всі наміри звів нанівець. Чому? Не розумію. Коли ти був зі світлими, це якось пояснювалося логічно: кохання, жінка, розумна й вродлива. Та, хвала батьку Чорнобогу, ти отямився, повернувся додому, став таким, яким я тебе хотів бачити. І ось тепер це!

Стрибог сердито обірвав Мора:

– Тобто чемним бараном хотів мене бачити? – Перекривив Мора: – Став? Ха! Ніким я не став. Я завжди був таким. Самодостатнім. О, як цікаво! Повелитель Темного світу зараз розмовляє словами світлої безсмертної? Тьху! Батьку! Чому ти говориш її словами? «Будь собою, не ховайся за мене». Звикли командувати: ти, вона, Посолонь, мати… Плювати я хотів на вас усіх.

І Стрибог сердито плюнув убік…

– Що? Плювати? На рідного батька, на матір? Як ти смієш? – Мор майже миттєво стулив долоні рук докупи, і нав коло них завирувало щось чорне та недобре. Тоді сердито відштовхнув цю чорноту від себе в напрямку сина, бурмочучи щось прамовою.

Стрибог наче чекав цього, бо миттєво поставив щит, не роблячи жодних рухів, одним лишень поглядом. Чорний пелех завис у повітрі, наче замислився, що йому далі робити, потім мляво закружляв угорі та розсипався в повітрі.

– Ну, і що далі? Ти, Море, забув, що я твій син і про наші родові прокляття знаю все. Забирайся краще звідси, старче, поки я ще чого зайвого тобі не набовкав чи не зробив! Я молодий, дужий, тому сильніший та спритніший від тебе.

Мор стояв розгублений. Ні, вже не був роздратованим чи сердитим, як того разу, коли син дременув до дівки, зрадивши темний бік зі світлою… Зараз якийсь невидимий ворог сидів всередині Стрибога і використовував його божественну силу у власних інтересах. То не були світлі, з тим його азартом покінчено назавжди, бо за останніх півроку син і словом не обмовився про Птаху. І поводився майже нормально. Виконував чемно всі його розпорядження, піклувався про доньку, хіба що забагато мовчав. І раптом така переміна? За знищений світ Стрибог відповідатиме перед Раттю Темних світів. Що він скаже старійшинам, чим виправдає поведінку сина? Так, Море, візьми себе в руки і згадай, що він не просто один із великих темних безсмертних, він, насамперед, твій син…

– Синку, – вичавив із себе, навіть гіркота вчувалася в голосі. – Вибач, але ти сам мене довів. Не стримався. Що з тобою відбувається? Ти мій єдиний син. Не тримай у собі те, що мучить тебе, розкажи, поділися з батьком. Згадай про свою доньку. Який приклад для наслідування ти їй подаєш?

– Що? Приклад? Ой! У нас вся сімейка така – одні ідеальні зібралися: і ти, і мати. Приклад, кажеш? А стирання дитині пам’яті, відбирання матері – це приклад чи неприклад, татунечку? О Чорнобоже, це необхідність! Звісно! Велика мета, грандіозні цілі! Богу Мору можна все задля великого. – Стрибог шаленим поглядом пропікав Морока. Тоді рішуче додав: – Твій син виріс, і йому на вас усіх начхати. Тому, не пішов би ти…

Стрибог розвернувся до Мора спиною, крутнувся на нозі й просто щез.

Майже в той самий момент поруч з Мором нізвідки з’явилася Мара.

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

Від несподіванки Мор аж підстрибнув:

– Ну, тебе тільки тут не вистачало. Наче у мене клопотів мало? Що тут забула?

– Була недалеко. Душі убієнні збирала, яким ще не час помирати. Ви що тут витворяєте, темні? У власному ж світі майже все знищили?

Мара сердито свердлила Мора своїми темними очима.

– То не ми. То зробив твій син, шановна! Твій син. У нього наче здоровий глузд відібрали. Бачиш-но…

Мор, здається, навіть втішився, що має тепер на кому зігнати злість, тому його понесло.

Він розмахував руками, кричав, погрожував. Мара стояла спокійна та зосереджена на чомусь своєму, наче й не чула його.

І, коли Мор втомився кричати, здувся, мов кулька, Мара зовсім спокійно запитала:

– Закінчив? То ти Стрибога до цього довів чи хто?

Мор сердито підняв вгору руку. Кинуте звинувачення йому не просто не сподобалося. Здавалося, ще мить і він ударить Мару. Та продовжувала спокійно дивитися на Володаря темних. Стояла наче статуя, жодний м’яз на обличчі не видавав її емоцій. Вона його не боялася:

– Тільки спробуй. – Говорила тихо, але Мор її добре чув. – Твоя погроза – це навіть не намагання зруйнувати світ, не створений тобою. Це ще гірше. Хочеш підняти руку на безсмертну? А я думаю, від кого в синові стільки ненависті та гордині? Що можна чекати від дитини, яку виховував такий батько?

– І що можна чекати від дитини, якої зреклася така мати, – парирував відразу Мор.

Замовчали. Очевидно Мара чекала від чоловіка гучніших та дошкульніших образ. Та той німував, уважно вивчаючи своє взуття.

– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?

Мор відірвав очі від землі. В очах чоловіка, крім звичного металевого блиску, читалося ще щось, і воно пом’якшувало той блиск, робило завжди жорстокого та самовпевненого бога людиною:

– Я люблю свого сина і тому ще досі тут з тобою теревені справляю, замість повертатися додому та влагоджувати ним сотворене. Ти у свій час багато принесла болю, смутку і розчарувань у моє життя. Але я сильний і впорався.

– Ти сильний? Ти просто нікчемний, безжалісний, самовпевнений, самозакоханий бевзь, Море. Недарма ти Володар Темного світу. Аякже. Ліпшого не знайшли. Решта ще гірші! Легко звинувачувати в усіх бідах жінку. Типова чоловіча поведінка, однакова як для смертних, так і для безсмертних.

Мор напружився і напнувся, мов тятива лука, готовий був зараз на голову цієї клятої жінки вимовити таке, але несподівано, замість образливих чи непотрібних злих слів, сказалося геть інше:

– Пробач, то від безвиході. Коли ти пішла, зачинивши за собою двері, жодна жінка не була в моєму ліжку, ні смертна, ні безсмертна. Коли ти пішла, для мене єдиним порятунком від самотності стали велика місія, місія Володаря Темного світу та місія батька… Бо кохання – це руйнівне почуття, любов до жінки розхолоджує, розум перестає логічно мислити. Коли ти пішла і я відчув, що це назавжди, не було й одного дня, щоб тебе не згадував. Я ненавидів себе за це. Тільки тепер розумію, що замість ненависті мусив у серці поселити байдужість, тоді б ти мене відпустила. Бо ненависть так само робить людину залежною, як і кохання. Тому нашому сину я дозволяв усе – повно жінок, смертних, безсмертних, напівтіней, отже, в серці – жодної. Тішився з того неймовірно, бо бачив його сильну душу, не заплямовану коханням… Але потім з’явилася вона – ця клята світла. Це все через неї… І він пішов до світлих. Темний став світлим! Де це бачено? Син темного Володаря став світлим! Знаю-знаю, він ніколи світлим не був, він просто був поруч зі світлою, з тією, яку кохав. Та сталося диво, точніше, закономірність: мій син повернувся додому. Я радів і був найщасливішим батьком. Навіть тебе став рідше згадувати. Звісно, ти не віриш. Чого б це раптом я про таке заговорив, коли стільки століть німував? Але я кажу це не тому, що хочу виправдатись чи, може, здаватися кращим. О, ні! У нас із тобою є те, що об’єднує міцніше від клятв, обітниць та великих призначень. Це син. Наш Стрибог. Бачиш, кажу не мій, а наш! Я згоден, він зараз сам не свій, і тільки ми з тобою, як батько і мати, можемо його зрозуміти, пробачити і прийняти.

Мара важко зітхнула, плеснула у долоні.

Картинка змінилася. Під розкішною квітучою вишнею стояв невеликий дерев’яний стіл, на ньому – глечик, горнята та у мисці запашні калачі, які парували теплом. Біля стола зручні крісла. Мара простягла руку, запрошуючи Мора сідати:

– Я думаю, чоловіче, надійшов час нам з тобою порозумітися. Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість.

Мор, погоджуючись, кивнув головою. Підійшов до одного крісла, відсунув його від стола, запрошуючи Мару сідати. Вона кивнула у відповідь, наче дякувала. Нізвідкіль на столі з’явилися конвалії. Мор сумно посміхнувся. Вона любить ті квіти, він це добре пам’ятає. Мара навіть трохи зашарілася, мала вигляд заскоченої зненацька чимось приємним жінки.

У вишневому квіті гомоніли бджоли, втішаючись сонячною дниною, весняним теплом. Вони зовсім не переймались людських горем. А люди сиділи за столом одне навпроти одного та говорили. Вони, перейшовши та переживши не одне століття, так і не зуміли ані забути, ані простити, ані відпустити біль, смуток, себе. Вічність не завжди потребує надто палких зусиль, інколи їй достатньо чистого блакитного неба, сонячної днини, пахучого квіту вишні та двох людей під нею, які згадують минуле та п’ють медовуху.


3.  Яке їхало – таке й везло… | Зворотний бік темряви | 5.  Порозуміння