home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Як дика кішка

П таха поверталася у світ Білих Вурдалаків. Стояла перед зачиненою брамою і чекала – відчиниться чи ні? Згадувала свій останній візит і те, як втікала, налякана тим, що накоїла. Думалося тоді: невритяни не простять нізащо, навіть Птасі-Магурі не пробачать. Бо прадавні закони порушувати не дозволяється нікому. Якою розгубленою та втраченою тоді була. Думки чорними хмарами сновигали в голові. Через неї загинув невинний, смертний, загинув її Учитель Мирослад, один із старійшин роду, Повелитель. Вона вбивця! І хоча то не навмисне вбивство, все трапилося випадково, але хто слухатиме чужинку? Бо прадавні закони беріг не тільки час, їх пам’ятали та дотримувалися люди. Неври не любили, коли в розмірений ритм їхнього життя втручалися чужинці. Майже ніхто з чужих сюди не заходив. Бо добре пам’яталися старі часи, коли вільно сновигали між світами взад-вперед різні поторочі, приносячи в Невридію багато сум’яття. Можливо, було щось і позитивне, та воно знівельовувалося під дією негативу. Нові традиції чи нові віяння породжували розгубленість у головах неврів, які вже мали встановлений світогляд, віру, філософію, творили самобутній світ, і чужинські закони та традиції могли тільки нашкодити. Тому вхідну браму в Невридію, на прохання старійшин світу Білих Вурдалаків, Рать Голів світів вирішила запечатати. І тепер, щоб потрапити до Невридії, потрібно або бути невром, або мати спеціальний дозвіл.

Дозвіл на входини – то ціле дійство. Приносилася жертва з вогню та води на жертовнику. Палився вогонь, розпалений від блискавки. Інколи доводилося довгенько чекати. Однак традиція є традиція. Той вогонь вважався небесним, тому священним, як і вода з того дощу, що проливався в день, коли вдаряла блискавка. Якщо вогонь горів рівно, не вирував – знак вважався добрим, тобто людина може зайти. Потім вода лилася на вогонь, гасячи його. Отут слід було старійшинам дивитися добре. Якщо мало шипіння від гасіння і дим розвіється швидко, Невридія приймала чужинця, даючи обіцянку батьку Роду поводитися з ним чемно, якщо тільки він шануватиме закони світу Білих Вурдалаків. Коли ж знаки були зловісними, тобто багаття горіло нерівномірно, поривчасто, гілля недобре тріщало у вогні, язики полум’я розбігалися хто куди, а потім ще й дим від загаслого шматувався та вода зловісно шипіла, це було прикрою ознакою: слід остерігатися такого гостя, і його не впускали у Невридію.

Птаху впустили. Батько Род хотів, щоб вона увійшла в цей світ й отримала те, за чим прийшла. Звичайні неври довго вважали її посланцем якогось із сусідніх племен. Термін «сусідні світи» тут майже не вживався. Для чого засмічувати голову різним непотребом? Неврам вистачало їхньої віри та філософії. Пригадує, як одного разу надто палко сперечалася з Миросладом, наводячи аргументи щодо вищості світлих безсмертних. Той скептично відмахнувся: «Ви – дві руки одного велета. З одної галявини ягоди». Переконати його в протилежному не могла. Ох, ця його любов до примовлянок!

«Вищість духу не робить тебе вищою від найнижчої травинки».

«Щоб стати кращою, важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити».

«Ти, безсмертна жінко, на початку дороги. Ти, як нерозумне маля, наразі заковтуєш все, що тобі дається. Коли зрозумієш, що не все годиться для поживи, – станеш такою ж мудрою, як неври».

І вона, очевидно, стала непоганою ученицею. Дух Невридії поволі та впевнено наповнював її своєю сутністю. Вона споживала його пригорщами, зовсім не опираючись, навіть забуваючи інколи, що це тимчасово, що доведеться повертатися в реальний світ Яровороту. Так, вона була молодою і надто запальною. Вміла захоплюватися аж до самозречення. Бо раптом ще вчора ненависний світ Невридії став перетворюватися на ідеальний. І наступив такий момент, коли вирішила назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо, на відміну від Мирослада, що мав тут лишень статус смертного старійшини та Учителя, отримала визнання від усього роду неврів, які називали її Птахою-Магурою, а найчастіше «тією, що говорить прамовою». Це надавало ваги і їй, як людині, і її вчинкам. Звичайно, Учителю Миросладу це не сподобалося.


Мирослад повернувся з полону андрофагів разом із іншими полоненими наступного ж дня після здійсненого Магурою ритуалу вороття. Повернулися всі ті, кого андрофаги не встигли з’їсти. Після цього «та, що говорить прадавньою мовою» перестала бути для неврів чужинкою. Із нею радилися, з нею ділилися переживаннями, образами, власними знаннями. Із часом звичаї та обряди неврів для Птахи стали рідними. Навіть з лісом вона навчилася правильно вітатися. І вже будучи в інших лісах, в інших світах продовжувала говорити завченими у Невридії словами:

– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме!

– Дякую тобі йменням Сварожого кола за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

І завжди ліс, Зелений Шум, радісно відповідав їй. Може, він не мав душі, але мав дух, і ліпше мати згоду з тим духом, аніж настороженість чи неприязнь. Вона зуміла домовитися з ним, стати своєю. О, так! Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою.

І навіть з невритянським болотом вона зуміла домовитися. Ні, воно не стало її приятелем, однак тут вона зрозуміла доволі просту істину: повага та дружба не завжди синоніми. Часто повага залишається тільки повагою, і цього цілком достатньо, щоб вижити.

Для неврів болото – це не безвихідне тванисько чи безпросвітна безодня. І шанують його неври не менше, аніж ліс. Болото – то цілий світ зі своїми мешканцями, друзями, ворогами. І воно має дороги, стежки, безодні, западини, острови. Так, і в лісі, і на болоті слід завжди бути напоготові. Відчувати наближення небезпеки, вміти чути землю, воду, повітря, дихання землі. Зуміти відкрити своє серце настільки, щоб світ захотів з тобою говорити.

Одного разу вона спостерігала за вовчим лігвом у лісі. Один з юних вовків був смертельно поранений. Мати-вовчиця з усіх сил зализувала своїй дитині рани, але тій не ставало легше. Маля було приречене. Воно скавуліло та ревло від болю. Дивитися на муки дитини було нестерпно. Птаха жаліла вовчицю, співчувала їй. І тоді мати-вовчиця, яка понад усе любила своє дитя, зробила те, чого юна Птаха не всилі була прийняти та зрозуміти. Мати-вовчиця вбила свого смертельно пораненого сина. Вона відібрала в приреченого життя, але вона звільнила дитя від мук.

То любов – не тільки вміння дарувати життя? Тоді себе запитувала і зараз час від часу запитує… Досі не знайшла відповіді.


Так, вона вільно почувала себе у світі неврів після випадку з андрофагами. Учитель Мирослад продовжував бути її Вчителем. Здавалося, на нього не дуже вплинуло знання того, що це вона допомогла йому вибратися з полону. Він і далі трохи зверхньо до неї ставився, називаючи «недолугою дівкою, яка ніяк не віднайде свого тотему». Це її трохи зачіпало, але доброзичливе ставлення милогородців компенсувало біль від невдач. Мирослад і далі продовжував посилати її «на науку» до лісу, говорячи, що тільки там вона зможе віднайти свою хижу сутність. Бо крила вже має, ті відкрилися їй. І вона чемно шукала. Щодня бродила околицями Милограда, вдивляючись та вслухаючись у шум дерев, у крики тварин, птаства. Слухаючи і свій внутрішній світ, який мав нарешті для неї відкритися криком чи завиванням хижого звіра.

І цього дня також вона відразу після ранішньої молитви попленталася до лісу. Днина була сонячна та гожа, саме для збору деяких трав. І Птаха так захопилася їх збиранням, що й незчулася, як зайшла надто далеко від Милограда.

Вона, напевне, вже давненько спостерігала за Птахою, йдучи крок у крок, вибравши свою жертву за особливими знаками: запахом плоті, силою духу, манерою рухатися. Неври називають тварин-хижаків, які з’їдають тіла своїх жертв, чистильниками. Чистильники разом з тілом забирають собі гріхи жертви, очищаючи при цьому її душу. Тож, коли хтось із неврів випадково гинув у лісовій хащі, це не вважалося жахливою смертю. Скоріше очищенням. І от такий чистильник в образі дикої рисі в погожий сонячний день прийшов по Птаху. Птаха запримітила дику кішку надто пізно: ані втекти, ані заховатися.

Ошелешено застигла на місці. Отак вони і стояли одна проти одної, роздивляючись і чекаючи, котра перша не витримає та зробить помилку. Птаха згадала, як Учитель Мирослад розповідав їй про дивний танець душ.

Коли мисливець та його здобич зустрічаються, то їх душі танцюють. Ти, Птахо, зараз граєш роль жертви і можеш по-справжньому перетворитися на неї чи відмовитися від цього, тобто не бути тим, ким хоче бачити тебе мисливець. Він зазирає очікувально в твої очі. Вдивляється, жде, коли ти схарапуджено відведеш свій погляд. Він шукає в твоїх очах страх, сум’яття, невпевненість… Він гарчить загрозливо, показує свої ікла, наче натякає: я не твій друг і можу тебе розірвати, тож спробуй утекти… О, це провокативний натяк жертві, яка найчастіше клює на цей гачечок і перетворюється на мертву здобич.

«Ніколи не смій повертатися до хижака спиною, як і до ворога. Тим паче втікати. Наздожене і безжально знищить…» Вона добре завчила урок Учителя Мирослада.

Рись гарчала, грізно підходила майже впритул. Чи було тоді страшно? Так, дуже. Але Птаха якнайглибше запхала свій страх досередини і вдавано байдуже спостерігала за поведінкою хижака – роздратованого, небезпечного, але такого красивого. Стояла і слухала себе. І враз відчула, як всередині у ній починає прокидатися дикий звір. Він розкручується з маленької цяточки, звивається спіраллю, росте. Руки стають сильними та міцними, в ноги вливається міць. Тіло повниться шалом та бажанням. Те її перетворення не було схожим на перетворення на Птаху-Магуру. Бо не виростали крила і душа не відривалася від землі, проте й зараз вона прагнула лету. Мить перетворення, коли середину заполонює ніч, всіяна зорями, ніч, у якій немає опори… Очі краще бачать, вуха ліпше чують. Чують звук тріснутої гілки на дереві, сухої травинки під ногами, шерхіт листочка, якого пустун вітер зірвав з дерева і той панічно закрутився в танці. Чують кішку-хижачку, що враз із жорстокого мисливця зачала перетворюватися на когось іншого. Їй відчайдушно захотілося заспівати, як того разу, коли вперше ставала Магурою. І вона зрозуміла: це знак. І вже не стримувалася, відпустила себе.

І заспівала. Жахливо-гучне ричання розірвало спокій лісу, ричання рисі проти нього – то муркотіння кішки. Птаха була всередині цього безжалісного звіра і водночас контролювала його. Вона зараз могла розчавити хижу рись, як мураху. Чи хотіла вона цього? Одна її половина жадала крові, дика і неприборкана, котра на генетичному рівні пам’ятала, звідки вона прийшла, бо оті мільйони років зростання не минули намарно. І наче з-під підвалин добротної будівлі вони говорили з нею. Ти також хижак, досконалий вбивця, ти, сестро, не вища від нас, ти одна з нас і, якщо захочеш, можеш відчинити двері та увійти в Храм Вічності, де межа між тим, що було мільйони літ назад, і тим, що ще не настало, стерта… Пригадуєш, сестро, солодкий смак крові на губах, кров-локриця з гірчичною поливкою в горлі, шум вітру у скронях і ще живе та тепле серце ворога перед очима? Воно стукає, б’ється, тріпоче в розтерзаних грудях жертви, яка навіть не чинить опору, програвши свій танець. А ти продовжуєш його танцювати, танець мисливця і жертви, бо ти зараз ведеш і знаєш куди…

Чорна безжальна пантера.

«Але ти вилюдніла, сестро, – говорить вічність всередині, – за мільйони років змінилася, бо виросла й отримала крім інстинктів ще й міць, щоб керувати ними».

Крок, ще крок у танці і зупинка.

– Я не хочу тебе вбивати, – ти промовляєш слова прамовою, яку однаково добре розуміють і люди, і тварини, і трава. – Я твоя сестра. Я також кішка…

Того вечора вона привела в Милоград дику кішку, рись… Неври трохи скоса позирали в її бік. У поселенні тримали собак, кіз та турів, але диких кішок – жодної. Птаха налила рисі в миску козячого молока, погладила по шерсті. Та голосно замуркотіла. Кішка – то тільки кішка, навіть коли вона дика.

– Тут тепер також твій дім, кішечко. Але ти будь-коли можеш повернутися до лісу. Ти вільна. Нікого з людей не ображати, з тварин, що служать тут людям, теж, бо ти відтепер одна з нас.

– Ти знайшла свій тотем, Птахо, – сказав чи запитав її увечері Учитель.

– Так, знайшла. Магура та чорна пантера. То вона допомогла мені знайти мій тотем, – відповідала Птаха, гладячи рись, яка солодко спала у неї на колінах. – Вона також одна з мого тотему… Вона це я?

Запитувала знову чи стверджувала знову.

– І вона це ти, і ти це вона. І світ навколо нас це ти, і світ у тобі це все ти. Немає насправді темного чи світлого боку. Є одне ціле, яке тримає усіх нас в одному і всіх разом вкупі в коловороті. Поділ – це вже справа рук незрілого розуму. Склади дві половинки докупи і отримаєш ціле… Сварогу-Творцю однаково палко підносять молитву і світлі, і темні, і люди, і духи, душі живі та душі ненароджені, і заблудлі душі, і прокляті душі теж.

– Але ж як, хіба то можливо? Протилежності?

– Так. Це дуже просто та дуже складно водночас. В усьому мусить бути рівновага. І ти один із творців рівноваги. І ти вибрала свій бік, і водночас з тобою на іншому боці хтось зробив протилежний вибір. А ЗНАЄШ ЧОМУ? Не тому, що хтось з вас сильніший чи кращий.

Учитель пильно дивився в очі. Вона не знала, що відповісти. Майже не дихаючи, чекала відповіді:

– Рівновага, Птахо, розширює життя, її відсутність – звужує. І твоє навчання завершено. Твій тотем у твоєму серці віднайдено. Ти готова повертатися додому. Бо на твоє місце для навчання має прийти новий учень з іншого боку. Той, хто готовий зробити протилежний вибір.

– Рівновага? – запитала невпевнено.

– Так, рівновага.

Але вона не повернулася додому, не захотіла. Ні, навідріз не відмовлялася, навпаки – наче щоразу, чи не щодня, готувалася, але віднаходилися щораз нові та нові справи для того, щоб відкласти відхід на потім. Тільки не сьогодні, може, завтра або коли невістка Вернигори народить чи син Байченка пройде обряд переродження…

Мирослад більше жодного разу не обмовився про те, що їй час. Навіть, здавалося, змирився з її присутністю. Лишень інколи вона ловила на собі його осудливий погляд. Бо вона, крім того, що допомагала, посіяла й сум’яття в Милограді. Багато молодих чоловіків були б не проти взяти її собі за дружину, бо жінок у поселенні, як завжди, не вистачало. Але примусити ту, що говорить прадавньою мовою, врешті зробити вибір ніхто не смів. Бо гнів батька Рода за таке міг і вбити. Інколи хлопці аж до першої крові сперечалися через неї, хоча Птаха до всіх ставилася однаково байдуже чи однаково прихильно. Миросладу це не подобалося. Він мав рацію, бо лад та спокій у чоловічій половині Милограда зрушився. І саме невчасно захворів один зі старійшин роду неврів – Голот. Настоянку, яка могла продовжити йому життя, робили з кореня трави, котра росла тільки в одному місці – на Гиблому болоті. Дорогу туди знав лишень Мирослад. Але на останньому полюванні він пошкодив ногу, тож мусив взяти із собою помічника. Особливого помічника, який би міг відчути потрібну траву. Тобто не просто взяти будь-яку, а таку, що вже дозріла і готова допомагати. Впоратися з цією місією могла тільки Птаха. І Мирослад взяв її з собою. Вона навіть зраділа. Може, це шанс порозумітися врешті з Учителем, пояснити йому, чому вона не хоче повертатися до Яровороту. І він зрозуміє її і допоможе переконати Учителя Посолоня, що так буде краще для всіх.

Вони йшли старою стежкою найглибшого болота. Це його частину милоградці називали Безмір. Тут тільки схибиш на півсантиметра вбік – відразу затягує, і шансів вибратися жодних. Дорога була неблизька. Кілька разів зупинялися на спочинок, бо Мирослад скаржився на біль у нозі. І, коли сонце вже перебігло позначку пополудні та ввійшло у вечорову фазу, Птаха зрозуміла, що назад вони сьогодні повернутися не встигнуть. Отже, заночують на болоті. Учитель майже всю дорогу мовчав. Птаха чекала, що він нарешті першим розпочне розмову. Може, стане переконувати її повертатися додому або знову читатиме нотації. Однак Учитель вперто мовчав, лишень інколи скаржився на біль у нозі. Почали вкладатися спати, коли сутінки майже накрили довкілля. Посеред болота віднайшовся невеликий острівець із твердим ґрунтом. На ньому щедро росли бузина та чорниця. Кущі бузини тут якраз у поміч – комарі їх не дуже люблять. І хоча одяг Птахи та Учителя був добре вимочений у трав’яному відварі, який ненавиділа комашня, та все ж за день брьохання в мокрому тванищі майже весь відвар з одягу змився. Повечеряли та вклалися спати. Під голову мішки, які брали для трави, накрилися зверху зорями. Втома була сильнішою за холод, і Птаха миттєво заснула.

Розбудило її страшне та немилосердне завивання на болоті. Зірвалася на ноги. Учителя поруч немає. Почала його кликати. Дуже сильно не галасувала, щоб не накликати на себе того звіра, що так страшно ревів десь зовсім поруч. У Милограді матері часто розповідали своїм дітям страшну казку про Болотяника Хрумача, який поїдає на болоті гріхи тих, хто без дозволу мами попхався туди чи заблукав там посеред ночі. А оскільки чемні діти навряд чи без дозволу дорослих туди підуть, а отже, й не заблукають, то їм боятися нічого… Як на підтвердження зі сторони болота знову почулося завивання. І Птаха готова було вже повірити в цю казку. Легенда ожила. Завивання не припинялося, зуби у дівчини дрібно цокотіли – чи то від напруження, чи від холоду, чи від страху, чи від усього відразу.

Не могла зосередитися на тому, що вже має свій тотем та може спробувати перевернутися. Крила не росли, хижість всередині враз перетворилася на лагідну та налякану домашню кішечку. Та раптом серед моторошної непроглядної темряви загорілися два червоних лихих вогні. Вони стали наближатися, а разом з ними і відчайдушно-жорстокий крик. Дівчина почала задкувати, дійшла майже до краєчку острівця, далі йти не було куди – бо темно і стежок на болоті не видно. А жахливий несамовитий крик не припинявся. І от вже ті жахливі вогні поруч – майже в два кроки від неї. Далі події розгорталися блискавично. Багата уява та спогади про Болотяника Хрумача зробили свою лиху справу. Вогні стали надто реальними та живими, як і рик. Уява намалювала лиховісного посіпаку, схожого на суміш андрофага та ведмедя, який за мить розірве її. І вона, з переляку та від бажання жити, блискавично перетворилася на пантеру і, коли звір болотяний вже був готовий до нападу, накинулася першою, зіштовхнувши його в болото, перед тим боляче вкусивши. Солодкий смак крові наповнив її люттю. Вона помститься за смерть Учителя, бо те чудовисько, напевне, його з’їло. Вона вб’є ту почвару, щоб не сміла більше нікого на болоті зачіпати. У той самий момент хмари, які закривали місяць, вітер відсунув убік, і вона глянула в очі страховиську. Перелякані людські очі дивилися на неї благально. У руках Учителя, що тонув у болоті, стримів згаслий факел. На шиї Мирослада багряніла кров… Це тривало наче вічність і наче мить – болото булькнуло, і Вчителя не стало. Птаха навіть не встигла поворухнутися, не те що перетворитися знову на людину.

Довго розповідати, що пережила вона тоді, звинувачуючи себе у смерті чоловіка, який для неї так багато важив. Оскаженіле ричання та волання на болоті продовжувалося цілу ніч, хоча ніхто більше її не зачіпав… Бо то вона сама і ревіла, і скавуліла, і завивала від горя.

Вранці Птаха збагнула, що навряд чи неври зрозуміють та пробачать їй смерть старійшини роду, Повелителя, якого вбила чужинка. Брехати вона не вміла, а правда виглядала безглуздою. І Птаха втекла додому, втекла до Вчителя Посолоня. Позірно втекла. Як не дивно, але дорогу до воріт вона якимсь дивом пригадала. Очевидно, страх має великі очі, і ті очі допомогли віднайти дорогу. Ворота Невридії легко випустили її, на прощання тужливо кигикнувши.


1.  Навія | Зворотний бік темряви | 3.  Яке їхало – таке й везло…