home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



12. Виняткова невинятковість

Тобі сімнадцять, і ти вже звикла до своєї винятковості. Бо отримала Перемінник у сім років і вже тому особлива. І ти починаєш вірити, що купа світів лежать не те що перед тобою, а в твоїх ногах – вибирай та керуй ними. І тоді спокуса вищості над іншими, винятковості потужно стукає в двері незміцнілого розуму. Як втриматися та не відчинити їй двері? Здається, безсмертні для цього придумали гарні ліки. Такі, що міцно ставлять на землю, даючи можливість зрозуміти насамперед себе.

Птаха була гарною ученицею. Їй доволі легко давалися всі науки та знання, які вона отримувала у Яровороті. Травництво мала у собі, замовлянь та відбивань заклять вчили Лада та Жива і не могли натішитися ученицею. Посолонь розповідав про устрій у світах, темних також, про силу, яка рухає тими світами, і яким чином опиратися, коли її спрямовують проти тебе. Учили її приборкувати стихії – і добрим словом, і добрими символами, складеними в небі з зір, хмар чи блискавиць. Учили подорожувати за допомогою варгана-ключа і грати на тому диво-інструменті. Бо він не просто вмів перенаправляти, він міг і рятувати заблудлі душі, відганяти зло. Уся нечисть боїться його диво-мелодії, і треба мати потужну силу, щоб їй протистояти.

А потім настав час навчитися переверництву. Це наче поставити крапку в процесі навчання. О, як вона прагнула цього навчитися! Це вмів робити кожен із посвячених безсмертних, однак найвищої віртуозності в цьому досягли майстри зі світу Білих Вурдалаків. Їх називали ще менестрелями. Бо тільки вони вирішували, який ти отримаєш захист-тотем. І без їхнього благословення наука-пізнання своєї єдності з Всесвітом не могла вважатися закінченою.

О, ця диво-наука! Вміння безболісно міняти людську подобу, переводячи її в політ птаха чи біг звіра, або навіть у краплю дощу, чи в маленьку золоту рибку в морі. Птаха несамовито прагнула тих занять, навіть марила ними. То їй снилося високе-високе небо та золоті крила, які вона отримує. Аякже! Найкраща учениця великого Вчителя Посолоня може мати тільки золоті крила і перевертатися лишень на жар-птаху. А щодо тварин, то часто їй снилася струнка лань, і все здавалося, що тільки така сутність може бути у жар-птахи… Так, тотем. Оберіг з боку Матері-Землі. І вона може отримати його тільки з рук Володаря Невридії – Мирослада. Знала, що в Невридії мешкають лишень смертні. І тільки в цьому світі смертні мають право навчати безсмертних, а ті, відповідно, мусять німо скорятися усім наказом не лишень Учителя-невра, а й кожного з його мешканців. Володарем світу неврів незмінно був Мирослад. Із чуток, які ходили Яроворотом, вона знала, що то не той самий чоловік, бо одних навчав білявий та синьоокий, інших – чорноокий і смаглявий. Видно, така традиція була в світі Білих Вурдалаків – називати усіх своїх Повелителів Миросладами.

Учитель Посолонь провів її до Східних воріт, сказавши, що варганом користуватися у світі Білих Вурдалаків заборонено. Відповідно, зайти-вийти у світ неврів можна тільки через ворота. І пересуватися, відповідно, тим світом дозволяється лишень природним шляхом, тобто на своїх двох. А в чужому світі треба коритися законам того світу, до якого втрапила. Тому Птаха має бути чемною і в усьому слухати у світі Білих Вурдалаків свого наставника. Учитель її чекатиме на тому боці. Можливо, ним стане і звичайний смертний, а якщо пощастить, то сам Мирослад. Найчастіше безсмертних навчав саме він. Це трошки насторожило юну Птаху та остудило її голову. Хе, звичайний смертний вчитиме її, не Повелитель? Ну-ну, ще побачимо, хто кого вчитиме. Свій варган вона залишила Посолоню.

Вони розпрощалися з Учителем Посолонем. Птаха стала на поріг Східних воріт, зробила крок вперед і… Не встигла й кліпнути, як перемістилася в інший світ. Довкола стояла мертва тиша. Жодних звуків. І весь простір заповнював густий та вологий туман. Посеред того туманного мороку ледве-ледве прозирала людська постать. Вона заговорила:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, ученице Птахо! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити тобі, пильнувати тебе. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть це дитя яроворотське, учіть його, напучуйте, не ображайте, більше давайте, аніж забираєте.

Птаха, як учив її Вчитель Посолонь, стала навколішки, піднявши вгору руки, долонями верх, а потім три рази низесенько, аж головою до землі, вклонилася. Останній раз – поцілувавши землю. Потім встала з колін, підійшла до найближчого дерева, на яке впало око і яке заледве проглядалося в тумані. То була берізка. Зняла з голови блакитну стрічку й почепила на гілці дерева, потім скинула й пояс, власноруч сплетений, оберіг-посланець, та оперезала ним стан берізки:

– Хай частина моєї вроди буде з твоїм світом, берізко. Хай частинка моєї сили буде у твоєму тілі, берізко.

Тоді раптом згадала, що забула про постоли. Зняла їх з ніг, поставила під деревом та пролепетала:

– Хай босі ноги мої зробляться добрим знаком. Бо я не стану топтати стовпів твоїх, Невридіє, не ламатиму серця твого, не плюватиму в душу твою. Прийми мене в своє лоно, Невридіє, відкрий знання свої, ті, які ти можеш відкрити непосвяченому чужинцю. Прийми в тіло твоє, в кров твою, в обійми твої…

Вмовкла. Стояла, слухаючи тишу, чекаючи хоч якогось знаку, і враз… Тишу розірвало галасом, шумом, наче сухий лист гучно тріснув, наче хтось натиснув на важіль та все ввімкнулося. Повернулися звуки, туман почав розсіюватися. У небі засяяло сонце, і перед ясні очі Птахи явився високий широкоплечий чолов’яга – синьоокий та світло-русявий. Довге волосся було зібране на потилиці у хвіст. Він напівсхилив голову в поштивому поклоні і відрекомендувався:

– Я Мирослад, твій наставник у світі смертних, у світі Невридії. Ласкаво просимо у світ смертних неврів, безсмертна.

Чому вона тоді вирішила, що він також смертний? З вітання, напевне, бо запросив її до смертного світу. А може, й через чутки, які ходили Яроворотом. Чи з непевних напучувань Учителя. Сам Мирослад ніколи не казав їй, що також смертний. Лишень повідомив, що є Учителем у світі смертних неврів. Тоді, здається, вона сама себе й ошукала. Бо не була дуже уважною до дрібниць, деталей, як того завжди вимагав Учитель Посолонь. Ох, та чому не була? Вона й зараз неуважна…

Отак вона й познайомилася з Учителем Миросладом, який майже рік вчив її у світі Білих Вурдалаків не тільки вмінню переверництва, а й вправності завжди залишатися звичайною людиною, незважаючи на те смертна ти чи безсмертна.

Це був благоліпний світ – зелений, багатий на красу та щедрий на віддачу.

Вона звикла багато говорити, запитувати. Учитель Посолонь та й інші її Учителі завжди охоче відповідали на запитання. У Невридії вона зіткнулася з геть іншим ставленням до слова. Воно тут було, направду, на вагу золота. Мовчазні, заглиблені у власний світ неври доволі скупо відповідали на питання, найчастіше просто не чуючи їх. Спочатку це її ображало, вона думала, що ті люди вороже налаштовані до неї, ігнорують її, та згодом зрозуміла – помиляється. Для спілкування не завжди потрібні слова, інколи вчинків достатньо.

Ох, на початку в світі невритському чулася зовсім чужою. Мов штучно принесений з якоїсь тропічної країни в помірні широти екзотичний квіт. Його силою тицяють у холодний непривітний ґрунт, а він, замість того, щоб почати адаптовуватися, вимагає усіх підлаштуватися під нього. Згодом вона зрозуміє, що на початку поводилася зовсім неправильно. Бо вважала свою вищість над смертними, тобто безсмертя, не простим даром неба, а чимсь неординарним. Бо вона краща від кожного в цьому задрипаному смертному світі, розумніша та й сильніша. Свята простота. Тут, напевне, ще не таких ставили на місце!

Так-так, від усвідомлення своєї вищості у будь-кого дах знесе і їй тоді зносило конкретно. Учитель Посолонь, який любив Птаху як батько, ніколи цього не помічав. Чи, може, не хотів бачити, що його прекрасна учениця перетворюється на егоїстку. Навіть більше, Посолонь навіть пишався успіхами малої Птахи, яка у свої юні літа була в дечому вправнішою та мудрішою, аніж деякі вже посвячені безсмертні. То після повернення з Невридії до неї прийде чітке розуміння, що смертних не тільки поважати та любити треба, а й навчатися від них не соромно. І тим паче не соромно дякувати щиро за науку.

А поки що вона, вперта та самовпевнена, йшла світом Білих Вурдалаків, слухаючи скупу мову свого теперішнього Вчителя Мирослада. Чоловік говорив куцими реченнями, просто та чесно.

– Це край неврів, Птахо!

Туман розвіявся, і перед очима дівчини відкривався мальовничий краєвид. Довкола шумів густий ліс, співали птахи, десь поруч текла ріка, бо дівчина чула її ніжне та трепетне жебоніння. Чоловік, видно, помітив її реакцію на плюскіт води і тому зауважив:

– Річка поруч. Має ймення Стохід.

Назва Птасі здалася трохи дивною та разом із тим цікавою. Треба буде якось розпитати, чому так назвали. Знала ж, що в тих краях, як і будь-де, сакральним речам звичайних імен не дають. Учитель йшов попереду, показуючи та прокладаючи дорогу. Наказував не відставати і обов’язково ставати своїми ногами в його сліди. Птаха тільки здивовано стенула плечима. Що за дурні накази, але поки вирішила не сперечатися – ще встигне. Йти було не дуже зручно. І не лишень через те, що кроки в Мирослада були більші, аніж її. Птаха часто ходила босоніж, але то було в Яровороті, де земля лагідна, піддатлива для ніг. Тут вона здавалася чужою, мачухою. Чула, що ступні ніг заніміли, шпичаки та гілочки боляче впивалися в шкіру. Тоді вперше пожалкувала, що свої постолики залишила під березою. А оскільки була досить впертою, то не стала скаржитися Миросладу. Ще чого?! Вона терпітиме, хай навіть вічність.

Мала перевести увагу з фізичного дискомфорту на щось інше. Тому пробувала розговорити Учителя, ставлячи йому різні питання. Той сухо відповідав короткими уривками: «Так, ні, ага, може, побачиш згодом, про це пізніше». Це врешті Птасі набридло, і вона заткнулася. Ступні ніг уже навіть не боліли, а нестерпно пекли. Тому мусила знайти собі якусь іншу розвагу, зосередитися ще на чомусь.

Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж їх кроною заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння, яке блукало листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому. Птаха дивувалася, як упевнено рухається її провідник та знаходить тільки йому відомі напрямки, бо стежкою шлях, яким вони рухалися, назвати було важко. Врешті, коли ноги зовсім задерев’яніли і здавалося, що якщо зробить ще крок, то помре на місці, ліс порідшав. А ґрунт під ногами зробився м’яким, наче тісто.

Мирослад через плече кинув їй:

– Зараз особливо будь уважна, Птахо. Починається болото. Я йтиму повільніше, а ти вважай і ногами ступай тільки в мої сліди.

Птаха згідливо кивнула, хоч Мирослад цього й не міг бачити. У сліди – то в сліди. І так вона за ним телепається, наче прив’язана. Пейзаж довкола змінився. Став набагато цікавішим, інколи навіть несподіваним. Забула навіть про біль у ногах. Зліва відкривалося плесо ріки. На ньому плавали чорні лебеді. Таких вона бачила тільки один раз у житті і то на свято Ярилове, коли приходив час весняного рівнодення та святкувався Новий рік. У Яроворот приїжджали звідусіль гості. Почесними та жаданими вважалися невритяни. Вони обов’язково хизувалися перед гостями в майстерності переверництва. Отоді вона й побачила на тому святі чорного лебедя, в якого перевернувся на очах юрби юний хлопчина. Він стояв посеред натовпу в довгому чорному плащі, з довгими широкими рукавами. Заграла дивна музика вітру, так грав тільки один інструмент, і то була сопілка-колянка, яку привезли ті ж таки неврійці зі своїх країв. Грала вона особливо чисто та пронизливо. Наче позичала голос із того горіхового дерева, з якого була зроблена. Неймовірне видиво. Сопілка грала, юнак танцював. Мить – і вже в небі тріпоче крилами чорний лебідь…

І от зараз перед нею не людина в подобі птаха, а справжні чорні лебеді.

Чорні лебеді на плесі плавали вільно та, здається, зовсім не зауважували людей. Наче то не люди були, а так – кущі чи дерева, що рухалися. Пройшли якийсь десяток метрів, і лебедів змінили сірі журавлі, потім були гуси, різні види качок. Десь зовсім поруч власною доріжкою пробігла руда лисиця, вгорі на поодиноких деревах вовтузилося птаство. Ліс жив власним життя, не звертаючи уваги на двоногих істот, що йшли своїм маршрутом, наче для нього, цього лісу та його мешканців, це було звичною справою. А можливо, так і було? Це зачарувало настільки сильно, що Птаха враз забула про наказ ступати в сліди і вже брела як-небудь, пожадливо крутячи головою то вправо, то вліво.

І враз Миросладова стежка повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке безмежжя води, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Справа бобри щось там будують. Чап-чалап – зліва неймовірно красиві та граційні трясогузки… Вона розуміла тепер, чому Вчитель мовчав, він хотів, щоб вона менше тратила сили на розмови і змогла краще роздивитися його світ. Бо розмови відволікають.

Учитель Посолонь каже, що людське вухо збудоване так, що може вловлювати шуми відразу з трьох рівнів сприйняття: звичайні розмови, буденні шуми, тоді – повчання та знання і найважливіший рівень – мова духу, яку вміє чути не кожен, але прагнути повинні всі. А дух присутній там, де є прагнення любові. Свій дух мають і ліси, і води, і небо… Птаха прагнула всім серцем почути ту мову. Ех, якби ж то все було так просто!

Справа від стежки відкривалося розцяцьковане білими лілеями плесо. Красиво! Птаха вдихнула на повні груди, однак крім запаху багна нічого не відчула. От якби понюхати хоч одненьку квіточку. То, напевне, неймовірне відчуття! Зупинилася. Вона наздожене Вчителя, от тільки зірве одненьку. Випустила з очей слід Учителя, відступила вбік, досить спритно вхопившись рукою за довге стебло квітки і… Замість того, щоб дати зірвати її, піддатися бажанню дівчини, квітка навпаки потягнула її до себе. Буль…

Вона тонула. Усе відбувалося настільки швидко та несподівано, що незчулася навіть, як стебло лілії також вчепилося в неї і зо всіх сил потягло за собою вниз. Не встигла ані крикнути, ані випірнути, щоб гукнути на допомогу, не здогадалася навіть розтиснути руку. Дівчина занурювалася в твань, опускаючись дедалі нижче і нижче. Уже не вистачало в легенях повітря, вона не могла нічого бачити, бо з’ясувалося, що то і не річка зовсім. То справжнє неврійське болото, покрите зверху водою. Про нього ходили різні побрехеньки Яроворотом: що воно живе, що має душу, що той, хто туди потрапляє, стає або його бранцем, або мертвим, та й ще купа різного. І тепер ті побрехеньки для юної Птахи ставали реальністю. Баговище міцно тримало її в своїх липких обіймах, бруд заліплювало очі, ліз у вуха, до рота. І коли здавалося, що це вже кінець, чиїсь міцні та сильні руки потягнули її вгору, до світла, до неба, до сонця.

Очуняла на зеленій галявині. Мирослад дивився на неї невдоволено та трохи сердито:

– Отямилася? Халепниця, а не безсмертна. Я кому наказував – не виходити з моїх слідів?

– Та я ж, той… Тільки той, – почала виправдовуватися, відчувала на зубах та в роті землю, випльовувала її. Прокашлялася: – Та я ж хотіла тільки квітку зірвати і все.

– Що? – Тут чоловік уже не на жарт розгнівався. – Не ти її садила, щоб рвати. А ще Посолонь тебе травницею називає. Ти добре знати маєш, що можна чіпати, що ні. Я ж у твоєму світі у твоєму саду квіти не смію рвати. Ото вже мені морока з тими йолопами. Щоразу одне і те ж. Думаєш, що якщо тебе Перемінником нагородили, то ти вже можеш робити що захочеш. Тільки не тут, мала, чуєш? Ще одна такий виверт і… я тебе з халепи не витягуватиму. Хай тебе, дурепу таку, ліпше хробаки з’їдять…

– Але ж я… – заткнулася, спіткнувшись об грізний погляд чоловіка.

– Давай без я, добре? У нас не прийнято багато галайкотіти. У нас прийнято уважно слухати і виконувати приписи.

Не накази, а приписи. І вже спокійно попереджаю. Без дозволу нічого не чіпати, навіть напівкрока вліво чи вправо не відходити, якщо заборонено. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обережно та тихо, наче по шклі йдеш. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі. Ота лілія, яку ти хотіла зірвати, зовсім не бажала твоєї смерті – вона просто боронилася, захищалася від нападника. А ти, недолуге творіння, не здогадалася розчепірити пальці та випустити стебло рослини. От вона тебе і потягла за собою у свій сховок. Затям собі, мала: у світі смертних неврів ти стаєш також смертною. Забудь тут про свою вищість, характерництво, магію. Тут вони майже безсилі. У Невридії діє власне чародійство – химородництво природи. Це єдність всього живого і неживого також. Бо й камінь має душу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не зрозумієш, правда це чи легенди. Закарбуй на своєму безсмертному носі, дорогенька: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії не виживеш. Коли навчишся хоча б трохи правильно ходити, думати, дихати, чути, слухати, бачити, то, може, і доживеш до того дня, коли тобі світ неврів дозволить отримати власний тотем. А поки, невдахо, ти лишень лялечка в коконі. І, до речі, мешканець кокону не завжди стає метеликом. Чого розсілася? Вставай, а то нас зачекалися вдома.

Птаха ледве стримувала сльози. Ноги просто нестерпно боліли, як і душа. З нею ще ніколи ніхто так не розмовляв. Її ніколи не називали невдахою. Була найкращою. А тут цей смертний бовдур сміє їй, великій безсмертній, вичитувати. Та хто він такий? То він невдаха, а не вона. Болотний довбень! Але той смертний бовдур, може, і не вмів читати думки, але те, про що подумала Птаха, зрозумів:

– Що? Образилася? Звикай. І не дивися на мене вовком. А ліпше слухай уважно, запам’ятовуй кожне слово, бо здохнеш тут. І не думай втекти назад. По-перше, втонеш у болоті, бо дороги не запам’ятала. А по-друге, якщо навіть пощастить і припустити, що не гав дорогою ловила і зможеш доплентатися до воріт, то знай: наші ворота тебе не випустять. Бо ти не маєш печаті тотему на чолі, ти наразі порожня, як моя баклажка зараз.

І він перевернув порожню дерев’яну фляжку, показуючи, що в ній і справді немає ані краплини.

Птаха мовчала, вона хоч і була розгубленою, сердитою і трохи наляканою, але не слабкою. Краєм ока помітила, що на ліс опускалися сутінки, отже, у відключці після купелі у болоті вона пробула півдня. Ні, вона так легко не здасться, вона мусить тут вижити, хіба вона не донька своєї матері, хіба вона не Птаха?

– Пробач за невігластво, – казала чітко, карбуючи кожну голосну в слові та дивлячись простісінько в очі Миросладу. – Надалі старатимуся виконувати слухняно всі твої накази. А тепер можна і в дорогу. Сутеніє…

Мирослад блиснув задоволено очима. Так, мала була не з простих чи випадкових. Посолонь мав слушність, коли казав, що з нею поводитися жорсткіше, бо всесильність навіть найдобріше серце може перетворити на твердий камінь та черствий позаторішній хліб.

– Радий, що не скиглиш, але навіть якби скиглила, то це тобі не допомогло б. Зазвичай більшість ваших уже в перший день просяться додому. Знай, я не жартую зараз, якщо захочеш насправді отримати знання – учися чути, інакше… Згинеш, якщо не в баговинні, то дикі звірі в пущі розірвуть, бо їм насправді наплювати безсмертна ти чи смертна. Вони відчувають твою сутність, а вона поки що чужа для них. Мусиш стати своєю, і тоді цей світ не тільки подарує тобі тотем, а й відпустить додому.

Птаха навіть половини зі сказаного не второпала, однак про всяк випадок запам’ятала. І недаремно.


11.  Безталанний | Зворотний бік темряви | 13.  Невридія