home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



11. Безталанний

Сказати, що Остап був спантеличений усіма тими подіями, що падали на його голову останнім часом, то нічого не сказати. Здається, якби небо врешті не витримало людського свавілля і смертного, і безсмертного, вирішивши впасти на землю й придушити усіх, то менше був би вражений, аніж від того щоденного шквалу оказій, які щедро сипалися на нього.

Уже навіть жалкував за тими часинами, днями, коли в його житті були тільки Птаха, Стриб, Учитель Посолонь, Яроворот із його мальвами та звичним укладом життя. Добрі сусіди, квітник під хатою, плантація з павуками-ткача-ми, лови вітру, які він любив чи не більше від порання на квітнику. Ні-ні, він ніколи не полював на тварин, він не зміг би навіть заради захисту підняти руку на безпомічне створіння, яке має таке саме право на життя, як і людина. Тому дивну любов Стриба до вбивства безпомічних тварин, яку не поділяла й Птаха, списував на той темний бік у душі господаря, який мусив якось проявлятися. Чоловік мав кудись подіти лють у серці, яке час від час кровоточило нею. Остап про це добре знав, навіть ліпше від Птахи. Бо від дружини Стриб волів це приховувати, намагаючись бути для неї довершеним. Коли Стрибог дивився в очі жертві й та вже знала, що на півкроку від кончини, то аж тремтів від збудження. Казав тоді малому служці, що інколи це навіть крутіше від ночі кохання з жінкою, солодше, дужче, п’янкіше. Запах чужого страху збуджував… Остап того шалу не розумів, але ніколи не залишав свого господаря в такі моменти наодинці. Бо інтуїтивно відчував, що він, звичайний смертний, той маленький острівець, постійне нагадування про Птаху. І це не дозволяло Стрибу вже зовсім скотитися в безодню темного шалу. Із часом Остап почав розуміти, наскільки крихкий той стан між темним та ледь-ледь світлим у душі Стрибога. Однак кохання безсмертного темного до світлої Птахи було настільки великим та могутнім, що цього вистачало для того, щоб тримати темряву замкненою.

В один день усе змінилося. Ні-ні, не в один день. Остап себе дурив. Так не буває, то наче повінь навесні. Вода щораз прибувала й прибувала, й врешті дамбу рве. Спочатку пішла його Птаха, кинула їх зі Стрибом наодинці. Птаха не витримала зрад, брехні, ошуканства. І Остап змирився, хоча і журився дуже, але не вважав це кінцем світу. Вірив: вона повернеться. А Стриб? Той просто збожеволів. Остап жалів чоловіка, досі не уявляючи, що можна страждати аж так. Птаха була жива і здорова, а той оплакував її, мов небіжчицю. А може, він оплакував тоді мертве кохання, яке врешті впало, змаліло під тягарем Темного світу, який таки взяв гору в душі чоловіка. І Стрибог також пішов. Остап залишився в Яровороті, чекаючи на повернення Птахи. А потім…

Його серце, душу, помисли заполонила юна дівчина з дивного світу Єдиного Бога, дівчина з неймовірно красивим ім’ям Мальва. Непередбачувана, кусюча, мов оса, котра навіть розмовляла словами-жалами, але робила це не зі зла, просто так у її світі було прийнято розмовляти. І Остап закохався. Вона впала в його долоні зіркою. Несподівано, мов сонячний зайчик. Спочатку в долоні, тоді – в душу. Досі такого з ним не траплялося. Бо він з першого погляду, з першого слова, мовленого нею, зрозумів: то назавжди. Мрія про далеку-близьку Квітку-Мальву дарувала наснагу, вона розгойдувала сни, гріла долоні, гоїла серце. Думав тоді: якщо комусь і судилося стати його судженою, то так воно і буде. Однак чи любитиме він її настільки сильно, як ту, яку лишень раз побачив і вже не забув. Наче знав її до того тисячу літ, наче вона вже колись належала йому, а він їй. І то не було схоже на жодне тілесне шаленство, про яке любили теревенити сусіди-чоловіки. Це було геть інше. Коли вона для тебе – то всі світи відразу і темні, і світлі. Рідна, найрідніша… І байдуже, чи він коли-небудь зможе до неї торкнутися, важливіше інше – він знає, що вона є, і тільки тому варто жити. Вона часто приходила у його сни, а вранці він тужив, бо сон закінчився і приходило розуміння: вона ніколи не полюбить такого, як він, – простого смертного з уже давно неіснуючого світу. Бо вона безсмертна, обрана служити світам та світовому порядку. А він? Ким він може стати для неї? Може, другом? Зрештою, він і на це згідний, бо коли любиш по-справжньому, то вистачає знати, що вона, хай і без тебе, але жива та здорова. Можна тільки допомогти їй у цьому – стати щасливою.

Коловорот подій закручувався далі. Мальва несподівано виявилася донькою Стриба, яку виховували прості смертні. Пані Птаха про це знала від самого народження Мальви, але чомусь нічого не розповідала Стрибогу. Той просто оскаженів, заледве не вбив ту, яку ще донедавна кохав дужче за життя, за батька, за матір… І все полетіло шкереберть. Все…

Прибита горем Мальва у Яровороті, її рука стискає його долоню, не відпускаючи від себе. І він не знає, плакати чи радіти від щастя. Так, то було справжнє щастя – бачити її біля себе, тримати за руку, гладити по голівці, як маленьку, коли вона прокидалася посеред поганого сну, розповідати казки, завжди добрі, світлі, яскраві… Цілувати подумки її сірі очі, кутики губ, так зухвало випнуті догори. А тоді вона пішла разом із Птахою. Він готовий був до того. Знав, що так станеться, бо вона обрана безсмертна, а він – лишень служка з Яровороту, звичайний смертний.

Ставив на собі крапку. Не вірив у те, що Мальва бодай захоче мати такого друга, як він. Перед нею відкривалися тисячі дверей, а він – навіть не ще одні цікаві двері й навіть не поріг, а просто один із тих, кого безсмертні образно красиво називають травою, яка тримає на собі світи. Коли Мальва йшла, то обіцяла повернутися. Щось незбагненно-рідне читалося тоді в її очах. Не йняв тому віри, переконував себе, що не розуміє тої мови. Бо що він міг їй дати? Він простий смертний: народження, життя, смерть – і коло замикається для нього. А вона безсмертна…

І коли вже нічого доброго не чекаєш, навіть в диво не віриш, зорі якимсь чином стають на твій бік, всі до одної. Навіть не сердився на Птаху за те, що вона не відкрила раніше йому всієї правди про його батьків. Як він міг? Вона врятувала його, прихистивши останнього живого з мертвого світу Замерзлого Сонця у своїй хаті. Вона і батька врятувала, не розповівши світові сірих про такий підлий вчинок одноплемінника. А ще якимсь чином змусила Мару дати і йому Перемінника, зрівнявши з Мальвою у правах. Ох, не вірив він у запевнення Птахи про те, що це закономірно, бо так мало бути. І ось вони тепер із Мальвою обоє безсмертні, обоє мають безсмертних батьків і отримали шанс стати на один бік одного світу.

Скільки сумнівів пробігло його головою за останні дні? Він картав себе за недолугість, вважаючи Перемінник авансом, даним його душі передчасно, і тому старався вдесятеро дужче у навчанні та пізнанні, аніж будь-хто з тих безсмертних, кого він знав. Але що б не робив, як не намагався, увійти в контакт зі світом трав та землею не міг. Чуттєвість кудись дівалася, Перемінник наче не чув потуг його серця чи навпаки – серце тих потуг не чуло, тому й німували на щирі порухи духу. Зв’язок серця, розуму, Перемінника та душі не втримувалися в одному колі. Здається, пані Птаха знала, в чому справа. Пояснювала це так: «Оскільки ти народився у світі, де нічого справжнього не було, то й не маєш вродженого зв’язку з рідною землею». Невже безвихідь? Його батьківщина мертва, а іншої він не має. Після того як повернувся зі світу Замерзлого Сонця та почув оповідь Птахи про свій світ, йому почав він снитися. Поруч зі снами про Мальву прийшли й нелегкі сни про світ Сонячної Мушлі, який люди, його далекі й близькі родичі по крові, перетворили на місце без душі, сонця та духу…

Остап добре знав Дужа з Яроворота. Також безсмертного, позначеного Перемінником, але зовсім безталанного, як його поза очі називали навіть смертні. Він був добрим хлопцем, однак зовсім без талантів, які мають зазвичай усі обрані. Навіть варган його не слухався. Учитель Посолонь казав, що в Дужі є сили, але вони поки сплять. А коли прокинуться, ніхто не знає, бо Мара ніколи не помиляється, ніколи нікому Перемінники так просто не дарує. Тепер Остап знав, що це не зовсім правда. Принаймні приклад із Дужем промовисто говорив про це. Невже і він стане таким самим безталанним, як Дуж? Чекати моменту прокидання сили – це наче посеред пустелі чекати на дощ, який може і не впасти ніколи. Та, схоже, пані Птаха вважала по-іншому. Завжди дивувався силі духу, котрим була сповнена ця тендітна жінка. Вона не стала чекати дощу посеред пустелі, вона заходилася накликати цей дощ, зганяючи хмари. І де тільки вони не бували в пошуках того ключика, який відчинить Остапове серце.

І врешті сьогодні, коли вони повернулися зі світу Єдиного Бога, від бабусі Горпини, вона йому майже урочисто повідомила:

– Сьогодні й завтра можеш відпочити, Остапку, від наших занять. Допоможеш Учителю Посолоню в Храмі Сонця. А післязавтра будь готовий до кропіткої та наполегливої праці. Я так сподіваюся, що у мене все вийде.

Не звик розпитувати і ставити зайвих запитань. Вважав Птаху досконалою, коли буде необхідність – вона сама все розповість. І безсмертна кудись щезла на два дні. Повернулася надвечір, коли сонце опустилося майже до краю західного горизонту. Остап з Учителем саме прибирали перед вечірньою молитвою біля жертовника.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – змучено вичавила з себе.

Остап з Учителем повернулися на голос. Посолонь відповів, піднявши вгору руки, як і годиться:

– Хай Сварог дарує тобі світлі дні та світлі ночі, безсмертна!

Остап повторив за Учителем весь ритуал.

– Як усе пройшло, дочко? – заклопотано запитував Посолонь, співчутливо дивлячись на Птаху. Жінка мала зморений вигляд.

– Добре пройшло. Уже все гаразд. – Птаха кволо посміхнулася. Було видно, що навіть говорити через втому їй важко. – Учителю, ви вже розповіли Остапу про Мирослада, як і домовлялися?

Учитель спокійно відповів:

– Ні. Я ж не знав, яка буде відповідь.

– Ви сумнівалися в Миросладі чи в мені? – легка печать розчарування ледь-ледь торкнула її бліде личко.

Учитель Посолонь відразу відповів:

– У собі. Ти зробиш це краще. Яка відповідь, дочко?

– Звісно, відповідь позитивна, – відповіла спроквола. Тоді перевела очі на Остапа:

– Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад, Остапе, твій рідний дідусь і майбутній Учитель.

– Що? – Остап просто не вірив в почуте. – Як це? Тобто той…

Птаха кивнула, погоджуючись:

– Так. Невридія – твоя друга чи перша, не знаю, як воно правильніше, тобто Невридія – твоя батьківщина.

Головою хлопця промчало тисячі думок та запитань, але жодне з них так і не сформулювалося чітко в голові.

– А зараз я йду відпочивати. Усі запитання завтра, Остапе, гаразд? Надто важкими були перехід та повернення. Усе-таки зустріч із минулим, не надто сонячним.

Птаха стала на коліно перед жертовником, нечутно зашепотіла. То були слова молитви. Посолонь та Остап мовчки спостерігали за жінкою. Тоді вона підвелася з землі, вклонилася сонцю, Учителю та Остапу, побажала їм приємного відпочинку, приклала варган до уст та заграла. Після перших нот усе довкола жінки почало вібрувати, видозмінюватися, перетворюючись на розмите полотно, а потім раптом Птаха розчинилася в повітрі, залишивши по собі слід тремтячої мелодії дримби.

– Учителю, це правда? Пані Птаха нічого не наплутала, тобто я не сумніваюся, що не наплутала, та все ж? Ви ж розумієте, яка це відповідальність для такого, як я, – бути і сином, і онуком безсмертного, – Остап несміливо запитував, підбираючи слова.

– Правда, – відповідав трохи журно Учитель.

І помітивши збентеження в очах хлопця, поважно додав:

– Птаха повернулася зі світу Білих Вурдалаків. Вона мала нелегку розмову з Миросладом, але зараз не про це, бо то зовсім інша історія, яка не стосується ані тебе, ані мене. Щодо тебе – тут усе гаразд. І, схоже, завтра на тебе чекає дорога додому. А зараз давай закінчимо роботу.


Остап не міг відразу заснути, думаючи про те, що почув сьогодні. Світ Білих Вурдалаків – його світ. Батьківщина. Так, край його батька, тобто і його край. Виходить, він один із неврів. Не просто безсмертний, якого ті вчитимуть своєї майстерності, а по праву крові невр. Неври! Незвичайні люди, які час від часу навідувалися в Яроворот на великі свята, куди їх завжди урочисто запрошували. Неври, яких поважали у всіх світах – темних, світлих, сірих – і навіть трохи побоювалися великі безсмертні. Неври, які вміють змінювати своє тіло і навіть сутність, перетворюючись не тільки в тварин, птахів, комах, змій, вони вміли ставати деревами, річкою, вітром, хмарою. Спочатку розкладаючи себе на крапельки, потім збираючи те все докупи та перетворюючись. Як він заздрив тому вродженому вмінню звичайного смертного невра! Він мав нагоду на власні очі бачити це диво.

Це траплялося раз на рік, коли святкували народини Ярила, весняного сонця, і в Яроворот з’їжджалися гості з сусідніх дружніх світів. Найкращі майстри переверництва зі світу неврів показували свою майстерність на центральній площі перед Храмом Білобога. Які тільки істоти не тішили око глядача – дракони, змії з кількома головами, жар-птахи, білі вовки, ведмеді, лисиці, слони, дикобрази й дрібнота різна, як хом’яки, змії, мурахи, горобці, хробаки… Це дійство творилося перед очима глядачів, але, як воно насправді ставалося, – ніхто не міг пояснити… Таїна. А завершував те дійство найстарший серед неврів, Повелитель Вурдалацької раті. Звали його Миросладом. Він починав своє переверництво із найдрібнішого, проте не найлегшого. Ставав спочатку травою. Трава починала рости – і от замість неї вже милує око крислатий дуб. Здіймався довкола дуба вітер, закручував його у танці-коловороті, мить – і вже з’являється білий вовк, а тоді білий крилатий кінь. Кінь підіймався в небо, перетворюючись у польоті на білу хмарку. І ось вона на очах починає темніти, рости, збільшуватися та гупати раз по раз громовицею, а згодом навіть вогонь викрешувати з себе. Тільки він не падав донизу блискавкою, а весело мерехтів у небі, сплітаючись у веселку. Закінчувалося це дійство тим, що з хмари падав дощ, але не звичайний, а солодкий – марципановий. Глядачі божевільно плескали в долоні та ловили краплі-соло-дощі на льоту, підбирали навіть із землі, бо смачнішого, здавалося, зроду не їли. Дощ припинявся, хмарка розсіювалася. І посеред площі, в оточені щасливих яроворотців, котрі кричали «ура» та «слава», стояв, хитро посміхаючись, Мирослад. О, як всі хлопці та чоловіки з Яроворота та й гості з інших світів тоді заздрили вмінню начебто звичайного чоловіка, його майстерності. Зрештою, заздрили усім похмурим та неговірким майстрам зі світу Білих Вурдалаків, про яких ходили просто неймовірні чутки, легенди, що наче ті половину свого життя проводять у тваринній подобі, а відтак ані житло, ані обробіток поля їм непотрібні. Казали, що в родинах вурдалаків народжуються тільки хлопчики, а для того, щоб не дати роду закінчитися, вони змушені шукати наречених в інших світах. Часто вони тих наречених просто викрадають, так легше, бо з доброї волі рідко хто зважиться на таку долю – вічне животіння в гнилому болоті, без батька-мами і того, що було колись для тебе рідним.

Мирослад – його рідний дід? Хіба це не щастя? Хай у нього немає батька, рідної матінки, але у нього є такий дід!


10.  Підказка | Зворотний бік темряви | 12.  Виняткова невинятковість