home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



10. Підказка

Уночі йому наснилася Мальва. Вона стояла на самому краєчку скелі над безоднею, розпластавши руки, наче для польоту, задерши голову. Очі мала заплющені, щось говорила. Небо у неї над головою було порожнє, така сама безодня й під ногами. Порожнє небо без зір, темряви, навіть не сіре – безлике небо. Він хотів забрати її з тої скелі, забрати до себе, але не міг. Вона була наче й близько, поруч, але не дістати. Він кричав, кликав, говорив якісь ніжні слова. Вона не чула, перебувала наче ув’язнена, закрита в коконі, котрий блокував звуки. Тоді він замовк і попросив тишу стати ще глухішою, щоб почути, що шепоче його Мальва.

– Остапчику, Пташко! Я хочу додому, дуже хочу! Не дайте мені впасти.

Остап старався підступитися ближче до Мальви, так, щоб вона його чула. Але як би не кричав – не докричатися. Тоді враз зрозумів, що може говорити по-іншому. Він не говорив устами, він говорив серцем. І, о диво, вона його почула та відповідала.


Прокинувся весь холодний від поту посеред сну. Струсив із себе втому, важко дихав, бо напружив усі сили, коли тягнувся до тої скелі, здається, навіть ліз по ній. Ноги нещадно боліли, руки пекли. Подивився на пальці й обімлів: вони були роздерті до крові, наче він і справді дряпався на гору. На ноги навіть не став дивитись, знав – вони не кращі. До кімнати вбігла збентежена Птаха.

– О Свароже! Остапчику, ти кричав, знову твої сни повернулися?

Він закивав головою чи то ствердно, чи ні, сам не знав, як кивати, раз так, раз не так.

– Мені наснилася Мальва, пані Птахо! От! – Він простягнув перед собою роздряпані до крові руки, показав побиті коліна.

Птаха швидко вийшла з кімнати і за мить повернулась із тацею, заставленою баночками. Через плече – полотняна сумка. Мовчки заходилася промивати та чистити рани, замазуючи їх трав’яними сумішами. Рани швидко загояться, буквально за кілька годин – Остап це знав, уже не раз у тому переконувався. Сила землі була просто невблаганно-щедрою, викохуючи трави та даючи їм стільки сили та енергії для зцілення.

Птаха хмурилася, зовсім не перебиваючи його оповідь. Було видно, що зараз вона звинувачує себе за те, що відпустила Мальву до того клятого світу темних. Його сон схвилював її. Остап узяв Птаху за руку:

– Пані Птахо! Будь ласка, не хвилюйтеся так. Із Мальвою все буде гаразд. Вона сильна. І я відчуваю, що вона досить міцно стоїть ногами на тій скелі. Я тримаю з нею зв’язок. Звідкись знаю, що темні почала її вчити своїм наукам та поставили такі умови, що вона змушена слухатися. Тому, пані Птахо, прошу вас, починайте вчити й мене, бо та рівновага, про яку ви так багато любите говорити, мусить бути в усьому. І знайте, коли Мальві знадобиться наша допомога, – я відчую це.

У травництві Остап виявився справжнім бездарою. І як Птаха не пробувала розбудити у ньому хоч якісь почуття, відчути сили, що йдуть від зела, не вдавалося. Що тільки не перепробувала жінка. Розум та душа працювали на сто відсотків, а серце дрімало. Остап із легкістю освоїв гру на варгані, навіть ліпше, ніж Мальва, навчився пересуватися в просторі. Лишень кавалки почутого опису настільки точно витворювали в його голові картинку, що перебирався в задумане місце інтуїтивно безпомилково та влучно. Ця маленька перемога додавала наснаги для інших перемог. Мав гарну пам’ять, тому Посолоневі оповіді про творення світів запам’ятовував миттєво. Хоча досить багато вже й знав, він любив малим ходити до школи разом із майбутніми безсмертним, які по праву крові народилися від безсмертних і мали стати колись безсмертними також. А от із травництвом – халепа. Воно, хоч і не вважалося таким ремеслом, яким досконало мусить володіти кожний безсмертний, однак… Ази, наче алфавіт, для того щоб навчитися читати, мусив кожен знати. Тут серце юнака просто спало. А без тих знань, без чуттєвості серця, коли душа, серце, думка, розум, тіло – одне, далі рухатися неможливо. І заклинання, і зчитування, і відкривання води, землі, неба, світла та темряви без отого відчуття первинного, багатогранного, не давалося. Птаха метушливо шукала порад у різних світах, у найліпших безсмертних та обраних майстрів-митців травознавства. Та все даремно. Серце хлопця спало. Воно впевнено робило механічну роботу, але чомусь впадало в летаргічний сон, коли справа торкалася сили землі, і не хотіло прокидатися.

І тоді вона згадала бабусю Мальви. Травницю та відунку Горпину. Так, вона звичайна смертна, але більш закоханої в землю, сонце та траву людини годі знайти. Пригадувала, як Мальва цитувала свою бабусю Горпину: «Трава – це стовпи неба. Не стане трави – небо впаде на землю та роздавить нас. Бережи, доню, траву!»


Того вечора вони сиділи на кухні в бабуні Горпини. Та зробила чай з меліси та м’яти. Остап, зморений тими навчаннями, постійними нюханнями та розпізнаннями трав на запах, просто звалився від утоми і спав у кімнаті Мальви. Птаха навіть не знала, як далі бути. Кожен безсмертний мав свій напрямок, звісно, який йому вдавався найліпше, але принаймні розпізнавати трави вмів та приготувати хоча б найпростіше вариво втрафив. Але у випадку з Остапом це здавалося нездійсненною місією. Далі рухатися не мало сенсу. Усі його почування щодо природи землі, які мали йти від серця, німували. Він геть не відчував ані сили трави, ані мо-ці зела.

– Знаєш, Птахо! Якби я не знала, що Остап твій учень і виріс при тобі, то подумала б, що він один із героїв якоїсь комп’ютерної гри. Такий собі робот.

Побачивши, що Птаха ніц не розуміє з казаного, тільки махнула рукою. Довго пояснювати безсмертній, що таке комп’ютер.

– Остап любить світ і людей у ньому, але він не чує потуг землі, наче народився в світі, де того всього не було, і пуповина його не під дубом-прадубом закопана, а, наче в казці про Кощія, у скрині, на дереві, в яйці…

Горпина вміла бачити людей не тільки очима. Вона тримала за руку Остапа не один раз і зараз казала те, про що говорило їй Остапове серце.

– Серце хлопця наче заховане в клітку. Воно досі в ній. Сили, що живуть у тому серці, дуже могутні, але стіни клітки їх не пускають на волю.

Горпина запитально дивилася на Птаху:

– То він не з твого світу, Птахо, не з Яровороту. Він геть інший. Він там чужий.

Птаха сумно зітхнула:

– Так, інший. Бо він народився у світі Замерзлого Сонця, де зовсім не було нічого з того, що має мати на собі земля і не тільки земля. Там навіть сонця справжнього не було, принаймні тоді, коли народився Остап. Люди замінили його на штучне. На робота тобто. – Горпина посміхнулася. О, Птаха знає, хто такі роботи. А безсмертна продовжувала: – Несправжня трава, дерева, риба в морі, земля, закута в панцир, штучні хмари, вітри. Люди в тому світі в якийсь мент почали вважати себе всемогутніми богами.

– Це темні їх напоумили? – Горпина чомусь була впевнена, що то робота темних.

– Темні? Що ти. У темних інша місія. Вони старалися, як і ми, втрутитися, бо світ втрачав свою цілісність. Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих.

Птаха зробила паузу. Горпина мовчала.

– Ти знаєш, хто такі сірі? – щиро здивувалася безсмертна.

– Знаю, Птахо, знаю. Не вважай смертних малими дітьми. Інколи ті діти мають вроджені таланти. – Тоді спокійніше додала: – Тому ви той світ і знищили, через сірість? А може, слід було зачекати та дати тому світу можливість реабілітуватися?

– Ми знищили? – Птаха трохи втомлено і навіть не гніваючись відповідала: – Що ти. Ми не маємо аж такого права на втручання. Земля-мати того світу сам їх із себе скинула. Ти як травниця мене зрозумієш. Що ти будеш робити, якщо заразишся коростою? Будеш лікуватися чи терпляче розчухувати своє тіло аж до виразок, поки тебе отой жучок-паразит повністю не з’їсть?

– І?

– Одного дня штучно створене сонце перегоріло… Нове ніяк не змогли запустити, бо вітровії враз перестали слухати людей. Збій в системі керування – так, здається, це називалося. Вітри не слухали відтепер безсмертних. Ми знали, що так станеться. Тобто передбачали. Вітри ревли з шаленою швидкістю, ламаючи, перевертаючи, вбиваючи, тоді з’явилися буревії та урагани. Блискавки шаленіли над світом, спалюючи, руйнуючи, вбиваючи. Народилися смерчі, океан ковтав сушу. То відступав, то нападав. А потім… Потім стало холодно. Дуже холодно. І світ почав замерзати. Що світ без тепла, сонця, живої землі? Світ помер. Хто не згорів та не втопився, той замерз. Тепер це сіра пустеля. Єдиний, хто з людей вижив, – це Остап. Мені вдалося переконати Рать Голів світів, що для збереження рівноваги у Всесвіті слід врятувати бодай одне дитя з того світу. Послухали, врятували. Остап мені як син. І ще одне: відтепер він, як і Мальва, позначений. І от така халепа. Сонне серце…

Наприкінці розповіді Горпина чомусь проясніла на обличчі, наче знайшла вихід із непростої ситуації.

– Ти кажеш, що світ Остапа мертвий і майже від його народження мертвий?

Птаха хитнула на знак згоди головою.

– Мама Остапа зі світу Замерзлого Сонця, і вона мертва. Я відчуваю це, коли торкаюся до його руки. Але батька я там не бачу. Він з іншого світу, тобто з живого світу. І він досі живий.

– Горпино, розумна жінко, а ти впевнена в тому, що Мара тобі ніколи Перемінника не пропонувала? – Птаха аж заплескала радісно у долоні. Вона захоплено дивилася на звичайну смертну жінку. – Тобі й розповідати нічого не треба. Ти й так усе знаєш.

– Впевнена. Не пропонувала, – Горпина посміхалася тільки кутиками вуст. – Я лише смертна людина, Птахо, яка йде тою ж дорогою, якою колись йшла ти, поки не стала безсмертною. Але маю вроджене вміння чути усе живе, особливо те, що не приховують від мене, однак таять від інших. Бачиш, і прості смертні можуть бути потрібними.

– Ні, Горпино. Не просто потрібні. Ви важливі для світобудови. Ви – це майбутні ми. – Птаха радісно посміхнулася.

Горпина розуміюче кивнула та додала:

– А я, здається, знаю, як можна в Остапові все виправити. Колись був такий звичай: коли дитина народжувалася, її пуп слід було закопати під деревом. Якщо народився хлопчик, то під дубом, якщо дівчинка – під калиною. Це твоє коріння, твій початок, з якого починаєш свій шлях. Початок Остапа зовсім не торкався землі, не бачив сонця, як і початок його мами і, напевне, бабусі також та ще хто-зна скількох поколінь по маминій лінії. Тому Остапу так важко віднайти себе. Він уже не в одному порідді мов зрізана квітка, яка має корінчики, а проте її ніяк не висадять у землю. Він не від того не чує, що не має таланту, а від того, що початок його матерії, яка має живитися природною силою, заблоковано. Так, Остап зі збоченого світу, де земля мертва. Але його батько походить зі світу, який ще досі живий. Я це відчуваю. І батько хлопця живий, і навіть старший батько, тобто дід. Отут із пуповиною усе гаразд. Вона потужна. У такім випадку Остапу доволі легко повернути пам’ять землі, відкрити його серце. І ти знаєш, що далі робити. Правда, Птахо?!

Очевидно, здогадувалася. Мала знайти другу батьківщину Остапа. Тобто світ, з якого прийшов колись світлий безсмертний Шепіт. Птаха нічого не знала про його походження. Безсмертний Шепіт її не цікавив навіть тоді, коли опустився зі свого сірого неба і прийшов до неї просити за сина. І в думках ніколи не стала б цікавитися зрадниками. Учитель Посолонь, мудрий та справедливий, ніколи не називав таке навернення до напівтіней зрадою. А тоді що це? Учитель казав доволі спокійно: «Віра – то велике диво, дочко. Якщо вона справжня, то це легкий перехід з одного рівня на інший». Не розуміла тих слів, ніколи з ними не погоджувалася. Зрадник – це зрадник. Хоча, щоб не ображати почуття Остапа, відповідала хлопцю словами Вчителя Посолоня. Ні, вона не стане зараз занурюватися в питання моральності чи аморальності, правди чи істини. То різні речі, і кожна по-філософськи могутня.

Однак історію Шепота має добре пам’ятати Учитель Посолонь, бо той колись давно був його учнем. Єдина надія на Вчителя. Самого сірого Шепота знайти майже нереально. А от діда… Горпина запевняє, що і дід живий. Якщо живий, то значить він із безсмертних. Ох, не все так зле. Тільки б він також не був сірим! Он Шепіт за сімнадцять років жодного разу не поцікавився сином. Це й не дивина. Сірі старалися навіть випадково не зустрічатися зі світлими, вважаючи тих, вкупі з темними, винуватцями усіх бід та безладу у світах. Себе ж визнавали справжніми виконавцями волі творця, його правицею та лівицею. Часто-густо провокували такі ситуації, стукаючи лобами дві ворогуючі сторони, а поки темні та світлі між собою чубилися, сірість брала гору. І тоді вже темним зі світлими треба було спільними зусиллями рятувати світ від сірості, яка з легкістю, коли не боротися, ковтала світи. Це як ракова клітина в організмі. Вона є в кожному тілі. Сприятливі умови – і вона росте. Результат її росту – смерть.

Уранці Остап із Птахою поверталися в Яроворот. Птаха попрощалася з Горпиною і чемно відійшла вбік, дозволяючи Остапу проститися з Горпиною.

– Ти гарний хлопчина, синку. Я рада, що моя онука вибрала тебе.

Остап зашарівся.

– Не червоній. Я це знаю. Вона ж моя онука. Вір у себе, синку, і в тебе все вийде.

Остап хитнув головою, погоджуючись, відповідав доволі серйозно:

– Бабусю, можна я буду так вас називати? – Горпина не заперечувала, хитнувши згідливо головою. – Бабусю, я знаю, відчуваю, ви якимсь дивом тримаєте з Мальвою зв’язок. Я почув випадково, як ви запевняли вчора Птаху, що у Мальви все гаразд. Я радий, дуже радий. І не запитую, як ви це робите, бо то не моє діло. Але, якщо зможете, передайте їй оце.

Остап витягнув зі своєї оберегової кишеньки маленьку мушлю, частинку його світу.

– Це частинка мене. Я люблю Мальву. Любитиму завжди.


Нарешті Птаха дала Остапу спокій, відпустивши в Яроворот трохи перепочити. Місяць метушливої тяганини світами у пошуках ключів від замкнених дверей серця – вони побували не в одному світі. Остап почувався переповненим. І хоча для безсмертного такі подорожі й не дуже виснажливі, однак для початківця, особливо для його ще не зовсім стабільної душі, то важкі випробування. Кілька днів відпочинку в звичному для ока оточенні серед мальв, добрих людей біля тисячолітнього дуба – і сили повернуться…

Птаха йшла Яроворотом. Могла, звичайно, переміститися за допомогою варгана – швидко та безболісно втрапити в те місце, куди прямувала. Однак вона також, як і Остап, любила Яроворот, його вулички, квіти, просто неймовірно глибоке небо. Це завжди тішило око, звеселяло душу. Перед Білобоговою фігурою зупинилася. Стала навколішки, склала руки на грудях хрестоподібно. Дивилася в кам’яні очі бога і шептала слова молитви, знаної з дитинства. То ще мама її навчила. І, коли промовляла наче звичайні слова, відчувала, що серце в грудях стає сонцем і добро наповнює навколишній світ. Наче сам творець благословляв її на той крок, який мала зробити. Перед кожною важливою справою приходила сюди, щоб отримати благословення. Інколи Батько-Білобог мав сумніви. Таке було, коли Птаха вперто тримала в собі таємницю про народження Мальви. Тоді вперто просила Білобога терпіння, вже знаючи, що Стрибог зрадник. Творець її любив, терпляче приймаючи всі її рішення. І коли вона привела у Світлий світ Стриба, творець перший прийняв його. Біла голубка опустилася на плече темного Стрибога, коли він разом із нею стояв навколішки перед Білобогом. Вона відчувала, що і Стрибог у той момент відчував це саме – єднання з небом, цілісність із ним, без різниці на якому ти боці, ти – частинка цілого і маєш право БУТИ.

Білобоже, сину Сварогів! Вірю в мудрість та чесність твою.

Прийми, сину і батьку, молитву мою!

Хвалимо Сварога, діда божого,

який роду божому є началом

і всякому роду криниця вічна,

яка витікає влітку од джерела свого

і взимку ніколи не замерзає.

А тієї води живущої п’ючи, живемо,

допоки не прийдемо до нього, як свої,

прибудемо до лук його райських.

Тоді Птаха повертала обличчя до неба, руки тягнула до нього долонями вгору, дивилася в очі сонцю:

І як нам творець створив світи

Ясні, красні, милі, любі і веселі,

Як нам довірив сю землю святу

І на землю дари свої,

Аби ми землю святу шанували,

цілували, оберігали,

Бо вона – наша мама,

творцева жона.

Земля свята нас на собі тримає

І наше тіло тлінне в себе приймає.

Шануймо землю святу

І цілуймо землю святу!

Тоді клала пожертву в чару Білобогову, найчастіше то була принесена з мандрів якась трава чи зілля, інколи дивний камінь, який сам знаходився, чи морська мушля, або навіть кольоровий пісок із тих світів, де тільки в них він і є…

«Ніколи не можна приходити до творця з порожньою душею та порожніми руками, з мізерними вчинками й мізерними бажаннями», – казав Учитель Посолонь. Посміхнулася згадці. Зараз її чекає непроста розмова з Учителем.


Учитель Посолонь наче чекав на ту розмову. Інколи їй здавалося, що він краще знає її, ніж вона сама, і не дає інструкцій до дії з однієї причини – їй слід вчитися, бо життя безсмертної – то безкінечна дорога у вічність через пізнання, яку ти долаєш наодинці з собою та богом. Птаха Учителю все розповіла – і про матір Остапа, і про батька, і про те, як Горпина порадила розбудити у хлопцеві міць землі.

Слухав уважно, не перебиваючи. Коли вона вмовкла, зітхнув:

– Ти, моя вірна ученице, доволі легко забула про Мальву. Невже так упевнена в тому, що їй не потрібна допомога? – Він ні в чому не звинувачував і не дорікав, він насправді дуже журився долею дівчинки і не розумів спокою Птахи. Невже вона так легко здалася, подарувавши її темним? Невже почувалася винною в тому, що раніше не розповіла Стрибогу про дочку?

Запитував і дивився просто в очі:

– Він не вартий такого дарунку, дочко. Невже ти так легко здалася, подарувавши Мальву темним? Ти її запитувала, чи хоче вона жити з ними? Так не можна. А тепер прикриваєшся Остапом. Хіба так можна? Рік доволі швидко промайне, і я впевнений, що нас попереду чекає битва з темними за Мальву.

Птаха уважно слухала. Ох, трохи боляче таке чути. Якщо її названий отець не розуміє, то що казати про інших? Якнайбільше вкладаючи у слова спокою, відповідала:

– Із Мальвою все гаразд, Учителю. Поруч із нею батько. Її справжній батько. То для нас він темний безсмертний, ворог чи принаймні вдає з себе ворога, але для неї – батько. Він не дозволить її ображати, він її навчатиме, поділиться своїми знаннями, відкриє темну сторону настільки глибоко та досконало, що нам із вами навіть би не намарилося. І вона повернеться вчасно. Я впевнена. І отримає важливі знання. Бо це ж Мальва. Вона повернеться.

– Ох, дочко… А для чого їй ті темні знання? Ні ти, ні я їх не маємо, нам вистачає світла всередині, щоб жити, допомагати, любити.

– Ви ж знаєте її призначення, Учителю. Вона – не ви і тим паче не я.

Посолонь кивнув головою. Він знав. Мальві у Світлому світі відводилася велика роль. Оракул, який був запрошений на останню Рать Голів світів, щоб разом із Долею вказати вірне місце майбутньої світлої, промовив тільки одне слово:

– Діванна.

– Так. Вона Діванна, – погоджувався Посолонь. – Ти маєш слушність, дочко. І знання про темний бік їй необхідні. Але ж багато що про темних вона могла б взяти з Білобогової Книги, якщо не майже все.

– Учителю, ти сам мене учив, пригадуєш? Слово «борщ», може, й смачно звучить, але вже точно не має аромату і його не скуштуєш.

Учитель сумно посміхнувся, Птаха додала:

– Мальва сильна. Я знала, що Доля приготує для неї особливе призначення. І тут знання і темного, і світлого боків їй знадобляться.

– Чи відомо тобі дочко, що навіщував Оракул темним про призначення Мальви, якщо вона вибере темну сторону? – Учитель знав, що поки Птаха ще не знає, але мусив це їй сказати: – Желя.

– Що? Покровителька горя? Мальва? Я знала, що у темних з уявою не дуже, але щоб аж так… Що, інші ролі вже розібрані, залишилося тільки незатребуване?

– Дочко, це Оракул сказав, а темні й тішаться!

– Він сказав те, що вони хотіли почути. Не хвилюйтеся, Учителю! Усе буде гаразд, темні Мальву не зламають. А Остап – зовсім не чужа людина для Мальви, і тому він нам потрібний сильним. Ви здогадуєтеся про що я, правда?

– Здогадуюся. Я коли востаннє бачив Мальву, то згадував той час, коли ти ходила божевільна від кохання. Очі горіли, вся просто пломеніла від знання, що відкрилося тобі. Знання кохання. Так мало людей – і безсмертних, і смертних – мають щастя зустріти його. Ти зустріла, Мальва, здається, також. Але… Тільки не ображайся на сказане, бо це чесно. Ти не втримала, а вона…

Птаха трохи загостро відповіла:

– Тому що не втримала, і хочу допомогти Мальві. Будь ласка, Вчителю, розкажіть мені про батька Остапа і про ще один його рідний світ.

– Ох, дочко-дочко! Вважай, не спіткнися. Так, кожен сам за себе, коли справа торкається не безпеки світів, а душевних поривань. Але ж не настільки, дитино моя! Чому ти відразу мені не розповіла всієї правди про Остапа? – Учитель Посолонь зовсім не сердився, з сумом говорив.

– Ви не запитували, Учителю. Та я вважала, зрештою, що це не таке вже й важливе. – Вона не виправдовувалася. Вона казала правду. Вона завжди казала правду і Вчитель Посолонь знав, що ця жінка ніколи б не обдурила його. Він і справді не запитував Птаху про батька Остапа. Чомусь був упевнений, що той простий смертний зі світу Замерзлого Сонця, як і його мати.

– Так, не запитував. А дарма. Бо навіть не знаю, дитино, чи добре ти чиниш? Часто запитую себе, запитую і в творця, і в Білобога-сина. Вони мовчать. Храм Сонця, коли приношу Сварогу жертовні трави, завжди посміхається, зачувши твоє ім’я, камінь і надалі співає. Але мені чомусь сумно, дитино. Остап гарний хлопчик, але ти ж сама бачиш, що він не має достатньо сили для носіння Перемінника. Серце його міцно спить. Для чого тобі Шепіт? Думаєш, він розбудить серце дитини, якої зрікся і жодного разу навіть не пробував бодай побачити? От, візьми нашого Дужа. Добра та чемна дитина. Але ж він ніколи ніким не стане. Повноцінним безсмертним також. Він застряг у своєму розвитку, застряг у безсмерті. Був би смертним, то мав би шанс на вдосконалення при переродженні, а так… Ми всі це знаємо. Помилка, дівчино. І Мара помиляється. Він носить Перемінник на собі не одне століття, а сили в ньому так і не прокинулися. Випадково його Мара позначила чи батьки-безсмертні попросили, не знаю, бо в нас втручатися в справи безсмертних не прийнято… Вважай, щоб і з Остапом таке не трапилося.

– Ні, я так не думаю, Учителю. Варганом Остап користується не гірше від мене. Віртуозно просто.

– Добре, дочко. Але ще раз повторюся: не думаю, що Шепіт має будь-який сентимент до сина. Ти за допомогою його серця не прокинеш серце сина. Навіть якщо і зможеш його віднайти.

– А Шепіт, Учителю, мені не конче потрібен для цього.

– Не потрібен? Чому ж ти про нього питаєш? Не розумію тебе.

– Сила землі, Учителю. Сила того місця, в якому живе коріння його роду. І, може, дивне спитаю, дід його з безсмертних і досі живий чи ні?

– Сила старіша від світів, могутніша від безсмертя, – прошепотів Посолонь та вголос додав: – Молодець.

– Це не я молодець. Це смертна Горпина, бабуся Мальви, молодець. Вона підказала. І я впевнена в тому, що нам вдасться. І тому, Учителю, запитую вас – скажіть мені, будь ласка, з якого світу прийшов до Яровороту Шепіт? І чи живий ще дід Остапа? Ви ж це добре знаєте.

– Не з такого і далекого, Пташко. Невже ти не здогадалася? Ніколи не запитувала себе, чому так легко смертний Остап знаходить спільну мову з тваринами, які до нього чомусь горнуться, наче до рідного, навіть найдикіші звірі. Навіть Стрибог, коли йшов на лови вітру, брав із задоволенням з собою не найвлучнішого знаючого мисливця чи лучника, не такого ж шанувальника тих ловів, а нашого Остапа. Остапа лісовий звір завжди мав за свого, не боявся його. Хлопчина міг би при бажанні легко заночувати у вовчій зграї, де його не зачіпали. Цьому, моя люба, треба вчитися. І ти пригадуєш, скільки місяців свого безсмертного часу ти потратила на вміння переверництва? Остап ніколи цього не вчився, бо йому воно дано від народження. Але от я не впевнений, чи вартує ту силу у ньому будити, відчиняти навстіж його серце? Це небезпечна сила, Птахо. Навіть смертні зі світу Білих Вурдалаків не зовсім безпечні для інших світів створіння, бо настільки злилися в одне з природою, що інколи вважають свою людську подобу збоченням. Там трава тримає не тільки небо, вона тримає й сонце.

– Тобто як це? – Птаха стояла розгублена та збентежена тим, що відкрила для себе щойно. – Тобто світ Білих Вурдалаків! Що? Ви раніше це знали?

– Ні. Не знав, зовсім не знав. Трохи сумніви мав – чи він і справді стовідсотково з того штучного світу. Бо багато у хлопцеві є такого, що голою логікою не поясниш. Приписував це іншому: існуючі паралельно світи час від часу перетинаються між собою, сама знаєш. Хтось із безсмертних недобре зачиняє двері чи спеціально недобре зачиняє їх, і в зовсім чужинський світ потрапляє чужа сила, розбавляючи його певними здібностями. Так, це порушення законів, правил, але здебільшого випадковість. От я й думав, що подібне щось могло трапитися і в родині твого Остапа. А про батьківство Шепота я чую вперше.

Птаха вся пополотніла, стрепенулася враз. І, напевне, знання про те, що Остап зі світу будь-якого іншого, навіть ворожого, не так би її вразило. Вона мала певний сентимент до старійшин роду Невридії. Так мешканці світу Білих Вурдалаків називали свій світ. Кожний майбутній світлий безсмертний зобов’язаний отримати знання переверництва. Найліпшими учителями в тому ділі вважаються майстри зі світу Білих Вурдалаків. Коли Птасі виповнилося сімнадцять людських літ, цілий рік якраз перед обрядом посвячення в світлі безсмертні вона провела у Невридії. Її Учителем з переверництва став сам Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад.

– Шепіт – батько Остапа, і він із Невридії. – Ще раз для себе констатувала очевидне.

Посолонь, погоджуючись, закивав головою, помітивши в Птасі дивну переміну, коли мова зайшла про Невридію:

– Шепіт. Гарний хлопець… – Посолонь на мить вмовк і додав: – Тобто був гарним. Він народився та виріс у світі Білих Вурдалаків. Він завжди носив той світ у собі. Він змалечку вчився керувати стихіями і робив це віртуозно просто. Так, він був моїм учнем, одним із найкращих. Тому знаю, що кажу. То, виходить, Остап його син. Дитя, що народилося в безглуздому світі? Незміцнілий розум, дитино. Що буде, коли ти відкриєш перед ним навіть не криницю, безодню? Бо для куцого розуму світ Вурдалаків – безодня. Незріла душа може з неї і не вибратися, тому що пірнати туди таки доведеться. Тіло, дух, душа – наче зрозумілі істини, котрі при народженні нам даються, але… Чи несподіваний дар – ота глибинна мудрість пам’яті поколінь – не вб’є Остапа. Подумай, люба. Ти добре знаєш той світ. Він не ворожий для нас, але він не світлий, хоча і не темний. Бо там нарівні з майбутніми світлими навчають і темних безсмертних. Той світ живе за власними законами, не приймаючи чужинців, не дозволяючи нікому щось змінювати у ньому. Світ інстинктів, де слабкий живе для того, щоб його проковтнув сильний, а сильний для того, щоб берегти слабкого, вбивати його не для насолоди, а для того, щоб вижити. У ньому багато кровних жертв. Світ, який вимагає поваги, а не любові, поваги, а не співчуття, поваги, але не втручання. Ти приведеш до них Остапа і як усе поясниш? Оцей хлопчина, який нічого не тямить у переверництві, рільництві, заклинаннях, світобудові – ваш по крові. Розбудіть його серце!

– А чому ні, Учителю? Ніколи не пізно почати вчитися. Ніколи не пізно згадати, хто ти. Особливо, коли ті знання в тобі є, треба тільки їх пробудити. У Шепота ж були батьки, правда? Горпина щось натякала на те, що відчуває, наче й дід його досі живий. Та хіба то можливо? Він мав би бути безсмертним. Однак, може, лишилися якісь далекі родичі – то це б узагалі було прекрасно. Розумію, минули роки, в світі Замерзлого Сонця тисячоліття, у Яровороті лишень сімнадцять літ, у Невридії – кілька століть, але ж це не так і багато, якщо брати до уваги те, що навіть звичайні смертні невриди живуть сто п’ятдесят літ, а дехто навіть двісті. Чому б і не спробувати?

Учитель Посолонь мовчки слухав. Він знав, що переконати Птаху в протилежнім він не зможе, однак застерегти від помилок варто:

– Тебе не вмовити. Що ж, не стану ходити околяса, якщо ти така вперта. Так, Горпина має слушність. Батько Шепота, дід твого Остапа, і справді досі живий.

– Живий? Тобто він і справді… – Птаха здивовано дивилася на Вчителя.

– Так. Батько Шепота безсмертний. – Озвучив її здогади Посолонь. – Він свого часу, отримавши Перемінника від Мари, не захотів приставати на жоден бік. І досі зберігає недоторканим і цілісним свій світ. Світ Невридії. І ти, Птахо, з ним знайома.

– Знайома? – Птаха здивовано дивилася на Учителя. – Тут якась помилка. Я ж добре знаю Невридію і там не зустрічала жодного безсмертного. Принаймні тоді, коли я у тому світі навчалася, їх там не було. Чи як?

Птаха здивовано кліпала очима. Звичайні-незвичайні смертні у світі Білих Вурдалаків. Вони народжувалися, помирали, найчастіше не від старості. Бо той світ жорстокий. Поселення посеред непролазних боліт, диких лісів, сусідами якого є племена андрофагів. Якщо не втопишся в болоті випадково чи не загризе звір, то вже точно вполює андрофаг. З віком притуплюються всі органи чуття, тому й перевертатися стає не так просто, а отже – ти легка здобич.

Учитель сумно посміхається:

– А хочеш врешті почути ім’я безсмертного, який з легкістю вибрав собі отой спосіб життя в далекій та близькій Невридії? – І, не чекаючи її відповіді, сказав: – Це Мирослад. Твій Учитель з переверництва зі світу Білих Вурдалаків.

– Що? Хто? Мирослад. Тобто як це? Не розумію нічого. Він безсмертний, і він батько, тобто дід… – затнулася. Наче не змогла зібрати докупи розгублених у голові думок. – Але ж я на власні очі бачила, як він помер. Він не міг вижити тоді. Я ж бачила. Ні-ні, тут якась помилка. Він не може бути безсмертним, аж ніяк не може. Ви щось наплутали, Учителю!

Від почутого Птасі стало недобре. Вона аж трусилася від хвилювання. Посолонь здивовано дивився на жінку, не розуміючи, чому така буденна новина вивела її з рівноваги.

– Не може бути, – продовжувала Птаха. – Учителю, на щорічне свято Народження Сонця добровільні віча безсмертних, делегацію неврів завжди очолює головний старійшина. І це не Мирослад. Якщо він безсмертний і досі живий, то мав би сам особисто очолю…

Спіткнулася на півслові. Здогад влетів у голову блискавкою. Так і стояла з широко розплющеними очима, дивлячись, як Учитель Посолонь їй посміхається:

– Ти забула, що Мирослад неперевершений майстер маніпуляцій із зовнішністю. Тепер розумію, чому він так часто змінює подобу, щоб себе перед тобою не видати. Мертвий, кажеш? Ти ж тоді, коли повернулася зі світу Білих Вурдалаків, казала, що випадково вбила смертного, й історію таку правдоподібну розповіла.

– Я не брехала. Ви ж знаєте, я не вмію. Я справді вважала Мирослада смертним і була впевнена, що вбила його, тобто вбила смертного. Я сказала вам всю правду, лишень не назвала імені смертного. О Свароже! Чому я не назвала імені?

Птаха стояла ошелешена знанням, яке щойно приголомшило її. Стільки ж часу минуло – не одне століття, а Мирослад далі продовжував гру. Вона змінилася, подорослішала, і це сталося багато в чому завдяки Миросладу і так званій його загибелі теж. А тоді… Вона була юною, недосвідченою та шалено закоханою в світ неврів, який вважали майже досконалим…Отже, Мирослад вирішив, що, тільки «вмерши», зможе переконати її не лишатися назавжди у світі Вурдалаків.

– Учителю, а знаєте, в ті далекі часи, коли я була ученицею Мирослада, я доволі серйозно замислювалася над тим, щоб назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо вважала себе там потрібною, особливою, навіть всемогутньою. Я зцілювала такі рани, що у Яровороті чи якомусь із сусідніх світів навряд чи змогла б зцілити, бо мала б запитати дозволу. Я просто зцілювала, не думаючи про природний плин подій. І Мару я там жодного разу не бачила. Спокуса всемогутністю здавалася просто нездоланною, і якби не Мирослад… Виходить, він таким чином рятував мене від необачного вчинку.

Учитель Посолонь кивнув головою, погоджуючись.

– Ви це знали?! – чи запитувала, чи стверджувала Птаха. – Він вам про це розповідав…

Посолонь спохмурнів, став дуже серйозним і, дивлячись Птасі простісінько в очі, промовив:

– Ні, не знав. Він просто попередив, що ти надто вже переймаєшся долею смертних у Невридії. Навіть почала вчити їх дечому з забороненого у їхньому світі. А коли твоя переверницька наука завершилася, треба було тебе якимсь чином повертати назад, тобто додому. Силою заборонено. От і Мирослад, очевидно, придумав… Тобто якось зумів. Правда, ніколи не уточнював, як саме. Я й не запитував. Бо ти повернулася додому ціла та неушкоджена. І ті зміни, які в тобі відбулися, були тільки на краще. Я щиро дякував Миросладу, бо світ неврів змінив тебе. Ти стала мудрішою.

Птаха сумно кивнула. Вона зараз не стане переповідати Учителю, якою ціною отримала такий серйозний урок. От і маєш, безсмертна жінко, тільки-но переконаєш себе, що не залишилося у Всесвіті речей, які б тебе здивували, як раптом отаке… Але вона про це поміркує згодом і поколупається у своїй ранці потім, а зараз… Перевела розмову на інше:

– То Мирослад – рідний дід Остапа?

– Так, він його дід.

– Мені потрібно з ним зустрітися.

– Що ж, світлим безсмертним дозволяється за наявності згоди старійшини Мирослада входити у Невридію.

– Думаєте, він дасть згоду?

Посолонь тільки стенув плечима.

– Добре. Нехай. То ми можемо з ним поговорити і на нейтральній території. Але це конче потрібно зробити якнайшвидше, я наполягаю.

– Розумію. Мирослад хоч і надто зосереджений на своєму світі, та все ж добра людина. Я думаю, що він погодиться. Тим паче такий привід. Зрештою, схоже, настав час вам порозумітися. І нагода є.


9.  Проклятий | Зворотний бік темряви | 11.  Безталанний