home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8. Один із…

– Тепер про тебе, Остапку. Це сталося тоді, коли цей світ уже був приреченим. Бо з нього люди назавжди забрали надію, любов. Вони втратили й віру, замінивши її глупою, безглуздою філософією сірості. Ох, багато чого вони замінили тим, що нам видається зухвальством, ненормальним, тим, що шкодить природному плину життя. Ми пробували достукатися бодай до найменшого в цьому світі. Марно. Земля, закована в панцир, вітри, підкорені людиною. Лампочка замість сонця. Та рано чи пізно навіть найміцнішу дамбу прориває, бранка земля і небо в рабстві не змогли довго терпіти наруги над собою, над власним духом. Усе у нашому Всесвіті має дух, Остапе. Усе.

Лампочка вгорі перегоріла, штучне світило було назавжди втрачене, темрява занурила світ у безвихідь, земля та небо бунтували. Я стояла на березі тоді ще великої води, яка закипала від люті. От-от готова впасти смертю на голови приречених. Я стояла, відчуваючи біль та гнів землі, наче мені це боліло, і вже знала, що цьому світу залишилося жити тільки три дні. Мати-земля довго опиралася почуттю справедливості, бо дуже любила своїх дітей, але нарешті зрозуміла, що її діти перетворилися на ворогів, навіть більше – на вбивць. Я приклала руку до серця, а другу опустила у воду. Так, вода – це те єдине, що ще не встигли твої одноплемінники повністю тут споганити. Її частина була захована, взята в кайдани назавжди, як вони собі гадали. Але частина все ж ще мала в собі життя і була тією тонкою ниточкою, яка зв’язувала землю, небо та стихії. Я знала, що просити землю ще помилувати людей у цьому світі безглуздо. Вирок виголошено: світ заслуговував повного знищення.

Мені було гірко. Звинувачувала і себе, і всіх безсмертних, що вчасно не втрутилися, не допомогли, не догледіли, коли людство в певний момент звернуло не туди. Зненацька мої болючі переживання та думки порушило чиєсь втручання. Хтось наближався до того місця, де я стояла. Знала, що то не смертний, відчувала це. Роззирнулася. Берегом моря йшов чоловік. Відразу його впізнала. Він колись належав до нашого табору світлих безсмертних. Та одного разу він залишив Світлий світ назавжди. Ні, не зрадив. Переродився. Коли стовідсотково починаєш вірити в інші ідеали, то перероджуєшся, і попередня твоя клятва стає недійсною. Тому зрадництвом чи відступництвом у нас це не називається. Ні, він не став темним. Він став сірим. Насправді темні майже ніколи не стають сірими, а от світлі… Безконечне бажання вдосконалювати світ інколи заводить на манівці, які не є світлими, але не є й темними.

Пригадую його слова на засіданні Раті Голів світів перед тим, як він пішов:

– Рівновага насправді існує. Тільки вона запорука миру в світах. Творець та його творіння лишень її й потребують. Сірість – це і є рівновага, тобто золота середина. У ній кожна жива душа – чи смертна, чи безсмертна – справжній вершитель, досконалий та повноцінний. І всі її дії виправдані, і всі її діяння на благо творця. А оскільки людина також творець, то, що б вона не сотворила, це її вибір. Ті, хто піддається на змовини з темними, заблудлі вівці, потребують переродження, а ті, що йдуть на змовини зі світлими, просто мають бути знищені, бо вони заважають справжньому рухатися вперед. Коли забагато світла – людина сліпне, коли немає його зовсім, довкола темрява – вона також сліпне, бо очі їй тоді не потрібні. Тож хто має слушність, панове безсмертні? Тільки сірі, тільки вони. Великі зодчі майбутнього. То філософія сірості, Остапе. Постулати їхнього буття. Той чоловік пішов від нас, і ми дуже швидко про нього забули. Бо забагато роботи в кожного безсмертного, щоб перейматися ще й долею того, хто вважає себе ліпшим від творця. І ось несподівано той чоловік знаходить мене у приреченому світі. Сірому світі. Так, так. Це сіра філософія перетворила твій світ на оце…

Птаха махнула рукою в бік повалених хмарочосів.

– Того чоловіка, що знайшов мене у майже мертвому світі, колись звали Шепіт. Чому звали? Бо тепер його ніяк не звуть. Сірі не мають імен, вони зрікаються їх, як легко наяда скидає з себе шкіру, стаючи метеликом. Бо мати ім’я, в їхньому розумінні, означає стати вразливим. Тому вони позбавляються власних імен, стаючи безіменними навчителями, проповідниками. І це дає їм можливість безслідно захоплювати душі та думки слабких смертних та й безсмертних, що мають в серці сумнів. А сумніватися для людини і смертної, і безсмертної – звичайна річ. Усі, хоча б інколи, та все ж сумніваються. Сірі безсмертні – це ловці душ. Вони наче грибок, що знищує стіни та стелі, роз’їдає світи. Дай тільки слабинку, дозволь увійти в тебе, і він виїсть не тільки стіни будівлі. Ті спори вдеруться всередину душі й отруять тебе.

Сірий чоловік підійшов до мене досить близько і… Це для мене стало просто несподівано-жахливим: він мовчки впав переді мною на коліна і заплакав. Я вперше бачила, щоб сірі плакали. Вони зазвичай дуже легко зрікаються захоплених світів, якщо відчувають для себе небезпеку, вони не вірять ані в любов, ані в ненависть, ані в інші почуття. Бо вони як паразити, як омела на дереві. Висмоктують життєдайну силу, а потім мандрують далі. А дерево? Дерево гине. Ось так. І раптом – на колінах переді мною сірий безсмертний, який звідкись «дістав» почуття, бо плаче, і який прийшов до мене по допомогу. І він просив не прощення, Остапе, бо хто я така, щоб прощати, і він не розкаювався у вчиненому. Ні, він каявся в іншому. Каявся в тому, що покохав. Покохав просту смертну жінку з цього світу. І вона його кохає теж. Ні-ні, він не просить за жінку, бо знає, що то безглуздо. Ніхто рятувати її не стане, і він не рятуватиме, бо ані чужі, ані свої не зрозуміють. А коли знайдуть, то вб’ють обох. І то правда. Сірі зрадників знищують. Він просив врятувати маленького хлопчика, сина коханої жінки. Запевняв мене, що то тільки її син. Але… Він, напевне, забув, що я легко розпізнаю – брехня то чи правда. Я мовчки слухала. Не вдавала, звісно, що вірю в його небатьківство, просто слухала.

Птаха вмовкла. Пильно подивилася на Остапа. Хлопець знав, що вона скаже далі. Випередив жінку на мить:

– Той хлопчик – це я?

– Той хлопчик – це ти, – луною повторила Птаха. – Сірий просив врятувати тебе. Він знав про рішення на Раті Голів світів. Як і знав про те, що мені доручено це зробити.

– А якби попросив хтось інший, то ви б обрали не мене? – Дивився в очі.

– Не знаю. Можливо, що й так. Тепер про це ми не довідаємося. Однак я нічого не обіцяла твоєму батькові, просто сказала, що перевірю. Тобто якщо дитина нам підійде, то врятую її.

– Перевірю? – Остап не розумів. Трохи ображено питав: – Як це, пані Птахо? Тобто чи я червиве чи ціле яблуко?

– Майже так, – говорила, як завжди, без кокетства та загравань. – Я перевірила. Хоча я не Оракул, та все ж інколи мені вдається зобачити тіні та світло від майбутнього. Світло падало на ваш будинок, і я зрозуміла: то знак Долі.

– А той сірий, тобто Шепіт, що? – Остап запитував обережно, зважуючи кожне слово.

– Та нічого. Хоча я його й запитала про тебе, хотіла дуже, щоб він зізнався. Та він продовжував гру. Переконував палко і, здається, більше себе, аніж мене, що він хотів би мати такого сина, але – на жаль.

– Пані Птахо, а мама? Моя мама.

– Гарна, розумна, закохана до нестями в твого батька. Вона в тому світі була якщо не першою, то вже точно не другою особою і багато що вирішувала одноосібно тут, але… Вона настільки сильно кохала сірого безсмертного, що не зважала на застереження світлих і попередження темних. Вона навіть тоді, коли світ гинув і небо пролилося вогнем, усе ще не вірила в крах і кінець. Так і померла з усміхом на устах – бо її коханий не зміг би їй збрехати.

– То кохання це зло? – болісно та щемко аж до сліз запитував Птаху Остап.

Дивилася на нього зараз, як у дзеркало. І вона в Біловодді себе про це запитувала. Якби ж то існувала однозначна відповідь!

– Ні, кохання – це не зло. – Обізвалася якнайспокійніше, стараючись не виказувати власний біль. – Це почування, і ми самі робимо його добром, благом, катом, рабом, цілителем, світлом, темрявою, блискавкою і навіть злом. Усе залежить від двох, які утворили власний Всесвіт з мільйонами зір у ньому. Кохання, Остапку, це не зло.

– Але ж воно вас ледве не вбило. – Остап бив останнім аргументом, чекаючи реабілітації, яку мала зробити Птаха.

– Це не кохання мене ледве не вбило. Це Стрибог мене ледве не вбив. А кохання мене врятувало, Остапку, справді врятувало. – І вона згадала слова, які шепотів рятівник їй на вухо: «Не помирай, Пташко, моя кохана!»

Птаха підвелася, трішки сумна та ледь-ледь розгублена:

– Ну от, ти тепер знаєш, хто ти. Цей світ – твоя батьківщина. – Вона обвела поглядом довкола себе. – Але це ще не вся розмова, Остапку. Не буду довго ходити околяса, тому – до справи відразу.

Птаха засунула руку в кишеню свої довгої сукні та витягла з неї червону шкатулку. Остап її впізнав. Схожу скриньку він колись передав Мальві.

– Це він, Перемінник? Я знову маю його комусь передати? – запитував, не вірячи собі. Бо здогадувався, що…

– Так, тут Перемінник, і його не треба нікому передавати. Він твій. Це я маю за честь вручити його тобі. – Птаха стала на одне коліно, схилила голову та простягнула скриньку перед собою.

Остап взяв, але не відкривав. Зачудований не так самим фактом того, що він має Перемінника, як іншим – світла безсмертна стояла перед ним навколішки. Він вертів, перекручував його в своїх долонях. Схоже відчуття було тоді, коли отримав вказівку передати скриньку Мальві. Тоді він стримався і не відкрив, бо не мав права, це ж не для нього, але зараз… Зараз він може легко це зробити, бо ця річ належить йому.

Птаха побачила невпевненість у рухах хлопця. Підвелася з колін, глянула уважно в очі.

Говорила:

– Знаєш, коли ти з’явився у нашому світі, маленьке розгублене дитя, але таке щире та миле, яке просто не можна було не полюбити, то… Остапку, я любила і любитиму тебе, як рідного. Любитиму завжди. І ніколи нікому не дозволю ображати. Чи коли-будь я бажала тобі долі безсмертного? Ні – кажу чесно. І не тому, що ти недостойний. А тільки тому, що це надто важка ноша. Але, на жаль чи на щастя, ще не знаю, так трапилося, що ти і Мальва зустрілися. І не просто зустрілися. Ох! Думаю, це також не випадковість. І я боялася ваших стосунків, помітивши, як вона на тебе дивиться, відчуваючи, як твоє серце співає, коли вона поруч. І коли Стри… – заткнулася на півслові. – Тобто після того, як Стрибог стріляв у мене і я ледве не загинула…

Замовкла, перевела подих, тоді заговорила більш впевнено:

– Я довго думала про стосунки між різними. І зрозуміла, що простіше, коли орел кохає орлицю, а лев левицю.

– Тобто Мальва левиця, і ви хочете з мене зробити лева?

Птаха щиро розсміялася:

– Ой, оце сказав! Якщо ти народився ослом, то як би не силувався перетворитися на лева – тобі це не вдасться.

Тоді вже зовсім серйозно додала:

– Я раптом зрозуміла те, що завжди було у мене перед очима, але я так була зайнята рятуванням інших, така далекозора, що не помічала в себе під носом очевидного. Ти ж син безсмертного, розумієш! Ох, отой нокаут від Стрибога поставив усе на свої місця. І я просто попросила Мару зазирнути у Книгу Вічності, в якій записуються долі усіх безсмертних та їхніх дітей. Тільки про Книгу Вічності нікому, добре? Це таємниця, яку знають майже усі. – Птаха підморгнула хлопцеві та продовжувала далі: – Мара зазирнула в ту Книгу. Ти не просто син смертної жінки зі світу Замерзлого Сонця, Остапку, розумної та освіченої Зорини. Ти й син безсмертного, як і Мальва. Ти нічим не гірший від неї. Ти за своїм походження навіть ліпший, аніж я. Бо я донька звичайних простих смертних.

– Але ж я син сірого безсмертного, пані Птахо! – Остап говорив розпачливо. – Мій батько зрадник, дурисвіт. А я? Я виродок?

– Ото вже вигадав! – Птаха розгнівано нахмурилася. Чого-чого вона чекала від хлопця, але не такої реакції. – О Свароже! Як ти таке міг подумати? Я ж себе виродком не називаю?

– Ви? О! – Остап звів очі до неба. – Ви особлива, ви найкраща! Ви це Ви!

Птаха сумно посміхалася на захоплені вигуки хлопця і вже спокійно додала:

– Ні, Остапку, ти не виродок. Ти син світлого безсмертного, який просто не витримав у свій час випробування на міцність духу та збився на манівці. Але це не означає, що ти підеш його слідами. Бо! Ще раз повторюю! Кожен із нас має вибір, і ти його маєш також. Вибір бути і стати тим, ким ти захочеш стати. От наша Мальва, наприклад. Вона донька темного безсмертного, онука самого Мора, проте це не робить її душу найтемнішою. Ти ж знаєш її! Яка там з неї темна? Маленький сонячний зайчик, який, щоправда, може допекти, але не тому, що вона лиха паскуда, а тому, що не навчилася ще контролювати свої сили. Навіть сонця буває інколи забагато, правда ж? Завжди обираєш ти.

Остап замислився на мить, тоді раптом:

– А мій батько живий, пані Птахо? Де тепер він?

– Не знаю. Того, хто не має імені, доволі важко відстежити, не те що знайти. Хіба легко впіймати тінь? От вона є, і ти йдеш за нею назирці. Але раптом сонце закриває хмара, і тінь зникає. Думаю, що батько твій живий. Бо сірі досить активні, а він має те, без чого їм важкувато довелося б.

– Силу світлих? – запитував.

– Ні! Просто силу. Вона в тобі або є, або її нема. А вже далі – то твій вибір, якого кольору вона стане. Ти хотів би зустрітися з батьком?

Остап замислився. Тоді різко відповів:

– Поки що ні. Надто всього багато відбувається зараз. Він шукав мене?

Птаха заперечливо похитала головою.

– Ні, ніколи. Він навіть не знає, що я тебе привела у світ світлих. Ти був просто врятованим, а тебе могли поселити в будь-якому Світлому чи нейтральному світі. Та ти так солодко заснув на моїх руках, що в мене не стало духу віддати тебе комусь чужому. – Ніжно посміхалася і вже серйозно додала: – Сірим заборонено мати дітей, заводити родини і тим більше кохати. Почуття руйнують мир у людині – один із постулатів їхньої філософії. Покохавши, твій батько порушив купу приписів. Може, тому і ти досі живий, і цей світ, хай мертвий, але за тисячу літ досі не перетворився на порох. Щось той мертвий світ вкупі досі тримає. Може, це ти.

– Що? Тисячу літ? Але ж мені тільки вісімнадцять.

– Так, час у цьому світі тече геть по-іншому.

– Тобто цей світ, пані Птахо, має досі шанс? – запитував, не вірячи сам собі.

Птаха не відповіла, натомість казала геть інше:

– Ти син безсмертного, хай і відступника, але його син по крові. Тому маєш повне право бути серед претендентів на обраних. Мара просила тобі передати Перемінника. А сила, яку дасть тобі Перемінник, можливо, дасть відповідь на твоє запитання. Отримання та прийняття Перемінника – це смерть тебе колишнього і народження нового. Але, зрештою, ти матимеш час, щоб про це подумати і погодитися чи не погодитися зі мною.

– Дякую за Перемінника, – трохи невпевнено та несміло прошепотів Остап.

– Нема за що. Повір мені, відповідальності у безсмертних набагато більше, аніж у звичайних людей. Відповідальності і за себе, і за свої вчинки, і за вчинки та дії тих, ким ти опікуєшся. Говорити правду, жити за правилами, завжди ставити інтереси творця вище власних, не піддаватися спокусі ставати богами, володарями, вершителями. Доля безсмертного не проста. Ти це дуже швидко зрозумієш. Бо одне споглядати, співчувати, навіть заздрити безсмертному, інше – бути ним. І найгірше, що відмовитися від цього майже не можна. Бо… Це твоя доля, яка вибирає тебе.

– Пані Птахо! А хіба безсмертні не є вершителями доль, не втручаються в хід історії, не змінюють її? Ось темні, наприклад, коли зіштовхують смертних між собою, чи навіть ви, коли заступаєтеся за смертних, намагаєтеся вчинити так, щоб менше було зла та лиха.

– О! У тебе, Остапку, багато запитань. Але чи матиму я на них відповіді? Ти вже багато знаєш і про рівновагу, і про те, чому вона така необхідна. Я колись Мальві казала і повторю це для тебе: рівновага – це гармонія між вогнем та кригою.

Остап мовчав, видно було, що він не зовсім розуміє Птаху. Вона посміхнулася:

– Не розумієш? Та це поки що. У нас із тобою буде багато часу, щоб і про це поговорити. Тільки творець має право бути і карателем, і вершителем, і милосердним, і безжальним водночас. Ми його зброя, ми ті, хто допомагає йому.

– Ви мій Учитель? – запитав Остап.

Птаха кивнула головою, погоджуючись:

– Так, думаю, що я. Ти ж не проти? Хоча світлі безсмертні ще не знають про твоє існування. Темні також… І сірі, звісно. Але темні на тебе не стануть пред’являти жодних претензій – це стовідсотково. Вони надто зайняті Мальвою.

– Я й не хочу до темних і не збираюся з ними вести будь-які перемовини.

Птаха, вклавши якнайбільше тепла в голос, сказала спокійно:

– Я знаю, хлопчику мій. Знаю. Тут ти не хвилюйся, бо я ніколи не переконуватиму тебе хай навіть пробувати зазирнути за зворотний бік. Те видиво не для тебе, любий. Ти надто щедро переповнений світлом. Навіть для великої місії безсмертного це забагато. Ти унікальний. Тому, напевне, і Мальва до тебе тягнеться. Її світлий бік шукає свою половину і, здається, вже знайшов. Це гарно читається в її серці. Хоча я і не Лада, щоб це добре бачити, але дещо можу. Темні бувають надто самовпевненими, особливо, коли справа стосується безсмертного, який походить із роду смертних. А ти ще й виріс у Світлому світі. І ти для них лишень один зі Світлого світу. Про те, що твій батько також безсмертний, знає мало хто. Ти, я, Мара.

– І мій батько?

– Так, твій батько. Але він мовчатиме і ніколи цього не визнає, бо…

– Сірі його проклянуть.

– Гірше, Остапку. Любов це зброя слабких, і за неї сірі карають смертю. Я вже казала, там почуття відсутні: любов, ненависть, співчуття, ніжність, добро, навіть зло. Є тільки абсолютний порядок та віра в справедливість. Тож… Якщо ми не бажаємо смерті твоєму батьку – також мовчатимемо про його батьківство. Бо та кара, яку за зраду придумали сірі, ніщо в порівняні з тортурами темних. Це дорога в нікуди і в ніщо. Де немає нічого і нікого, і, потрапляючи туди, душа назад не повертається, стаючи частинкою хаосу.

– Ні. Хай тоді батько живе. Хоча він для мене ніколи й не існував насправді. Навіть у снах. А от мама снилася. Зорина. Красиво.

Вони вмовкли. Кожен думав про своє. Першим обізвався Остап, видно було, що його досі щось тривожить:

– Пані Птахо, мене бентежить ще одне, – Остап затнувся, не знав як запитати чи то сказати. – Якщо я і справді майбутній безсмертний, тоді чому в мене немає жодних талантів. Тобто вроджених талантів, таких як у вас чи Мальви, чи Стриба… Тобто Стрибога… Я звичайний собі хлопець, один із багатьох.

– Ти не один із багатьох. Уже не один із багатьох. Хочеш знати про свої таланти – вдягни Перемінник. І зрозумієш тоді, є вони чи їх взагалі немає. Часто їх потрібно будити, розвивати, вдосконалювати. Я також не відразу дізналася про свої, і Мальва власні таланти списувала на певні відхилення в психіці, котрі, очевидно, мають усі люди.

Остап мовчки відкрив скриньку. Усередині переливалося, світилося, мерехтіло дивне видиво. Ніби хтось замкнув у скриньці шматочок сонця. Остап узяв його до рук. Тоді, зажмуривши очі, різким рухом начепив Перемінник собі на шию.


7.  Світ Сонячної Мушлі | Зворотний бік темряви | 9.  Проклятий