…травня 1956 р
Стоять гарні весняні дні. Зараз така пора року, що все радіє навколо. Забіяки-горобці влаштовують то сварки за знайдену крихітку хліба, то здіймаються веселою зграйкою, сідають на гілля дерев і про щось своє, пташине, цвірінчать безупину. Гарна днина вигнала на вулицю і старого, і малого. Зазвичай я завжди раділа приходу весни, коли, здавалося, весь світ радіє, купається у теплому промінні сонця. Так було завжди, але не зараз. Я втратила душевний спокій, бо кожної хвилини думала про Романа. Одна лише згадка про нього змушувала кров текти по моєму тілу пульсуючими поштовхами.
Я знову і знову вештаюся вулицями міста без усякої потреби. Учора ввечері, коли Валя побігла на побачення до Романа, у мене під серцем щось боляче шпигнуло.
– Марійко, – сказала подруга, крутячись перед дзеркалом, – ти така сумна, що без сліз на тебе не глянеш. Можеш мені врешті-решт розповісти, що з тобою трапилося?
– Звідки ти таке взяла? – запитую її і змушую себе видавити щось на кшталт посмішки. Вона виходить у мене натягнутою та нещирою. – Зі мною все гаразд.
– А то я тебе не знаю! Ходиш усі дні, як з хреста знята.
– Напевне, перевтомилася.
– Тоді пішли з нами, погуляємо, подихаємо весняним повітрям на повні груди!
– Ні! – майже істерично скрикую я. – Я нікуди не піду.
Дійсно, зустрітися з Романом ще раз не придавало мені оптимізму.
Коли Валя пішла, мене прорвало, і я дала волю невтішним сльозам. Доки подруга повернулася з побачення, я встигла і наревітися, і трохи заспокоїтися.
– Як пройшло побачення? – запитую Валя.
– А! Так собі. Побачення як побачення, – говорить вона без особливого ентузіазму. – Повешталися вулицями та й усе.
– Він тобі… Він подобається тобі?
– Не особливо. Ти ж мені порадила з кимось зустрічатися, і я дала слово. Ось і тримаю слово. Можливо, і справді Роман допоможе забути Васю?
– Так, – кажу я розгублено та відводжу погляд вбік.
Так і кортить сказати: «Залиш Романа в спокої! Дай мені шанс, бо все одно він тобі не потрібний, а мені…» Але цю думку затьмарює інша: «А якщо Роман не моя, а її доля? Не можна руйнувати їх стосунки». І я деякий час мовчу.
– Розкажи мені про нього, – чомусь кажу я і відчуваю, що одразу зрадницьки запалали щоки.
– Роман закінчує технікум електрифікації. Незабаром піде на службу до армії. Що ще?
– Оце все, що ти знаєш про нього?
– А я не особливо намагалася вивчити його біографію. Ти краще зізнайся, хто тобі так зіпсував настрій? Чи, бува, не Петрусь?
– Не вистачало, щоб я за ним сумувала! Він мені потрібний, як п’яте колесо до воза! – відказую я з деяким роздратуванням, але Валя, на моє щастя, нічого не помічає.
Моя подруга, як завжди, швидко засинає, а я починаю мріяти про неможливе…