Розділ 4

Вероніка сиділа над підручниками, готуючись до вступних іспитів, хоча перед очима були не скупі й нудні формули, теореми й правила, а образ Захара. Від однієї думки про нього в дівчини приємно щеміло серце, а по тілу котилася хвиля тепла й радості. Тепер у її житті був він, єдиний, милий, коханий. Вероніка, щоб мати нічого не запідозрила, ходила на побачення через день. Якби мама дізналася про зв’язок із чоловіком, який доросліший за Вероніку на десять років, то відразу б наклала табу на їхні побачення. А дівчина так страшилася злякати своє щастя, що часом боялася дихати, не те що поділитися з кимось. Звичайно, вона могла помиритися з Кірою, але тоді довелося б розкрити їй свою таємницю. А Вероніці понад усе не хотілося, щоб хтось іще був у тому світі, де існували вона і її Захар.

Вероніка рахувала всі побачення. Сьогодні буде їхня восьма зустріч. Тільки восьма і вже восьма. Так багато і так мало. Багато, щоб унести в її життя нове, незвідане почуття, і так мало, щоб ним насолодитися.

З трепетом у душі Вероніка поспішала на побачення біля річки. Вона погладила стовбур рипучої берізки біля хвіртки. Це дерево посадив її батько в день народження своєї доньки. Береза витяглася вгору так, що її гілки почали зачіпати електричні дроти. Довелося зрізати частину гілок, але про вирубку дерева не могло бути й мови. Вероніка любила вслухатися в монотонний шум її листя, коли йшов літній дощ. Їй подобалося спостерігати, як навесні коси берізки прикрашають «сережки», а восени дивитися, як жовті різьблені листочки злітають один за іншим, лягаючи золотим килимом на землю. «Ось ти самотня все життя, – Вероніка подумки звернулася до берізки, на мить затримавшись біля хвіртки, – а в мене є коханий». Дівчина прикрила хвіртку й швидко попрямувала до річки.

Захар чекав на Вероніку не біля річки, як завжди, а на узбіччі дороги. Вони домовилися покататися на його автівці, і Вероніка здалеку помітила Захара біля білого «мерседеса». Хлопець замахав їй руками.

– Привіт! – сказала вона, підійшовши ближче.

– Здрастуй, моя крихітко. – Він пригорнув дівчину до себе, поцілував у губи. – Ну що? Їдьмо, красуню, кататися?

– Їдьмо!

– Тоді прошу! – Захар відчинив Вероніці дверцята салону.

Вероніка сіла поряд із ним на м’яке сидіння. Захар увімкнув музику, а дівчина із захопленням дивилася на миготливі вогники панелі. Вона їздила в легковому автомобілі, але тільки на задньому сидінні. А тут, на передньому, усе було по-іншому. Яскраві фари вихопили частину вузької ґрунтової дороги, й автівка, плавно хитнувшись, рушила з місця.

– Як класно! – вирвалося у Вероніки.

– Подобається? – всміхнувся Захар і додав газу.

– Ще б пак!

– Зараз виїдемо за село, там заасфальтована дорога. Ось там буде клас!

Вони довго їздили рівною трасою, потім автомобіль звернув убік.

– Куди ми їдемо? – запитала Вероніка, розглядаючи незнайому місцевість.

– Хочу тобі показати одну ну дуже гарну місцину, – відповів Захар.

– Це далеко?

– Ні. Майже приїхали.

Захар заглушив двигун, і Вероніка вийшла із салону.

– Бачиш, тут маленьке озерце, а навколо лише зарості й дерева, – сказав Захар, узявши Вероніку за руку. – А ось і маленьке диво природи.

Вероніка почула тихе дзюрчання, схоже на мелодію. Вона побачила маленький фонтанчик джерела, який виривався на свободу звідкись із-під коріння старого дуба. Вода лилася тоненькою цівкою по піску до озерця. Дівчина набрала в долоні прохолодної води, зробила ковток.

– Смачна й холодна, – сказала вона.

Захар ніжно обійняв Вероніку й зібрав губами крапельки води на її губах. Дівчина обняла його за плечі, пригорнулася до гарячих уст. Він цілував її все палкіше, все гарячіше, і Вероніку огорнула спекотна хвиля.

– Ти дуже, дуже гарна, – гаряче шепотів Захар. – Ти – найкраща.

– Любий, – прошепотіла вона, захлинаючись у гарячій хвилі пристрасті.

Захар підхопив Вероніку на руки, і вони вмить опинилися на задньому сидінні. Його тремтячі владні руки блукали по розпаленому тілу дівчини. Немов пальці музиканта, вони змушували здригатися кожну клітинку тіла. Вероніка не помітила, як їхні тіла стали оголеними, і тільки коли Захар розсунув її коліна, прошепотіла:

– Я боюся.

– Ти мене боїшся? – покриваючи тіло поцілунками, запитав Захар.

– Ні.

– Тоді чого?

– Завагітніти, – ледь чутно відповіла Вероніка.

– Не бійся, я тебе не ображу.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – сказав він, опинившись між ніг дівчини.

Вероніка всім тілом потягнулася йому назустріч, і останні думки, які були в голові, розчинилися в пристрасті, гарячою хвилею розтеклися по тілу, яке вже було у владі коханого…

Вони лежали на покривалі, яке простелили на траві, і дивилися на зірки, розсипані по чорному небу.

– На що схожі зірки? – запитала задумливо Вероніка.

– Зірки? На маленькі вогники.

– А мені здається, що то світяться квіти на зораному полі.

– Ромашки?

– Ні! То зоряні квіти.

– Фантазерка!

– Я скоро поїду до міста вчитися. – Вероніка підвелася, подивилася йому в очі. Вона хотіла бачити вираз його обличчя.

– Ну то й що? – спокійно сказав він. – Ти ж будеш приїжджати?

– Звичайно. А ти будеш мене чекати?

– Звісно, моя дурненька.

Вероніка уявила, як вона поспішатиме в село, як Захар зустрічатиме її на автівці. Можливо, тоді їм не доведеться критися. Мама буде змушена змиритися, що вони разом зараз і будуть потім. Швидше за все, Захар купить собі будинок у селі, і тоді вона буде приїжджати до нього, готувати, прати й любити.

– А де ти будеш жити, коли запрацює швальня?

– У садку багато місця. Є окремий вхід, зробимо там ремонт і будемо з хлопцями жити. Хіба нам багато треба?

– Щось на кшталт чоловічого гуртожитку? – У голосі Вероніки прозвучала легка іронія, але він не помітив.

– Напевне. А що?

Вероніка промовчала. Теж мені, розмріялася! Ледве знайомі, а в голову такі думки полізли!

– Поїхали додому, уже пізно.

– То й що?

– Мама сваритиметься, якщо помітить, коли я повернулася додому.

– Тоді поїхали.

Вероніка ще раз кинула погляд на небо. Чомусь зірки цієї ночі здавалися яскравішими, ніж зазвичай, а повітря – легшим. Вероніці хотілося увібрати назавжди кожну мить цієї незабутньої ночі, як вбирає в себе краплі дощу земля після спекотних днів. Дівчина намагалася запам’ятати кожну дрібницю: і тихе дзюрчання води, схоже на шепіт, і раптовий крик наляканої птиці, і мерехтіння зірок, схожих на яскраві світні квіти…

Вони поверталися назад, і Вероніка з неприхованою цікавістю дитини спостерігала, як погойдується на дорозі світло фар автівки, а динаміки розривалися від співу Газманова…