19

Робочий день добігав кінця. Андрій глянув на годинник і потягнувся.

Незважаючи на те, що він був успішним адвокатом, який працював сам на себе і мав двох помічників, Андрій не поспішав брати приклад зі своїх колег і розслаблятися. Він ретельно дотримувався графіку, з дев’ятої до п’ятої його зажди можна було знайти в кабінеті, крім випадків, коли він виконував свою роботу в суді чи в інших установах. Андрій не дозволяв собі недбалості ні в чому, адже ця педантичність вкупі з іншими діловими якостями й вивела його на той рівень, де він нині перебував. Адвокат мав певний досвід у господарських справах, знав дві іноземні мови, і захищати злочинців та ділити між сусідами землю не було вершиною його прагнень. Тому ті півгодини, які ще залишалися до кінця робочого дня, він мав намір провести за своїм столом, не знімаючи краватки.

Андрій вкотре переконався в правильності такої своєї поведінки, коли до його кабінету зайшов неабиякий клієнт. Точніше, клієнтка.

Молода жінка, яка стояла перед ним, немов тільки-но зійшла з картини. Не зі сторінок глянцевого журналу – Андрій обертався в колах, де всі жінки були випещені, модно вдягнені, напахчені й напудрені за останнім словом косметологічної науки, тому до рукотворної краси йому було не звикати. Хоча довершеність образу жінки, звісно, тішила око й викликала повагу, найбільше враження в Андрія викликало не це. З появою цієї жінки (на вигляд вона була дуже молодою, але чомусь відразу сприймалася саме як жінка, а не дівчина) у кабінеті наче війнуло шумом тайги, океанським бризом, змахом орлиного крила та клекотінням вулканічної лави – словом, усім тим, про що забули вічно заклопотані міські жителі, але в чому дихає саме життя. Той подих майорів у всьому: у далекому від кокетства виразі обличчя, у вільних від навченості, але граціозних у своїй природності рухах, у ясності та прямоті східних чорних очей, які чесно й сміливо дивилися на співрозмовника і того самого вимагали натомість. Таке не спіймаєш у глянець. Таке може вловити тільки художник і показати, випестувавши у своїй душі так, щоб це стало помітним іще комусь.

– Мою матір обвинувачують у злочині, якого вона не вчиняла, – сказала жінка. – І мені потрібна допомога спеціаліста, щоб виправити цю помилку. Я можу на вас розраховувати?

Ці стандартні ділові фрази не викликали в Андрія бажання кисло позіхнути, як зазвичай породжувало все фальшиве й демонстративне. Сухі слова були вимовлені з такою простотою, у них звучало стільки щирої надії, що цьому зачерствілому до людських бід адвокату, для якого чужі проблеми були лише підставою для власного заробітку, не стало духу відмовитися. Усупереч своїй звичці розібратися в подробицях, перш ніж приймати рішення, він неждано для себе самого відповів:

– Якщо там справді є помилка – безперечно, виправимо! Якщо немає – усе одно зведемо до мінімуму сумні наслідки!

Чи не вперше при розмові з клієнтом він мав на увазі саме те, що сказав. Щирість, певно, заразна штука.

«Старієш, друже! – дорікнув сам собі, записавши всі потрібні дані й провівши нову клієнтку до виходу. – Розмазуєшся!»

Але, попри ці докори, він таки вирішив не доручати цю справу помічникам, а відразу взятися за неї особисто. Клієнтка з екзотичним ім’ям Лейла (певно, вірменка, а може, навіть мігрантка з Далекого Сходу) залишила по собі дух чогось непідробного й невловимого, який хотілося законсервувати.

«Розхлябуєшся на рівному місці!»

Пожуривши себе ще раз, Андрій зібрав портфель і вирушив на «акулячу ферму», як він подумки називав міліцію.

– Сергію, що це за туфта? – звернувся він до слідчого, маючи на увазі справу.

Андрій уже давно був у «цьому бізнесі», тому без проблем дізнався про склад тієї справи.

– Чи у вас усе настільки погано, що варганите абищо? – питав у слідчого не тому, що хотів показати свою зверхність, а через щирий подив, як вони планують таку нісенітницю направляти до суду.

– Без коментарів, – втомлено буркнув слідчий, вкотре вражаючись, як тому адвокату вдається завжди бути в курсі.

Андрій його добре знав – це був хлопець грамотний, працьовитий і совісний. Саме тому адвокат був переконаний, що той довго тут не затримається. І саме тому для розслідування цієї справи до оперативно-слідчої групи включили ще одного слідчого й кількох оперів – для брудної роботи. Щодо дій тієї трійці Андрій мав найбільші побоювання, тому щодо зустрічі зі своєю новою підзахисною прийшов одразу до Сергія.

Те, що справу в міліції зліпили, м’яко кажучи, з абичого, міг не помітити хіба що неук. Не було жодного прямого доказу, який би прив’язував Серафиму до місця злочину. Судячи з усього, слідство розраховувало на Серафимине зізнання. І Андрій на руках мав неабиякий козир: підозрювана досі відмовлялася підписати викривальні покази щодо себе, роздруківка яких уже лежала в слідчого на столі. По суті, йому навіть не доведеться пускати в хід свої зв’язки та іншу зброю з адвокатського арсеналу, вистачить самою своєю присутністю налякати слідчу групу, щоб утрималися від протизаконних методів слідства, та підбадьорити підозрювану, щоб із переляку не напідписувала зайвого.

А підбадьорювання його підзахисна таки потребувала, так само, як і вечері та кількох годин сну. Судячи з її вигляду, ні їжі, ні відпочинку вона не мала, відколи сюди потрапила, а минула вже доба.

У цій справі Андрія насторожували лише дві речі. Перша: його підзахисна займалася знахарством і була затребуваною повитухою. Чи ж ми повертаємося до кам’яного віку? Друга: його підзахисна не визнавала себе винною, але відмовлялася повідомити, де була в ніч скоєння злочину. Пояснення, що вона два дні обстежувалася в лікарні й ночувала на вокзалі, не витримали перевірки – ні в лікарні, ні на вокзалі її тоді не було.

– Перше й основне питання, – звернувся Андрій до Серафими, коли їх уперше залишили удвох. – Де ви були і хто міг вас бачити в ніч із десятого на одинадцяте грудня минулого року?

Вони перебували в тісній кімнатці з прибитими до підлоги столом та стільцями й невеликим заґратованим вікном попід самою стелею. Тут усе, вкупі з освітленням і запахами, демонструвало, що без байок існує місце, протилежне тому, що називають «у Бога за пазухою». Якщо відкинути формальності, Андрій назвав би його «у чорта в дупі». Із Серафиминого вигляду можна було припустити, що ця думка цілком виправдана.

– Я не можу цього сказати, – тихо відповіла вона на поставлене питання. Її червоні з опухлими повіками очі безтямно дивилися в одну точку на адвокатській краватці, а на блідому обличчі страхітливо залягли тіні, яких у живої людини, здавалося б, не могло бути.

– Добре, – зітхнув адвокат. – Підемо околицями. – Він поглянув у свої нотатки. – Такий собі Шрам стверджує, ніби ви самі йому казали, що ввечері десятого грудня йдете до Полуботок Світлани приймати в неї пологи.

– Це відверта брехня, – тріпнулася Серафима. – Він має на мене зуб і хоче мені помститися.

– За що?

– Він був співмешканцем моєї дочки й жив у нашому домі. Коли Лейла його вигнала, він в усьому звинуватив мене – мовляв, це я настроїла дочку проти нього.

– Зрозуміло. Ідемо далі. Сусідка стверджує, що ви лікували Полуботок Світлану під час вагітності. Це так?

Серафима без будь-якого виразу пояснила:

– Вона якось прийшла до мене за порадою, у неї часто паморочилося в голові, кілька разів непритомніла. Лікар сказав, що це через анемію, і виписав їй препарат заліза, але він не допомагав, а тільки викликав блювоту. Я подивилася обмінну карту, яку вона принесла із собою, і дала їй плодово-ягідний і трав’яний збори для нормалізації артеріального тиску та поліпшення складу крові.

Адвокат черкнув щось у своєму блокноті й знову запитав:

– Після того випадку ви її бачили? Як на неї вплинули ваші збори?

– Якось я її бачила, – відповіла знахарка. – Я приходила до лежачої бабусі з діабетом, яка живе зі Свєтою на сусідній вулиці. Ми перестрілися на дорозі, і Свєта сказала, що голова в неї більше не крутиться. Нас тоді ще дід Панас бачив, із кутової хати…

Андрій швидко занотував собі й продовжив:

– І після того ви її не зустрічали? Ніхто не міг вас бачити разом?

– Ні.

– І вона не просила, щоб ви приймали в неї пологи?

– Просила. Тоді, коли я зустріла її на вулиці. Але я їй відмовила й сказала, щоб вона народжувала в лікарні.

Андрій підсунувся ближче.

– А ви взагалі приймаєте пологи в жінок? – запитав він.

– Тільки в екстрених випадках, коли без мене може статися лихо. – Серафима глянула на випещеного адвоката й зрозуміла, що тут потрібно пояснити. – У нас віддалені від райцентру села, фапу немає – лише фельдшер, і той часто буває напідпитку. «Швидка» до нас може добиратися годинами, коли не днями. У разі передчасних пологів родичі часто прибігають по допомогу до мене.

– І що, так багато траплялося передчасних пологів? – недовірливо ворухнув бровою адвокат. – Чи не могло бути такого, що породіллі навмисне не хотіли заздалегідь їхати до пологового будинку, а сподівалися, що обійдуться вашою допомогою?

– Могло бути. І всі про це прекрасно знають. Я не хочу образити всіх лікарів, бо серед них є багато видатних людей і прекрасних спеціалістів, але є деякі дуже прохані, які нажили негласної слави м’ясників, які, якщо їм гарно не позолотити ручку, у пологовому залі займаються тим, що дивляться у вікно. І нічого дивного, що люди не хочуть усі гроші, які збирали на дитину, віддавати за пологи.

– А вам ручку не золотять? – криво посміхнувся Андрій.

– Я ціни не назначаю, – відрубала Серафима. – Мені кожен віддячує, як може. Інколи доводиться півночі не спати, а потім годину вертатися пішки по холоду за пляшку горілки та коробку цукерок. – Жінка випросталася й подивилася своєму захиснику просто у вічі. – Попит на мої послуги пов’язаний не з шахрайським окозамилюванням із мого боку, аби побільше заробити, а з намаганням людей викрутитися в тих умовах, у які їх загнали.

Андрій подумав, наскільки влучно вона підмітила. Уся ця справа – це намагання людей викрутитися в тих умовах, у які їх загнали.

– У вас бували ускладнення під час такої допомоги? – продовжував допитуватися він. – Смертельні випадки?

– Смертей не було. Ускладнення були тільки ті, які виникали ще до мене. Але це говорить не так про мої заслуги, як про добросовісність породілей: вони завчасно лягли б до лікарні, якби знали, що мають якісь проблеми зі здоров’ям. Але навіть коли я беруся допомогти, то завжди вивчаю всі наявні медичні документи й наполягаю на негайному виклику «швидкої»: рано чи пізно вони мусять приїхати й забрати породіллю з дитиною до лікарні.

– Напишіть мені імена та адреси жінок, у котрих ви приймали пологи.

Наразі ситуація Андрія цілком влаштовувала, але якось таки треба було докопатися до основного питання.

– І останнє, – спробував підійти він з іншого боку, – десятого чи одинадцятого грудня хтось міг вас бачити у Верхніх Лозах?

– Сто процентів – ні! – твердо відповіла Серафима. – Я була далеко звідти.

– Якби ви сказали, де були в ті дні, і назвали людину, яка б це підтвердила, – запопадливо продовжив адвокат, – ви вже завтра могли б звідси вийти.

Серафима тільки стисла зуби.

– Вам доведеться задовольнятися тим, що маєте, – заявила вона.

– Я зможу й цим задовольнитися, – погодився адвокат, спаковуючи свої папери, – якщо ви мені урочисто пообіцяєте навіть не чхати до слідчого без моєї присутності!

Слідчому він по-дружньому порадив:

– Доки не пізно, шукайте собі іншого підозрюваного, бо на мою клієнтку ви це не повісите.

Лейла лежала на своєму дивані, нездатна ні заснути, ані бодай стримати тремтіння. Чи могла вона спати, коли надія раптом так міцно стисла її серце? І чи могла не тремтіти, коли за минулий день отримала більше вражень, ніж за все своє життя?

Уперше вона опинилася в перукарні, і замість того, щоб самій обпатрати себе перед дзеркалом, довірилася балакучій майстрині. І цього разу вона сама не обрубила собі нігті тупими, заіржавілими ножицями, а віддала їх у владу манікюрниці. Так само доручила чужим рукам і брови, і деякі інші частини тіла.

Дівчина сама цього не усвідомлювала, але прийшла сюди вперше не лише через те, що в неї нарешті з’явилися гроші. Дав би їй хтось ті папірці ще хоч рік тому, вона б і не подумала йти до перукарні, а запхнула б їх за плінтус. Її завжди у своїй зовнішності все влаштовувало, чи, точніше, вона не вірила, що заслуговує на щось краще, ніж уже має, і не вважала, що навіть найбільші зусилля зможуть її, потворну циганку, якось покращити. І зараз би вона не витрачала стільки часу на те причепурювання, якби мама нещодавно не провела з нею виховну роботу на тему зовнішності. Кілька місяців Серафима вбивала Лейлі в голову, що її підготовка до вступу не повинна обмежуватися лише заучуванням інформації, а має включати не менш важливу частину: якщо вона знову не хоче впасти лицем у бруд, потрібно змити з нього той, який уже там є.

Лейла відразу не мотнулася стрімголов до адвоката також через те, що ще свіжою залишалася згадка про продавщицю з магазину, яка вигнала її з порога. Отак само й адвокат вижене її, а це для Лейли було рівноцінно удару віком труни по живій голові.

Коли Лейлу в перукарні підвели до дзеркала, вона сподівалася побачити там якусь нову людину з новими можливостями. Натомість після кількох годин чаклувань, які провели над нею професіонали з краси, нічого нового вона там не побачила. Лише себе, одну себе, і ніякого ореолу якоїсь нової значущості навколо себе. Те саме обличчя (ну то й що, що брови стали тонші?), те саме волосся (ну то й що, що трохи коротше й причесане?), та сама постава (ну то й що, що в новому платті?).

Коли Лейла заходила до адвоката, її гризли дві речі. Перша: що всі старання надати собі людського вигляду пішли псу під хвіст і адвокат знехтує її проханням, навіть незважаючи на гроші. Вона не почувала себе гарнішою, ніж учора, тому навіть не могла заховатися за маскою впевненості бодай у своїй зовнішності. Друга: що в присутності чоловіка з іншого виміру, який, швидше за все, має не людський, а божественний вигляд і такий же божественний розум, а може, ще й божественне світіння, Лейла ввійде в ступор. Вона боялася забути ті розумні слова, які записала на папірці і вчила, як вірш. Боялася остаточно все зіпсувати.

На щастя, ні перший, ні другий її страх не справдилися. Адвокат прийняв її, як і будь-якого клієнта, вислухав без жодних ознак зневаги і, недовго думаючи, погодився взятися за справу. Правда, Лейла віддала йому в оплату за послуги мало не всі свої гроші, залишила тільки якусь дещицю на харчі, але яка тепер різниця, якщо маму скоро звільнять?

Друга її турбота, як на диво, також виявилася примарною. Перед нею постав гарний чоловік (дівчина була певна, що вродливі чоловіки – це особливий вид, який вирощують кіношники в штучних умовах для своїх цілей) в елегантному костюмі (таких вона зблизька ніколи не бачила), ще й заговорив до неї рівно, м’яко, правильною мовою. Та незважаючи на те все, Лейлин градус нагріву залишився більш-менш сталим, вона могла цілком контролювати себе й навіть не забула свою промову.

Той страшний звір, якого називають адвокатом, виявився звичайною людиною, з якою можна вільно говорити, не б’ючи на кожному слові поклони, і прямо дивитися в очі, не мружачись від надприродної сили його погляду…

Тепер доводилося тільки чекати.

Лежачи на дивані та помираючи від бажання діждати завтрашнього дня й дізнатися новини, дівчина перебирала в пам’яті сьогоднішні події. І хто знає, від чого вона тремтіла більше – від нетерпіння чи від тих спогадів.

Коли ранок нарешті настав, Лейла заледве стримувалася, щоб не побігти до адвоката негайно. Вони попередньо домовилися про зустріч увечері, він планував тоді вже мати першу інформацію.

Дівчина півдня змушувала себе вештатися по дому, нічого навколо себе не помічаючи, потім не втрималася й побігла на автобус. Кілька годин вона ще намотувала кола по вулицях, прилеглих до адвокатської контори, і врешті, вирішивши, що година часу справи не змінить, пішла на зустріч раніше.

Андрій хукнув на долоні, скинув піджак і надів светр. Сьогодні видався занадто холодний день, як для середини квітня, і, повернувшись до контори, він перш за все ввімкнув опалення й попросив помічницю зробити йому гарячого чаю. Треба було відігрітися й налаштуватися на робочий лад. Цей день обіцяв бути довгим. Через годину до нього має прийти вчорашня клієнтка, а потім до вечора він чекатиме на важливий дзвінок з відділка в її ж справі.

Адвокат не усвідомлював, що відколи прийшов, раз у раз зиркає на годинника і з кожною хвилиною намагається поправити щось то на собі, то на робочому столі. Запал, із яким він узявся за цю справу, пояснював собі пробудженням відчуття справедливості, і аж ніяк не тим, що та чорнява жінка його зачепила. Врешті, він бачив її матір, вишукував інформацію про її справу й міг майже з певністю сказати, що все там притягнуте за вуха й тримається на купці домислів. Справою честі кожного шанованого адвоката було б розбити те діло на пні, тим більше, коли за це повністю заплачено. І те, що відучора йому ніщо інше, крім цієї справи, у голову не йде, Андрій також пояснював своєю професійною зібраністю. Тому коли за п’ятдесят хвилин до призначеного часу до контори прийшла розпашіла й трохи розтріпана Лейла, відсутність подиву й цілковиту готовність прийняти її він також вважав частиною свого професіоналізму. Пожвавлення кровообігу списав на гарячий чай.

Тільки от, побачивши її червоні від холоду руки й зауваживши уривчасте дихання, його професіоналізм чомусь почав підказувати йому не розібратися з цією розмовою якнайшвидше й відпустити клієнтку, а відразу всадовити її ближче до батареї й дати їй до рук чашку чаю, мало не примушуючи випити його, щоб зігрітися й відновити нормальний серцевий ритм.

Чи ж, навпаки, пришвидшити?..

Лейла, здавалося, спочатку розгубилася від такого прийому й ніби вся наїжачилася в очікуванні якоїсь каверзи. Та разом із тим, як тепло від чаю розливалося по тілу під супровід Андрієвого ввічливого просторікування про буденні речі, трохи розслабилася й пожвавішала.

– З власного досвіду знаю, що не можна вести ділову розмову, коли думки зайняті найважливішими тілесними потребами, – усміхнувся він до Лейли. – Такими, як зігрітися, наприклад.

– Знаєте, я завжди вважала адвокатів кимось типу роботів, у яких у голові миготять лише закони, – несподівано зізналася жінка.

– Ви й тепер так вважаєте? – засміявся Андрій.

– Не знаю щодо всіх адвокатів, але ви, схоже, нормальна людина, – відповіла Лейла, без будь-якого ніяковіння чи манірності дивлячись на нього.

Андрія спантеличувала її прямота без жодних ознак підлабузництва, бажання сподобатися чи наміру приспати його увагу. Неозброєним оком видно було, що ця дівчина просто каже те, що думає, тому її слова сприймалися дорожче за найвищу похвалу.

І… так, чорт забирай, вона була надзвичайно гарна! Така гарна, що коли дивишся на неї, забуваєш, як тебе звати, і думати можеш лиш про те, як примудритися до неї торкнутися, щоб вона не розвіялась, як марево. Та східна краса полонила уяву, обіцяючи тисячу й одну ніч вмістити в одну казку. І який же чоловік таке витерпить?

Андрій мужньо терпів, намагаючись, як то кажуть, зберігати гарний писок при поганій грі. І поки Лейла не озвучила наболіле питання про свою матір, тішив себе ілюзією, що в них тут складаються непогані інтимні посиденьки.

– Так, так, якщо ви вже в нормі, то перейдемо до діла, – відкашлявшись, відповів він, надав своєму голосу ділового звучання й розправив плечі. – Решту вчорашнього дня й весь сьогоднішній я займався виключно вашою справою й можу вам повідомити, що маємо успіхи. Найгірше, що в слідчих було проти вашої матері, я звів нанівець. А те, що залишилося, до вашої матері має таке ж відношення, як і до мене.

Адвокат ще раз подумав, що просто диво, як Серафима не підписала того літературного витвору, який їй час від часу підсовували впродовж тієї доби. Або вона дійсно була впевнена у своїй невинності, або розраховувала на близьку допомогу, якої врешті й дочекалася від своєї дочки за його, адвоката, участі. Хай там як, мужність цієї жінки заслуговує на низький уклін. Скільки разів за свою практику Андрієві доводилося бачити, як люди казали й підписували все, що від них хотіли, аби тільки їм дали спокій, а потім вимагали від адвоката, щоб розгрібав за ними. Особливо це стосувалося циган, які були постійними його клієнтами й чекали, що Андрій за їхні гроші за них жуватиме, за них ковтатиме, ще й відригне, якщо буде треба. Дякувати Богу, це не цигани. Лейла із Серафимою, здається, були хоч і дещо дивакуватими, але порядними українцями. З такими мати справу було приємно й необтяжливо.

– Ви бачили маму? – нетерпляче допитувалася Лейла. – Як вона там?

– Зараз із нею все гаразд, – заспокоїв адвокат. – Я дозволив собі вийти за рамки прямих обов’язків і приніс їй трохи провізії, тому вона не голодує. А також прослідкував, щоб не порушувалися її права, тому…

Андрій аж знітився від виразу Лейлиного обличчя, яка, здавалося, ладна була розцілувати його за таку турботу про її матір. У якусь мить він повірив, що вона от-от кинеться до нього з обіймами, і готовий був прийняти від неї цей жест. Але вдячність вона виразила лише поглядом і далі мовчки сиділа й жадібно слухала, що ще він їй розкаже.

Андрій посовався у своєму кріслі. Він не мав наміру ділитися з нею планами, але якесь відчайдушне бажання справити на неї враження взяло гору та, перш ніж зрозуміти, що він робить, і взяти язик під контроль, він вибовкнув:

– Ваша мати досить натерпілася. У кожної людини при здоровому глузді відпали б будь-які підозри щодо неї. Я зі свого боку зробив усе можливе, щоб перетерти на пил усе, що кидало на неї тінь, і відгородити її від подальших переслідувань. Як бачите, я перевдягнувся у зручний одяг, бо сьогодні маю намір попрацювати над вашою справою допізна…

Він зробив паузу, щоб відстежити Лейлину реакцію на його слова, а заразом продумати свою подальшу тираду. Та Лейла своєю реплікою, покликаною, швидше за все, підбадьорити адвоката, знову вибила його із сідла:

– Вам у светрі краще. Так менше відчувається межа між вами і всім іншим світом.

– Ви відчуваєте, що ми з вами по різні боки межі? – уточнив Андрій.

Лейла опустила очі, але півголосом почала пояснювати:

– Я сказала про добровільну межу між вами й усіма іншими, яку треба тримати у вашій роботі. А я завжди була за вимушеною межею, яку, якби й хотіла, не змогла б переступити…

Задзвонив телефон. Спантеличений Андрій, не знаючи, як далі вести розмову, щоб не вивести її на слизьке, вхопився за слухавку, як за рятувальний круг.

Після короткої телефонної розмови він знову почувався на коні. Зі значущим виразом повідомив Лейлі, що мусить їхати на зустріч зі слідчим. Не втримавшись, натякнув, що на його вимогу всерйоз вирішується питання про переведення Серафими в статус свідка й зараз слідчий має повідомити йому рішення керівництва з цього приводу.

– Це ж тільки на папері в нас слідчий – незалежний суб’єкт, – компетентно пояснював адвокат. – Насправді ж він і кроку не може ступити без погодження з начальством та прокурором. Але цього вечора я розраховую на втішні новини.

– Візьміть мене із собою! – зірвалася з місця Лейла, почувши ті слова.

– Та ви що! – отетерів Андрій від такого прохання. – Ви ж повинні розуміти, що це не та розмова, де ваша присутність буде доречною.

– Тоді дозвольте мені почекати вас, – не могла стримати Лейла своєї гарячки.

– Буде краще, якщо я вам… – почав Андрій пропонувати найрозумніший варіант, але запнувся, згадавши, що в Лейли немає телефону. За її словами, вона його загубила, коли її везли у відділок.

– Я не витримаю до завтра! – почала благати дівчина. – Мені треба дізнатися відразу!

– Ну, добре, – здався Андрій, – зробимо так. Мої помічники вже пішли, і в конторі я вас залишити не можу – самі розумієте. Приходьте сюди години за дві, тим часом у вас буде нагода повечеряти. Я повернусь і повідомлю вам новини.

Від’їжджаючи на своїй «Хонді», Андрій встиг помітити, як Лейла сіла на сходинку порога його контори, обійняла себе за плечі та так і застигла. Схоже, вона мала намір сидіти так до його повернення. Андрій похитав головою й натиснув на педаль газу…

Як він і здогадувався, по його поверненні Лейла так і сиділа на порозі. Андрій трохи побув у машині, збираючись із духом. Йому треба було налаштуватися, щоб повідомити цій довірливій дівчині не ту звістку, на яку вона годину очікувала на холоді.

– Слідчий Серафиму не відпустить, – сказав він, зайшовши до кабінету. – Ця справа стоїть на контролі в найвищого начальства, і там вимагають негайних результатів. Слідчий мусить у найкоротший термін направити справу до суду. Інших підозрюваних, крім Серафими, у них немає, тому вони будуть дожимати те, що є.

Лейла вхопилася за стілець, біля якого стояла, немов це була остання її опора в цьому житті. На її очах виступили сльози.

– Ну що ви! – намагався заспокоїти її Андрій. – Не треба сприймати цю новину як кінець наших старань. Вона лише означає відстрочку гарної розв’язки. Я ж вам казав, що не залишив у тій справі цілим нічого, що нам загрожувало, а отже, ми цю справу легко розіб’ємо в суді.

– Ви вестимете цю справу аж до самого кінця? Поки маму звільнять, хоч би скільки це забрало часу?

Андрій сконфужено відкашлявся.

– Якщо побажаєте, вестиму. У будь-якому разі я супроводжуватиму її до направлення в суд – ви за це заплатили. Якщо вважатимете за потрібне, щоб я брав участь у судових засіданнях, домовимося про плату, коли прийде час.

Лейла зблідла. З-за опущених вій прорвалася зрадлива сльоза й скотилася по блідій щоці. Андрій спробував її підбадьорити.

– Я вам сказав, що ми виграємо цю справу, а моя репутація, яка й привела вас до мене, має підказати вам мені вірити. Тож відпочиньте, наберіться сил – і воюватимемо до переможного кінця!

– У мене немає більше грошей, – крізь сльози вичавила вона.

– Не хвилюйтеся. У вас у запасі є ще близько місяця. Щось придумаєте.

Через день Лейла знову неждано відвідала його. Андрій подумав, що вона хоче домовитися про зустріч із матір’ю або передати їй передачу. Він ще не здогадувався, що те питання, з яким вона прийшла до нього, довго снитиметься йому одночасно в найгірших і в найкращих снах.

– У мене немає грошей, щоб заплатити вам за участь у судових засіданнях, – тихо, але виважено сказала вона. Її тиха рішучість змусила Андрія захвилюватися, бо вона могла нести за собою що завгодно.

– Я не зможу вам заплатити грошима, – повторила вона й подивилася прямо в очі адвокату. – Але я згодна віддати вам усе, що ви захочете в мене взяти, за те, щоб ви довели невинуватість моєї мами.

Андрій спочатку зблід, бо зрозумів, наскільки плачевне в неї насправді фінансове становище, і згадав, як черство він тиснув на неї, набиваючи собі ціну й натякаючи на недостатність тих грошей, які вона йому заплатила. Кожен адвокат із власного досвіду знайомий зі скупістю клієнтів та їхньою звичкою спочатку перевіряти свого захисника на сопливість. Кожен другий б’є на жалість, божиться, що віддав адвокату останню сорочку, і тільки після того, як переконається в його (адвоката) незламності, починає діставати свої збереження, згадує про дачу, яку можна продати, чи про установи, де можна взяти позику. Андрій не відставав від інших представників своєї професії, і там, де вловлював запах додаткової наживи, вимикав честь, совість і всі супутні складові свого характеру. Якщо не хочеш залишитися коло розбитих ночов, інакше не можна. Але тепер чомусь честь і совість ввімкнулися, забравши всю барву з його обличчя.

Та через кілька секунд шия почервоніла, а краватка почала нестерпно тиснути. Андрій усвідомив, що саме Лейла йому пропонує. Картини її плати заслали йому очі й не хотіли зникати, а він тим часом безпорадно відтягував краватку й белькотів:

– Я не розумію, про що ви говорите… У нас не встановлено інших форм оплати, крім грошової…

Лейла постояла з півхвилини, а потім розвернулася й пішла.

Андрій зняв бісову краватку, яка починала скидатися на ярмо, і кинув її на підлогу. Він потер обличчя двома долонями, ніби намагаючись змити з-перед очей непристойні образи, але це не допомогло. Він пішов до дверей, закрив їх на ключ, щоб ніхто не застав його в такому непоказному стані, і до кінця дня просидів у своєму кріслі, втупившись у стіну.

Він був певен, що тепер Лейла сюди повернеться нескоро, а коли повернеться, то буде холоднішою за снігову бабу. І нащо він патякав їй про додаткову плату, коли того, що вона вже заплатила, цілком би вистачило? Вони прекрасно співпрацювали б далі, він би й далі потай милувався нею, а там, може…

І нащо він спасував у відповідальний момент, коли перед ним відкрилася перспектива втілити в життя свої хоч і примарні, але досить відчутні, нав’язливі, конкретні бажання? Чи ж він не думав про неї постійно, починаючи з тої миті, як зустрів? І чи ж не ідіот він, коли, сам того не відаючи, створив безвихідну для дівчини ситуацію, що вона сама прийшла до нього, а потім придурився макакою й почав кривлятися перед нею?

Він не міг викинути її з голови, але так вийшло, що мало не власноруч викинув зі свого кабінету.

Він не міг пробачити їй її сил, які вона так швидко в собі відшукала, щоб піти на компромісний для всіх крок, і заскочила його цим зненацька. І не міг пробачити собі своєї слабкості, яка перешкодила йому так само швидко зорієнтуватися. Тепер він, раз і назавжди злякавши і спровадивши від себе Лейлу, міг пишатися, чи то пак, мучитися своєю мужністю.

Уже по темному Андрій із краваткою в кишені і з каменем на душі зачинив двері своєї контори й пішов на стоянку. Підійшовши до своєї машини, він мало не підстрибнув: тут, на бетонній плиті, підклавши якусь дошку, сиділа Лейла й мовчки дивилася на нього своїм прямим, рішучим поглядом.

Цього разу Андрій не вагався. Він підійшов до неї.

– Нам обом не завадить нарешті щось поїсти.

Лейла встала. Більше не було вимовлено ні слова про їхні плани, але обоє знали, що угоду укладено.