home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1. ІЧОК!

В горах, у нашому славному Розлучі, була хатка. В тій хатці жив Старий Пан і господарили Ганя й Ілько. Ганя старша, Ілько молодший. Була там корова Бинька, свинка Хрунь, безліч псів, що їх рід пішов від Мімі, яка приїхала з старим Паном зі Львова. Була там киця Боя, найважніший звір у господарстві. На літо ми приїздили до Старого Пана. Та про всі справи, ви, певне, читатимете в іншій книжці під назвою: «Звірі Старого Пана». Тепер же про Ічка.

Одного осіннього дня, Ганна приїхала до Розлуча, може, на рижики, може, на підпеньки, а, може, так собі. В неї часом появлялася туга за горами. Ви знаєте, що таке туга? То дуже неприємне почування. Люди кажуть, що вона сидить біля серця та в’ялить його. Це не хвороба, хоч дехто запевняє, що з туги можна вмерти. Так, Ганнина туга за горами не смертельна хвороба, а така собі легша, як у вас, скажімо, грипа: прийде, побуде трохи й піде. А щоб швидше її позбутись, треба поїхати в гори. Так і зробила Ганна. Поїхала до Розлуча, посиділа на лавочці Старого Пана, погрілась на сонечку, пішла на Кізявицю та в Печеру, і від того їй зараз же полегшало.

Одного ранку приніс Ілько щось завинене в мішку. Виглядало воно, наче мала хлібина.

— Оце, видите, ймив у стайні. То їж, ци якесь…

— Покажи, покажи! — попросила Ганна.

Ілько розгорнув свою здобич та поклав па підлогу. Кругле хлібеня лежало, наче неживе. Було наїжене голками, а на них і між ними — Боже ти мій! — скільки було пороху, бруду, соломи, листя, навіть гною! Повзало воно й качалося всюди, тож не диво, що набрало на голки стільки нечистоти. Колір його кільчастого кожуха був брудно-бурий, і запах не дуже приємний. Здавалося, що оця купка бруду нежива, але за хвилину з-поміж голок показався чорний, порепаний ніс, а далі ціле рильце, як у свині, і жваві чорні очі. Ніс нюшив, а очі пильно розглядали хату. При найменшому шерехові голова негайно зникала в кожусі, не бажаючи знайомитись із небезпекою. Так, ціле життя їжака є втечею до власної шкіри, постійним хованням перед ворогами. Коли вже м’який живіт і дорогоцінна голова сховані між голками, тривога минається. Лежить собі таке кільчасте гарбузеня серед дороги, чи де в рові, і що йому зробиш?

У лісничівці

Хитра й бойова сучка Боська прискочила до звіряти, та мабуть мала вже сумний досвід, бо тільки гавчала тонко й гостро. В її голосі була якась жалісна скарга. Зараз же вона задкувала й ховалась до кутка. Мабуть, її ніс добре зазнав, чим пахнуть їжакові голки.

— Що з ним вчинити? — питав Ілько. — Бо мовлять, що він коровам молоко відбирає. Може б, його вбити? Рубану два рази сокирою, і по нім!

— Дурень ти! Молока він не має як відбирати й бити його не треба. Він корисний в городі, де поїдає комах, навіть мишей, а шкоди не робить жодної. Хоч який він не гарний, проте це гідна тваринка, і навіть дехто держить його в хаті, бо він полює на тарганів. От і добре, що нагадала! У нас, у Львові, в кухні є таргани. Візьму його до нас, хай виловить.

— Та фе! Хто би таке віз у місто? — здивувався Ілько.

Проте, наступного дня їжак лежав у кошичку на полиці залізничного вагону. Колеса потягу котилися по рейках і вибивали радісну пісеньку: Ічок! Ічок! Чок! Чок! Ічок! Ічок! Ічок!


2.  РОЗБИШАЧКА ЮСТИНА | У лісничівці | 2.  НА НОВОСІЛЛІ