home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. ДИКИЙ СТРІЛЕЦЬ

— Коли я навчився стріляти — і сам не пригадую собі. Ще, певне, малим хлопцем, десь тут, у лісничівці. Але бо від тої пори був не один лісничий. І скажіть самі, як тут не стріляти? Ліс під самою хатою, там усяка всячина. А ви знаєте, який наш харч: бульба, трохи капусти та вівсяний чир. То там уже не було гріха, ані перед Богом, ані перед людьми, як стара покладе часом у горщик зайця, як на столі, замість чиру, стоїть печеня з цапа, або з дика. Панові шкоди не було, бо в лісі того повно, а людям ще й поміч: одним зайцем, одним диком менше, отже, менше й шкоди на полі. Та й знали про те і люди і лісничий. Але не ходили на мене скаржитись, тільки поміж собою перешіптувалися. Із стрільбою мене не злапали, бо я був обережний. Стрільб мав дві, а часом і три: як знайдуть одну, то лишиться друга, або й третя. То вже такий був у Стрию добрий чоловік, що я йому дичини, а він набоїв. Де я держав ті стрільби? Та, певне, що не в хаті і не в стайні. Ого! Там би знайшли, не раз у мене шукали. Але не було та й кінець. А де були? У дуплах в лісі, та й то там, де ніхто не заходив. Там стежку знав тільки я та олень часом. Але бо раз якім засів на цапа, не остерігся. Акурат якім го застрілив тай білував, звідкись вискочив злісний. Може, він засів на мене, так як я на того цапа. Досить того, щом відсидів дві неділі в гарешті, стрільбу мі відібрали, а кари не заплатив, бо не було з чого. Але бо потім, якім вийшов з гарешту, закликали мене до пана грабйого тай він сказав: маєш щастя, Дмитре, що минули ті часи, як хлопів на стайні різками били. Бо ти собі то заслужив. І той цап не перший у тебе. Але ми радилися з лісничим, що з тобою зробити: з хати тебе не проженеш, хати не перенесеш, а ліс лісом. То ми вирішили прийняти тебе на гаєвого. На лісі й на звірині ти розумієшся, й як сам ти злодій, то хоч від інших злодіїв стерегтимеш ліс. — І так було.

То вже самі знаєте, жодні лови без мене не обійшлися. Де була стрілянина, там був і Дмитро. Знають мене пани і зі Львова і з Варшави та й ще з інших міст і сел, де панська посілість. Бо тут, коло нас, у нашій Болехівщині ліси були великі, хоч і тепер їх не бракує, а там вже й Перегінщина, високі Ґоргани, де й вовки й ведмеді, що і до нас заходять, а на кінці Гуцульщина й Чорногора. А за давніх часів то там така гущавина, такі провалля, що й птах не залетить. Ну, то до нас з’іздилися на лови пани зі всіх усюдів. Але, як кажу, Дмитра Рибака всі знали. То вже я з ними ходив. І дичина була, та й не без грошей…

Але ще тоді, як я ходив собі так сам по лісі, не одна пригода мені сталася і не раз смерть мені заглядала в очі. Від звірів і від людей. Але вам скажу, що не було мені гірше, як раз підчас війни. Бо то, знаєте, фронт ішов нашим лісом. З того боку на Магурі стояв руський, а звідси наш ніби австріяк. По горах стояли гармати, а понад селом не раз літали шрапнелі, як ворони. Трохи страху люди наїлися, то правда. Але війна є війна. Проте, жити було файно. Вдень стрілянина, а вечорами одні й другі сходилися в нас у хатах, грали в карти, пили, співали та читали кобзаря. Бо то і з того і з того боку свій нарід, одна віра християнська, одна руська мова, ніби українська, як тепер називають. 0, файні були люди, дуже файні! Але сидять вони ось раз у мене в хаті та й забавляються. А тут входить вояк, (наша хата була по австрійскому боці), і так мельдує: пане лейтнант, мельдую послушно, знайшли стрільби в лісі!

Мені серце забилося, якім таке почув. Дивлюся — а то мої! І де вони, холера, їх вишукали? Якім увидів, що мої стрільби забрали, том не втерпів, сльози мі потекли з очей, вставім, стою коло порога тай не рушуся, ноги, як в землю вросли, а плачу тай не можу затриматися. А той лейтнант, як то ввидів, кличе мене тай питається, чи то мої стрільби? Мої — кажу. — Та ти знаєш, що був приказ, щоби зброю віддати, і що кулька в лоб тому, хто буде мати стрільбу?! — Знаю, — кажу. Але стрільби не на людей, а на звірів, і я мав їх, і не відібрав мені ні суд, ні кримінал. — Абтретен! — скомандував офіцир воякові. Той вийшов, а він віддав мені стрільби. — Маєш, — каже, — назад свої стрільби, але сховай їх так, аби ніхто не знайшов! Бігме, кажу вам, що я не знав, чи цілувати мої стрільби, чи, може, пана лейтнанта. Ну, але таке було, тай минулося. Але добрі були й одні й другі. Файні люди були, тепер, може, таких уже й нема.


2.  ПІСЛЯ БОГОСЛУЖЕННЯ | У лісничівці | 4.  ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНОМУ