home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ДВІ МАТЕРІ

Сучка Зіка, біло-жовтий, латастий пойнтер, бігла попереду пана Вірстюка, весело помахуючи хвостом та висолопивши червоний вогкий язик. її ніздрі були в постійному русі. Вона нюшила. До її обов’язків належало вишукати дичину, а потім, коли її буде застрілено, принести до свого пана. Оце й тепер він вийшов стріляти диких качок. Через плече рушниця, звичайний зелений одяг, на капелюсі щіточка.


У лісничівці

Цей вид завжди наповнював Зіку радістю. Полювання вона любила над усе. Тут, над річкою, комиші, а ліворуч хащі. Густі малинники, колюча ожина боронять доступ в оцю гущу низькорослих кущів, сухого гілля та поплутаних рамен вітроломів.

Ззаду за ними ліс. Зіка раптом спинилася, та спочатку, занепокоївшись, стала в звичайній для пойнтерів позі. Зачувши звіря, вона випростовувалась, а голову простягала в напрямі місця, де була дичина, наче показуючи туди носом. Одну передню ногу підігнула, ніби заклопотано, ніби не знаючи: йти далі, чи чекати наказу? Так, закам’яніла, Зіка чекала.

— Бер, бер, бер! — закликав мисливець.

Почувши наказ, Зіка пішла в напрямі кущів і зникла між ними, тільки зашаруділо й зашелестіло листя.

— Зіка! Зіка! — кликав лісничий, почекавши хвилину.

Та не було ні Зіки, ні жодної дичини, що її мусіла виполохати собака.

— Дивно, — думав пан Вірстюк, — що Зіка не вертається.

Натрапивши на дичину, Зіка, звичайно, гнала її в напрямі свого господаря.

Пан Вірстюк постояв ще хвилину, слухаючи, а тоді подався в той бік, де зникла Зіка. Продираючись крізь гущавину кущів терня та ожиннику, пан Вірстюк розглядався пильно довкола. Рушницю мав напоготові: може, собаці приключилось якесь нещастя? Може, впала в нору? Диків теж було немало в лісі, з гір часом забігали вовки, а то й ведмідь, бувало, зайде. Та зустрівши таку дичину, пес повідомляє мисливця голосним гавчанням.

Розсунувши в одному місці кущі, пан Вірстюк побачив Зіку. Вона припала до землі, наче бавлячись, її вуха позвисали м’яко біля голови, вона махала хвостом на знак приязні. Біля неї, на землі, лежало двоє маленьких сарняток, що їх кілька хвилин тому мати привела на світ. Зіка вилизувала дбайливо цих сарнячих дітей, сяюча від радости й повна материнської ніжности. Позаду дітей стояла мати-сарна, очевидно, ще змучена пологами. Вона трусилася всім тілом, а її великі карі очі були повні страху, німого благання. Здавалося, що сльози стояли в очах тварини.

— Зіка! Зіка! — гукнув лісничий. — До ноги!

Послушна сучка підвелась із землі, та дивлячись винувато в очі своєму панові й підібравши хвіст під себе, подалась за ним назад з гущавини.

Вийшовши з кущів, пан Вірстюк нахилився, та, поплескуючи сучку по голівці, приговорював:

— Чемна, добра цюця! Ти бачила, як вона, бідна, боялася за життя своїх дітей?


* * * | У лісничівці | * * *