ПЕРЕДМОВА
НІКОЛИ ЗАХІД ТАК НЕ ПОНИЖУВАВСЯ ПЕРЕД МОСКОВЩИНОЮ, ЯК В НАШІ ДНІ, І НІКОЛИ ТАК МАЛО її НЕ РОЗУМІВ. НИНІ ТАК ЗВАНІ «ЕКСПЕРТИ», «ЗНАВЦІ РОСІЇ», ВИВЧИВШИ «КОНСТИТУЦІЮ СРСР» АБО ІСТОРІЮ КОМПАРТІЇ ТА ЩЕ ПИСАННЯ МАРКСА Й ЛЕНІНА, ДУМАЮТЬ ЩО ЗНАЮТЬ РОСІЮ І БІЛЬШОВИЗМ, АЛЕ НА ДІЛІ НЕ МАЮТЬ ПРО НИХ НІЯКОГО ПОНЯТТЯ.
Тим «експертам» ані в голові, що пізнати сучасну Московщину можна не так з творів Леніна та промов Хрущова, як з історії Карамзина, з історії Івана ІІІ-го і IV-го, або з історії Пугачова. Це тому, що матеріалісти, якими є ті «специ» від Росії, мають вуха і не чують, мають очі — і не бачать, мають розум — і не розуміють. Це тому, що недооцінюють чинника духової натури; не знають, що невидимою пружиною, мотором, який «накручує» всю внутрішню і зовнішню політику Кремля — нинішнього і позавчорашнього, — є чинник духової натури, а доглянути його можна тільки «оком душі», інтуїцією, ясновидством, — здібностями, атрофованими у матеріалістів, які поза фасадою і брехливими заявами й статистиками — не бачать нічого.
Цю інтуїцію мали люди правлячої касти минулих століть, які гідні були носити ім’я національної еліти. Тому чудово розуміли Росію Герберштайн, Флечер, герцог Альба, і — маркіз де Кюстін, автор епохального твору про Росію Миколи І, ту саму, якій кинув виклик Шевченко.
Коли один француз, знавець людської душі, побачив де Кюстіна, сина зґільотинованого революцією маркіза, ще малим хлопцем, — він сказав до його матері: — «О, ваш син є з раси пророків!» І не помилився, він ним дійсно був. Дар ясновидства, гостра інтуїція, — це все було в ньому, це все відбивається в його блискучім творі. Крім того, заглянувши глибоко в душу москаля, він лишив грізну пересторогу Заходові перед новим напливом варварської орди зі Сходу, вказуючи теж на ту силу, яку повинен Захід знайти в своїй душі, щоб ту навалу відбити.
Кюстін писав про Росію Миколи I-го, першої половини XIX віку, але хто знає бодай основні факти з історії Московщини, той, читаючи книгу французького аристократа, тратить почуття часу. Не раз йому здається, що перед ним встає Московщина Малюти, «опричнини» Грозного, або — Московщина Леніна, Сталіна чи Хрущова. До того тут все однакове, все те саме, той самий дух, та сама система, вічна, незмінна, не зважаючи на інші назви, титули і однострої. Як писав поет Волошин: «что менялось» в усіх змінах режимів в Росії? Тільки «знаки і возглавья», а поза тим було те все саме — «биль царєй і явь бальшевіков», той самий розбій, розгул і «та же тринь-трава». Так було за Суздальців, за васалів татарських ханів — Василів та Іванів, за Романових, у XVIII віці з пануванням п’ятьох повій на троні — двох Анн, двох Катерин й одної Єлизавети, за Олександрів і Микол останньої сотки літ монархії, і за більшовиків.
Цей вічний дух московського народу, як він відбився в його добі, блискучо схарактеризував у своїй книзі Кюстін. Політики, замотеличені наукою «прогресу», виходять з себе, коли хтось кидає тінь на «вєлікій русскій народ», який нібито не може ж відповідати за діла царату чи більшовизму. Тим не менше, коли Кюстін говорить про дух самодержав’я, а ми тепер говоримо про дух більшовизму (що є те саме), то очевидно це не дух лише «царських бюрократів» або «сталінських вельмож». Ні, це дух московського народу. Бо, коли російські патріоти пишаються «нашим» Пушкіним, Чайковським чи Петром з Катериною, як витвором генія московського народу, то мусять признати, що й Ленін, Молотов, Серов і Маленков теж є такими ж витворами генія того самого народу. Не дурно ж ліберальні емігранти, як один, стають в обороні пам’яти царської Росії, а монархісти захоплюються імперською політикою більшовизму.
Цей народ має — зауважує Кюстін — «геній карикатуриста». Засвоюючи — чи краще крадучи — якусь чужу ідею, він завжди її окарикатурить до непізнання. До непізнання окарикатурили москалі грецьку віру, отриману з Києва (не з Візантії), спотворивши її своїм шаманським духом, окарикатурили нібито присвоєну москалям Петром І західну культуру. Єдино, що вони органічно засвоїли — в усім своїм житті, — це традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом. Перемішані з фінами, чужі нашому Києву, радимичі й в’ятичі, предки москалів, відчули в тих традиціях Орди щось собі рідне... Ось чому в своїй книзі, той дух московського народу спостерігає Кюстін і в царях, і в дворянстві московськім, і в мужиках. У вдачі — пише він — різних верств того народу нема різниці, а коли іноді здається, що вона є, так це просто тому, що вища верства — посідає силу примусу, а нижча — ні. Коли ж представники останньої дориваються до влади, то їх панування є копією панування тих, кого вони як провідну верству, скинули. Як каже він — в Росії «деспотизм є на троні, а тиранія — всюди», як то образово-символічно геніально показав у своїй поемі «Сон» Шевченко.
Що ж це за дух тієї нації, в уяві нашого автора? Яка є московська вдача? Кюстін стверджує, що це дикунська вдача, байдужа до святости даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливости. Все в ній — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку. Фізичний тип москаля — це переважно тип калмика. Суспільний устрій? — москаль не має нічого власного, ні власної хати, ні дітей, ні серця, ні думки, все підлягає чужому наказові. Московщина — це «суспільство, упорядковане страхом». Це суспільство або ця імперія — це орда номадів, кочовиків на біваку. Кожний з них — «замаскована маріонетка». Відзначає їх страшна ксенофобія, ненависть до чужинців, випливаюча із заздросте до них, основана на почутті власної інферіорности (нижчосте).
Все в Росії — «анрежіманте», скошароване, це взагалі — «штучна нація». Все — фасада, фальш, чванкуватість і злоба. Це раби фізичні, душевні, з рабською душею і з рабською совістю. Лад чи система за доби Кюстїна панують в Росії такі самі як за Івана Грозного, як за Сталіна чи Хрущова. Провідна верства рекрутувалася за Грозного не на підставі вищих якостей коленої належної до неї одиниці, а на зовсім іншім доборі: не заслуги, не гідність були титулом до приняття до вищої верстви, а одчайдушність, розгульність, готовість щохвилини до розбою і насильства — як писав цитований Кюстіном історик російський Карамзин. Опричник царя Івана, так само як партієць Сталіна, — мусив бути скінчений хам і бандит в душі, готовий до послуг білого чи червоного царя, без жодних моральних правил. Мусив виректися всіх природних, органічних зв’язків — родини, Бога, нації. Кремль — для Кюстіна — це «сатанинська будівля», в якій місце лише «постатям з Апокаліпси».
І ще щось констатує Кюстін, — річ надзвичайно важливу для всіх, хто цікавиться російською політикою. Він стверджує, що весь той страшний режим, який панує в царській Росії того часу, і який панував і раніше, а як ми знаємо — і в наші дні, — що це єдиний режим, який може тримати ту імперію вкупі. Іншими словами — що при всякім іншім, — імперія розлізеться, розпадеться на свої складові частини, що ми і бачили, коли охляла провідна верства дворянства Олександра ІІ-го і Миколи ІІ-го почала бавитися в лібералізм і в конституційну монархію. Це ствердження француза важливе особливо для тих наївних чужинців і рідних земляків, які вірять в «еволюцію» імперського режиму і в можливість якогось компромісу з ним. Кюстінові належать слова, що, коли імперія московська в майбутньому зазнає великої кризи, що загрожуватиме її існуванню, то москалі волітимуть знову мати на троні такого тигра як Іван IV, аніж бачити розпад своєї орди. Ось де — в цій вдачі москаля — джерело повстання Сталіних і Хрущових. На жаль цього не здібні збагнути наївні чужинці й українці, які мають вуха і не чують, мають очі і не бачать.
Як той режим випливає з вдачі москаля, так з неї випливає і його завойовницька політика. На Заході думають, що основою російської заграничної політики є або забезпечення границь, чи огляди економічної політики. Все це нісенітниця! Її зовнішньою політикою керують «імпондерабілі», внутрішній потяг орди завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати. Москалі називають це своєю «месіанською ідеєю». Це ті самі внутрішні імпульси, які гнали колись на Європу монгольські орди. Правильно казав ще Наполеон: «подряпайте москаля, і ви знайдете татарина». Кюстін багато місця присвячує московським «ямщикам», московській біснуватій їзді, московській «тройці». Такий ямщик летить не зважаючи на те, чи роздушить кого по дорозі, чи зломлять коні ноги, чи витрусить у чвалі половин) пасажирів. Все це для нього річ другорядна, основна — досягти якнайскоріпе цілі їзди. Це є той чортівський московський «ерзац» почуття, яке ставить вище над людину свою мету. І не дасть з тою бісівською силою собі ради Захід, ні Україна, коли тій темній силі не протиставить ще могутнішу, ще страшнішу силу ідеалізму, гарячої віри в свою Правду, поставлену над все земське і дочасне, силу мілітантного духа.
Такі думки викликає епохальна книга маркіза де Кюстіна. Написана відважним, блискучим стилем, повна глибоких думок, елеґанції вислову, і невгнутої віри в свої слова, — ця книжка вимагає не тільки, щоб її читали люди, які боліють за долю своєї нації і нашої християнської цивілізації, але й щоб над нею медитували. Для людей, для яких шляхетність, мудрість і відвага не є порожніми словами, — є книга Кюстіна дороговказом в нашу темну добу, на яку впала тінь московського диявола.