на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



ПО ДЯКАХ

Коло церкви, осторонь від інших хат, як сумна, покинута всіма вдова, без садочка, без подвір'я стояла школа. Була це звичайнісінька собі хата під соломою, тільки більша, просторіша за інші хати, ну, така завбільшки, як шинок. Але й від шинку вона відрізнялася, бо була куди брудніша і занедбаніша, ніж шинок; вибиті шибки, роками немазана, порепана долівка, сірі брудні стіни — отакий був «храмі науки» в Кирилівці, і царював там неперевершений п'яничка - дяк Богорський.

Та все ж таки він учитель. Він битиме — так і дядько ж Павло битиме,— та й хто не битиме? Але ж у школі можна і дечого навчитися, а вже ж так хочеться Тарасові вчитися! Увечері до Богорського і постукав Тарас.

- А кого там нечиста сила носить? — обізвався дяк, відриваючи погляд від чарки: все йому здавалося, що в чарці щось стрибає, і ніяк він не міг розгледіти що. Він уже підносив чарку і до носа, і до очей, і, перехиляючи навіть її в рот, косив очі, щоб побачити, хто там стрибає, але, так і не вгледівши, наливав собі іншу. І з іншою повторювалося те ж саме. Оцю поважну справу і перервав прихід Тараса.

- Це я, пане дяче, — мовив не зовсім сміливо Тарас, зайшовши в хату.

Каганець ледь блимав на припічку, і чудернацькі тіні стрибали по стінах та стелі.

Ніби стрибало й густе павутиння по кутках, і широкий дяківський бриль, і трійчатка — символ влади всіх учителів, і зовсім чудернацьким привидом здавалася повішена на гвіздок ряса не ряса, свитка не свитка, просто щось таке, схоже на дяківську одежину.

- І хто ото швендяє по ночах, аки лукавий, і не дає пастирю божому заглибитися в думках своїх? — плутаючи язиком, спитав дяк.— І хто ти такий, отроче, будеш?

- Пане дяче, хіба ви не пізнали? Я Тарас, Тарас Шевченко, тато мій умерли, я й прийшов до вас...

- Іди, іди з богом, поки я тебе патерицею не погнав, самому їсти нічого!

- Та ні ж бо, я прийшов у школу, я буду вам за наймита — і воду носитиму, і все робитиму, тільки житиму в школі і вчитимусь у вас.

Дяк ще дивився п'яним потьмареним поглядом, нарешті ніби щось проясніло в його обважнілих очах.

- Так ти той отрок, що читав над батьком псалтир?

— Еге ж, пане дяче.

- Ти б же й сказав відразу, хто ти — нерозумний єси ти, нерозумний. Де твоє добро?

- Та ось зі мною, — мовив Тарас, показуючи на торбинку із своїм навчальним знаряддям та на стару діряву батькову свитку, що була на плечах.

- Хай господь бог бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе,— сказав дяк, піднімаючи вгору брудний палець з гачкуватим нігтем.—А за це мені, чуєш, робитимеш усе, що я накажу. Я тільки подумаю, а ти щоб і зробив.

— Авжеж, пане дяче, — зітхнув Тарас.

Так ото не думай, що в дяка харчі дарові. Зараз ні дарованого, ні купованого—нічого в цій хаті немає, а тому що вчитель твій голодний, аки вовк-сіроманець, то бери оцю торбу в шуйцю (Ліва рука), а пляшку в десницю (Права рука) і ходім поспіваємо попід хатами, може якійсь благочестивій людині спаде на думку помолитися та дяка нагодувати.

Тарас, приголомшений такою пропозицією, навіть нічого не відповів. Він покірно спорожнив свою торбинку, і незабаром попід хатами залунав його дзвінкий високий голос, виводячи «Богом избранная» та інші молитви.

— І хто ото так добре виспівує,—аж за серце бере?— зітхне якийсь дядько.— Ану, стара, відламай хлопцеві окраєць паляниці.

В другій хаті налили у пляшку з-під дяківської горілки грушевого квасу, але в третій хазяїн — видно, вдень його прикажчик лаяв — лютий був на всіх:

- Ану, випусти, Горпино, на цих ледачих Бровка, — гримнув він. — Ото ще, прости господи, вештаються довгополі чорти!

Бровка, не гаючись, спустили з цепу, і пастир з учнем: накивали п'ятами — трохи й квасу не розлили.

Повернувшись додому, дяк похмелився квасом і, промовивши: «Блаженні праведні, яко тії наситяться», закусив паляницею. Не звертаючи ніякісінької уваги на голодні очі Тараса, показав йому пальцем у куток:

- Лягай, отроче, і завтра, як тільки розвиднюватися почне, щоб мені дрова були нарубані і щоб води наносив з криниці.

Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.

Так почалося самостійне життя Тараса.

Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає — і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі в «панаса», і в ліс побіжать, а йому треба заробити, щоб хоч прохарчуватися як-небудь. А заробіток — це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота - всю ніч над труною псалтир читати. Іноді він хитрував. Як затягне на середині псалма «Прийдіте поклонітеся», всі родичі небіжчика хрестяться та кланяються, а він мерщій кілька сторінок перегорне, щоб ніхто не бачив.

Спочатку трошки боявся мерців, а потім звик — ще й думав: «йому, неборакові, вже ні тепло, ні холодно від того, скільки я читаю».

- Кесарю кесареве! — мовить дяк, як повернеться Тарас, і загарбає своєю здоровенною рукою гроші.

- А оце тобі на проживаніє від щедрот моїх! - і видасть Тарасові п'ятака.

Купить Тарас бубликів — ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.

А іноді - і не вмре ніхто, і в торбу ніхто нічого не кине. Отоді лютий дяк.

- Як ти мені курки від Семиволоса не принесеш, то й на очі не з'являйся.

- Та як же я принесу?

- А от так: підеш, як спати полягають, і вловиш.

- Злодюга, — шепоче Тарас, — скрізь хапаєш, де погано лежить.

Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. І не на бублики собі, хоч голодний був, як завжди, і не на цукерку Яринці. Сам не розумів, чого це йому так захотілося купити грубого сірого паперу — бо іншого у віль-шанській крамниці й не водилося — і зробити таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить.

Купив. Треба було сидіти в школі і читати з усіма, а він утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою.

Були то вірші мудреця народного українського — Сковороди.

Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав.


Бідну птичку уловили

І в кліточку засадили.

Ой, одчепіть,

Ой, випустіть!

Да вже ж мені не літати,

Да вже ж мені не співати,

Тьох-тьох-тьох!

Да вже ж мені тут бути,

Ох, тут бути, тут бути,

Ох, ох! Ох, ох, ох!


- Невже мені тут бути? — спитав сам себе Тарас. — Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати — нічого більше б і не хотів.

І що далі, то важче було йому жити у дяка. От, на зло йому, саме тому, що дяк не дозволяв, відростив собі волосся і підстриг по-козацькому. Правда, дяк за кожний вияв сваволі годував його, як і перший учитель, важкими лящами. Як і перший учитель, по суботах він влаштовував «субітки». Темне, важке, безпросвітне життя!

Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається — такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.

Якось читав він над старою бабусею шевчихою, а сам смутний був — про бабусю і не думав, а про своє безрадісне життя. Та від того так жалісно виходило у нього! Плакав старий швець, розчулився зовсім, нагодував його добре та, побачивши, що хлопець босий, подарував йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став. Щодня і вранці і ввечері милувався на цей ремінь — будуть чоботи хіба ж такі! От ще на підошви заробити тільки.

Та на підошви заробляти вже не довелося. Якось увечері повернувся він додому— гуляє дяк з кумпанією. —Де ж він гроші взяв? Адже треб ніяких не було, ще вранці скаржився, що копійки за душею нема.

До себе у схованку — нема ременю.

«О проклятий, так це він, дяк, потяг ремінь, продав і на ці гроші гуляє!»

Розійшлася кумпанія, коли вже дяк до того впився, що з лави звалився.

«Піду я від нього, — вирішив Тарас. — Піду вчитися... Куди? Та хоч би і до лисянського дяка-маляра. От зараз і піду!»

Він накинув свою стару свитинку, взяв торбу в руки, озирнувся востаннє на хату і раптом усміхнувся.

- А от я тебе зараз провчу, як ти нас всіх учив, клята душа! - Він схопив із стіни трійчатку та від усього щирого серця так відшмагав п'яного дяка, що той три дні сісти не міг.

А сам натягнув капелюх і пішов... І книжечку Сковороди з собою взяв.

Спало село. Не шелестіли високі тополі. Спочивав, мовчав Чорний шлях.

Тарас вдихнув на повні груди свіже повітря і пішов знайомим шляхом.



СПАДЩИНА | Тарасові шляхи | cледующая глава