X

МОСКОВСЬКЕ ДВОРЯНСТВО

За середньовічних часів, коли щойно витворювалися форми державного управліня, шляхта діставала від держави (короля) землю разом з людьми, що на ній жили, як платню за службу державі. Шляхтич був зобов’язаний стягати з місцевого населення і передавати владі державні податки; під час війни шляхтич мусив організувати з своїх людей і озброїти своїм коштом військовий відділ та ним командувати в державному (королівському) війську. За мирних часів мусив керувати всім життям своїх людей. По смерти шляхтича звичайно ці обов’язки і всі права на землю і людей переходили його синам (часто лише старшому синові, як в Англії, напр.), отже, ставали спадковими в роді. Така чи подібна система була тоді в цілій Европі.

Европейська шляхта виховувалася на великій спадщині старовинних Еллади та Риму. Европейська шляхта знала і розуміла грецьких, римських, християнських філософів. Мала і розуміла ідеї морального обов’язку, чести, права, ідею боротьби за свободу і гідність, ідею життєвої мети і т. п. З тих ідей, з того світогляду зродилася і виросла в Европі ідея лицарства. Створилася окрема класа, окремий стан лицарів, людей, що присвячували своє життя боротьбі за вищі ідеї (напр., поширення християнства, визволення гробу Господнього тощо), а між ними й ідеї служити своїй нації, своїй державі (королеві). Лицарі зорганізувалися в лицарські ордени, метою яких було шукати нагод прислужитися батьківщині чи ідеї. Як знаємо, один з найкращих представників європейського лицарства, високоосвічений (скінчив університет в Европі) наш князь Дмитро Вишневецький саме на тих ідеях заснував в XVI ст. наш славний лицарський орден — Запоріжжя.

Геть у цілком протилежних умовах зароджувалася і виростала шляхта московська. Вона почала була народжуватися з нащадків наших українських дружинників, які колись із своїми князями зайшли до Московщини, але їх було надто мало, а головне, вони не мали часу вирости на окрему класу, бо скоро вся Москвщина опинилася в Татарській державі і під азіятськими культурними впливами.

Татари належали до мисливсько–кочового культурного кола, і їхня філософія та світогляд були цілком протилежні в багатьох аспектах світоглядові та філософії європейського лицарства (тямки: особистої гідности, гідности жінки, права особи, свободи, чести, святости слова і т. п.).

Відрізана від європейських культурних впливів дика Московщина попала під непереможний (для тих дикунів) вплив татарської філософії життя і світогляду і за 300 років співжиття з татарами твердо їх засвоїла. З причин, про які ми вже згадували, татарський духовий вплив був надзвичайно сильний; такий сильний, що навіть християнство не могло його побороти, попри героїчні зусилля єпископів–українців в Московщині. Навіть Московська Церква духово потатарщилася.

У татарському світогляді не було місця для ідей європейського лицарства, тому і в реальному житті не було місця для чого–небудь подібного на лицарський стан, лицарський орден, на справжню шляхту. Тому–то московське «дворянство» не могло стати шляхтою в європейському розумінні цього слова і, справді, ніколи шляхтою не було. Московські дворяни були такими же підлими рабами, як і їхнє простолюддя, з таким же примітивно–дикунським світоглядом, як і воно. Це віддзеркалилося і в самій назві «дворянство» (термін «благородство» занесли до московської мови українці, і то аж у XIX ст.).

Найвищим і єдино зрозумілим ідеалом життя є для дикуна нажертися, напитися, мати самицю і не працювати. Цей дикунський ідеал життя був і донині є найвищим ідеалом цілої московської нації. Цей ідеал (нажертися, а не працювати) разом з інстинктовою жадобою дикуна нищити все вище за нього (бо у всім вищім він чує небезпечну для нього силу) є основою московського імперіялізму. Саме це, а не патріотизм, не жадоба слави, розвитку, добробуту, осягів, величі нації чи держави. Це і виявилося аж надто яскраво в московському дворянстві.

Одержавши землю з кріпаками як винагороду за службу державі, московське дворянство від першопочатків Московської державности всіми силами і вперто намагалося скинути з себе ту державну службу, той обов’язок, за який, власне, і одержали землю.

Воєвода Посошков у своєму рапорті («А ратнам павєдєніі») до міністра Головіна ще в 1701 році гірко нарікає на боягузтво, нездарність дворян для війська. Він пише, що дворяни у війську думають не про те, як побити ворога, але молять Бога, щоб Він післав їм легку рану і поміг втекти додому. Заводячи примусову освіту для дворянства (від якої вони втікали), Пьотр І, щоб їх заохотити до освіти, обіцяв — офіційним указом — не брати до державної служби тих, хто скінчить школу. (Чи можна знайти десь у світі подібний курйоз?). Дворянство посадило Єкатєріну II на трон, і Єкатєріна нарешті звільнила дворянство від обов’язку служити державі, ба навіть від обов’язку платити державні податки.

«Звільнене від державної служби дворянство, здавалося, мусило стати класою великих рільників, бо ж в їхніх руках скупчилася головна продукуюча сила нації — земля з прикріпленими до неї робітниками. Дворянство мало би стати головним рушієм національної господарки. Але вільне від державної служби дворянство не стало ані рільничою класою, ані рушієм національного господарства. За Єкатєріни II переважаюча кількість дворян жила по містах, а свої землі давала селянам на «оброк» (оброк — плата встановленої суми грошей від голови родини без огляду на те, чи вродило, чи ні. — П. Ш.). Причин до того було дві. Перша — політична. Дідичі боялися жити в своїх маєтках на селі. Друга — економічна. Дідич мав право сам безапеляційно встановлювати висоту «оброку» для своїх кріпаків. Він не дбав, звідки ті гроші кріпак дістане. Отже, нещастя неврожаю перекладалося на плечі кріпака. Вродило чи ні — оброк має бути заплачений в повній висоті (точнісінько, як в СССР. — П. Ш.). Життєвий досвід показав, що оброчна система приносить, крім певности, і більші прибутки, як система панщини, не згадуючи вже про те, що при системі панщини дідич мав доглядати працю своїх кріпаків» (за В. Ключєвскім).

Не маючи ніяких обов’язків, маючи щоосени певну суму грошей без жодного зусилля зі свого боку, московський дворянин–землевласник мав 24 години на добу вільного часу, не знав, що з ним робити, нудьгувався. Чужинці свідчать, а В. Ключєвскій підтверджує, що «московський дворянин культурно і морально не був вищий за московського мужика». Отже, як для мужика, так і для московського дворянина найвищою насолодою було обжерство, пиятика, розпуста. Цим і заповнював московський дворянин свої вільні 24 години на добу, як про це свідчать чужинці і московська література.

Як повстало неробство московського мужика — ми говорили. Тепер бачимо, як повстало неробство московської провідної верстви — дворянства. Отже, вся нація набула цю прикмету. Неробство, ледарство стало одною з національних рис московської нації. Наскільки ця риса була глибока, видко з того факту, що московські міщани часто переходили в кріпацтво добровільно, бо кріпаки платили менші податки, ніж міщани, і кріпак мав свого «батюшку».

Розгульне життя та розподіл маєтку поміж синами й онуками вимагало все більше і більше грошей. Ледаче і малокультурне (часом малописьменне) московське дворянство не могло знайти способів збільшити свої прибутки інакше, ніж збільшенням висоти «оброку». Останній щороку ріс чимраз більше, напр., за 15 років (1768–1783) виріс з сорока копійок до 3 рублів, с. т. в сім разів, а наприкінці царствування Єкатєріни II виріс до 5 рублів. Перерахувавши ті 5 руб. оброку на десятину (гектар) землі, виходить 11 руб. з десятини, отже, сума, що перевищує кількаразово оренду десятини навіть за наших часів, коли ціни на землю виросли кількаразово. Коротко, ті «оброки» були РУЙНАЦІЯ селян, с. т. руйнація ВСІЄЇ господарки держави, бо 90% всієї економіки Московщини було рільництво і зв’язаний з нею промисел.

Від економічного (а від цього і політичного) краху імперії врятувала її багата Україна (як і в 1920–30 рр.). Податки в Україні були в два і пів раза вищі, ніж в Московщині (те саме і тепер в СССР). У Московщині платили з десятини 49 коп., а в Україні — 1 руб. 21 коп. Тут лежать корені страху ВСІХ москвинів (мужика включаючи) втратити Україну і причини гарячкових зусиль розбудувати рільництво і промисловість у Сибіру, хоч би ціною повної руїни України, яку, однак, не сподіваються вдержати в своїх руках. Втратити Україну — це значить самим братися до праці, а працювати — це для Москвина кара, гірша за кару на горло.

Англійська шляхта сама шукала нагод послужити своїй батьківщині, і то без заплати. (Ще й нині члени палати лордів не дістають ані сотика за сповнення своїх функцій). Більше того! Англійська шляхта за гроші, одержані з землі, розбудовувала промисел і торгівлю. Вона посилала своїх молодших синів (з ризиком для їх життя) в невідомі далекі краї здобувати для англійської індустрії сирівці і ринки. Московська ж шляхта руйнувала свою державу надмірними оброками, своєю ненажерливістю, пиятиками, неробством, втечею від своїх обов’язків. А наслідок — пара маленьких острівців виросла в найкультурнішу і найбагатшу світову імперію з високим життєвим рівнем УСЬОГО населення, а величезна, на одній шостій земської кулі розлягла Московська імперія, зі всіма її великими природними багатствами і донині годує своє, населення «дармоднями».

Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій пише про Москвина за кордоном: «Я радше все своє життя проживу в киргизькому шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я в Німеччині живу недовго, все ж усе, що я встиг тут побачити і перевірити, обурює мою татарську вдачу. їй–богу, не хочу такого добра! Робити, як віл, щадити гроші, як жид? Ні! Я волію «дебаширіть» по–московськи» («дебаширіть» — це безглуздо ламати, нищити для розваги. — П. Ш.) (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Та «дєбаширіть», напиватися, обжиратися, розпусничати набридне навіть москвинові. Цей дикун хотів ще якоїсь зрозумілої його дикунському розумові розваги. Від європейської науки він тікав, як чорт від ладану, отже, і нею не міг заповнити свої 24 години нудьги. Нарешті Москвин знайшов цю розвагу в театрі. Всі чужинці і всі москвини кажуть, що москвини є великими театроманами. Це правда, на театр вони ніколи грошей не шкодували. Московський уряд привозив чужинців акторів та музик десятками, платив їм великі гроші і також не шкодував грошей на вишколення своїх акторів та музик (серед них багато було українців). Дідичі в своїх маєтках мали свої власні театри з своїми кріпаками — акторами та музиками. І тепер Уряд СССР не шкодує грошей на театр; актори, драматурги, музики є найвище оплачуваними урядовцями в СССР. Своїх театральних та музичних творів вони не мали, і тому мусили звернутися до нелюбої їм Европи. В XVIII ст. в Московщині ставилися виключно італійські опери та французькі комедії і драми.

Разом з європейським театром, природно, заблукали до Московщини і тодішня європейська література, яка — з причин, наведених вище, стала для Москвина, поруч з театром, лише іншою РОЗВАГОЮ, і тому європейська література ані на йоту не вплинула на культурне, громадське чи політичне життя Московщини, що і далі лишалося таким, яким було. Европейська література для дворянства XVIII ст. (а пізніш і для інтелігенції XIX ст.) була ЛИШЕ МОДОЮ. Але, крім мотиву моди, був ще один мотив захоплення європейською літературою.

Москвин, як і кожний дикун, при зустрічі з вищою, як у нього, цивілізацією, хоч і не розуміє її, проте інстинктово відчуває її вищість, а свою нижчість. Він відчуває у вищій цивілізації і культурі СИЛУ, а тому, як і всякої сили (тим більш — йому не зрозумілої) боїться, а з того страху і ненавидить. У глибокій підсвідомості дикуна зароджується, а при довшому контакті з цивілізацією — закріплюється у нього почуття власної меншвартости (інфіріориті–комплекс). Психологи кажуть, що кожний, хто має інфіріориті–комплекс, інстинктивно намагається рятувати своє ЕҐО (Я) хвальством, пихою (психологічна рекомпенсація). Хвальство, пиха є цілком певною ознакою присутности у хвалька почуття його меншвартости.

Усі чужинці одноголосно (див. VIII розділ) свідчать про патологічну пиху всіх москвинів — від царя до мужика включно. «Масква всєму міру ґалава», — каже московський мужик; «Масква — III Рім, а IV нє бивать», — каже московська Церква; «Масква — мєсія міра (світу)» — каже московська інтелігенція; «Масква — вождь міравова пралєтаріата», — каже московське робітництво. Але, відчуваючи жалюгідну комічність цих претензій дикої, відсталої на кілька століть від Европи Московщини, москвин шукає в європейській літературі ВЖЕ ГОТОВИХ рецептів, приписів, шляхів, як «даґнать і пєрєґнать» Европу. Вже готових, вироблених європейцями, бо ж примітивний і ледачий розум москвина не мав сили створити свій власний план, як «даґнать і пєрєґнать».

Як ми бачили поперед, духовість москвина історично сформувалася в діяметрально протилежну європейській. Зміст, дух європейської культури був надто чужим (протиприродним, як висловився В. Чемберлен) москвинові, тому москвин не міг того духа відчути. Не маючи інтелектуальної сили зрозуміти розумом, ані відчути душею змісту і духа європейської культури, не лишалося нічого іншого москвинові, як сліпо, безкритично мавпувати її зовнішні форми. Але навіть і самі лише форми не змогли змавпувати розумно, с. т. пристосувати їх до специфічних московських умов; вони просто механічно перенесли європейські форми на цілком відмінний від європейського культурний і психологічний ґрунт Московщини. Тому нема нічого дивного, що ті форми обернулися в Московщині спочатку в жалюгідну карикатуру за імператорів (як, напр., реформи Пєтра І), а за теперішніх диктаторів — у жахливий, кривавий абсурд.

Карикатуру культури, за влучним окресленням А. Кюстіна, в Московщині бачили чужинці і дехто з москвинів. В полеміці т. зв. «западніков» (прихильників європеїзації Московщини) з т. зв. «словянафіламі» (московськими націоналістами) знаходимо велику кількість ілюстрацій до вище сказаного. (Цього цінного для нас джерела ми ще не використали в нашій пропаганді). Московський історик В. Ключєвскій, що з його університетського підручника історії ми чимало наводили, бачив корінь лиха і вказував на нього своїм землякам в надії, що вони зрозуміють і стануть на шлях, яким іде все культурне людство. Як бачимо, ті його надії гірко завели. І не могли не завести: Московщина і Европа (с. т. і Україна) — це ДВА ПРОТИЛЕЖНІ, ВЗАЄМНО ВИКЛЮЧАЮЧІ СЕБЕ світи. Це вогонь і вода, які, стикаючись, дають пару, що або розвіється з вітром у безвість, або спече атомовим порохом світ. Та дамо слово самим москвинам.

В. Ключєвскій пише: «До Петра І московський народ у всьому злому, що робилося, обвинувачував уряд, а ніколи царя. Пьотр же зійшов з височини, на якій ховалися його попередники, і з’явився серед народу не в короні і порфірі, але з сокирою в руках, з люлькою в зубах; працював як матрос, одягався і курив, як німець, пив горілку, як солдат, лаявся і бився, як гвардійський старшина. Москвичи мимоволі почали сумніватися, чи Пьотр був справжнім царем? Цей сумнів посилювали новаторства, що їх запроваджував Пьотр: гоління борід (святощі для тодішнього Москвина. — П. Ш.), німецький одяг, куріння диявольського тютюну, поїздки до єретичних країн, зміну календаря — все це говорило, що Пьотр був антихрист. Цей сумнів був дуже поширений не лише серед простого народу, але й серед вищих кіл суспільства (Тамбовський єпископ, князь Хованскій та ін.). Навіть у домі самого митрополита велися дискусії на цю тему. Виконавці Петрових реформ не були щирими їх прихильниками, а робили їх лише з мотивів власної кар’єри. Найближчі до Петра люди були не реформаторами, а слугами Петра. Пьотр хотів своєю «дубінкою» викликати самодіяльність рабської суспільности, хотів через рабовласницьке дворянство завести науку й освіту — ці обов’язкові підстави і передумови самодіяльности. Пьотр хотів, щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно. Пов’язати деспотизм і свободу, освіту і рабство. Цю проблему, цю «квадратуру кола» намагаємося ми (москвини. — П. Ш.) пов’язати від Петра понині… Московський посол у Франції ніяк не міг зрозуміти: яким чином там люди живуть по своїй волі і не жеруть один одного; вельможі не сміють сваволити; самодержець–король не може взяти з своїх підданих копійки без згоди парламенту, діти вчаться без батога і т. п. Він був свято переконаний, що ці «абнормальності приведуть до повної анархії» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»). Тут до історії В. Ключевского буде на місці додати такий факт. В Естонії, по окупації її москвинами в останній війні, заходить до крамниці взуття московський полковник із старшинами. Він питає крамаря, чи не міг би він продати пару чобіт без ордера (в СССР продається лише тим, хто має «ордер», с. т. дозвіл купити), обіцяючи прислати «ордер» пізніше. Крамар каже, що можна купити без ніяких ордерів хоч би сто пар, аби мав гроші. У полковника цілком щиро вирвалося: «Что за ідіотская сістєма!». «Да, дуракі єті єврапєйци», — підтвердив другий старшина. Та наведім далі з В. Ключевского:

«…Загальні ідеї французької ліберальної літератури виросли на ґрунті французької дійсности і тому мали живий зв’язок з тим ґрунтом. Відірвані від французького ґрунту і перенесені до Московщини, вони там оберталися в категоричні, бездискусійні, політичні моральні догми, які заучувалися напам’ять, без обдумування, безкритично, на віру, і тим самим ті ідеї ще більш віддаляли, відчужували московську думку від московської дійсности, з якою ті думки не мали нічогісінько спільного. Як кріпацька безплатна праця звільняла дворянина від потреби самому працювати, так і чужі ідеї звільняли московську освічену верству від потреби самим думати. Французький ліберальний рух лишився в московському суспільстві лише модними, новими словами, які ні до нічого не зобов’язували, нічого не навчали, якими крилося старе громадське і моральне московське дикунство… В Пензенській губернії жив колишній губернатор, багатий дідич Н. Є. Струйський. В своїм маєтку він заклав дуже добру друкарню. Начитавшись французьких ліберальних письменників, він сам писав, наслідуючи Вольтера. Він судив своїх кріпаків за всіма правилами європейської судової процедури: сам складав і читав акт обвинувачення, сам виголошував промову оборонців і т. п. Біда була лише в тому, що вся ця європейська процедура кінчалася щиро московським катуванням, для чого в пивниці дому був цілий арсенал катівського знаряддя… Московський вольтер’янець спокійно читав книгу про права людини у своїм кріпацькім гаремі. І лишаючись щирим гуманістом, власноручно «парол розґамі» своїх кріпаків. Ніколи ще у нас (москвинів. — П. Ш.) не було такого цивілізованого варварства, як у XVIII ст. Розумовий і моральний рівень московського дворянства не був вищий від рівня простолюддя. На московського вольтер’янця в Европі дивилися, як на переодягненого татарина, а вдома — як на родженого в Московщині француза. Політична ліберальна сентиментальність московського суспільства лишалася в абстрактній царині ідей, лоскотала нерви, але цілком не відбивалася в щоденних вчинках і, взагалі, в московському житті… Начитавшись К. Монтеск’є («Дух законів»), Бекарна («Про переступи і кари») та інших ліберальних модних письменників, Єкатєріна II сама почала писати наказ Сенату про реформу московських законів. Писала два роки і радилася з найближчими людьми та вищими церковними єрархами. За їхніми порадами, вона викреслила половину написаного. Коли почали приїздити в 1767 р. до Петербургу делегати Комісії для перегляду законів, вона закликала до себе «разних персон вєльмі разнамислящіх», прочитала їм свій проект наказу і веліла повикреслювати все, що, на їх думку, було недобре. Вони викреслили більше половини того, що лишилося від перших поправок… Комісія 1767 року наробила багато галасу, але дуже мало вплинула на законодавство. Вона була радше всеросійською етнографічною виставою, ніж законодавчим тілом. Єкатєрінин наказ про реформу започаткував у нас звичку, що її ми, москвини, не позбулися і донині: ми на кожну проблему, що її висуває московська дійсність, шукаємо готової відповіді в теорії, яку опрацювала чужа думка, на підставі досвіду чужого життя. Єкатєрінин наказ був не історичним, але патологічним моментом у розвитку московського законодавства; він був не фактом московської історії, але рисою з біографії Єкатєріни II. Те, що вона зробила в царині законодавства, було не розвитком ідей її власного наказу, а було продовженням і закріпленням старих фактів московської історії. За часів Єкатєріни II вся внутрішня історія Російської імперії обернулася в історію кріпацтва, бо абсолютно все життя — політичне, економічне і навіть духове — було зв’язане з кріпацтвом. А в одній нотатці Єкатєріна II пише: «Свобода — душа всіх речей. Без свободи все мертве» (скорочено за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Про аналогію зі Сталінською Конституцією СССР не говоримо, бо кожний з нас пізнав її на власній шкірі.

Московський поет шотландського походження М. Лєрмонтов (1814–1841) писав:

Тепер п’ятираменна зоря. Та й та пофальшована.