Розділ сьомий

Щоранку після снідання бригада шикувалася на плацу для зачитування наказів та розводу на заняття. Це була найтяжча для Максима процедура, якщо не брати до уваги вечірніх перевірок. Зачитування будь-яких наказів завершувалося щоразу справжнім пароксизмом захоплення. Максим змушував себе придушувати мимовільну огиду до цього раптового божевілля, що охоплювало всю бригаду від командира до останнього кандидата; він сварив себе за скептицизм інородця і чужинця; намагався надихнутися сам, повторював подумки, що мусить збагнути і перейнятися. Але йому було дуже важко.

З дитинства вихований у дусі стримано-іронічного ставлення до себе, у неприязні до гучних слів, він аж злився на товаришів по строю, на хлопців, добрих, простодушних, чудових загалом хлопців, коли вони зненацька, після зачитування наказу про покарання трьома добами карцеру кандидата ім’ярек за суперечку з дійсним рядовим таким-то, роззявляли роти, втрачали властиву їм добродушність та почуття гумору і заходжувалися із запалом ревти «ура», а потім заспівували із сльозами на очах «Марш Бойового Легіону» і повторювали його двічі, тричі, а подеколи й чотири рази. При цьому з бригадної кухні вироювалися навіть кухарі й з ентузіазмом підхоплювали, шалено розмахуючи черпаками та ножами, добре що були поза строєм. Максим пам’ятав, що в цьому світі слід бути, як усі, тому також співав і також намагався втратити почуття гумору, і це йому вдавалося, але було гидко, бо сам він ніякого піднесення не відчував, а відчував саму лише ніяковість.

Цього разу вибух ентузіазму стався після наказу номер сто двадцять сім про підвищення дійсного рядового Димби в капрали, наказу номер сто двадцять вісім про оголошення подяки кандидатові у дійсні рядові Симу за виявлену під час операції відвагу та наказу номер сто двадцять дев’ять про переведення казарми четвертої роти на ремонт. Не встиг бригадний ад’ютант засунути папірці з наказами до шкіряного планшета, як бригадир зірвав з себе кашкет, набрав повні груди повітря і скрипливим фальцетом закричав: «Вперед!.. Легіонери!.. Залізнії!..» І пішло, і поїхало... Сьогодні було особливо ніяково, бо Максим бачив, як по темних щоках ротмістра Чачу покотилися сльози. Легіонери ревли бугаями, відбиваючи такт прикладами на масивних ремінних пряжках. Щоб не бачити цього і не чути, Максим щосили зажмурився і заревів розпаленим тахоргом, і голос його заглушив усі голоси — принаймні так йому здавалося. «Вперед, безстрашнії!..» — ревів він, нікого вже не чуючи, окрім самого себе. До чого ж ідіотські слова... Мабуть, який-небудь капрал написав. Треба дуже любити свою справу, щоб ходити у бій з такими словами. Він розплющив очі і побачив зграю чорних птахів, що сполохано і безгучно роїлися над плацом... «Алмазний панцир не спасе тебе, о враже...»

Потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Бригадир обвів стрій посоловілими очима, згадав, де він перебуває, і ридаючим, зірваним голосом скомандував: «Панам офіцерам розвести роти на заняття!» Хлопці похитували головами і сторопіло косували один на одного. Здається, вони нічого не тямили, і ротмістрові Чачу довелося двічі крикнути: «Шикуйсь!», перш ніж ряди набули належного вигляду. Потому роту відвели до казарми і ротмістр наказав: «Перша секція призначається у конвой. Решті секцій стати до занять згідно з розпорядком. Р-розійдись!»

Розійшлись. Гай вишикував свою секцію і розподілив пости. Максимові з дійсним рядовим Панді випав пост у допитній камері. Гай нашвидку пояснив йому обов’язки: стояти струнко праворуч і позаду заарештованого, при найменшій спробі заарештованого підвестися з лавиці — перешкоджати силою, підкорятися безпосередньо командирові бригади, старший — рядовий Панді... Коротше кажучи, дивись на Панді.

— Я б тебе нізащо не поставив на цей пост, кандидатів туди не посилають, одначе пан ротмістр наказав... Ти будь насторожі, Маку. Щось не збагну я пана ротмістра. Чи то він тебе хоче просунути якнайскоріше — дуже ти йому сподобався у справі; вчора на розгляді операції з командирами секцій він багато про тебе говорив, та й до наказу послав... Чи то він тебе перевіряє. Чому так — не відаю. Можливо, я винен зі своїм рапортом, а може, ти сам зі своїми балачками... — Він стурбовано оглянув Максима. — Почисть-но ще раз чоботи, підтягни пасок і надінь парадні рукавиці... Ба, у тебе ж немає, кандидатам не видають... Гаразд, біжи на склад, та хутчіше, за тридцять хвилин виходимо.

На складі Максим застав Панді, який міняв тріснуту кокарду.

— Ось, капрале! — сказав Панді, звертаючись до начальника складу і поплескуючи Максима по плечу. — Бачив? Дев’ятий день хлопець у Легіоні — і вже подяка. До камери його зі мною поставили... Либонь, за білими рукавицями прибіг? Видай йому гарні рукавиці, капрале, він заслужив. Хлопець — герой!

Капрал невдоволено забурчав, поліз у стелажі, захаращені військовим майном, кинув на прилавок перед Максимом кілька пар білих нитяних рукавиць і проказав зневажливо:

— Герой!.. Це ви тут з очманілими герої. Звісно, коли у нього від болю все нутро потріскалось, підходь і клади його до мішка. Тут би і мій дід героєм був. Без рук, без ніг...

Панді образився.

— Твій дід без тями п’ятами накивав би, — сказав він, — якби на нього ось так з двома пістолетами наскочили... Я, було, подумав, край панові ротмістру...

— «Край, край...» — буркотів капрал. — От запроторять вас за півроку на південний кордон, тоді побачимо, хто без тями втікатиме...

Коли вони вийшли зі складу, Максим спитав якомога поштивіше (старий Панді полюбляв поштивість):

— Добродію Панді, чому у цих виродків такі болі? Та ще й у всіх одночасно. Як це так?

— Від страху, — відповів Панді й для більшої ваги стишив голос: — Виродки, розумієш? Читати тобі потрібно більше, Маку. Є така брошура: «Виродки, хто вони і звідки». Прочитай, а то як був ти дурнем, так ним і залишишся. На одній хоробрості далеко не поїдеш... — Він помовчав. — От ми хвилюємося, наприклад, злостимося, скажімо, чи перелякались — у нас нічого, хіба що спітніємо чи, скажімо, жижки затремтять. А в них організм ненормальний, звироднілий. Злоститься він на когось чи, приміром, перепудився, чи взагалі — у нього відразу сильні болі в голові й у всьому тілі. До непритомності. Зрозумів? За такою особливістю ми їх впізнаємо і, звісна річ, затримуємо... беремо... А гарні в тебе рукавички, якраз на мене. Як гадаєш?

— Затісні вони мені, добродію Панді, — пожалівся Максим. — Давайте мінятися: ви оці візьміть, а мені свої дайте, розношені.

Панді був дуже задоволений. І Максим був дуже задоволений. Зненацька він згадав Фанка, як той карлючився у машині, качався від болю... і як його забрали патрульні легіонери. Але що могло настрахати Фанка? І на кого він міг так злоститися? Адже він не хвилювався, спокійно вів авто, насвистував, дуже йому чогось хотілося... Певне, курити. Втім, він обернувся, завважив патрульну машину... Чи це було вже потому?.. Так, він дуже поспішав, а фургон заступав шлях... Може, він розізлився?.. «Та ні, чого я вигадую? Мало які напади бувають у людей... А затримали його за аварію. Цікаво, проте, куди він мене віз і хто він такий? Фанка варто було б розшукати...»

Він надраяв чоботи, дав собі повний лад перед великим дзеркалом, почепив на шию автомат, знову глянув у дзеркало, і в цю мить Гай наказав шикуватися.

Гай прискіпливо всіх обдивився, перевірив знання обов’язків і побіг у ротну канцелярію доповісти. Поки його не було, легіонери зіграли у «мило», було розказано три історії з вояцького життя, яких Максим не зрозумів через незнання деяких специфічних висловів; потім до Максима причепилися, щоб він розповів, звідкіля він такий здоровезний — це зробилося вже звичним жартом у секції, — й ублагали його скачати в рурочку пару монеток на згадку. Відтак із канцелярії вийшов ротмістр Чачу у супроводі Гая. Він також прискіпливо всіх оглянув, підійшов, сказав Гаю: «Веди секцію, капрале», і секція попрямувала до штабу.

У штабі ротмістр наказав дійсному рядовому Панді і кандидатові Симу йти за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кімнати з щільно позапинаними вікнами, пропахченої димом паличок для паління. У дальньому кінці стояв величезний порожній стіл, кругом столу були розставлені триногі стільці, а на стіні висіла потьмяніла картина, що зображала старовинну битву: коні, щетинясті панцирі з дранки, оголені пилкоподібні мечі і цілий ліс списів, схожих на вила. За десять кроків од столу і правіше дверей Максим завважив залізне дірчасте сидіння. Єдина ніжка під сидінням була пригвинчена до підлоги здоровецькими болтами.

— Стати по місцях! — скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.

Панді турботливо поставив Максима праворуч і позаду залізного сидіння, сам став ліворуч і пошепки наказав «струнко». І вони з Максимом завмерли. Ротмістр сидів, закинувши ногу на ногу, попихкував сигаретою і байдуже роздивлявся легіонерів. Він був підкреслено байдужий, проте Максим виразно відчував, що ротмістр якнайуважніше стежить за ним, і тільки за ним.

Потому за спиною Панді розчинилися двері. Панді вмить зробив два кроки вперед, крок вправо і поворот наліво. Максим також шарпнувся було, але втямив, що він не заступає дороги і його це не стосується, а тому просто щосили вирячив очі. Усе-таки було в цій дорослій грі щось заразливе, незважаючи на примітивність її та очевидну недоречність у зв’язку з бідуванням населеного острова.

— Струнко! — гаркнув Панді.

Ротмістр підвівся, загасив сигарету у попільничці і легким клацанням підборів привітав бригадира, якогось незнайомця у цивільному і бригадного ад’ютанта з товстою текою під пахвою, котрі прямували до столу. Бригадир всівся за стіл посередині, обличчя у нього було кисле, невдоволене; він застромив палець під гаптований комір, відтягнув його і покрутив головою. Цивільний миршавенький маленький чоловічок, кепсько поголений, з млявим жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сів поруч.

Бригадний ад’ютант, не сідаючи, розкрив теку і заходився гортати папери, передаючи деякі бригадирові.

Панді простояв трохи мовби у нерішучості, потім такими ж чіткими пересуваннями повернувся на місце. За столом неголосно розмовляли. «Ти будеш сьогодні у зібранні, Чачу?» — запитав бригадир. «У мене справи», — озвався ротмістр, закурюючи нову сигарету. «Даремно. Сьогодні там диспут». — «Пізно спохопилися. Я вже висловився з цього приводу». — «Не найкращим чином, — м’яко зауважив ротмістрові цивільний. — Крім того, змінюються обставини— змінюються думки». — «У нас у Легіоні це не так», — сухо сказав ротмістр. «Справді, панове, — вередливим голосом проказав бригадир. — Давайте усе-таки зустрінемося сьогодні у зібранні...» — «Я чув, свіжі озерні гриби привезли», — не припиняючи порпання у паперах, повідомив ад’ютант. «У власному соку, ротмістре! Ну?» — підтримав його цивільний. «Ні, панове, — сказав ротмістр. — У мене одна думка, і я вже висловив її. А що стосується озерних грибів...» Він додав іще щось незрозуміле, вся компанія розреготалася, а ротмістр Чачу із вдоволеним виглядом відкинувся на бильце стільця. Потім ад’ютант облишив порпатися у паперах, нахилився до бригадира і щось шепнув йому. Бригадир покивав.

Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:

— Ноле Ренаду.

Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор:

— Ноле Ренаду!

У коридорі почувся рух, і до кімнати зайшов літній, гарно вдягнутий, одначе якийсь пом’ятий і розпатланий чоловік. Ноги у нього трохи запліталися. Панді взяв його за лікоть і посадив на сидіння. Хряпнули, зачиняючись, двері. Чолов’яга голосно відкашлявся, вперся руками в коліна і гордо звів голову.

— Та-ак... — протягнув бригадир, роздивляючись папери, і раптом заджеркотів скоромовкою: — Ноле Ренаду, п’ятдесят шість років, домовласник, член магістратури... Та-ак... Член клубу «Ветеран»... (Цивільний позіхнув, затуляючи рота рукою, витягнув з кишені барвистий журнал, поклав собі на коліна і заходився гортати.) Затриманий тоді-то там-то... під час обшуку вилучено... та-ак... Що ви робили в будинку номер вісім на вулиці Сурмачів?

— Я власник цього будинку, — з гідністю сказав Ренаду. — Я радився зі своїм управителем.

— Документи перевірено? — звернувся бригадир до ад’ютанта.

— Так точно. Все гаразд.

— Та-ак, — сказав бригадир. — Скажіть, пане Ренаду, вам знайомий хто-небудь із заарештованих?

— Ні, — сказав Ренаду. Він енергійно похитав головою. — Яким чином?.. Утім, прізвище одного з них... Кетшеф... По-моєму, у мене в будинку живе один якийсь Кетшеф... А втім, не пам’ятаю. Можливо, я помиляюсь, а може, не в цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з них...

— Пробачте, — перебив його цивільний, не відриваючись од журналу. — А про що розмовляли в камері решта заарештованих, ви не звернули уваги?

— Е-е-е... — протягнув Ренаду. — Мушу признатися... У вас там... е-е-е... воші... Отож ми в основному про них... Хтось шептався у кутку, та мені було, признатися, не до того... Я волів мати справу з вошами, хе-хе!..

— Природно, — погодився бригадир. — Ну що ж, ми не вибачаємося, пане Ренаду. Ось ваші документи, ви вільні... Начальник конвою! — він підвищив голос.

Панді прочинив двері і гукнув:

— Начальник конвою, до бригадира!

— Ні про які вибачення не може бути й мови, — поважно сказав Ренаду. — Винен тільки я, я сам... І навіть не я, а триклята спадковість... Ви дозволите? — звернувся він до Максима, вказуючи на стіл, де лежали документи.

— Сидіти, — неголосно мовив Панді.

Зайшов Гай. Бригадир передав йому документи, наказав повернути панові Ренаду вилучене майно, і пана Ренаду було відпущено.

— Раше Мусаї, — сказав ад’ютант залізному сидінню.

— Раше Мусаї, — повторив Панді у розчинені двері.

Раше Мусаї виявився худим, геть замученим чолов’ягою у потріпаному домашньому халаті і в одному черевику. Ледве він сів, як бригадир, налившись кров’ю, загорлав: «Переховуєшся, мерзотнику!» — на що Раше Мусаї заходився багатослівно й плутано пояснювати, що він зовсім не переховується, що у нього хвора дружина і троє дітей, що у нього за квартиру не сплачено, що його вже двічі затримували і відпускали, що працює він на фабриці меблярем, що ні в чому не винен. І Максим уже чекав, що його випустять, але бригадир зненацька встав і оголосив, що Раше Мусаї, сорока двох років, одружений, що має два затримання, засуджується, згідно з законом про профілактику, на сім років. Близько хвилини Раше Мусаї усвідомлював цей вирок, відтак розігралася жахлива сцена. Нещасний мебляр плакав, недоладно благав про помилування, намагався падати на коліна і продовжував кричати і плакати, поки Панді витягував його в коридор. І Максим знову зловив на собі погляд ротмістра Чачу.

— Киві Попшу, — сказав ад’ютант.

У двері вштовхнули плечистого хлопця з обличчям, спотвореним якоюсь нашкірною хворобою. Хлопець виявився квартирним злодієм-рецидивістом, був спійманий на місці злочину і тримався нахабно-запобігливо. Він то починав благати панів начальників не заподіювати йому жорстокої смерті, то зненацька істерично хіхікав, сипав дотепами і заходжувався розповідати історії зі свого життя, які геть усі без винятку починалися однаково: «Заходжу я в один будинок...» Він нікому не давав говорити. Бригадир після кількох марних спроб поставити запитання відкинувся на бильце стільця й обурено подивився у праву руч та у ліву руч від себе. Ротмістр Чачу сказав рівним голосом:

— Кандидате Сим, заткни йому пельку.

Максим не знав, як затикають пельку, тому він просто взяв Киві Попшу за плече і трусонув. У Киві Попшу клацнули щелепи, він прикусив язика і замовк. Тоді цивільний, який давно вже з цікавістю спостерігав заарештованого, мовив:

— Цього я візьму. Знадобиться.

— Чудово! — сказав бригадир і наказав відправити Киві Попшу назад у камеру.

Коли хлопця вивели, ад’ютант сказав:

— Оце й усе сміття. Тепер піде група.

— Починайте з керівника, — порадив цивільний. — Як там його — Кетшеф?

Ад’ютант зазирнув у папери і сказав залізному сидінню:

— Гел Кетшеф.

Завели знайомого — чоловіка в білому халаті. Чоловік був у наручниках і тому тримав руки перед себе, неприродно витягнувши їх. Очі у нього були червоні, обличчя набрякло. Він сів і почав дивитися на картину поверх голови бригадира.

— Ваше ім’я Гел Кетшеф? — спитав бригадир.

— Так.

— Зубний лікар?

— Був.

— У яких стосунках перебуваєте з зубним лікарем Гоббі?

— Купив у нього практику.

— Чому ж не практикуєте?

— Продав кабінет.

— Чому?

— Скрутне становище, — сказав Кетшеф.

— У яких стосунках перебуваєте з Орді Тадер?

— Вона моя дружина.

— Діти є?

— Був. Син.

— Де він?

— Не знаю.

— Чим займалися під час війни?

— Воював.

— Чому вирішили зайнятися антидержавною діяльністю?

— Бо в світовій історії не було огиднішої держави, — сказав Кетшеф. — Бо любив свою дружину і своє дитя. Бо ви вбили моїх друзів і розбестили мій народ. Бо завжди ненавидів вас. Вистачить?

— Вистачить, — спокійно сказав бригадир. — Вистачить з гаком. Скажіть нам краще, скільки вам платять хонтійці? Чи вам платить Пандея?

Чоловік у білому халаті розсміявся. Моторошний це був сміх, так міг би сміятися мертвяк.

— Кінчайте цю комедію, бригадире, — сказав він. — Навіщо це вам?

— Ви керівник групи?

— Так. Був.

— Кого ви можете назвати з членів організації?

— Нікого.

— Ви впевнені? — спитав раптом цивільний.

— Так.

— Річ у тім, Кетшефе, — м’яко сказав цивільний, — що ви перебуваєте у вкрай тяжкому становищі. Ми знаємо про вашу групу все. Ми навіть знаємо дещо про зв’язки вашої групи. Ви повинні розуміти, що цю інфмацію ми одержали від якоїсь особи, і тепер тільки від вас залежить, яке ім’я буде у цієї особи — Кетшеф чи яке-небудь інше...

Кетшеф мовчав, похиливши голову.

— Ви! — каркнув ротмістр Чачу. — Ви, колишній бойовий офіцер! Ви розумієте, що вам пропонують? Не життя, масаракш! Честь!

Кетшеф знову розсміявся, закашлявся, але нічого не сказав. Максим відчував, що ця людина нічого не боїться. Ні смерті, ні безчестя. Вона уже все пережила. Вона уже вважає себе мертвою і зганьбленою... Бригадир здвигнув плечима, підвівся й оголосив, що Гел Кетшеф, п’ятдесяти років, одружений, зубний лікар, засуджується на підставі закону про охорону громадського здоров’я до страти. Термін виконання вироку — сорок вісім годин. Вирок може бути змінений у разі згоди засудженого дати свідчення.

Коли Кетшефа вивели, бригадир з незадоволенням сказав цивільному: «Не розумію тебе. Як на мене, він розмовляв доволі охоче. Типовий базіка — за вашою ж класифікацією. Не розумію...» Цивільний засміявся: «Саме тому, друже, ти командуєш бригадою, а я... а я — у себе». — «Все одно, — ображено сказав бригадир. — Керівник групи... схильний пофілософствувати... Не розумію». — «Друже, — сказав цивільний. — Ти бачив коли-небудь небіжчика, який філософствує?» — «Ет, дурниці...» — «А все-таки?» — «Може, ти бачив?» — спитав бригадир. «Атож, щойно, — сказав цивільний ваговито. — І зауваж, не вперше... Я живий, він мертвий — про що нам говорити? Так, здається, у Верблібена?..» Ротмістр Чачу зненацька підвівся, підійшов упритул до Максима і просичав йому в обличчя знизу вгору: «Як стоїш, кандидате? Куди дивишся? Стр-рунко! Очі перед себе! Не бігати очима!» Кілька секунд він, голосно дихаючи, роздивлявся Максима — зіниці його знавісніло звужувалися і розширювалися, — відтак повернувся на своє місце і закурив.

— Так, — сказав ад’ютант. — Залишилися: Орді Тадер, Мемо Грамену і ще двоє, ці відмовилися назвати себе.

— От з них і почнемо, — запропонував цивільний.

— Номер сімдесят три тринадцять, — сказав ад’ютант.

Номер сімдесят три тринадцять зайшов і сів на табуретку. Він також був у наручниках, хоча одна рука у нього була штучна, сухий жилавий чолов’яга з хворобливо товстими губами, що порозпухали від прокусів.

— Ваше ім’я? — спитав бригадир.

— Яке? — весело спитав однорукий.

Максим навіть здригнувся: він був переконаний, що однорукий мовчатиме.

— У вас їх багато? Тоді назвіть справжнє.

— Справжнє моє ім’я — номер сімдесят три тринадцять.

— Та-ак... Що ви робили у квартирі Кетшефа?

— Лежав непритомний. До вашого відома, я це дуже добре вмію. Хочете, покажу?

— Не клопочіться, — сказав цивільний. Він був дуже злий. — Вам ще придасться це вміння.

Однорукий зненацька зареготав. Він сміявся гучно, дзвінко, як молодий, і Максим з жахом збагнув, що він сміється щиро. Люди за столом, ніби скам’янівши, мовчки слухали цей сміх.

— Масаракш! — сказав нарешті однорукий, утираючи сльози плечем. — Ну й погроза!.. Втім, ви ще молода людина... Вашу роботу потрібно виконувати по змозі сухо, казенно — за гроші. Це справляє на підслідного величезне враження. Жахливо, коли тебе катує не ворог, а чиновник. Ви погляньте на мою ліву руку. Мені її відпиляли фахівці його імператорської величності в три прийоми, і кожен акт супроводжувався великим листуванням... Кати виконували тяжку, невдячну роботу, їм було нудно, вони пиляли мою руку і лаяли злиденні оклади. І мені було страшно. Тільки величезним зусиллям волі я втримався тоді від базікання. А зараз... Я ж бачу, як ви мене ненавидите. Ви — мене, а я — вас. Чудово! Але ви мене ненавидите менше двадцяти років, а я вас — понад тридцять. Ви тоді ще пішки під стіл ходили і мучили кішок, молодий чоловіче...

— А-а, — сказав цивільний. — Стара ворона. Я гадав, вас уже всіх перебили.

— І не сподівайтесь, — заперечив однорукий, — Слід усе-таки бодай щось тямити в світі, де ви живете... А то й розмовляти з вами нема про що...

— По-моєму, достатньо, — сказав бригадир, звертаючись до цивільного.

Той швидко написав щось на журналі і дав бригадирові прочитати. Бригадир вельми здивувався, потарабанив пальцями по підборіддю і з сумнівом зиркнув на цивільного. Цивільний усміхнувся. Тоді бригадир стенув плечима, подумав і звернувся до ротмістра:

— Свідок Чачу, як поводився обвинувачений під час арешту?

— Валявся на підлозі, — похмуро відповів ротмістр.

— Тобто опору він не чинив... Та-ак... — Бригадир ще трохи подумав, підвівся і оголосив вирок: — Обвинувачений номер сімдесят три тринадцять засуджується на смерть, термін виконання вироку не визначається, аж до виконання вироку обвинувачений мусить перебувати у засланні як виховуваний.

На обличчі ротмістра Чачу проступив презирливий подив, а однорукий, коли його виводили, тихенько сміявся і стріпував головою, наче приказував: «Оце так!»

Потому був уведений номер сімдесят три чотирнадцять. Це був той самий чоловік, який з криком корчився на підлозі. Він був сповнений страху, однак тримався виклично. Прямо з порога він вигукнув, що відповідати не буде і полегкості не бажає. Він справді мовчав і не відповів на жодне запитання, навіть на запитання цивільного: чи немає скарг на погане поводження? Скінчилося тим, що бригадир глянув на цивільного і запитально гмукнув. Цивільний кивнув і сказав: «Еге ж, до мене». Він здавався дуже вдоволеним.

Потім бригадир перебрав решту паперів і сказав:

— Ходімте, панове, поїмо... Неможливо...

Суд вийшов, а Максимові й Панді дозволили стояти «вільно». Коли ротмістр також залишив камеру, Панді обурено сказав:

— Бачив гадів? Гірші від змій, їй-богу. Адже головне що? Якби у них не боліли голови, ну як би ти дізнався, що вони виродки? Подумати страшно, що б тоді було...

Максим промовчав. Говорити йому не хотілося. Картина світу, яка ще добу тому здавалася такою логічною й чіткою, зараз розмилася, втратила обриси. Втім, Панді не потребував реплік. Він стягнув, щоб не забруднити, рукавички, витягнув з кишені пакетик зі смаженими горішками, пригостив Максима і заходився розповідати, як він не терпить цей пост. По-перше, страшно було заразитися від виродків. По-друге, декотрі з них, на зразок цього однорукого, поводилися ну до того нахабно, що сил немає, так хотілося дати по шиї. Одного разу він отако терпів-терпів, а потім і дав — мало в кандидати не розжалували. Спасибі ротмістру, відстояв. Засадив лише на двадцять діб та ще сорок діб без звільнення...

Максим гриз горішки, вдавав, що слухає, і мовчав. «Ненависть, — думав він. — Ті ненавидять цих, ці ненавидять тих. За що? Найогидніша з держав... Чому? Звідки він це взяв?.. Розбестили народ... Як? Що це може означати?.. І цей цивільний... Не може бути, щоб він натякав на тортури. Це ж було давно, за середньовіччя... Втім, фашизм. Так. Гітлер. Освенцім. Расова теорія, геноцид. Світове панування. Гай — фашист? І Рада? Ні, не схоже... Пан ротмістр? Гм... Добре було б збагнути, який існує зв’язок між хворою головою і пристрастю до непокори владі. Чому систему ПБЗ прагнуть зруйнувати тільки виродки? І до того ж навіть не всі виродки?»

— Добродію Панді, — сказав він, — а хонтійці — це все виродки, ви не чули?

Панді глибоко замислився,

— Як тобі... розумієш... — мовив нарешті. — Ми в основному щодо виродків як міських, так і диких, які в лісах. А що там у Хонті, чи, скажімо, ще десь, — цього, певно, армійців навчають. Головне, що ти мусиш знати, то це те, що хонтійці — люті зовнішні вороги нашої держави. До війни вони нам підкорялися, а тепер злісно помщаються... От і все. Зрозумів?

— Більш-менш, — сказав Максим, і Панді негайно учинив йому догану: в Легіоні так не відповідають, в Легіоні відповідають «так точно» або «аж ніяк», а «більш-менш» — вираз цивільний, це капраловій сестричці можеш так відповідати, а тут служба, тут так не можна...

Мабуть, він ще довго розпатякував би, тема була вдячна, близька його серцю, і слухач був уважний, поштивий, але в цю мить повернулися пани офіцери. Панді затнувся на півслові, прошепотів «струнко» і, виконавши належні еволюції між столом і залізною табуреткою, завмер. Максим також завмер.

Пани офіцери були в чудовому настрої. Ротмістр Чачу голосно і з погордою розповідав, як у дев’яносто шостому вони ліпили сире тісто просто на розпечену броню і пальчики облизували. Бригадир і цивільний заперечували, що бойовий дух бойовим духом, одначе кухня Бойового Легіону мусить бути на висоті, і чим менше консервів, тим краще. Ад’ютант зненацька зажмурив очі і заходився цитувати напам’ять якусь куховарську книгу, і всі замовкли і досить довго слухали його з дивним замилуванням на обличчях. Потім ад’ютант захлинувся і закашлявся, а бригадир зітхнув, і сказав:

— Авжеж... А проте слід кінчати.

Ад’ютант, усе ще кашляючи, розкрив теку, попорпався в паперах і мовив здушеним голосом:

— Орді Тадер.

І зайшла жінка, така ж біла і майже прозора, як і вчора, ніби вона усе ще була непритомна: одначе, коли Панді, за звичаєм, простягнув руку, щоб узяти її за лікоть і посадити, вона рвучко відсторонилася од нього, як від гадини, і Максимові здалося, що вона зараз вдарить. Вона не вдарила, у неї були скуті руки, вона тільки виразно проказала:

— Не чіпай, негіднику! — обминула Панді й сіла.

Бригадир поставив перед нею звичайні запитання. Вона не відповідала. Цивільний нагадав їй про дитину, про чоловіка, і йому вона також не відповіла. Вона сиділа випроставшись; Максим не бачив її лиця, бачив лише напружену, худу шию під розкуйовдженим світлим волоссям. Потім вона раптом сказала спокійним низьким голосом:

— Ви всі жахливі мерзотники. Вбивці. Ви всі помрете. Ти, бригадире, я тебе не знаю, я тебе бачу вперше і востаннє. Ти помреш поганою смертю. Не від моєї руки, на жаль, але дуже, дуже поганою смертю. І ти, кривавий покидьку. Двох таких, як ти, я порішила сама. Я зараз убила б тебе, я до тебе добралася б, якби не ці негідники у мене за спиною... — Вона перевела подих. — І ти, чорнопикий, гарматне м’ясо, ти ще потрапиш до наших рук. Але ти помреш просто. Гел схибив, але я знаю людей, які не схиблять...

Вони не перебивали її, вони уважно слухали. Можна було подумати, що вони ладні слухати її годинами, а вона раптом встала і ступнула до столу, проте Панді спіймав її за плече і швиргонув назад на сидіння. Тоді вона плюнула щосили, одначе плювок не долетів до столу, і вона вмить обважніла і заплакала. Якийсь час вони дивилися, як вона плаче. Відтак бригадир підвівся і засудив її до страти протягом сорока восьми годин, і Панді взяв її за лікоть І вишпурнув за двері, а цивільний міцно потер руки, осміхнувся і сказав: «Це удача. Чудове прикриття». А бригадир відповів йому: «Дякуй ротмістрові». А ротмістр Чачу сказав лише: «Язики», — і всі замовкли.

Потім ад’ютант викликав Мемо Грамену, і з цим зовсім уже не панькалися. Це був чоловік, який стріляв у коридорі. З ним усе було зрозуміло: під час арешту він учинив збройний опір, і його ні про що не запитували. Він сидів опасистий, згорблений, і поки бригадир читав йому смертний вирок, ніби байдуже дивився в стелю, колисаючи лівою рукою праву, вивихнуті пальці якої були обгорнуті ганчіркою. Максимові привиділися в ньому якийсь протиприродний спокій, якась діловита впевненість, холодна байдужість до того, що відбувається, але він не зумів розібратися у своїх відчуттях...

Грамену ще не встигли вивести, а ад’ютант уже з полегкістю складав папери в теку, бригадир розпочав з цивільним розмову про порядок чинування, а ротмістр Чачу підійшов до Панді й Максима і наказав їм іти. В його прозорих очах Максим виразно завважив глум і погрозу, але не схотів думати про це. З якоюсь відчуженою допитливістю і співчуттям він думав про того, кому доведеться вбити жінку. Це було жахливо, це було неможливо, але комусь доведеться зробити це протягом найближчих сорока восьми годин.