Розділ шостий

ГОСТИННЕ МОРЕ

Прокинувшись, Нечай увімкнув репродуктор. Цей чорний паперовий репродуктор висів на стіні над його головою. З нього щоденно звалювались чорні вісті. Після запеклих боїв наші війська змушені були залишити древній Новгород. А ще через два дні німецькі танки ввійшли в Дніпропетровськ.

Становище на фронтах, що розтяглися від Баренцового до Чорного морів, ускладнювалося з кожним днем. На ближніх підступах до Одеси теж було тривожно. Румунським військам, правда, так і не вдалося виконати черговий істеричний наказ Антонеску «оволодіти містом будь-якими силами і засобами», але вони робили відчайдушні спроби прорватися хоча б у Східному і Західному секторах.

Ворожа артилерія методично обстрілювала місто і порт. Літаки скидали сотні запалювальних бомб на житлові квартали, і їдкий дим клубочився над будинками, над причалами.

Вересень випав жаркий. Дощів не було.

На вузькому фронті, стоячи майже впритул одна до одної, діяли 13, 15, 11, 3, 6, 7, 8, 12 і 21-а піхотні румунські дивізії. Під натиском переважаючих сил ворога частини Східного сектора знову змушені були відійти в районі Хаджибеївського лиману на чотири-п'ять кілометрів. У Південному секторі противник з боями просувався в напрямі Дальника. За даними розвідки («Наші хлопці постаралися», — сказав Троян) ворог зосередив великі сили артилерії і підтягнув до лінії фронту дві нові дивізії.

Але Одеса все ще боролася. Захисники міста стояли на смерть. Вони відбивали ворожі атаки одну за одною. Світ дивувався з їхньої стійкості й мужності. Навіть мешканці далекого туманного Лондона, які проводили тривожні ночі під склепінням метро, щоранку шукали в газетах зведення про те, що Одеса ще жива і продовжує боротися.

І тільки в самій Одесі, на так званій дачі Ковалевського, за кілька кілометрів од передової, життя проходило так тихо, ніби в світі не було ніякої війни.

Небо над кам'яним будинком Федорова було білясте. Воно відлунювало далекий гуркіт гарматного грому. Із степу у відчинені вікна тягло горілим. У всьому іншому життя було спокійне й сите.

Та мешканці цього будинку знали, що одного чудового дня їх «курортному», за словами Костя Арабаджі, життю настане кінець, і що деньок цей уже не за горами. Вони знали, що на них чекають такі випробування, перед якими фронтові будні з їхніми атаками, контратаками, нічними пошуками «язика» здаватимуться, як казав той же Кость Арабаджі, «дитячим белькотінням».

Першого ж дня, тільки-но було покінчено з невідомістю, Кость заспокоївся.

— Поки не пізно, кожний може ще відмовитися, — попередив їх капітан-лейтенант. — Подумайте…

Потім він сказав, що ніхто не посміє звинуватити їх у боягузтві. Далеко не кожний здатний відмовитись від рідних, від друзів, від самого себе… На фронті людина ніколи не почуває себе самотньою. Навіть якщо її посилають у ворожий тил, поруч ідуть її товариші. У тилу ворога є люди, які тебе прихистять і допоможуть, ризикуючи власним життям. Та вони про це знають самі… А на його долю випало нелегке завдання — послати їх у невідомість. Будь-якої хвилини може відмовити техніка, яка, він одразу попереджає про це, ще далеко не досконала. Будь-якої хвилини може не вистачити найголовнішого — повітря. Та й це ще не все. Навіть уникнувши небезпеки, яка підстерігатиме їх на кожному кроці, навіть успішно виконавши завдання, кожен із них ризикує залишитися на чужому березі. Один. Ще добре, коли ця самотність триватиме кілька днів. А може трапитися й таке, що ці дні виллються в місяці, роки… І ось ти зовсім один. Рідні і друзі впевнені, що ти загинув. А ти… Тільки після війни ти зможеш повернутися на Батьківщину, воскреснути з мертвих. Незавидна доля. Так от, хай кожен запитає себе, чи готовий він до цього?..

— Як страшно!.. — Троян стенув плечима. — Ви, товаришу капітан-лейтенанте, мене так налякати, що мурахи по спині забігали. Хочеться сховатися за маминою спідницею.

— Хіба вас налякаєш? — капітан-лейтенант усміхнувся, затарабанив пальцями по столу. — Я просто хочу, щоб ви все зважили. Даю вам дві години… Потім кожний скаже мені про своє рішення. Обіцяю, крім мене, про нього ніхто не дізнається… Тим більше, що того, хто відмовиться, я не зможу відправити назад у частину. До закінчення операції жоден з вас не вийде за ворота. Вартовим наказано стріляти. Цього вимагають інтереси справи. Ну як, приймаєте мою пропозицію?..

— Я заперечую, — сказав Нечай. — Краще хай кожен відверто скаже зараз. Не знаю, як інші, але я згоден.

Сказавши це, він подумав про матір. Хоч би що спіткало його, мати буде надіятись. А от Ганнуся… Чи вона ждатиме його?..

— Не ти один, — озвався Кость Арабаджі. — Я теж згоден.

— Як хочете, — капітан-лейтенант підвівся. — Хочете відверто, хай буде відверто. Хто ще згоден? — він порахував руки. — Виходить, усі? Тоді почнемо…

Не втримавшись, він застеріг:

— Відтепер нарікайте самі на себе…

На березі купами лежали сухі водорості, йодистий морський запах уже вивітрився з них, і зараз вони здавалися повстяними.

Берег, скільки око сягає, вкритий ослизлим камінням. Удень каміння було чорне, а в години припливу зеленіло — з нього стікала морська піна.

Але за камінням, як тільки зайдеш у воду, починався первісно-чистий морський простір.

Древні називали це море Гостинним, його темна вода була ніжна, м'яко пестила тіло. Та досить було поплавати в ній дві-три години, як вона втрачала свою літню ласкавість, шкіра на грудях і на руках ставала шорсткою, шерхлою.

А плавати доводилося багато. Щоранку вони спускали на воду весловий бот і йшли в море. На кормі, подавшись уперед, сидів капітан-лейтенант у вицвілому робочому кітелі. Він командував: «Суши весла!..», після чого хлопці скидали тільники і, залишившись у самих трусах, наввипередки стрибали у воду, прозору до самого дна. Нечай пірнав з розплющеними очима і бачив, як на піщаному дні ворушаться бурі водорості.

Це дно ледь відбивало денне світло. Вода пружно виштовхувала плавця, і він, розкинувши руки, кілька хвилин, втішаючись польотом, плив стилем батерфляй, а потім уже переходив на спокійний розмірений брас. Поспішати не треба. Адже попереду було десять кілометрів. Звичайно Нечай плив поруч з Костем Арабаджі. Той часто заривався,

І Нечаєві доводилося стримувати його. Він знав, що треба розподілити сили. Інакше видихаєшся.

Але справитися з Костем було нелегко. Капітан-лейтенант і то насилу тримав його в шорах. Костеві здавалося, що з ним поводяться, як із салаженям, от і викидав коники, йому не терпілося якомога швидше дорватись до справжнього діла.

Свою досаду він зганяв на Сені-Сенечці. І в кого Сеня вдався такий? Сором'язливий, як дівчина. І завжди всім задоволений, усе його влаштовує. Не хотів би він мати такого напарника.

— Не турбуйся, я охоче візьму його в напарники, — сказав Нечай. — Якщо, певна річ, він не заперечує.

— Як? — Кость сторопів. — Ти це серйозно, Нечай? А як же я буду?..

— Я тобі теж не підійду, — відповів Нечай. — Ти сам казав, що я з обережних.

— Дарма, ми з тобою порозуміємося, — пообіцяв Кость, упевнений, що Нечай жартує. З ким його рівняють, із Шклярем? Адже на них чекає ризиковане діло, сам капітан-лейтенант казав, і Нечаєві кращою напарника повік не знайти. За винятком, може, Гришки Трояна.

Перед Гришкою Трояном Кость торопів і пасував. Троян — ого! Людина!.. Кость визнавав його перевагу. Він навіть не ревнував Нечая до Гришки Трояна. Тим паче, що вони були земляки. Нечай — одесит, а Гришка Троян, як з'ясувалося, родом із Болгарських хуторів. А це, як поміркувати, та ж Одеса.

Від дачі Ковалевського до Пересипу, як пояснив Нечай, і то далі.

Припали Костю до душі й інші «діти» лейтенанта Гранта. Хлопці хоч куди. Фартовий народ. Вечорами Кость невилазно сидів у їхньому кубрику. Там завжди стояв дим стовпом.

А Нечаєві хотілося тиші. Він залишався з Сенею-Сенечкою. Любив слухати, як той стиха наспівує «Братайтеся з нами, з нами — козаками…» або: «У гаю, гаю вітру немає: місяць високо, зіроньки сяють. Вийди, серденько, я виглядаю…» Сеня-Сенечка знав безліч пісень, веселих і журливих, що брали за душу.

— Киснете? — Кость Арабаджі заглянув у кімнату. — Ходімо, досить уже валятися.

— Не хочеться, — відповів Нечай.

— А ти, Семене? Ходімо, капітан-лейтенант гітару привіз. Такий концерт влаштуємо, що ого.

— Іншим разом, — Сеня-Сенечка відмовився. Не треба його просити. Але він не любить співати на замовлення.

— Вставай, чого там!..

— Не чіпляйся до людини!..

Нечай побачив Гришку Трояна, який з'явився у дверях. Гришка уже не вперше брав під захист Сеню-Сенечку, коли Кость до нього чіплявся.

— Не люблю я цього, — знову сказав Троян.

— Так я ж нічого… — Кость за звичкою почав виправдуватися. — Думав, їм скучно… Гаразд, хай залишаються. Ходімо…

Двері зачинилися. Меч ай знову відкинувся на подушку. А може, їм і справді краще було б піти до хлопців? Нечая завжди вабило до таких спокійних і сильних людей, як Гриша Троян. Але там був не тільки він… Хлопці курять, регочуть. Ні, Сеню-Сенечку він не залишить одного. Адже сам вибрав його в напарники. Отже, їм треба триматися разом.

Це сталося сьогодні. Капітан-лейтенант сказав, що вже час укомплектовувати екіпажі, але неволити він нікого не буде, хай вони самі розберуться. Тоді Гришка Троян одразу сказав, що вони з Ігорком уже домовилися. А Нечай, коли прийшла його черга, назвав Сеню-Сенечку. Певна річ, якщо той не заперечує…

— Так… Мені, значить, ти не довіряєш? — Кость Арабаджі образився. — Уже від кого, а від тебе, Нечай, такого не сподівався.

— Дивак ти, Костю, — відповів Нечай. — Не міг же я назвати двох. Семен був твоїм кращим другом, а ти від нього відмовився. Хіба не так?

— Я хотів з тобою…

— І я б хотів… А хто з Шклярем буде?

— Я думав, ти мені товариш, — гірко усміхнувся Кость. — Дарма, не пропаду. У мене, може, і мало витримки, але ти, Нечай, ще пошкодуєш…

Нечай пригадав усю цю розмову. Невже правда була на боці Костя, і він, Нечай, виявився поганим товаришем? Адже Кость не раз його виручав. От і тоді, в Севастополі… Інші змовчали, а Кость виступив уперед і сказав кавторангу, що Нечай одесит. Кость — справжній друг.

Але й Сеня-Сенечка був чудовим товаришем. На нього завжди можна покластися. Такий не підведе. Тихий, скромний… Даремно Кость з нього кепкував. Сеня-Сенечка ще заткне його за пояс.

Потім Нечай думав про матір і сестричку. Він навіть не знав, чи дісталися вони до Баку. І про свого діда — як йому живеться самому? І про Ганнусю. Хоч би про що думав, а завжди в думках повертався до неї, і перед ним поставало дівоче обличчя з припухлими губами і родимкою на лівій щоці, розліталися коси, мелькали легкі прюнелеві туфельки… Туфельки з перетинками… Він чомусь пам'ятав навіть це. Ех, якби знати, де вона зараз?

За вікном вітер розгойдував руде фронтове небо, пропалене артилерійським вогнем, ніч повнилася сухим шарудінням, а Нечаєві усе вчувалися труби оркестру, що грав польку з підскоком і вальс-бостон на дощаній естраді того останнього довоєнного вечора, який вони провели разом з Ганнусею. От уже не думав, що цей вечір буде останнім. Ех!..

Та що уважніше він вдивлявся у дороге обличчя з родимкою, то при марнішим і нереальнішим ставало воно, розмите темрявою. І тоді він, втративши надію побачити його знову, засинав, а точніше, провалювався в сон, як у безодню, і вже ні про що більше не думав. У нього натруджено гули руки — так сильно він стомлювався.

Але наставав новий день, і все починалося спочатку.

Вранці, спускаючись до моря, вони завжди проходили повз довгий дерев'яний сарай, що стояв над урвищем. Дах на сараї позеленів од старості, на його потемнілих дошках сивиною проступала морська сіль. У сараї, мабуть, рибалки колись зберігали снасті і улов — скрізь валялися порожні бочки, що вже порозсихалися, — але тепер його цілодобово охороняли вартові.

Навіть капітан-лейтенант не мав ключів від сарая. До скарбів, що зберігалися в ньому, мав доступ тільки Микола Сергійович, який порався там при світлі електричних ліхтариків з ранку до ночі. Що він там робив?.. Це все ще лишалося загадкою. Та коли він у своїй незмінній кепочці-восьмиклинці, повернутій козирком назад, виповзав із глибини сарая на сонечко, від нього дуже тхнуло машинним маслом, тавотом і бензином.

У цій кепочці Микола Сергійович був схожий на славетного авіатора Сергія Уточкіна, портрети якого, наклеєні на паспарту, красувалися колись у вітринах зразкової фотографії на Дерибасівській. Знаменитий авіатор, як було відомо Нечаєві, заїкався. А Микола Сергійович просто не розтуляв рота.

За столом він горбився, гортав газети і журнали, що їх привозили з міста. Потім, коли обід закінчувався, з полегшенням відставляв стілець. І знову по прямовисних сходах, які капітан-лейтенант називав штормтрапом, спускався в сарай. Ви як хочете, а в нього ще роботи по горло.

— Неспокійний дядько, — зауважив Кость Арабаджі.

— Неспокійний? Цього б я не сказав… Швидше — розсудливий, — відповів капітан-лейтенант. — Для вас же старається. Ви йому потім спасибі скажете. А зараз… Ви, Троян, здається, були водолазом? Чудово. І ви, товаришу Арабаджі… Доведеться вам тепер згадати колишнє… Допоможете товаришам. Либонь, уже одвикли від підводних прогулянок?

— А спорядження? — запитав Кость Арабаджі.

— Це вже моя турбота.

Капітан-лейтенант не кидав слів на вітер, вони не раз мали нагоду переконатися в цьому. Не встигли хлопці повставати з-за с гол у і вийти з кают-компанії, як днювальний доповів капітан-лейтенантові про прибуття водолазного бота «Нептун».

— Капітан чекає ваших розпоряджень, — закінчив днювальний.

— Чудово, — мовив капітан-лейтенант. — Скажіть йому, що до ранку команда бота вільна. Хай перевірять спорядження, а потім відпочивають.

— Оце здорово… Фокус-покус!.. — тільки й спромігся промимрити Кость Арабаджі.

Водолазний бот був приписаний до Одеського порту. На ньому — дві водолазні станції і декомпресійна камера. Невелике суденце. Але для учбових занять воно, незважаючи на свій похилий вік, ще було цілком придатне.

У цьому всі переконалися уже вранці, коли піднялись на борт «Нептуна». Матрос підняв східці, і бот відійшов од берега.

Потім кинули якір, і Гришка Троян почав готуватися до спуску.

Надів рейтузи, светер і шерстяну «феску» (під водою холоднувато), потім зняв з плічок водолазну сорочку і просунув у неї ноги. Тоді Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка схопилися за краї сорочки з обох боків і одним довгим ривком натягли її на Трояна до самого горла. Тепер була черга «манішки» і мідного «котелка».

Присівши навпочіпки, Сеня-Сенечка зав'язав на ногах Трояна важкі водолазні «калоші», повісив йому на спину і на груди важкі свинцеві «медалі», а Кость Арабаджі тим часом змочив водою ілюмінатор і наглухо закрутив його. Компресор уже працював.

— Давай!.. — сказав капітан-лейтенант і легенько ляснув Трояна по «котелку».

Троян ступив до трапа.

Після Трояна і Костя Арабаджі прийшла черга спускатися Нечаєві. Він повільно, поступово звикав до глибини. Повітря? Повітря було нормальне. Нечай раз по раз натискав на клапан. Потім роззирнувся. Сонячне проміння пронизувало товщу води — довкола було тепле підводне літо. Та досить було Нечаєві спуститися нижче і стати на грунт, як літо змінилося сутінковою прохолодою підводної осені. Але повітря, як і раніше, було нормальне.

Пробувши під водою близько півгодини, Нечай подав сигнал, щоб його підняли.

А назавтра повторилося. Спуск, підйом, чергування на «телефоні»… Все ставало звичним, буденним. Нечай бачив по обличчю капітан-лейтенанта, що той задоволений, хоч вважає за краще мовчати. Хвалити, як знав Нечай, вій не мав звички.

Однак під час сніданку капітан-лейтенант сказав, що, коли так і далі піде, програму вони виконають достроково. Що це за програма, він не став уточнювати.

І тоді, на подив усім, заговорив «Великий німий». Слова капітан-лейтенанта, певне, стосувалися його.

— Дуже добре. Радий почути про це.

«Великим німим» вони прозвали поміж себе мовчазною Миколу Сергійовича, прізвища і звання якого ніхто не знав.

У Миколи Сергійовича був тенорок.

— Голос прорізався, — шепнув Нечаєві Кость Арабаджі.

— Сьогодні я вам дещо покажу, — сказав Микола Сергійович після сніданку. — Ви не заперечуєте? — він покосував у бік капітан-лейтенанта.

— Вони у вашому розпорядженні.

— Тоді не будемо зволікати, а підемо зараз.

Микола Сергійович повів їх до штормтрапа і, коли вони спустилися, підвів до са-рая. Показавши вартовому перепустку, він вийняв ключі і відімкнув висячий замок, потім запалив ліхтарик і підняв його високо над головою.

У темній глибині сарая залисніли туші чотирьох металевих риб. Їхні довгі тіла лежали на клітках-підставках. Не втримавшись, Микола Сергійович погладив одну з них по спині. Це були його дітища. 1 він одверто пишався ними.

А втім, як невдовзі зрозумів Нечай, у Миколи Сергійовича були для цього всі підстави.

Ласкаво, з любов'ю погладжуючи боки залізної рибини, Микола Сергійович почав розповідати. Не тільки Нечай з друзями, але й капітан-лейтенант слухали, пороззявлявши роти. Грізна зброя!.. Вона була і йому вдивовижу. У цей час капітан-лейтенант скидався на цигана, котрий, перш ніж купити коня, зазирає йому в зуби. Але в цієї рибини щелепи були міцно стулені.

Нечай подумав, що збоку рибина більше схожа на двомісний мотоцикл, з якого зняли колеса.

— Перед вами — керовані торпеди «Дельфін»… — почав Микола Сергійович, як на уроці.

Він заборонив робити записи. Нехай слухають і запам'ятовують.

— В середині тридцятих років два інженери-механіки італійського військово-морського флоту передали командуючому базою підводних човнів у Спеції креслення якогось дивного апарата. Не обмежившись цим, вони приклали до креслень ще й малюнки. На одному з них була зображена торпеда, на якій сиділи верхи два чоловіки у водолазних костюмах.

Познайомившись із кресленнями, командир бази направив їх вищому начальству. Так вони потрапили до рук адмірала Каваньярі, який, оцінивши винахід, дав згоду, щоб обидва конструктори продовжували експеримент. Він дозволив їм використати торпеди застарілих зразків, а заодно виділив їм на допомогу три десятки робітників арсеналу Сан-Бартоломео.

Через два місяці, на початку грудня 1935 року, керовані торпеди продемонстрували адміралові Фалангола. Вони нагадували маленькі підводні човни, човни-малюки. Конструктори дали їм назву «Майяле». Кожна з таких торпед могла рухатись у воді близько п'яти годин із швидкістю три вузли. Припускали, що вона може зануритися на глибину сорока метрів. Керували нею два водолази.

Не дивно, що в розпал воєнних дій в Абіссінії генеральний штаб італійського військово-морського флоту прийняв рішення створити флотилію керованих торпед. Проте використати їх італійцям так і не довелося. Про торпеди, здавалося, зовсім забули. Згадали про них лише минулого року, коли Італія вступила у війну на боці фашистської Німеччини. Для транспортування торпед у район бойових дій виділили два підводних човни «Іріде» і «Гондар». Командував цим загоном майор Джорджіні.

Невдовзі, прибувши в Спецію, екіпажі керованих торпед приступили до тренування. Об'єктами для «нападу» правили їм італійські кораблі, які тоді стояли на рейді.

Італійці вперто продовжували вдосконалювати свою бойову техніку. У жовтні минулого року вони зробили спробу проникнути в Гібралтар. Там тоді стояв броненосець «Бархем». Але їм не вдалося його торпедувати. Капітан-лейтенант Бірінделлі, який насилу вибрався на мол, попав до рук англійців.

— Не вдалося? — спитав Кость Арабаджі.

— Так. Незабаром італійці зробили другу спробу проникнути в Гібралтар і торпедувати один з лінійних кораблів.

Микола Сергійович замовк.

Потім він сказав, що англійці теж досягли деяких успіхів у конструюванні керованих торпед. За нашими даними, вони ще у квітні зібрали поблизу Портсмута групу досвідчених моряків, які пройшли курс підготовки для керування торпедами нового типу. Але він, на жаль, більше нічого сказати про це не може. Усі роботи провадяться секретно. Є запитання?

Запитань не було.

Тоді Микола Сергійович сказав, що він не має часу заглиблюватися в історію питання і робити порівняння. Відомо, що існують керовані торпеди різних систем, — він повторив це двічі. І не йому говорити про достоїнства нашого «Дельфіна». Він сподівається, що вони переконаються самі… Перед ними стоїть завдання в найкоротший термін оволодіти «Дельфіном», навчитися ним керувати… З цією метою він і приступає зараз до детальної характеристики…

«Дельфіни» мали близько п'яти метрів у довжину. Електромотор приводив у рух два гребні гвинти, що оберталися в протилежних напрямках. Досить повернути кермо праворуч чи ліворуч, як торпеда змінювала курс. За допомогою того ж керма вона занурювалась і спливала. Просто й зручно.

Сівши на місце водія, Микола Сергійович за звичкою повернув кепочку козирком назад і одразу став схожий на мотогонщика. Перед ним була дошка приладів, що світилася. Компас, годинник, амперметр… Увесь час треба було слідкувати за їхніми показаннями.

— Нечай, — сказав Микола Сергійович. — Займіть, будь ласка, друге місце. Сміливіше…

— А вона не кусається? — спитав Кость Арабаджі.

— Кусається? Тоді ви сідайте…. Нечай, поступіться місцем товаришеві.

— Єсть, — відповів Нечай, злазячи з торпеди.

Він приєднався до друзів, що стояли збоку і стежили за кожним рухом Миколи Сергійовича. За його спиною сів Кость і весело підморгнув товаришам. Мовляв, дивіться на мене.

— Гляди, не загуби стремена. Миттю з сідла вилетиш, — сказав йому Троян.

— Правильно, ноги поставте у стремена, вони для того й служать, — підтвердив Микола Сергійович і спитав, не обертаючись: — Ну, тепер зручніше? І я так гадаю.

— Нічого… — пробурмотів Кость. Він був невдоволений з того, що Троян не дав йому розійтися. Він би повеселив хлопців, будьте певні. Але побачив, що їм не до жартів. Хлопці слухали уважно, стараючись не пропустити жодного слова.

— Треба регулювати надходження води в цистерни, — вів далі Микола Сергійович, звертаючись до принишклого Костя Арабаджі. — Знайшли підойму? Чудово… Електричний насос перекачає воду з носової диферентної цистерни в кормову, забезпечуючи торпеді стійкість. Сподіваюсь, усе зрозуміло?

— Зрозуміло… — промимрив Кость.

Після відбою, коли вони лишилися в кубрику утрьох, Кость признався Нечаєві і Сені-Сенечці, що в нього від цих диферентів довбешка тріщить. Ну й деньок!.. Краще пропливти тридцять кілометрів, ніж просидіти годину на заняттях.

— Ти про це скажи капітан-лейтенантові, — порадив Нечай. — Він тобі поспівчуває.

— Е ні, — Костя сплюнув. — Нема дурних. Думаєш, Кость Арабаджі здрейфив? Помиляєшся Коли вже треба, то я цю премудрість подужаю. Ти послухай, Нечай. Я правильно запам'ятав? Керована торпеда «Дельфін» складається… Зарядне відділення з детонатором, дошка приладів, цистерна з клапанами, ящик для інструментів, акумуляторні батареї, електромотор, помпи… От і все!.. — вигукнув він весело. — Звичайно, не беручи до уваги гребних гвинтів і керма… Ну, як?..

— Трієчку тобі Микола Сергійович поставить, — відповів Нечай. — А зараз давай спати.

Та сам він заснув не скоро. Давалося взнаки напруження останніх днів. Ніхто їх не підганяв, але з одного того, як нервував капітан-лейтенант, можна було здогадатися, що час не жде. Останніми днями капітан-лейтенант дедалі частіше відлучався до міста і повертавсь заклопотаний. А одного разу Нечай навіть почув, що капітан-лейтенант спитав у Миколи Сергійовича, як у нього посуваються справи.

— Успішно, успішно… Не нарікаю. Допитливий народ, до всього хоче докопатися, — відповів Микола Сергійович. — Мені б іще тижня півтора…

З його голосу Нечай зрозумів, що їхньому тихому заміському життю от-от настане кінець. Якщо Микола Сергійович просить десятиденної відстрочки, то йому цей термін скоротять удвоє. Напевно. І тоді Нечай вирішив, що треба налягти на теорію. Щоб потім не жалкувати.

З кожним днем він дедалі більше переконувався в тому, що на «Дельфіна» можна покластися, торпеда не підведе. Її крейсерська швидкість, правда, була порівняно невелика, — усього лише чотири вузли, зате вона могла опускатися на значну глибину, у чому він незабаром переконався сам.

Складніше було із спорядженням. Водонепроникний гумовий комбінезон це не водолазна сорочка, до якої ти звик. Балони із стиснутим повітрям давили спину. Дихальний прилад був прикріплений на лямках, а маска щільно облягала обличчя. Ні на хвилину не можна було забувати, що редукційний клапан з'єднаний ніби з твоїми штучними легенями, схожими на торбинку. І з'єднує його довга гофрована трубка. Вона була така ж, як у протигаза. Навіть страшно було подумати про те, що може статися прокол…

У цьому легкому спорядженні Нечай почував себе одрізаним від усього світу. Опускаючись під воду, він знав, що ніхто не сидить на «телефоні», щоб допомогти йому в хвилину небезпеки. Щоразу, опускаючись, він ішов у глуху безмовність і самотність…

І маска, і дихальний апарат були ще далеко не досконалі, Микола Сергійович цього не приховував. Сталося так, що черговий спуск мало не став для Нечая останнім. Отруєння вуглекислим газом почалося поступово, майже непомітно. Спочатку з'явилось якесь легке, приємне відчуття. Здалося навіть, ніби руки потеплішали, а маска вже не так сильно здушує обличчя. Та й дихати стало легше. Але потім його обсипало морозом, потемніло в очах. Добре, що Нечай був не сам. За його спиною сидів Сеня-Сенечка, і коли Нечай звалився набік, той вихопив ножа і миттю перерізав лямки, що тримали на грудях Нечая баласт. І Нечай пробкою вилетів з води.

Та, робити нічого, доводилося задовольнятися тим, що є. Коли-то винайдуть вдосконалений апарат! Можуть минути місяці, якщо не роки. А тут… Кожного дня міг настати той момент, коли капітан-лейтенант, відклавши після вечері паперову салфетку, скаже:

— Ну, досить вам байдики бити…