VII

Привели ме­не у тем­ну якусь ха­ти­ну - зем­лян­ка, чи льох, чи що во­но та­ке, не ска­жу. Який­сь мос­каль си­дить: голо­вач, роз­кош­ла­ний, нев­ми­ва­ний, пiд ще­ти­ною увесь, як їжак. Се бу­де їх стар­ший, дядько…

Кланяюсь, про­шу: "Не ос­тав­те лас­кою ва­шою, доб­ро­дiю, i моїх си­нiв!"

Даю йо­му, що змог­лась, гро­ше­нят, а то полотн­а i на дi­ток де­що…

- Не жу­рись, ста­руш­ка! - прох­ри­пiв. - Трош­ки ва­шi син­ки пос­ку­ча­ють - без то­го не мож­на в свi­тi, а там злю­биться: мо­лод­цi бу­дуть, от як i я, при­мi­ром ка­жу­чи!

Поглянула я то­дi спильна на йо­го: чер­во­ний, об­ду­тий який­сь вiн, очi в йо­го якось по­мерх­ли… Бо­же ж мiй! А мої си­ни, мої го­лу­би си­зi! Що у їх ду­ша те­пе­реньки свя­та, i пог­ляд яс­ний, i лю­бi об­лич­чя квiт­кою проц­вi­та­ють!..