home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Полковник Іван Гонта

Та, мабуть, найцікавішою постаттю між ватажками коліївського повстання є Іван Гонта. Хоч він й не був серед засновників руху та безумовно зіграв провідну роль у головних подіях Коліївщини. Постать Ґонти викликає велику кількість запитань. Він і лицар, і зрадник, йому притаманна середньовічна жорстокість до ворогів та бажання допомогти тим, до кого він має приязнь. У багатьох дослідників та мемуаристів викликає здивування той факт, що Гонта приєднався до хлопського руху. Але мабуть це тому, що вони вперто не визнають того факту, що Коліївщина була не лише бунтом селян проти панів, а загальним національно-визвольним рухом.

Та повернемося до біографії Ґонти, інформації про нього, на відміну від Максима Залізняка, досить багато, але уся вона походить від польських мемуаристів та дослідників, тож необхідно бути готовими до упередженості. Це для українців Гонта герой, поляки ж бачать у ньому винуватця багатьох нещасть, в першу чергу Уманської різанини. Серед сучасників Ґонти треба виокремити Вероніку Младанович (в заміжжі Кребсова), доньку тодішнього губернатора Умані Младановича, яка знала Ґонту особисто. Під час Уманської різанини їй виповнилося 18 років, тож вона могла добре пам'ятати чимало подробиць про того, хто зрадив батька, але врятував її життя. От як вона описує Гонту у своїх спогадах: «Гонта був гарний, добре збудований чоловік і до того він не тільки говорив, але і прекрасно писав польською, а виховання його було таке, що й тепер (на час написання мемуарів) його можна б було узяти за шляхтича». Може, з її слів Равіта-Гавронський подає: «Гарний, тридцяти-кількалітній мужчина, умілий у бесідах з дамами, здобув освіту, здається, в польських школах, не поступався нічим ніякому шляхтичеві». На жаль, Вероніка Кребсова зовсім не цікавилася датами, вона просто пише: «Коли мій батько приїхав в Умань (це було у 1757 p.), він застав уже там полковника Обуха і старшого сотника Ґонту, селянина з Росошок». Згадує вона і про родину Ґонти, його доньок-підлітків та малого синка. Тож можна припустити, що під час Коліївщини Ґонті було понад сорок років.

У творі К. Широцького «Коліївщина» подається, що Гонта «народився коло 1721 року в селі Росошки, Уманщина… десь у 1755 його зробили сотником, Потоцький подарував йому Росошки й Урадівку». Тож під час повстання Гонта мав десь 47 років. Це збігається з твердженнями Вероніки. її молодший брат Павло Младанович видав дуже мальовничий твір з багатьма подробицями про Ґонту, але відразу постає питання: звідки йому це відомо? Під час повстання він був ще малим хлопцем, тож це переказ, але з чиїх вуст? Ось що повідомляє Младанович-молодший: народився Гонта на Поліссі, у 18 років зробив якийсь злочин і мав згинути на шибениці. Але у справу втрутився батько Павла, що був тоді (!) губернатором Умані. Він викупив хлопця та записав його в надвірні козаки. Щось тут не дуже сходиться, бо Младанович став губернатором Умані у 1757 році, та навіть якщо описані події мали місце в перший рік його служби, то під час Коліївщини Гонта мав не більш як 29 років. Занадто молодий, щоб бути батьком дівчат-підлітків. Ось як він описує зовнішність Ґонти: «Гонта козак пристойний, вродливий, високого росту… Із простого козака зроблений сотником ще молодцем, потім оженився по власній уподобі, а не по примусу. Вийнятий з-під команди полковника Обуха й від самого Младановича залежний… одержав два села, Росошки і Хримову». Правда чи брехня? Якщо Гонта і зробив у юності якийсь злочин, малоймовірно що це було під час губернаторства Младановича. Павло Младонович міг навмисне перенести цю подію у часі, наприклад, щоб підкреслити великодушність свого батька та чорну невдячність Ґонти.

Але що стосується віку Ґонти, то у польському архіві є спогади якогось невідомого автора, який нібито особисто знав Ґонту, він описує його так: «Гонта молодший від Залізняка, міцний, з оселедцем, голос гучний, гарний чоловік». Таке свідчення не дуже допоможе нам визначитися, бо з віком Залізняка теж багато непорозумінь, та все ж можна припустити, що під час Коліївщини він мав не менш 35 років, тож народився не пізніш 1732 року.

Тепер щодо того питання, чи був Гонта письменним? Певно був, таке питання може навіть здивувати. Але деякі дослідники вважають інакше, наприклад історик О. Гермайзе, який стверджує, нібито «Гонта був не дуже грамотний, вірніше, не дуже освічений». Тож розглянемо це питання. Як аргумент Гермайзе наводить підписи Ґонти на протоколах перших допитів в Умані. Але даруйте, цьому чоловіку було завдано 300 ударів, тут вже не до витонченої словесності та каліграфічних шедеврів. Тож логічніше спиратися на думку польських дослідників, які усі до одного вважали Ґонту добре освіченою людиною. До того ж діяльність Ґонти на посаді сотника надвірних козаків в Умані була б неможливою, якби він був неписьменний, бо беззаперечним фактом є його таємне листування з воєводою Фр. Потоцьким, що жив у своєму замку в Кристинополі. На жаль, більша частина біографії Ґонти – біла пляма або чорна діра, як кому більше подобається. Як він зробив свою кар'єру, при яких обставинах став довіреною людиною Потоцького, які справи вів з Залізняком та на яких умовах приєднався до повстанців? І головне, що було мотивом вчинку, який зруйнував його життя?

Польські мемуаристи підкреслюють, що у Ґонти був великий авторитет серед козаків і селян, тож швидше за усе він мав, як це зараз кажуть, харизму. Можливо, саме того на нього звернув увагу Потоцький, а ще Гонта не був польським шляхтичем. Він розмовляв польською, дотримувався етикету, проводив багато часу серед поляків, але не був по-справжньому їхнім. Тож Потоцький міг розмірковувати так: цей чоловік не зрадить мене, бо без мене він ніхто. Всесильний магнат вивів Ґонту з-під командування полковника Обуха та подарував йому два села – Росошки й Урадівку, які, за свідченням поляків, повинні були давати 20 тисяч злотих річного прибутку. Навіщо він це зробив? Можливо для того, щоб Гонта увійшов у коло місцевої шляхти та тримав вуха відкритими? Чом би й ні! То був час змов та інтриг, таких, що сам Дюма б заплутався. Потоцький розрахував вірно, багато хто з дрібних шляхтичів вмирав від заздрощів, тож Ґонті б не дали забути, що він тут чужий.

Навесні 1768 року польські шляхтичі зробили спробу спекатися Ґонти. Вони довідалися в уманських євреїв, що Гонта має таємні стосунки з гайдамаками та під час відсутності Ґонти, коли він стояв табором зі своїми вояками на річці Синюсі, звинуватили Ґонту перед уповноваженим Потоцького Цесельським. Але той разом з губернатором Младановичем не схотів вірити чуткам. Євреї стверджували, що довідались про це від сотника Дашка, тож останнього було викликано до Умані. Але по дорозі він помер… вельми вчасно. Як саме – невідомо. Тож справа була закрита, але поляки не здалися. Тепер на сцену виступив полковник Обух, якій, напевне, не мав до Ґонти якихось теплих почуттів. Він теж був у таборі над Синюхою і йому пощастило перехопити трьох православних монахів, які намагалися потайки зустрітися з Гонтою і передати йому якісь листи. Посланців та листи було негайно відправлено до Умані.

Ознайомившись з обставинами, стурбований Младанович негайно викликав Ґонту до Умані. Але Гонта абсолютно спокійно заявив, що це особисте листування з його духівником. І правда, у листі було вітання, побажання усяких благ та прохання, щоб Гонта залишався в обороні православної віри. Тут одразу виникає питання, чи не від Мельхіседека Яворського був той лист? Хто знає, але ніяких відомостей про це нема. Як вже там було, але самовпевненість Ґонти себе виправдала, звинувачення були скасовані. Можливо, це сталося з тієї причини, що до Умані дійшла звістка про виступ коліїв. У цей час городу був потрібен авторитетний рішучий вояк, який зміг би організувати оборону. Тож Младанович викликав Ґонту та надвірних козаків і наказав усім повторити прилюдно на ринку присягу вірності пану Потоцькому. Про це Антонович єхидно пише, що «Младанович, кажучи про вірність і домагаючись присяги на ім'я Потоцького, розумів вірність Речі Посполитій, польській шляхті та конфедерації… Гонта, зі свого боку, обмежуючись суворо формулою вірності воєводі, мав на оці виключно особу останнього». Потім був бенкет, щедрі дарунки та ще більш щедрі обіцянки. Але Гонта перекинувся на інший бік. Він виїхав зі своїм загоном шукати гайдамаків та знайшов їх напрочуд швидко. Ранком 18 червня 1768 року неподалік від Соколівки вони зустрілися з повстанцями, але не пролунало жодного пострілу з обох боків. Отже вояки були проінструктовані, тож мала місце попередня змова. Але чому? Іван Гонта мав великий прибуток зі своїх маєтків, дружину та п'ять діточок, що ж йому ще було треба? Можливо, він бажав більшого, швидше за усе це була людина з великими амбіціями. Бо якби в нього їх не було, він би не вивчив польську мову та етикет, не зробив би блискучу кар'єру у Потоцького. Але в цій кар'єрі він досяг піку, бо він не був уродженим поляком-шляхтичем. Його становище було чимось схоже на становище економа-єврея, і якщо він десь проштрафиться або стане непотрібним, його виженуть! Тож йому особисто була потрібна держава, в якій він би мав змогу досягти високого статусу та мати його по праву, а не з милості чи примхи якогось магнату. Гонта був добрим християнином, він за свій кошт відбудував церкву у своєму рідному селі, тож він був не байдужим до долі православної віри. Це той самий випадок, коли особисті інтереси цілком збігаються з суспільними.

Союз з Залізняком виглядав доцільним з усіх боків, Залізняку потрібен усебічний досвід Ґонти, а Гонта був упевнений, що в разі перемоги він стане одною з перших осіб новоствореної держави. Сучасники Ґонти стверджують, що він не був людиною кровожерною, тож навряд чи він приєднався б до коліїв, щоб проливати польську кров. Навпаки, за свідоцтвами очевидців, Гонта намагався врятувати життя багатьом полякам. Чому він вчиняв саме так? Можливо, він робив внески у своє майбутнє. Коли молода держава відвоює собі те, що вважає своїм по праву, постане потреба у створенні дипломатичних стосунків з тією ж Польщею.

По здобутті Умані повстанцями Гонта відразу береться за підготовку до оголошення про створення Української держави. Він з блискавичною швидкістю підготував усі потрібні папери, що наводить на думку, що він був готовим до таких подій. На раді в Умані 22 червня 1768 року, коли було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української держави, гетьманську булаву отримав Максим Залізняк, Івана Ґонту було обрано уманським полковником. Тож він став другою людиною після Залізняка та, можливо, згодом посів би його місце, бо, безсумнівно, Гонта був більш придатний до політичних ігор. Саме Іван Гонта бере на себе вирішення більшості нагальних питань: організує навчання новобранців, забезпечує місто провіантом, контролює збір податків, складає та підписує більшість документів. Але сталося не так як гадалося, російський уряд завдав нищівного удару молодій державі. Чи можна звинувачувати Ґонту, що він, досвідчений інтриган, потрапив у таку примітивну пастку? І так, і ні. Звісно, якби Гонта не дозволив своїм воякам пиячити з москалями, то їх би не захопили так легко. Але що б це змінило? Нічого. Бо російській уряд не міг дозволити існувати вільній Українській державі. Певно, Умань би узяли штурмом, бо у Москви було достатньо солдатів та набоїв. Це було б питанням часу. Як казав Наполеон: «Бог на боці сильнішої армії», так от російська корона мала велику, добре вишколену армію.

В очах російських вояків Гонта не був полоненим високого рангу, бо вони відкидали саму можливість легітимності Української держави. Напевне, щоб підкреслити це, з Гонтою поводилися особливо жорстоко та принизливо. Його майно було конфісковано на користь самого генерала Кречетнікова, жінка та доньки покарані тілесно та відправлені у заслання, його самого жорстоко били аж до того дня, коли передали, як польського підданого, разом з іншими полоненими надвірними козаками та селянами, польській владі. Головнокомандувачем польських військових сил, які були розташовані у Південно-Західному краї, був коронний ловчий Ксаверій Браницький, особистий друг короля Станіслава Понятовського. Слідство тривало місяць, Ґонту тримали в кайданах у сирій ямі та при допитах застосовували тортури. Після чого йому було зачитано дійсно варварський присуд, про який ми вже згадували: протягом 10 днів кат повинен був дерти кожного дня пояс шкіри з хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го – обидві руки, 13-го – вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб його частини були прибиті на шибениці у 14 найбільших містах Правобережної України. Така страшна кара повинна була вселити страх у серця потенціальних непокірних. Але через три дні присуд змінили та відтяли Ґонті голову. Чому поляки змилувалися? Можливо, правдива версія про слабкодухість Браницького, якій просто не був у змозі бачити це страхіття. А можливо, через мужню поведінку Ґонти під час тортур. Недарма Гонта став героєм почесних анекдотів, ось вам один, наведений дослідником Антоновичем: «Вночі полоненого стеріг солдат. Після того, як був прочитаний присуд, напередодні кари той вартовий, маючі підозру, що Гонта заховав дещо зі здобичі, звернувся до нього з таким проханням: «Пане полковнику, завтра усе земне буде скінчене для вас. А чи не вважаєте можливим лишити що-небудь на спомин небагатому воякові, що проводить з вами останні хвилини?»

«Радо, – відповів Гонта. – Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс». Солдат усю ніч мріяв про багатий пояс із золотим шитвом і другого дня, як тільки Ґонту вивели з в'язниці, він обернувся до нього: «Пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс…» – «Я не забув, – відповів Гонта з погірдливим усміхом, – перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас».

Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри.

І тоді Гонта сказав усім: "Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!"». Гонта прожив славетне життя і зберіг свою гідність навіть у смерті.


Гетьман Максим Залізняк | Коліївщина. 1768 | Полковник Семен Неживий