Зовнішня політика Мазепи

Головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві. Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало 6 гетьманові доброзичливість Петра І. Інша річ, що це не конче вийшло б на пожиток Україні. Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії. І разом з тим завоювання Чорноморського узбережжя відкривало перед нею шлях до ширшого задоволення колонізаційних та господарських інтересів і служило надійному захистові від постійної татарської загрози, щоправда, тепер уже не такої великої, як раніше. Ясна річ, Мазепа внаслідок пильної уваги Москви до півдня після невдалих походів 1687 і 1689 рр., а також через війни Центральної Європи проти турків мусив продовжувати боротьбу. Сусідство ж України з Туреччиною і Кримом робило це завдання самоочевидним.

Узагалі в перший період своєї діяльності Мазепа чесно й сумлінно співробітничав з московським урядом у руслі окресленого ним політичного курсу. Залежність Гетьманської держави від Москви стала доконаним фактом. У цьому чаїлася неабияка загроза. Найменший вияв самостійності розцінювався як сваволя, й у відповідь вживалися заходи для послаблення Української держави. Та й у самій Україні було чимало заздрісних інтриганів, які стежили за кожним кроком гетьмана, аби за традиційної недовіри з боку Росії зробити з ним те, що було вчинено із Самойловичем та його попередником — Многогрішним. Не міг він покластися й на народні маси та на сусідню Запорозьку Січ.

Але орієнтація на Росію була не лише приватною справою Мазепи, породженою прагненням зберегти за собою в боротьбі з конкурентами посаду гетьмана. Як і Самойлович, він продовжував уже традиційну в українській політиці лінію. Об'єднання розчленованої України і зміцнення державної структури Гетьманату були йому так само близькими, як і його гідним шани попередникам. Для цього гетьман намагався використати свої зв'язки з Москвою. І саме в цьому я бачу суть політики Мазепи. Ясна річ, перед ним стояло нелегке завдання. Втілення його виключало відверті й енергійні дії, про що свідчили невдалі спроби попереднього гетьмана. Самойлович намагався приєднати Правобережну Україну до Гетьманської держави, а також підпорядкувати гетьманському урядові Слобожанщину. Але нічого з того не вийшло, бо він проводив надто відверту й чітку політичну лінію, за якою московські діячі угледіли обриси небажаної для них могутньої України. І якщо Мазепа, незважаючи на поразку програми об'єднання, знову за неї взявся, то це свідчило, що він був дуже впевненим у власних силах. Справді, лише такий спритний і гнучкий політик, як Мазепа, міг наважитись поставити у співробітництві з Петром І власне українські цілі й неухильно за них боротися до самого кінця.

Цими цілями передбачалося об'єднання Правобережної України з Гетьманатом, а також підкорення автономної Січової республіки, яка з часу смерті Богдана Хмельницького лише номінально підлягала гетьманові. Слід зазначити, що Мазепа, за словами багатьох його сучасників польської орієнтації, ніколи не був щирим прихильником порозуміння Москви з Польщею, бо прагнув здобути Правобережну Україну. Він виступав за однобічні акції проти турків і татар, пояснюючи це ненадійністю польських союзників, Австрії та Венеції. Адже співробітництво Москви з Польщею повністю виключало будь–яку можливість змінити долю Правобережної України. Звичайно, ці наміри гетьман завжди мусив ретельно приховувати. Як добре поінформований дипломат він підтримував тісні зв'язки із закордоном, повсюди мав своїх агентів. Повідомлення, надіслані ним до Москви, справляли враження своєю об'єктивною цінністю й завжди підтверджувались даними, що надходили каналами російської дипломатії. Не секрет (зрештою, це давно вже стало фактом), що західна коаліція проти турків і татар мало дбала про інтереси своїх східних партнерів. Як писав Мазепа російському урядові влітку 1690р. про мирні переговори між кайзером і Туреччиною, у статтях укладеного договору йшлося про Австрію, Польщу та Венецію і було знехтувано Москву. Мазепа слушно вважав, що польський король обстоює інтереси лише своєї держави, тож і шукав можливості для листування з кримським ханом, і ладен був навіть укласти перемир'я між Польщею і Туреччиною. В такий спосіб гетьман переконував Москву, що від кайзера і польського короля цар може зазнати тільки шкоди.